Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять третій

О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільного відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, дзенькали відра, співали півні й кудкудакали кури іноді подавав голос собака, йому десь озивався інший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, прихилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жінок.

Почали з'являтись поодинокі перехожі. Ті, що проходили повз липу, підозріло поглядали на мене, не вітаючись, чого теж бракувало, щоб відчути себе зовсім у селі. Зопалу я одягнув теніску, і передосіння прохолода студила оголені руки, аж на них мов посхоплювались крихітні бульбашки. Спираючись на стовбур, я нишком робив статичну гімнастику.

А Мошняк не з'являлась.

— Слухайте, чого ви тут капієте? — за парканом, у кущах смородини, заспана, розчіпчана жінка рядилася у рябий халат.

— Чекаю товариша.

— Якого товариша? Я вас раніше не бачила, — зміряла мене з ніг до голови недоброзичливим поглядом.

— Ніби ви знаєте всіх на цій вулиці, — зауважив.

— Зросла на ній, то й знаю. Може, видивляєтесь, кого в хаті не буде? — запитала з погрозою. — Чого ховаєшся?

— Олено, з ким це ти там?.. — долинув із глибини садиби густий бас.

— Тиняється тут якийсь тип, — махнула на мене каструлею.

Пильна жіночка. Я намірився зайти за ріг паркану, щоб не муляти їй очей, як мене спинив густий бас.

— Ану постій! — наказав незаперечно.

Оглянувся — хвіртка наче виштовхнула на вулицю високого, дужого чолов'ягу в жовтій майці, синіх галіфе і чоботях. Жінка зловтішно посміхнулась. Я скривився, бо доведеться показувати посвідчення, і заздалегідь опустив руку в кишеню.

— Петре, в нього щось у кишені, — застерегла жінка.

— Зараз перевіримо, — розважливо прогув чолов'яга.

Добре, що перехожі саме не йшли в цей бік. Чоловік наблизився і спинився за кілька кроків, клацнув закаблуками.

— Доброго ранку, товаришу лейтенант, — привітався, здивовано дивлячись на мене.

Ах, Драчук, наш бойовий старшина, гроза хуліганів і п'яниць! Як це я відразу його не впізнав?

— Доброго ранку. На службу збираєтесь?

— Так точно, — багатозначно зиркнув на жінку, і та, поправляючи розкудлане волосся, присіла за кущем рвати смородину. — Ви вибачте.

— Пусте, в мене на лобі не написано… Ідіть, Драчук, — боявся, що, розмовляючи з ним, проґавлю повернення Мошняк.

Після того мене ніхто не чіпав, хоч ловив на собі допитливі погляди. Перед сьомою годиною перехожих побільшало — поспішали до робочого поїзда. Я міг не бовваніти самотнім деревом у полі, а походжати вулицею, але тоді довелося б щоразу озиратись на подвір'я Мошняк. А на розі — найкраще місце для спостереження: звідки б не з'явився об'єкт, усе одно потрапляв у поле зору. Отож терпів і погляди, і вранішній легіт. Найдужче турбувало те, що з якихось причин Мошняк раптом не навідається до хати. І що в такому випадку зробити? Родичів, я пам'ятав, у неї не було. А знайомі? В кого їх нема.

Згадав, що сьогодні мати їхала до Вінниці на обласну нараду вчителів. Напевне, коли повернуся, її вже не застану. Хвилюватиметься, що не побачила мене, бо зник із дому тихцем, навіть не залишив записки. Погано, чорт побери. Втішав себе, що Балюк розрадить її.

О пів на восьму вулиця зовсім ожила: з подвір'я виходили матері й бабусі з дітьми, ведучи їх у садок, поспішали на роботу чоловіки. Он і Драчук пішов, глипнувши в мій бік. Не запитав, чого мене сюди занесло.

Знав службу. Почне тепер пильніше придивлятись до мешканців Садової.

