Без дозволу на розслідування

Розділ чотирнадцятий

На другий день зранку знову взявся за паркан. На хаті святково сяяла латка нової покрівлі. До трьох годин закінчив другий проміжок. За цей час багато промайнуло думок, і всі повертали на одне: де шукати батькові сліди? Хто він, єдиний свідок, од якого потягнеться ниточка? Я не міг заспокоїтись, що нагло обірвався пошук. Учорашня поразка на вокзалі, притуплена присутністю Горака, Василя і Балюка, сьогодні постала особливо гостро, і нічим її вгамувати.

За стукотом не почув повернення матері зі школи.

— О, як ти багато зробив! — здивувалась, ховаючи поза себе авоську з пляшками пива. — Хвіртку теж полагодиш?

— Авжеж, — буркнув. Мені не хотілося вичитувати їй за пиво, щоб не обривала рук.

— Ти чого? — запитала стурбовано.

— Минеться, — вдавано байдуже відповів. — Якась хандра напосілась.

Мати трохи посмутніла, постояла кілька хвилин, наче очікувала на подальшу розмову, та, втративши надію, пішла до хати. Бачив, що їй подобалося опікуватись чоловіками, і розумів чому: майже по-половину життя вона прожила без батька, не зазнавши подружніх турбот і втіхи, окрім невигойного болю утрати.

Не покликав її і почав сам ладнати штахети. Було незручно одному тримати сокиру і забивати цвяхи. Але приловчився. Коли пройшов половину прогону, з'явився Хавара. Василь прискіпливо, зі знанням справи, оглянув паркан, поторгав стовпці, нічого не сказавши, наче невдоволений, попрямував за хату. Напевне, без бажання працювати задарма. Може, дати гроші Горакові, якщо Василь відмовиться, у чому я не сумнівався? Хай мати вирішує, як чинити. Невдовзі долинуло тарахкання по блясі. Василь загинав жерсть, готував до приходу дядька Гаврила, за виразом будівельників, фронт робіт. Наш стукіт лунко котився провулком.

— Арсене! Арсене!.. — насилу розчув материн голос. — Тобі дзвонять.

Невже Оля? Кинув молоток і за мить опинився в кімнаті.

— Слухаю.

— Здоров, козаче, — басовито привітався Великошич. — Чим займаєшся?

— Хазяйную, — сів на стілець. — А як там у нас?

— Хтось обікрав залізничника на Лукашівському блокпосту. На вокзалі був?

— Ходив, — і не стримав зітхання.

— Що, нічого втішного? — здогадався Сергій Антонович.

Там із старих працівників одна касирка. Вона нікого не впізнала.

— Цього слід було чекати, — і Великошич замовк.

Уявив, як слідчий міцно тер перенісся вказівним пальцем, замислившись. Я теж мовчав. Але якесь невиразне передчуття радості закрадалося в серце, воно поступово визначалось, осмислювалось і раптом сяйнуло, наче вибухнуло, в однім слові — блокпост.

— Блокпост, Сергію Антоновичу! Блокпост! — закричав у трубку. — Там і зараз сходять березівські!

— Молодець, Арсене, — похвалив. — Звідтіля до села на п'ять кілометрів ближче. Дзвони, — і Великошич поклав трубку.

Я заціпеніло слухав короткі гудки. Якщо батько, Карпань і Замрика… Навіть тепер на блокпосту сходили лічені пасажири. Когось одного чергові могли запам'ятати. От чи працювали вони досі? Коли не вони, доведеться розшукати колишніх. Але то вже дрібниця… Я поклав трубку, одягнув першу-ліпшу сорочку, взяв фотокартки і побіг до сарая. Вивів мотоцикл.

— А паркан? — визирнула мати з веранди.

— Я скоро: туди-сюди.

За лічені хвилини «Ява» вимчала мене на дорогу до блокпоста. Обіч мигтіли дерева лісосмуги, зливалися в суцільну зелену стіну. Лиш звернувши на стежку, усвідомив, що одна з чергових — мати Ніни Дубовенко.

Зупинив мотоцикл на причілку будинку, змурованого із черепашника, потемнілого від часу. Навколо росли кущі рай-дерева та жасмину. Вийшов до колії. Навпроти, на грубій бетонній подушці, височіла хатка з великим вікном, схожа на пост автоінспектора. Я ступив на ґанок і постукав у двері. Ні звуку.

— Вам кого? — пролунало позаду.

Оглянувся. На містку поста — сухорлява жінка у формі залізничника із зачохленими прапорцями при боці.

— До вас.

— А, це ви, — мабуть, упізнала мене. — Йдіть сюди.

Не сподівався, що мене вже знало так багато людей. Перестрибнув через рейки й східцями піднявся до жінки. Вона поступилась, пропускаючи мене до маленького приміщення.

На стіні — чорний апарат телефону, столик, графин з водою, стілець і коротка лавка. На цвяхові висіві ліхтар.

— Сідайте, — посунула мені стільця, змахнувши з нього невидимі порошини.

