Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять дев'ятий

Ми вертались іншими вулицями. Великошич задоволено покахикував, перекидався незначними словами щодо погоди із старшиною. У люстерку я бачив тільки чорний кашкет Шмигла, що відчужено сидів, звісивши голову на груди. Незаперечні докази, знайдені нами, його остаточно доконали.

Газик зупинився на початку мого провулку.

— Йди додому, Арсене, відпочинь, — сказав слідчий і дав мені маленьку коробочку. — Там дві таблетки ноксерону. Випий. Тобі треба обов'язково заснути.

— Але ж… — я багатозначно зиркнув на Шмигла.

— Я тебе викличу, — Великошич поплескав мене по плечу, стомлено посміхнувшись. — Ми ще про все поговоримо.

Газик рушив. Я деякий час дивився йому вслід. У задньому віконці біліла смужка шиї Шмигла. Лише тепер, отримавши наказ відпочити, я відчув утому: намоклі чоботи й плащ здавалися неймовірно важкими, а кілька сот метрів до хвіртки — кілометрами.

Новий зелений паркан, металева хвіртка, фарбована веранда, жерстяний дах — ніби чуже подвір'я. Я штурхнув хвіртку носком і, не притримуючи, попрошкував до веранди. Хвіртка гучно трахнула, ніби пролунав постріл. Біля сходинок витер ноги в шкрабачку. На порозі вже стояла мати. Обминаючи її поглядом, з опущеною головою зайшов до хати. В коридорі скинув плащ і чоботи.

— Давати обідати? — стурбовано запитала маги.

— Потім.

На кухні ковтнув дві таблетки й запив водою. У своїй кімнаті роздягнувся і ліг на диван.

— Ти не хворий, Арсене? — в голосі матері звучала погано прихована тривога.

— Ні.

Вона причинила двері й тихо почапала. Це останнє, що я почув…

Прокинувся від нестерпного відчуття голоду. Надворі пасмурно, але не дощило. Годинник мій не йшов. У пам'яті зринули приголомшливі події, і я скочив на ноги. Першим бажанням було потелефонувати Великошичу, навіть простяг руку до трубки, але згадав, що він обіцяв сам подзвонити. На кухні ходики показували десять хвилин на дев'яту. Отож, Оля давно вдома і, якщо сусіди нічого їй не сказали, звично чекала батька з роботи.

Я відрізав скибку хліба, намастив маслом, а зверху повидлом і жадібно їв, запиваючи холодним чаєм. А якщо сусіди сказали?.. У мене хліб застряг у горлі, і я закашлявся, хапливо ковтнув чаю. Тоді вона, щоб пересвідчитись, побігла в міліцію, зустрілася з Сергієм Антоновичем, і той розповів. Я зазирнув до кімнати матері — нікого. І на веранді нема. А може, Оля дзвонила і я не чув? Чи заходила до нас? Ні, після розмови з Великошичем вона не подзвонить і не зайде. Я опустився на стілець, з острахом і відчаєм усвідомлюючи, що на її місці теж би не подзвонив і не зайшов. Тепер до кінця зрозумів значимість слів Шмигла «заради Олі…»

Я довго дивився на батькову фотокартку. Мене охопив тупий, ниючий біль і безнадійний смуток, обіймав невимовний жаль, що підступно підповзав до горла, і я незчувся, як заплакав, безгучно, не соромлячись своїх сліз, думаючи, що, коли б жив батько, все було б по-іншому, коли б не клята війна та ниций Шмигло, страшне поріддя роду людського. Треба ж долі звести мене саме з його дочкою, і якою ціною я заплатив за розшуки батька.

Виплакавшись, я трохи заспокоївся — мені полегшало. А в душі зосталося журливе почуття прощання. Здавалося, ніби я самотньо лежав у лузі серед трав, а в високості, курликаючи, летіли у вирій журавлі. І коли долинули материні кроки, я заплющився — перед зором із темряви повільно виринала, окреслюючись, фотокартка з батька і, набувши чіткості, через мить розтанула.

— Арсене, ти… не спиш? — уривчасто дихаючи, напевне від швидкої ходи, запитала мати.

Я похитав головою.

— Тільки що в гастрономі… У мені курликали журавлі.

— Іди сядь коло мене, — я не розплющувався, здогадуючись, з якою вістю вона прийшла.