Хвилин через десять за спиною загупали кроки, і мене поминула висока жінка з кошиком, у червоній кофті, закутана в білу з квітками хустку. Своєю прямою поставою вона нагадувала Мошняк. Але одягнена звичайно, як більшість жінок. І все ж для певності я покликав її:

— Соломіє Остапівно!

Зупинилась. Вона! Лице змарніле, в очах тривога.

— Ах, це ви…

Я пішов із нею.

— Куди ви запропастились?

— Ночувала у знайомої. Якийсь дідько налякав мене вночі, і тепер боюся, — поскаржилась.

— Коли налякав?

— На другий день після вашого приходу.

На другий день… Тобто коли в мене викрали образок. Ні, не випадковий збіг. Злочинець здогадався, де його загубив. У мене замлоїло в грудях від усвідомлення, що той «спритник», як називав невикритого вбивцю Великошич, вільно ходив по землі і жив у нашому місті. Він ввижався мені примарою, що слідувала за мною по п'ятах.

Мошняк взялася за клямку хвіртки й очікувально дивилась на мене. Очевидно, думала, що ми з стрілись випадково і мій шлях лежав далі.

— Я до вас, Соломіє Остапівно.

Вона кивнула, але не відмикала дверей, а рушила навколо будинку.

— Погляну, чи не відчинив хто віконниці, — пояснила.

— А як вас налякали? — поцікавився.

— Сплю і чую крізь сон, як щось скрегоче і рипить. Прокинулась, слухаю — знадвору, під оцим вікном хтось топчеться і чимось намагається відірвати замка. Я вся захолола. Хочу крикнути, а тільки хриплю.

Я уважно оглядав скобу і замок на віконниці.

— Сповзла з ліжка, ввімкнула світло в кімнаті, потім у другій, на кухні… І воно перестало скреготати.

Біля скоби на фарбованій дошці дві свіжі вм'ятини, очевидні сліди лапи, якою витягають цвяхи.

Так, Мошняк казала правду. Злочинець почав діяти. І коли б не віконниця… Мене аж зморозило.

— Чому не заявили в міліцію?

— А що, треба було?

— У кого ви ночуєте?

— В Поліни Іванової.

— Де вона живе?

— На вулиці Матросова, тридцять три.

Ми ввійшли до темної кімнати. В щілину між віконницями крізь штору сіялось тьмяне проміння. Господарка ввімкнула світло. Чорні меблі справляли похмуре враження і незатишок. На стінах — жодної картини чи фотографії. Мабуть, фото з тієї жінки знаходилось у відпочивальні. Мошняк, не розкутуючись і не скидаючи кофти, ніби не збира лася залишатися в хаті, сіла на тахту.

— Скажіть, Соломіє Остапівно, у вас не було фамільних коштовностей?

— Коштовності? Звідки? Ми ж з бідних селян.

— А яке ваше дівоче прізвище?

— Нестеровська. А що? — відповіла байдуже, розглядаючи свої нігті.

Нестеровська… Знайомим видалося це прізвище.

— Я вибачаюсь, коли померла ваша мати?

— Ще молодою.

— А ким вам доводиться ця жінка? — показав їй фото.

На довгочолому обличчі Копійочки здивування розгубленість.

— Во… вона у вас? Але ж я…

— Нестеровська…

— Ким, Соломіє Остапівно?

— Моя мати.

У справі Мошняка! Авжеж. Нестеровський — поміщик, у якого наймитував Мошняк. Соломія — дочки поміщика. О-хо-хо!..

— На фото вона значно старша, років сімдесят. І не схожа на селянку. Щось ви плутаєте, Соломіє Остапівно.

Копійочка у відчаї зчепила пальці.

— Навіщо все це вам? — запитала слізно. — Навіщо ворушити минуле? Я вже стара жінка… І в мене нічого не залишилося. Все забрали в комуну комнезами.

— А кульчики?

— Кульчики? — злякано зиркнула. — Їх украли злодії в двадцять першому році.

— Злодії? — перепитав насмішкувато.

— Вони прийшли вночі…

— А які ж кульчики на фото? І в якому році померла ваша мати? Чи, даруйте, вона воскресла?

