Без дозволу на розслідування

Розділ сімнадцятий

Мати привела Ніну, коли Василь на столі загинав бляху. Вона завела її до кімнати, одягнену в плаття у білий горошок і салатові босоніжки. Ніна ніяково привіталась.

— Я сказала, що в тебе є книга про слонів, — мовила мати.

— Десь на етажерці.

— Нехай пошукає, — і мати залишила нас обох. Ніна нерішуче стояла біля етажерки, розглядаючи корінці книг.

— Ти любиш слонів? — запитав її.

— Дуже, хоч і не бачила живого.

— А я бачив. Якось до Вінниці приїздив зооцирк.

— І який слон?

— Великий, три тонни.

— І сумний?

— Чому сумний?

— Мені здається, що всі звірі в зоопарках сумні, — зізналася шаріючись.

Я не пам'ятав, яким був слон.

— Ти бери стільця і сідай коло етажерки.

Ніна слухняно виконала мою вказівку. Рудоголовий Василь помітив її, бо наблизився до вікна і зазирнув у кімнату, скривив смішну пику й погрозив мені жартома пальцем.

— Як багато книжок! — захоплено сказала Ніна. — І ви їх перечитали?

— Деякі по кілька раз.

З ліжка я бачив «Книгу про слонів», але навмисне не підказував Ніні, щоб довше затримати в кімнаті.

— Що вам болить?

— Горло.

— Ой, казка «Золотий черевичок»! — вигукнула зраділо.

— Мені мама її читала, коли я ще в школу не ходив. А як твоя хімія? Перездаси?

— Обов'язково: на «чотири» чи на «п'ять», і ви тоді виконаєте свою обіцянку, — задиристо тріпнула чорними кучериками.

— А що я обіцяв?

— Повезти мене на мотоциклі на ставку Гітлера, — насмішкувато нагадала, напевне, кепкуючи в душі з моєї забудькуватості. — Глядіть, обдурите— поскаржусь Вірі Матвіївні.

Я засміявся. Справді, пообіцяв їй екскурсію до Вінниці на випадок успішного перескладання хімії. Але чи подужає її — сумнівався.

— Не обдурю, Ніно, — заспокоїв, помітивши порізаний і залитий зеленкою мізинець. — Де це ти покалічилась?

— Траву жала, — перебиралакнижки.

— Ти трохи й мамі допомагаєш;— похвалив її. — Напевне, і чергуєш за неї?

— То найлегше.

— І за тітку Тетяну?

— Авжеж.

— Коли ж ти за неї чергувала?

— Коли?.. — не полишала перебирати книжки. — Навіть позавчора, як ви поїхали.

— Увечері?

— Та ні, довашого другого приїзду, розповідала спокійно, а мені забракло повітря відхвилювання. — Пішла сіно складати в копичку, щоб дощ не намочив.

— І довго складала?

— Довгенько, а я хімію вчила.

Я ліг і перевів подих…

Ніна схвильовано оглянулась:

— Вам погано? Покликати Віру Матвіївну??

— Ні, ні, Ніночко, — вихопилось у мене ненароком, і в, неї округлились ожинові очі. — Он книжка, внизу, ліворуч, біля Чехова.

Ніна обережно її взяла. На рудій обгортці, в чорному квадраті, намальований слон з довгими закрученими бивнями.

— Я скоро прочитаю.

— Не спіши. Я тобі дарую її.

— Ой, дякую! — притисла книжку до грудей.

Попрощалась і пішла, сяюча, щаслива. Що книжка? Я б віддав за її підсвідоме повідомлення не лише книжку. Проте не вкладалося в голові, що Шепета причетна до зникнення Карпаня. Надто несхожа вона на спільника вбивці. Але мене вчили вірити тільки фактам. Вони — проти чергової. Я думав, як вийти через неї на злочинця. Питати Шепету — марна справа. Їй дуже просто пояснити свою відсутність, а затим попередити вбивцю. А може, якраз і слід запитати, щоб сполошилась і кинулася до нього? І тоді вистежити. Але хто стежитиме? Це ж треба встановити цілодобове чергування. Попросити Дубовенко? Не погодиться. О, Ніна, їй найзручніше — і ніякої підозри. Та через кілька хвилин я забракував план, бо довелося б розповісти про її матір та Карпаня і як він загинув. А я обіцяв Дубовенко мовчати.

