Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять четвертий

Минув майже тиждень. Я їздив до Куртія в школу ДТСААФ. Дмитро Семенович зустрів мене радо, розпитував про матір і зовсім не цікавився розслідуванням, ніби не він надіслав мені листа, вякому згадав про батьків золотий годинник із дарчим написом.

Лише коли я попросив написати свідчення про гроші та годинник, він уважно, серйозно подивився на мене. Напевне, все зрозумів, бо знову ж ні про що не запитав.

Поки Куртій засівав папір великими літерами, я поглядав у вікно на подвір'я школи, де Ніна, вбрана в спортивні штани і хлопчачу сорочку, хоробро викаблучувалась в оточенні курсантів: демонструвала їм, як треба танцювати румбу. Я навіть не уявляв, що у ній приховані такі здібності до танців. І не тільки до танців: мати була вкрай здивована, коли Ніна склала екзамен на «четвірку». А моя мати скупа на відмінні оцінки.

Прощаючись, Дмитро Семенович сумовито мовив:

— Я не слідчий, Арсене, але свідчення дають проти когось.

— Правильно.

— Невже натрапив?.. — Куртій зблід, і обпечена половина лиця теж утратила свій ледь рожевуватий колір.

— Очевидно, тільки не я.

Ми відвідали колишню ставку Гітлера, що за вісім кілометрів од Вінниці, навпроти села Стрижавка в сосновому гаю. Ніна розчарувалась, бо сподівалася побачити щось незвичайне, а не залізобетонні брили триметрової товщини. «Вовче лігвище» лежало під землею, зруйноване, спотворене на віки вічні.

Потім Ніні закортіло подивитись атракціон «Політ мужніх» на колгоспному ринку. Видовище виявилось справді захоплюючим: чоловік і жінка їздили на мотоциклах по вертикальній стіні всередині великої дерев'яної діжі. За ринком ще виявився пересувний зоопарк, і ми з Ніною відвідали його. Я почастував її морозивом, і вона, ласуючи ним, смішно морщила кирпатого носика, розглядаючи збайдужілих звірів.

Повернулися додому, коли почало сутеніти. На другий день, коли я подзвонив Олі в універмаг, у нас відбулася неприємна розмова: вона приревнувала мене до Ніни. Я прийшов до універмагу, та Оля перехитрила мене: вислизнула чорним ходом, а я ще годину стовбичив біля центрального.

Відчуваючи себе ні в чому не винним і образившись на несправедливі звинувачення, перестав їй дзвонити. Смішно, що могла таке подумати, і водночас на душі залишився неприємний осадок від її недовір'я. Сподівався, що здоровий глузд візьме гору й Оля недовго гніватиметься.

У п'ятницю і в суботу я марудився, не признаючись самому собі, що навмисне не залишав кімнати, сподіваючись на дзвінок. Але телефон мовчав. Після роботи прийшов Горак з Василем докривати дах. Я допомагав їм, придивлявся до дядька Гаврила, як він управно працював, і вряди-годи ловив на собі його стривожені погляди. Що його непокоїло?

В неділю, поснідавши, зібрався полежати на дивані (пам'ятав, що Олі якраз випав вихідний), коли мати, скрушно похитавши головою, зауважила:

— Ти дарма дуєшся на Олю.

— Ні на кого я не дуюсь.

— Кажи мені, — посміхнулась мляво. — Наче неприкаяний. Хай би Ніна не хвалилася подругам про поїздку.

Я від злості стис під столом кулаки.

— І Оля права?

Мати не поспішала з відповіддю, замріяно, лагідно всміхаючись. Вона якось покращала з лиця, ніби помолоділа, позбувшись промінчиків-зморщок навколо очей.

— А як би ти повівся, коли б вона з якимсь хлопцем?..

— І ти теж?.. — затнувся червоніючи.

— Хіба я не була молодою? — запитала журливо-весело. — Якось влаштувала Федору сцену після одної вечірки!

Я здивовано глипав на матір. Не уявляв, як вона, поважна, стримана й розсудлива, звинувачує батька. І засміявся.