Копійочка похилилась на спинку тахти й заплющилась. Хустка сповзла з її голови, явивши чорне, посічене сивиною волосся.

— Принесіть… мені… води… — попросила знеможено.

Я вибіг на кухню. Мошняк жадібно припала до склянки.

— Соломіє Остапівно, прошу вас нічого не таїти. Це надто серйозна справа, — суворо попередив її.

Вона безживна, наче велика воскова лялька.

— Мене не заарештують? — запитала по паузі.

— Хіба ви вчинили якийсь злочин?

— Я… дочка поміщика Нестеровського.

— Знаю. Розкажіть, яким чином опинились у вас ті кульчики? І коли?

— Зараз, — Мошняк узяла склянку і ще ковтнула води, приклала долоню до грудей. — Кульчики… То було на різдво в сорок п'ятому році. Ми з мамою приготувались, як водиться, накрили стіл, посідали, а Спиридон вийняв з кишені носовичок, розгорнув його, і ми побачили…

— Тільки кульчики?

— Крім них, більше нічого. Вони зараз дуже дорого коштують. Там безліч діамантів замість зернин, — оповідала із жалем.

— А перстень?

— Який? — і мимоволі глянула на свій палець.

— Що на ньому був, коли я приходив.

Мошняк вимушено всміхнулась.

— Теж приніс Спиридон. Казав, що купив.

— Коли?

— На честь Перемоги.

— Де? У кого?

— Не знаю, — стенула плечима. — Приніс і подарував.

— А він нікуди не виїздив з міста?

— Ніколи. Навіть у відпустку сидів удома.

— Крім персня і кульчиків, ще були дарунки?

Мошняк заперечно похитала головою. Я не повірив, але не допитувався. Вона, того не розуміючи, повідомила найголовніше: Мошняк у когось в місті купив коштовні кульчики та персня у сорок п'ятому році. Я пошкодував, що із всіх цінностей Горжій запам'ятав лише кульчики. Проте перстень теж побічний доказ. Ось чому «спритник» боявся Копійочки. А Спиридон виявився потайною людиною, якщо навіть не казав дружині, в кого купував прикраси. Але чи купував? Може, три вбивства — справа його рук? Навряд.

— Соломіє Остапівно, ви поки що ночуйте в Іванової, — порадив їй на всяк випадок.

— Не розумію: для чого вам кульчики, перстень?

— Треба. І мовчіть про нашу розмову. НавітьІвановій ні слова, — попередив.

Звівся із стільця. Серед старовинних, свого часу вишуканих меблів простенько одягнена Мошняк була якась незугарна і скидалася на затуркану хатню робітницю. Безперечно, колишній дочці поміщика Нестеровського в цій обстановці аж ніяк не обійтися без китайського халата в папугах. І мені чомусь спало на думку, що Мошняк, мабуть, завжди почувався наймитом при Копійочці. Чи вій любив її безтямно, чи тішило його самолюбство саме співжиття з колись недосяжною панною? На жаль, Спиридон уже не відповість.

— А де портрет матері?

— Там, — Копійочка кивнула на двері за шафою.

— Можна глянути?

— Дивіться.

Я побачив те, що чекав: половину кімнати займало чорне дерев'яне різьблене ліжко на лев'ячих лапах, у кутку трюмо у формі серця, крісло, килим і портрети жінки з владним обличчям, Копійочкн, вусаня у бекеші, очевидно, батька Соломії. Місця Спиридону не знайшлося. Цікаво, де він спав? На кухні? Там стояло просте металеве ліжко.

Опинившись надворі, я примружився від яскравого сонця. Приємно дихалося свіжим повітрям опісля кімнати з встояним духом старих меблів, поточених шашелем. Тепер, добувши цікаві факти, я міг дзвонити Великошичу. Аби застати його. І, щоб не гаяти часу, зайшов на вокзал, де висів телефон-автомат. Годинник показував півдесятої. Не маючи двох копійок, набрав 02. Попросив чергового покликати слідчого.