Сама розташувалась на лавці й очікувально крутила «млинка». Ні, вона не Дубовенко: ніяких спільних рис із Ніною. Лице продовгувате й худе, посічене безліччю зморщок, губи тонкі, рот завеликий, а очі блідо-сірі, ніби вигоріли на сонці. З-під чорною берета вибивалось русяве, впереміж із спинною, волосся…

— Не скучно вам тут?

Вона здригнулася від мого несподіваного голосу і «млинок» завмер у пелені.

— Уже звикла.

— Як вас величати?

— Шепета Тетяна Прокопівна.

— У мене до вас, Тетяно Прокопівно, декілька запитань.

— Кажіть, — байдуже мовила.

— З якого року ви на блокпосту? Із сорок четвертого.

— Не пам'ятаєте, як тоді зупинялися поїзди? — німував хвилювання.

— Один поїзд, що й тепер, кільцевий, у дев'ятнадцять тридцять і сім нуль-нуль, — відповіла охоче.

— І багато сходило пасажирів? Шепета замислилась і пустила «млинка».

— Мало. Звідси близько тільки до Березівки, — пояснила. — Колгоспники тоді не дуже роз'їжджали. Інколи військові.

Стримуючи дрож у пальцях, видобув три фотокартки.

— Цих ви не бачили? — подав їй. — Може, впізнаєте?

Верхнє фото — Замрики. Шепета втупилась у нього, то наближаючи до очей, то віддаляючи. Розглядала батька.

— Ні, цих не пам'ятаю, — сказала впевнено і повернула мені, затим зиркнула на Карпаня. — Боже, Петро! Це вам Ганя дала?

— Яка Ганя? — здушило мені в грудях.

— Дубовенко. Хіба не вона? — дивилася підозріло.

— Ви його знаєте, Тетяно Прокопівно? Бачили в сорок четвертому?

— Де ви її взяли? — звелася з лавки.

— Поки що я запитую, товаришко Шепета, — суворо сказав.

— Але ж… — Жінка розгублено закліпала рудими віями. — Коли Ганя вам нічого… Ні, нехай вона. Я вам не скажу, — і вперто стулила тонкі губи.

Я витер рукавом спітнілого лоба. В горлі пересохло, наче мене смажило пекуче сонце. Налив з графина склянку води й випив. З вдячністю, попри її затятість, дивився на Шепету і ледве стримувався, щоб не скочити і не загорлати: є ниточка! Що не хотіла розповідати — мене це не турбувало. Зараз мовчала, пізніше заговорить. Головне — знайшовся слід. Це вже був крок, і значний. А попереду розмова з Дубовенко. Шепета не покривала злочинців. Вона навіть не злякалась. Тільки здивувалась… Які злочинці? Де вони? Ще нічого не відомо. Я перехопив Шепетин погляд. У вікні мигнуло кругле обличчя Ніни.

— Дубовенко вдома?

Шепета заперечно похитала головою.

— А де?

— Поїхала в Жмеринку за путівкою, — повідомили неохоче.

— Коли вернеться?

— Увечері, піввосьмої.

— Дякую вам, Тетяно Прокопівно, — я вхопив їїзасмаглу руку й міцно потис.

Шепета знизала худими плечима.

Попрошкував до будинку. Постукав. Двері розчинилися навстіж, і на порозі з'явилась Ніна в коротенькому барвистому халатику. Звела чорні бро-венята.

— Вас прислала Віра Матвіївна? — соромливо опустила очі. — У мене розболілася голова, і я заснула…

До мене не дійшов смисл її слів. У великій кімнаті оббіг очима стіни, шукаючи фотографій. Он вони, між двома вікнами.

— Ой, у мене ж ліжко!.. — Ніна метнулася його застеляти.

Я підійшов до стіни, гарячково шукаючи… Є! Таке ж, як у справі. Петро Карпань весело, ледве стримуючи сміх, відверто дивився на мене. Ну, здрастуй, товаришу старший лейтенант! Хто ж ти для Дубовенко? Родич? Але чому Шепета затялись?

— Віра Матвіївна, мабуть, гніваються, — говорила Ніна. — Я надолужу, ось побачите, і ви менеще повезете до Вінниці. — Ніна зупинилася поруч. — Це мій батько, — сказала тихо.

— Той військовий?

— Еге.

Карпань — батько Ніни! Напевне, я сів би прямо на підлогу, коли б поряд не виявилося стільця. Поглядав то на Ніну, то на фотографію на стіні. Схожі. Особливо очі. А мати Карпаня ні слова про онуку. Навпаки: побивалась, що її не має, що син не встиг женитись.

— Коли ти народилась?

— У липні сорок п'ятого, — зітхнула.

У липні. Карпань приїздив у відпустку в жовтні. Листопад, грудень, січень, лютий… Дев'ять місяців. Дев'ять!

— А як тебе по батькові?

— Петрівна.

— А мати?

— Микитівна.

Дубовенко Ніна Петрівна. Але чому не Карпань? Я згадав, що якось мати казала, що Нінин батько теж загинув на війні. Може, в тому і крився смисл Шепетиного мовчання?