— Ти чого?

— Вигадуєш.

— Еге ж, бо я хімічка, суха і черства, — й собі засміялась, затим через стіл пригнула мою голову і тихо мовила на вухо: — А знаєш, як потім соромно? І мучить совість, і картаєш себе… Ех, Арсене, яка чудова пора!

Я ще ніколи не бачив матері такою.

— А тепер іди фарбувати паркан, — сказала поспішно, мовби соромлячись своєї відвертості. — Робота — найкращі ліки від твоєї хвороби.

На веранді я взяв щітку й відро. Мати все ще сиділа за столом на кухні, підперши скроні долонями. Очевидно, поринула в давноминулі роки. Мене охопив жаль, і я проклинав війну й фашистів, що позбавили її суто жіночого щастя та радощів. Подумав, що не слід, коли впіймаємо злочинця, приходити матері на суд з її недужим серцем.

— Арсене, що зварити на обід?

— Вареники із сливками.

— А ти нарвав їх?

Я перечепив через плече торбину і з драбиною подався у садок. Вибрався на сливу, вгледів бурштинову бурульку глею, здер і вкинув до рота. На язиці терпкий присмак кори. Одна сливка в рот — жменя в торбу, одна… З роками мені зовсім перехотілося лазити по деревах. А колись то була неабияка втіха — вибратись на верхівку й хоробро гойдатися на тонкій гілці, і близьке небо немовби колихалось над головою, а земля здавалась хисткою, що не втриматись на ній. Наповнювало єство п'янке відчуття лету, нестримне прагнення висоти… Дивно, як згадати, і попри все хочеться у дитинство.

Одна сливка в рот — жменя в торбу…

Провулком заторохтів мотоцикл. З-за хати я його не бачив, але по звуку визначив, що ІЖ з коляскою. Зупинився коло нашої хвіртки. Великошич. Еге, він: загув до матері густим басом, вітаючись. Загупали кроки попід хатою.

— Ану спускайся з небес! — наказав Сергій Антонович.

Я охоче зліз, бо слідчий завітав не від байдикування. Він запустив руку в торбину, набрав жменю сливок.

— Зібрав свідчення? — поцікавився, смакуючи сливками.

— Усі.

— Добре, — поглядав на мене заклопотано. — А зараз їдемо на глинище. Там робітники, прокладаючи траншею, натрапили на труп.

— Живий? — задав дурне запитання.

— То в Толстого живий, — зауважив іронічно. — Ходімо.

Дорогою Великошич мовчав. Я, сидячи в колясці, зиркав на нього, надто суворого в захисному шоломі. Що роїлося в його голові? Яку таємницю він од мене приховував? І хоч притлумив у собі образу на нього, а все ж інколи спливало: чому Сергій Антонович не ознайомив мене із своєю версією? Що за тим крилося? Його лице, з широким підборіддям і міцно стуленими губами, примруженимиод зустрічного вітру очима, непроникливе й ніби висічене з граніту.

Здалеку помітив натовп людей, що скупчилися навколо механічної лопати. Глибока траншея майже перетинала поросле бур'яном старе глинище. Груддя глини масно жовтіло на сонці обабіч неї, мов потрощені гарбузи. Серед цікавих мешканців навколишніх будинків то з'являлась, то зникала за спинами руда голова Василя Хавари.

Великошич, наче криголам, пройшов крізь юрбу. Зупинилися з краю траншеї. Люди тихо перемовлялись:

— Напевне, солдат.

— Сюдою якраз наступали на місто…

Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла продовгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколини в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали…

Останки, почали обережно складати в ящик. Коли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але ненадовго — опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.

Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.

— Романе Гнатовичу.

— А, це ти, — немов прокинувся і потер лоба долонею. — Черевики. Ти розумієш, черевики… На кому я їх бачив?

— Які черевики?

— Ті, що на ній.

— Хіба мало подібних? — стенув плечима. — Моя мати теж носила.

— Носила, пам'ятаю, — погодився. — Але ці. В них на підметку…

Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Балюка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб запримітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.

— Де ти ходиш? — невдоволено буркнув слідчий.

— Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому бачив такі черевики, — сказав, швидше виправдовуючись за свою затримку. — Ще золотий зуб видасться йому знайомим.

— А ти не кепкуй, — присоромив мене Великошич. — Віддаси мені свідчення.

Ідучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклепками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б тоді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й загадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:

— А ти не кепкуй!

Ми обігнали Олю з Василем, вона навіть не глянула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пику. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охолонути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почуття розчарування в Олі, що засівало душу сумнівами щодо її кохання. А може, його не було? Спалахнуло захоплення — і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось воно й розсипалось від першого дотику непорозуміння.

— Ти чого не підійшов до Олі? — запитав Сергій Антонович, скориставшись тихим ходом мотоцикла по асфальту.

— Ми вже бачились.

— Коли? — зазвучали в його голосі нотки іронії. — Вже побили горшки, яких не встигли зліпити?

— Та трохи, — признався нехотя, дивуючись його спостережливості.

— Не переживай, Арсене, — весело підморгнув. — Усе владнається.

Я важко зітхнув, і, дякуючи гуркотові двигуна, Великошич не почув. Бажав одного — щоб справдились його слова.

Повернули в мій провулок. Біля хвіртки стояла мати з сусідкою, і та, вгледівши нас, пішла до своєї хати через дорогу. Мати стривожено поглядала на нас.

— Це правда?

Як швидко рознеслась по місту звістка про страшну знахідку.

— Правда, Віро Матвіївно.

— Що ж то за одна?

— Поки що невідомо.

Я здивовано глипнув на Великошича. Його відповідь мене насторожила. Чи не збирався він встановити прізвище жінки й обставини, за яких вона загинула? Адже там лише одні кості. Жодної зачіпки. Ні, Сергій Антонович або переоцінив свої здібності, що на нього не схоже, або просто хотів заспокоїти матір. Останнє вірогідніше.

У кімнаті він уважно роздивлявся фотографію матері Мошняк, потім перстень і кульчики, перечитав усі свідчення. Поклавши все в планшет, раптом знову дістав свідчення Дубовенко, пробіг по ньому очима.

— Слухай, Арсене, тут бракує одного факту, про який ти мені розповідав зі слів Дубовенко.

— Якого?

— А про буду? Забув? — примружився.

— Вона вдруге її не згадала, а я вирішив… Я ж перевіряв: розмовляв із Сташко на хлібозаводі. В місті тоді тільки вона їздила такою підводою, — стримуючи роздратування, відповів.

— Ні, друже, ти знову підскочиш на блокпост, і нехай впише, — повернув мені свідчення. — Обов'язково. І відразу — мені.

— Слухаюсь.

— Ну, не треба офіційності, — поклав руку на плече і зичливо посміхнувся. — Дратує мене «спритник». Потерпаю, щоб не вчинив якогось нового злочину. А голими руками, без фактів і доказів, його не візьмеш.

— Чому ж ви мені не скажете?..

— Потім, Арсене, і не думай про мене погано, — ніби вибачився Великошич. — Наша помилка може обернутися великими неприємностями.

Ще ніколи так загадково не розмовляв зі мною Сергій Антонович, мій учитель, наставник, людина, яку я намагався наслідувати в усьому. Відчував, що не втратив у нього довір'я, а йшлося про зовсімінше, чого ніяк не міг зрозуміти, збагнути, Дійти своїм розумом. І, рвучи сливки, висував та спростовував усілякі домисли. Не випадково Великошича занепокоїла буда. Але я добре пам'ятав, як Дубовенко, згадуючи, вжила слово «ніби»: «…нібина дорозі стояла буда, так далеко-далеко, тільки виднівся дашок». Отож здалось їй чи привиділось. Непевне і невиразливе, мов сон, який забув.

З кватирки долинув дзвінок телефону, і я вмить опинився на землі. Бачив, як мати здійняла трубку, ворухнула губами, потримала її біля вуха і поклала.

— Хто?

— Не знаю, — співчутливо дивилася на мене. Невже Оля? Я б її впізнав по мовчанню.