Сергій Антонович узяв трубку.

— Здоров. Що в тебе?

— Дещо є. Важливе.

— Звідкіля дзвониш?

— З вокзалу.

— Почекай. Через хвилин п'ятнадцять підскочу.

Я вийшов до колій і сів на теплій лавці біля дзвона. Неподалік двірничка підмітала недовгий перон.

Пригадалось, як сидів тут після першої поїздки в Березівку, звідкіля повертався, окрилений успіхом, що зустрівся з Горжієм, а потім навідався сюди, розмовляв з касиркою і зайшов у тупик. Скільки відтоді минуло часу? Більше двох тижнів. І все ж розслідування рухалось уперед: з'явилися нові відомості й докази. Отож, я недарма працював, хоч іщось випало з уваги, вельми суттєве, але його помітив слідчий. Я був упевнений, що Великошич провадить пошук паралельно у якомусь іншому напрямку. Відчував, що наші стежки однаково перегнуться, якщо я обрав правильний шлях.

Без сумніву, злочинець у місті і вже наляканий, нервує. Тепер один необережний крок з його боку — і кінець: викаже себе.

Коли б знав Кедровський, які відшукались факти через вісімнадцять років, втратив би сон і спокій.

— А, ось де ти, — Великошич опустився поруч, кладучи на лавку білий захисний шолом. — Доповідай. Поспішаю у Гуньку, з греблі впав трактор у ставок, і втонув механізатор.

— Горжій запам'ятав з тієї торби з коштовностями кульчики. Вчора прийшов до мене. У фотографії Будинку побуту впізнав їх на одному знімку. Та жінка виявилася матір'ю Мошняк.

— Теща ковбасника?

— Еге. Мошняк удома не застав, не ночувала. Сьогодні вранці повернулась. У сорок п'ятому році Спиридон на різдво купив Соломії кульчики, а на честь Перемоги перстень. У кого — не знає. Ніколи не виїздив з міста. Напевне, придбав не тільки їх. Мошняк не признається. Вона — дочка поміщика Нестеровського. Жива поміщиця. Аж не віриться.

— Не заздрю ковбаснику, — похитав головою Великошич. — Чому не ночувала вдома?

— Після викрадення в мене образка до неї вночі хтось добирався: лапою хотів одірвати замок на віконниці.

— О! — Слідчий зраділо ляснув долонею по шоломі, мов по чиїйсь голові. — Купівля кульчиків і персня, намагання залізти в хату — найцінніше для нас. Спритник не на жарт затремтів. Образок його доконає.

— Я порадив Мошняк і надалі ночувати в знайомої.

— Вірно. А тепер, Арсене, візьми письмові свідчення Куртія, Горжія, матері Карпаня, Дубовенко, Шепети і Мошняк. Пора накопичувати матеріал на «спритника», — звівся, беручи шолом. — Ну, бувай! Не підвезу, бо чекає бригада.

Великошич поїхав. Я згадав, що не показав йому фотокартки матері Мошняк. Непоспіхом пішов додому. Зрозумів, що розслідування наближалось до кінця. Чомусь здавалось, що в Сергія Антоновича вже лежала в сейфі заготовлена папка з написом: «Вбивство гр… військовослужбовців Загайгори, Карпаня і Замрики». Лише не уявляв, яке на пій прізвище злочинця. А слідчий, безперечно, когось підозрював. У його ланцюжку доказів, може й побічних, бракувало, напевне, тільки одного кільця.

Мене охоплювало тривожне очікування значних подій.

Ще з вулиці помітив сперту на веранду невелику зелену хвіртку. Таки Горак дотримав слова: зробив і навіть пофарбував. Відхилив її — з другого боку прилаштовано поштову скриньку. Золоті руки в Миколиного батька. Мені забаглося чимшвидше її поставити.