Прийшов Горак, і за вікном лунко затарахкала жерсть під двома молотками.

Хтось постукав у двері. Невже мати викликала лікаря? І навіщо? Щиколоток стух, і через день-два я стану на ногу.

— Заходьте.

Оля! З літровою банкою меду. В кімнаті враз запахло конваліями — її улюбленими парфумами. Я розгублено дивився на неї, не вірячи в її появу, і на мене накочувалась тепла хвиля вдячності.

— У тебе зіпсувався телефон? — ущипливо запитала, граючи насмішкуватими зеленавими очима.

— Ні.

— Чого ж не подзвонив? — сіла поруч і, неначе мати, поклала прохолодну долоню мені на лоб. — А температури нема.

Я поцілував її м'яку долоню. Оля голубино засміялась.

— Лоскітно, Арсене, — вона запустила п'ятірню у моє волосся, заворушила пальцями, ніби туди потрапив хрущ. — Не дзвониш, а сам принаджуєш дівчаток. Гляди мені.

— Яких дівчаток? — млів од її ласки.

— Знаю, здибалася з Ніною. Похвалилася книжкою, — не то жартома, не то серйозно сказала і нахилилась, гаряче прошепотіла на вухо: — Я ревнива, Арсенчику, ох ревнива!

Бліде, ледь торкнуте сонцем обличчя лежало поруч, і лукаві очі були перед моїми, і звабливі повні губи, не фарбовані, чисті й червоні молодим кольором. Я припав до них, ніби подорожній до джерела, і пив, не втамовуючи спраги.

— Арсенчику, мама… може ввійти…

Тримав її лице у долонях і цілував очі, тонку беззахисну шию. Її чутливі пальці здригалися від кожного мого цілунку, на мить завмираючи в волоссі, і пестили. Я наче відлітав кудись, розчинявся в просторі й часі, губився, зникав у якомусь казковому маєві.

— Хтось стукає… — вивільнилася Оля з обіймів.

Я глянув у вікно — до шибки тулилося плескателице рудоголового Василя. Погрозив йому кулаком, а він заусміхався, показуючи міцні білі зуби. От чортяка! Оля поправила зачіску, знічена і збентежена, часто дихаючи. Мені теж, не знати чого, забило дух. Ми ззирнулись, і Оля соромливо розгладила збганку на спідниці, почала натягати подолик на круглі коліна. А Василь зирив на нас, зловтішно посміхаючись. Я не міг нічим пожбурити в нього:

— Чого ти мені не дзвонив? — коли пригас перший шал зустрічі, Оля знову повернулася до перерваної розмови.

— Не хотів турбувати. — А поряд звабливо біліли її коліна.

— Гм не хотів… — повторила недовірливо. — Де ж ти застудився?

— З'їв морозива, — і потерпав, щоб не довелося піднятись з якоїсь причини, бо тоді Оля побачить забинтовану ногу.

Здогадався, що мати заходила в універмаг і сказала Олі про мою недугу. Але ж не попередила мене. У вікні мигнула постать Горака — дядько Гаврило вхопив Василя за комір сорочки і відірвав од шибки. Хавара, застуканий зненацька, злякано змахнув руками й заточився. Так йому й треба!

— Ти гарний зводиш паркан, — похвалила Оля. — Навіть не подумала.

— А ти прийшла подивитись на паркан, — зауважив іронічно.

— Еге на нього — підтвердила, щоб мене по злити. — Комусь паркан, а комусь дівчатка.

— Олю! — мені приємна її жартівлива ревність. — Через паркан і дах ми змушені… Давай завтра подамо заяву і не чекатимемо. Га?