Мати сіла на диван, я відшукав її руку, взяв прохолодну долоню у свою і легенько стис.

— Боже, що балакають люди, — мовила вже з меншим хвилюванням. — Аж волосся дибки стає. Наче заарештували Саву Архиповича за вбивство Дубовенко.

Що ж, люди не помилились.

— І ще… — мати затнулася, не наважуючись сказати, і я знову стис її долоню, мовби заохочував до подальшої розповіді. Водночас розумів, що моя рука заспокійливо впливала на неї, як і вся моя поведінка — лежання з заплющеними очима. — Що Оля кудись поїхала. Я не повірила, зайшла в універмаг, а її нема. Степанида бігала до неї додому. Хата замкнута.

Мабуть, Великошич викликав її для показання. Але материна розповідь суперечила істині: цей тиждень Оля працювала зранку, а зараз скоро дев'ята вечора. Я промовчав.

— Хтось ніби бачив її на вокзалі з чемоданом.

Я посміхнувся вигадкам, бо вчора Шмигло перебував ще на волі і ніхто не мав його за злочинця, окрім Великошича. Я не стримався і зауважив:

— Ти щось плутаєш, мамо. Оля працює зранку, а зараз вечір, і не вчора…

Відчув на собі пильний погляд матері.

— Арсене, ти ж проспав дев'ятнадцять годин, — сказала з докором. — Я аж злякалася попервах.

— Що?!

— Еге, дев'ятнадцять. Сьогодні четвер, тридцяте серпня.

За вікном не сутінки, а розпогоджена днина. Від чого цього разу застеріг мене Великошич? Невже справді кудись поїхала Оля?

— Мені ніхто не дзвонив?

— Ні.

Я не витримав і набрав телефон слідчого.

— Доброго ранку.

— Привіт, Арсене, — глухо відповів.

— Де Оля? — запитав без всілякого вступу. Великошич пошелестів якимись паперами, зітхнув і відповів:

— Поїхала.

— Куди? — знову закурликали журавлі.

— До батька.

— А хіба Шмигла вже?..

— Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все розповісти.

Я нічого не розумів.

— Замкни двері, — сказав, виходячи з-за стола. — Щоб нам ніхто не заважав.

Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираючись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмигла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до якого торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович заздалегідь усунув її.

Передусім мене цікавило, до якого батька поїхала Оля і хто їй Шмигло?

— Вибач, Арсене, що так з тобою повівся, — заговорив. — Тепер розумієш, що інакше не міг. Признатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісімнадцять років — строк чималий. Але ти розшукав…

— Завдяки вам, — вставив я.

— То дрібниця, — махнув рукою Великошич. — Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.

— Я?!

— Авжеж, — скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет. — Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.

— Роман Гнатович?!

— Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.

— Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник, — зазначив гірко.

— Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смаленим. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, постежити за тобою і про все доповідати йому. І я зацікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.

— Не попередив я Балюка, щоб мовчав.

— Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А тим часом ти повідомив мені найважливіше. Вгадай що? — Слідчий зупинився і лукаво поглядав на мене.

Я гарячково копирсався у пам'яті.

— Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.

— Хм, буда теж важливий факт. Ну-ну, подумай, — відверто втішався з моєї скрути.

— Про бороду, яку носив колись Придиба?

— Борода — штрих. Здаєшся?

Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б привела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.

— Здаюсь.

— Придиба — колишній гицель, — із задоволенням сказав Великошич. — Добував собі сировину для кушнірства.

— Який же зв'язок? — стенув я плечима. — Гицель.

— Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гицелі їздили підводами з будами, куди садовили виловлених собак. То який висновок, лейтенант Загайгора?

Мені стало ще соромніше.

— Вік живи — вік учись, — промимрив я.

— А почув щось незрозуміле, розпитай до дрібниць, — повчально додав слідчий. — Я розшукав старожилів, і вони підтвердили, що Придиба до війни і кілька місяців після визволення міста гицелював. Тепер моя підозра зміцніла, але прямих доказів ніяких. І тут будівельники у глинищі знаходять останки жінки, — слідчий підійшов до стола і здійняв газету. — Впізнаєш?

Під нею лежали поруділі жіночі черевики, які ніби впізнав Балюк. І я вирішив здивувати Сергія Антоновича.