На кухонному столі білів аркуш з учнівського зошита. «Арсене, май серце, дитино. Чого ти не сказав мені, що кудись ідеш? Я ж не залізна.Їсти то— бі наготовила, тільки підігрівай. Приїду аж завтра. Бережись, сину. Цілую. Мама». Мене пойняв сорок. Не розбудив її, ідучи вранці до Мошняк. Не хотів, щоб хвилювалась, а вийшло навпаки.

Я поснідав і взявся за останній прогін паркану. Працюючи, раптом подумав: що почуватиму, коли побачу вбивцю свого батька? У мене дужче закалатало серце, і я присів на стовпець. Ні злості, від якої туманилось у голові, ні кровожерливого прагнення помсти в собі не відчував. Тільки нуртувало невідступне бажання викрити вбивцю і віддати під суд. Тоді я викопаю свій обов'язок І матиму повне задоволення, що зло покаране. Зло не повинно жити серед людей.

Іще: мені над усе хотілося побачити його очі. Досі я не бачив очей свідомого вбивці. Які вони у людини, що заради грошей позбавила життя трьох чоловік? Чи є у нього дружина, діти? Що за мати його народила? Мені здавалося, що в нього завжди на руках кров, що він чимось відрізнявся од інших, особливо очима. І може, я не раз стрічав його на вулиці, знав в обличчя.

Я взявся прилаштовувати хвіртку. Вона гарно вписувалась у новий паркан.

У дванадцять, заправивши «Яву», знову навідався до Мошняк. Вона неохоче написала свідчення і під розписку віддала мені перстень та кульчики. Повідомила, що вранці приїздили якісь люди і навіщось сфотографували віконницю, яку намагався відчинити зловмисник. Я здогадався, що то Великошич заїхав із бригадою експертів. Напевне, відшукали відбитки пальців.

Від Мошняк — у Березівку. Свідчення за тітку Ніну довелося писати самому, і, занотовуючи впізнання образка, я все потерпав, щоб вона не попросила його показати. Потім розшукав Горжія на тракторному стані. Він із задоволенням виклав усе на папері. Персня, на жаль, не пам'ятав. Вертаючись з села, заїхав на блокпост.

Дубовенко якраз чергувала. Після підписання свідчення вона, знітившись, попросила зберегти в таємниці від Ніни її давній зв'язок з Карпанем. Я пообіцяв, хоч щодо доцільності був зовсім іншої думки.

Шепета теж виявилась удома. Вона написала, що знала і бачила, навіть не поцікавившись для чого. Мабуть, Дубовенко їй усе розповіла. І я, скориставшись з нагоди, таки не втерпів: запитав, де вона була до пізнього вечора того дня, коли Дубовенко випровадила Карпапя в Березівку. Шепета, не задумуючись, відповіла, що на сусідньому блокпосту. Туди сім кілометрів. Я не поспішав од неї піти і в розмові, ніби між іншим, з'ясував про сіно, яке вона згребла в копичку перед другим моїм приїздом.

Вийшовши од Шепети, я зустрівся з Ніною, вбраною у зелене плаття в білий горошок та салатові босоніжки.

— Дорослі повинні дотримувати свого слова, — зауважила ні з того ні з сього, хитро поглядаючи терновими очима.

— А саме? — не зрозумів, кого вона мала па увазі.

— Ви щось мені обіцяли, — і прийняла класичну позу сором'язливості: потупилась і водила носком босоніжка по землі.

— Справді?

— Ага, повезти мене па ставку Гітлера.

— А-а, — згадав. — Хіба ти склала перетримку з хімії на «п'ять»?

— На «чотири», — відповіла тихо. — Ви обіцяли: якщо на «чотири», півдня у Вінниці.

— Гаразд, Ніно.

— А коли?

— Завтра або післязавтра, — мені все одно треба було побачитися з Куртієм. — Я заїду за тобою.

— А зараз підвезете до вокзалу? — запитала прохально. — Там на мене подруга чекає, щоб іти в кіно. В понеділок завжди новий кінофільм.

— Як же додому вернешся?

— Заночую у Тані.

— Сідай.