— Ні, Арсенчику, твоя мати образиться. Мені теж нелегко, — призналася.

Вона сиділа переді мною, невеличка й тендітна, вбрана в білу нейлонову, гаптовану візерунками блузку та блакитну спідничку, із зібраним волоссям на потилиці в довгий пухнастий хвостик, що пустотливо ворушився, мов живий, від кожного вороту її голівки. І чому чужа донедавна людина стала рідною й дорогою? Як і чому з'явилася потреба бачити саме її? Чому без неї уже не уявляється життя? Чому?

Ми говорили про все і ні про що, як усі закохані. Навіть полічили, скільки днів нам залишилося бути нарізно, й Оля, соромлячись, призналася, що відтоді, як вирішили одружитись, кожний прожитий день закреслювала в календарі. Ми мріяли про майбутнє і планували свої відпустки використовувати тільки для подорожей. У першу чергу — Москва, Ленінград, Волгоград. Потім — Карпати, Крим, Кавказ. Ми не бачили гір і моря, а Оля ще не бачила землі з літака.

Василь знову припав до шибки і щось показав Олі на мигах, водночас хитро підморгуючи мені.

— Ой Арсене! — схопилась. — Засиділась я! Мені треба готувати вечерю, — вона нагнулась і, не зважаючи на Хаварине стовбичення під вікном, поцілувала мене. — Видужуй. І дзвони мені на роботу. Завтра забіжу до тебе.

Я залишився сам. Лежав, дурнувато-щасливо посміхаючись. У кімнаті снували легкі пахощі конвалій. Усі турботи відлетіли чорними птахами кудись за обрій, а натомість з’явилися білі голуби з рожевими очима, вони пурхали наді мною, обвівали цвітом конвалій, поміж яких нечутно, ніби плавала, ступала Оля. А за вікном догоряв день, і призахідне сонце посилало останні рожеві стріли, що пронизували яблуневі віти і впиналися у стіну кімнати. Рожевочолий батько з мудрим спокоєм дивився на мене, і мені раптом зробилося соромно свого щастя, ніби я у когось його відняв. Та, очевидно, батько не осудив би мене. Адже він теж кохав.

Я опустив ногу на підлогу і спробував стати. Біль у щиколотку ще відчувався, але притуплений, і я тішив себе думкою, що через день зовсім зникне.

Узяв зі столу теку, дістав чистий аркуш паперу і кульковою ручкою написав на ньому: Карпань, Замрика і Загайгора. Я замислив скласти список осіб, що якоюсь мірою в останні години життя булизв'язані з тими, хто пропав безвісти, і фактів. Ось який він мав вигляд:

Довго розглядав написане і прийшов до висновку, що негусто, але щось добув. Кидалась у вічі наявність грошей і живих свідків, які бачили Карпаня на блокпосту. Інші ланки не витримували перевірки ні побічними, ні прямими доказами. Їх ще бракувало. І я дописав:

Заходився по черзі обмірковувати кожен пункт. Отже, чи зійшли Замрика та батько на полустанку?.. Мою увагу привернув гуркіт мотоцикла, що долучився до стукоту жерсті. Он і Василь задивився на хвіртку. Великошич приїхав! Сьогодні прямо-таки день відвідин.

А все мати влаштувала, зробивши правильний висновок, що раз учора його не було, то він нічого не відав про мою хворобу.

— Ох і пестунчик! Ухопив ангіну в жнива!.. — голосно, бадьоро заговорив Великошич, ідучи коридором, і, не стукаючи, розчинив двері. — Люди працюють, а він бомки б’є. Ну, здоров!

Кімната відразу поменшала від його присутності. Зарипів стілець під жилавим тілом слідчого. Весело дивився на мене, попри втому на обличчі. Від нього повіяло курявою доріг, спекотним сонцем і духом бензину. На лобі червоніла смужка від захисного шолома, яким від ніколи не гребував.

— Як там у нас справи? — поцікавився я.

Роботи досить. Ти ж як себе почуваєш? Температура є?