— До вас приходив Роман Гнатович і сказав, що знав власницю цих черевиків.

— Гм, приходив, — посміхнувся Великошич. — Він справді їх бачив на одній жінці, навіть згадав, що на одному на підошві набито шкіряний косячок, — узяв правий черевик і показав мені.

Косячок був.

— Хто ж та жінка?

— Про неї теж далі, — пообіцяв слідчий. — З розповіді Балюка про жінку я зрозумів, що маємо справу з неабияким спритником, до речі, необізнаним з сучасною криміналістикою, що якоюсь мірою нам допомогло.

— Хто ж та жінка? — нетерпілося мені.

— Зараз, — Великошич розгорнув папку івийняв пожовклий аркуш паперу. — Балюк наштовхнув мене на думку переглянути архів із матеріалами всесоюзного розшуку. Й ось що я знайшов. Читай, — подав мені аркуш.

На ньому видруковано фотографію молодої гарної жінки з відкритим поглядом, з вінком товстих кіс, викладених калачиком, у сукні з трикутним вирізом на грудях. Вона достоту копія тієї, яку знайшли за образом у Шмигла при обшуку… Сіванич Марта Йосипівна, вчителька, зникла в 1941році з однорічною донькою Олею. Особливі прикмети: волосся біляве, ніс рівний, очі голубі, на передньому зубові золота коронка…

Раптом у мене майнув здогад.

— Вона — Олина мати?!

— Так.

— І Шмигло її… — у мене не повертався язик вимовити страшне слово.

— Так, Арсене.

— То він і не батько Олї?

— Ні. Марта з біженцями аж із Києва дійшла до нашого міста, ітут їй дав притулок Придиба, що жив самотньо, — продовжував розповідь Великошич. — Коли він підібрав у глинищі Балюка і привіз додому, то сховав його в погребі. До Романа Гнатовича часто навідувалась Марта, приносила їсти, робила перев'язки. Спускалася до нього по драбині, і вчитель завжди спершу бачив її черевики. Тому й запам'ятав. Іще Балюк помітив, шо вона іСава різні. Вона й призналася йому, що Придиба не її чоловік. Словом, якось усе розповіла про себе.

— За що ж він її?

— Зізнався, що після вбивства і пограбування Замрики в хліві розглядав коштовності, а тут нагодилась Марта і побачила їх, — слідчий налив з графина склянку води і спрагло випив. — Між ними виникла сварка. Придиба не відбрехався. Потім пустив чутку, що вона втекла з якимсь військовим. Але я забіг наперед, — Великошич потер перенісся. — Ага, знайшов цей розшук, прикмети збіглись із свідченням Балюка, та доказів чортма, щоб заарештувати Придибу за вбивство Сіванич, не кажучи вже про трьох військових.

— Були ще черевики, — нагадав я.

— Мало. Крім Балюка, їх ніхто не пам'ятав. До того ж від звинувачення Придиба міг легко викрутитись і ми б залишилися ні з чим.

— А кульчики і перстень, які Мошняк подарував своїй дружині?

— Теж припущення, Арсене. Вони побічно доводили, що саме в нашому місті знаходились коштовності. Ага, щоб не забути. Придиба продав їх ковбаснику, а коли після грошової реформи в сорок сьомому приніс браслет, той злякався і не купив, запитав, де взяв, — і наклав життям. Я знову забіг наперед, — Великошич сів за стіл. — Спритник відчув, що ти поволі намацуєш його слід. Найдужче він боявся Дубовенко. Здогадався, що бачила його буду на дорозі. А твої відвідини Дубовенко остаточно переконали його, що вона найнебезпечніший свідок. Тому і рішився на вбивство… Лише на один день запізнилася відповідь з Харкова. На один день, — він скрушно похитав головою. — Придиба виявився бандитом Шмиглом Терентієм Демидовичем, сином куркуля, а Придиба Сава Архипович — убитий ним у двадцять сьомому році голова комнезаму. Шмигло, на прізвисько Кріт, власноруч закатував учительку, двох комсомольців, вирізав охорону ешелону з хлібом. Його, пораненого, зловили, але з госпіталю втік. Усе тут, — поляскав долонеюпо старій грубій справі, — записано. В жовтні сорок четвертого, їдучи з Березівки після гицелювання, зустрів на дорозі твого батька. Він попросив підвезти, пообіцявши добре заплатити. Розговорились, і Шмигло зрозумів, що батько віз велику суму грошей… Потім він майже щовечора, вже навмисне, виїздив на березівський шлях. Після Замрики перестав. Показав, де вони поховані: в гаю, ліворуч, за двісті метрів од містка через Лебідку. От і все. Ти, Арсене, викрив запеклого злочинця. — Помовчав, по тому співчутливо запитав: — Куди перенести останки твого батька?