— Післязавтра обов'язково прийду до школи, — провинно мовила Ніна.

— Приходь.

Я заспішив надвір. Боявся довше залишатися у кімнаті, щоб ненароком не злетіло якесь запитання, яке б насторожило дівчину. Почувався мореплавцем, що нарешті, після довгих поневірянь, добувся обітованого берега. Аж не вірилось. Глипнув на годинник — близько чотирьох. Отже, через три з половиною години матиму перший вагомий факт. Аби Шепета не попередила Дубовенко про мої відвідини. Не встигне: я вдруге приїду раніше.

Вихопився на дорогу, і «Ява» понесла мене до міста. Мої передбачення підтвердились: на блокпосту сходив Карпань. Чому не припустити, що зійшли батько і Замрика? А потім?.. Куди вони поділись, якщо щасливо дісталися блокпоста? Невже хтось на них чатував на дорозі в березовому гаю, що вела до села? Тоді хто?!

За хатою працював Василь: лунали голосні виляски, аж ворони, що звикли таборитися надвечір у верховітті старої липи на розі провулка, галасливо кружляли над нею, боячись сідати. Шмат нового паркану кидався у вічі своєю білизною. Я залишив мотоцикл на подвір'ї, піднявся па веранду. Мати, зігнувшись на стільчику, оббирала картоплю.

— Арсене, — звелася, тримаючи картоплю з довгим лушпинням. — Ти якийсь… якийсь…

— Який, мамо? — весело поцікавився.

— Якийсь незвичний, — вдивлялася у моє обличчя і наче випромінювала лагідність і турботу. — Радісний, щасливий.

— Є радість, мамо, є, — ствердив її спостережливість, заходячи в коридор.

Не відала вона, що то було чисто професійне збудження, викликане вдачею. Радості, мабуть, я не матиму навіть по успішному завершенні справи. В кімнаті, сівши застіл, набрав номер телефону Великошича. За вікном, надворі, Хавара загинав жерсть. Помітив мене й помахав молотком. У трубці пролунало коротке «алло».

— Це я, Арсен.

— А… Вже з'їздив?

— Тільки що вернувся.

— І як? Що там бахкає?

— Василь під грушею загинає бляху, — я перевів подих. — Сергію Антоновичу, вимальовується слід.

І я йому розповів про розмову з Шепетою, про фотографію Карпаня в кімнаті Дубовенко, про Ніну, яка назвала його батьком. Висловив і свої припущення. Великошич мовчав, а я ще дужче хвилювався.

— Що ж, вітаю, — мовив протяжливо, напевне, посміхнувся. — Кінчик з клубочка виткнувся. Побачимо, куди і до кого він приведе. Аби фото виявилось не випадковим.

— Воно таке, як у справі, — гаряче заперечив. — Лише сам Карпань міг його залишити. Сам!

— Логічно, звичайно, — погодився слідчий. — Але від сюрпризів у нашій роботі ніхто не застрахований. Завжди готуйся до несподіванок. Чому б десь не знайти Шепеті фотокартки і не віддати Дубовенко, яка прижила з кимось дитину? Га?

Мені, враженому домислом слідчого, наче заціпило.

— Приїдеш — подзвони.

Ох і здібний Великошич на різні версії! Часто-густо перекреслював усю роботу, ставив її з ніг на голову, домагаючись напруги в пошуку, розслідуванні, слідстві, глибокого, всебічного вростання у справу.

— Знову їдеш? — запитала мати, крутячи м'ясорубку.

— Трохи пізніше, — я швидко вийшов надвір, щоб вона не помітила зміни мого настрою.

Не полишала думка про зустріч із Дубовенко. Повільно, здавалось, спливав час. Ненароком угатив молотком по пальцю, аж під нігтем запеклася кров.

Близько п'ятої години прийшов Горак. Зупинився коло мене, обмахуючись, ніби віялом, кашкетом.

— На дощ парить, — сказав.

Я поглянувна небо — ні хмаринки.

— Підведе ваш барометр.

— Ще не підводив. А нову хвіртку маєш?

— З дощок зроблю.

Дядько Гаврило скривився.

— Я тобі виготовлю залізну.

Здивувався його послужливості, але скористатися нею не міг. Та й не повірив у щирість Горака. Просто він мовив знічев'я, аби щось сказати.

— Не треба, дядьку.

— Дарма, Арсене, — сумовито-похитав головою, очевидно, зрозумів причину моєї відмови. — Злість пересілась. Я багато думав. Воно правильно. В тебе така робота. Попусти отим усім — на голову сядуть. Але своє є своє: болить.

— А як Степан? — вихопилось у мене.

— Що Степан? — стенув плечима. — Вилежується на річці, догулює відпустку. Хоч і син, а в душу йому не заглянеш.

Він обминув веранду і зник за причілком, його відвертість присоромила мене і водночас розтопила лід відчуженості.

Я посміхнувся. Забитий палець не дозволяв мені міцно притискати обухом сокиру до жердини, і я несамохіть уповільнив темп, але не кликав матері на поміч.