Без усіляких передмов я мовчки відкинув ковдру, показуючи забинтовану ногу, виставив руку. У Сергія Антоновича витяглося лице.

— Хм!.. Доповідай, — наказав тоном старшого.

Після нашої розмови я відразу поїхав на блокпост…

Великошич уважно слухав, не перебиваючи та постукуючи пальцями по столі. Я йому розповів про Шепету і Дубовенко, Ніну та фотокартку Карпаня, про підозрілу відсутність Шепети, навіть про те, що мені виділось чиєсь обличчя і п’ятірня біля вікна знадвору. І, звичайно, про дріт. Коли я замовк, Сергій Антонович потер долоні, мовби збирався з кимось борюкатись.

— Та-а-к, — проказав. — І Ніна досі не знає, що за п'ять кілометрів од неї живе її рідна бабуся. Ех, війна!.. Не чекав, що полустанок трохи доповнить картину. Не чекав. Значить, скрізь гроші. І хтось тебе вистежив. Значить, комусь наступив на кінчик хвоста. Шепета? Може й вона вивести. Одного не доберу: хто і як дізнався, що ти поїдеш на блокпост?

— Ніхто.

— А коли ми розмовляли по телефону?

— Мати поралась на кухні.

— Я навіть не подумав про Віру Матвіївну, — ображено сказав слідчий. — Ти де тоді сидів? За столом?

— Не на вулиці ж. Там, де зараз ви, а Василь гатив по блясі, аж ви почули у телефоні.

Великошич глянув у вікно — Хавара кивнув йому, показуючи вирізану зубчиками ринву. Сергій Антонович виставив великого пальця: мовляв, добре зроблено.

— Цікаво, — протяг замислено, повертаючись спиною до вікна. — Дуже цікаво. А це що за писанина? — кивнув на аркуш паперу.

— Занотував дещо, — простяг йому. Слідчий уважно переглянув.

— П'ятого пункту бракує, — зауважив.

— Аби на чотири відповісти.

— А що за буда? Собача?

— Еге, — я байдуже махнув рукою. — Привиділась вона Дубовенко на дорозі в Березівку, коли випроводжала Карпаня.

— Справді собача? — Великошич звів острішкуваті брови.

— Та ні, — посміхнувся. — Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.

— Чому видалось їй?

— Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, — повторив майже дослівно те, що сказала Дубовенко. — Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.

Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.

— Шепету поки що не чіпай, — невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. — Так, не чіпай, — подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. — Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.

Але ж…

— Слухай мене, Арсене, справа надто серйозна, — сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування. — Ти вже маєш попередження. Легковажити неслід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.

Зважаючи на досвід Великошича, я більше не перечив. Зрозумів, що настійна порада свідчила про виникнення у нього власного плану розслідування і деяких міркувань, з якими він дочасно не бажав ділитись. Ну і нехай. Мені залишилося тільки довести його помилку. Я ображено мовчав.

— Як нога? Хірурга не треба? — запитав тепло, здогадуючись про мій настрій.

— Післязавтра встану.

— Гаразд. Тобі не потрібні справи?

— Ні.

— Я їх заберу, — Великошич звівся, і кімната знову поменшала. — Не забувай дзвонити.

— Чому ви Шепету?.. — не витримав я і набурмосено поцікавився.

— А ти подумай, — відповів багатозначно.

Двадцять хвилин посидів Сергій Антонович і круто змінив мої плани. Вихопив з матеріалу найнепевніше, в чому сумнівалася сама Дубовенко, живий свідок. Дивно повівся мій начальник. І скільки б я не думав про Шепету, її поведінка викликала все більше підозри.

Насторожувала мене і прихована стривоженість Великошича. Що вона означала? Навіщо ускладнював пошук?

Адже ніколи не зв'язував мені рук, сприяв перевірці моїх версій.

Того дня не відвідав мене лише Балюк. Мати сказала, що він поїхав в облвно. Напевне, в якійсь терміновій справі, якщо не завітав. Не схоже на Романа Гнатовича, попри його зайнятість.