— У Березівку, до пам'ятника загиблим на війні односельчанам, — не задумуючись, сказав я.

— Гаразд, — переклав на столі папки, якісь папери. — Про наші пошуки я повідомив обласне керівництво карного розшуку, і вони теж підключилися до встановлення особи злочинця.

Сергій Антонович зволікав із відповіддю на питання, яке незримо витало в кабінеті. Воно, мабуть, було написане на моєму обличчі, бо слідчий поводився так, наче чимось завинив переді мною. Я здогадувався, що в Олі знайшовся рідний батько і його адресу роздобув Великошич. Він чесно виконав свій обов'язок.

А чи потрібна мені адреса Олі? Чи я поїду до неї?

— Не горюй, Арсене. Може, з часом усе налагодиться. Час і робота — найкращі ліки, — задумливо зауважив Великошич. — Вона в Києві, батько її працює на «Арсеналі» токарем… Шмигло спалив усі документи Марти і записав Олю своєю дочкою. Він по-своєму її любив, цей злочинець, оголошений із двадцять сьомого року поза законом.

Правильно: і злочинець на старість хотів мати прихисток та догляд, скуштувати любові й ласки. Тому й записав Олю дочкою.

Я встав і пішов до свого кабінету. В ньому нічого не змінилося. До шибки тулилась гілка з перестиглими, аж чорними, вишнями. Надворі зовсім вияснилось, і розгортався гарний, передостанній день літа.

Висунув шухляду й дивився на Олину фотокартку. Оля пустотливо сміялася, ловлячи сніжинки. Коли я побачу її і почую сміх? Коли?..

Зазирнув Великошич.

— Чому Шмигло не вбив мене? Адже й нагода була.

— Я теж цікавився. Розумієш, він до останнього дня не вірив, що його викриють, раз вдалося стільки років прожити під чужим прізвищем, — сказав. — Ти б чимось зайнявся, Арсене. Сходи на риболовлю.

Тільки опинившись на своєму подвір'ї, подумав про матір. Що їй сказати? Он вона на веранді, вийшла навстріч. У її руці білий конверт. Очі червоні, мабуть, знову плакала, і вся немов суцільна жалість.

— Тобі лист, Арсене.

— Від кого?

— Не знаю. Без зворотної адреси, — подала конверт і пішла в хату.

Почерк Олі. Я сів на лаву і довго не наважувався відкрити… «Арсене! Я все знаю, ходила до Сергія Антоновича. Щось зі мною сталося, і всі почуття — мов крига. Головою розумію, що це не так, а в серці якась пустка, холоднеча і страх, ніби живу й не живу. Хочу тебе бачити, і щось не пускає, стримує. Якась стіна між нами. Я досі нічого не відала, навіть не здогадувалась. Боже, хто мене виростив, чого так доля позбиткувалась над нами, перед ким ми завинили? Чого цей світ такий жорстокий? Коли б не війна, ко— либ не війна, проклинаю її, проклинаю! Арсене, хоч інколи думай про мене, може, ще все повернеться, мої почуття, може, оживуть, і. ми будемо разом. Але зараз несила, як згадаю, кого називала «батьком». Через дві години їду. Одного боюся, щоб ти мене не забув, адже я маю право залишатись у твоїй пам'яті, маю… Любий! Оля».

Поруч опустився Балюк, і я здогадався, що він вийшов з хати. Отож, не доведеться розповідати матері ні про Шмигла, ні про Олю. Роман Гнатович закурив, обійняв мене за плечі й прихилив до себе.

— Кріпись, Арсене, твоє життя попереду. А за фронтовиків — спасибі. Вони згасли, мов свічки, але ти по стількох роках видобув їх полум'я. Спасибі!