Мені здавалось, що позаду Оля, тільки чомусь не наважувалась покласти руки на плечі. Поглянув на лісосмугу, чи де не вигулькне з-поміж дерев копичка сіна. І десь за кілометр-два від блокпоста вгледів її прив'ялу зелену тюбетейку.

— То не Шепети копичка? — гукнув, пригальмовуючи, озираючись на Ніну.

— Її! — відповіла весело.

Ніна зійшла біля вокзалу. Хоч і близько шостої, але дядька Гаврила і Василя вже не було. Подзвонив Олі в універмаг. Сказала, що Василь з Гораком терміново закінчують перекривати дах райвно і сьогодні не прийдуть. Попросила зустріти її після роботи. Я вирішив оглянути копичку Шепети, щоб остаточно розвіяти свої сумніви. Знову поїхав на блокпост. Мотоцикла поставив на стежці в лісосмузі.

Зблизька копичка показна: метрів три заввишки і стільки ж у діаметрі. Прикинув, що за годину-півтори одній жінці нелегко згромадити сіно і викласти такий стіжок. Отже, Шепета не залишала полустанок, щоб когось попередити про мій приїзд. Великошич небезпідставно наказав мені відкинути всілякі підозри стосовно Шепети.

За копицею ніби хтось схлипнув чи видалось. Ступив крок і з-за сіна помітив на траві засмаглі ноги, взуті в салатові босоніжки. Невже Ніна? Чого вона тут опинилась? Дівчина сиділа скулившись і плакала, затуливши обличчя долонями. Її зелене плаття в білий горошок зливалося з сіном. Тільки похилена чорноволоса, з короткою стрижкою голова різко і сумно виділялась на зеленому тлі духмяної паші.

— Що сталося, Ніно?

Вона здригнулась і схилилася нижче.

— Щось з мамою? Заперечно похитала головою.

— Тебе хтось обідив?

— Н-н… ні!.. Ідіть, ідіть!

Чому вона вернулася з міста, якщо збиралася в кіно?

— Давай завезу додому.

— Я… сама, — підібрала ноги.

— Ну не плач, — погладив її по голові, по теплому шовковистому волоссі, і Ніна захлипала ще дужче.

Мені було шкода її, напівсироту, яка не відала, що за п'ять кілометрів од блокпоста жила рідна бабуся. У нас схожі долі: ми обоє зросли без батьків. І, може, Ніну охопив жаль, який мені теж часто стискав серце: чому саме над нею позбиткувалась війна і чому саме їй судилося ніколи не зазнати батьківської ласки? І тоді вже немиле ні кіно, ні вбрання, ні білий світ.

— Не плач, Ніно, — гладив її волосся, розчулюючись. — Усе одно ти щаслива.

— Ви… ви женитесь на Олі? — запитала ні сіло ні впало.

— І ти колись вийдеш заміж.

— Ні, ні!.. — вона схопилась і побігла стежкою понад колією до блокпоста.

Чудна якась дівчина.

Сонце сідало на спочинок, і на землю спускалися рідкі сутінки. Навколо панували спокій і тиша — деньвлягався спати. На небі несміливо проклюнулись перші блідо-голубі зорі. Я вчасно дістався до універмагу: тільки зупинився, як на майданчик випурхнула Оля в легенькій барвистій сукні. Поїхали нешвидко, щоб розтягти час. Біля воріт постояли недовго, бо вона поспішала готовити вечерю. Запрошувала до себе, але я відмовився. Знав, що обов'язково подзвонить мати, а після вечері в Олі, коли вона звільнилася б від хатньої роботи, мені б не схотілося відразу йти додому.

Хоч і тьмяно білів новий паркан та леліла голубизною жерсть на хаті, але вікна не світились, і вона здавалась мені непривітною і чужою. Мабуть, ще й через усвідомлення, що сам у ній спатиму. Матері, напевне, теж було незатишно і самотньо, коли я припізнювався або взагалі не ночував удома.

Вперше за всі дні не думав про розслідування. Звичайно, завдяки Великошичу, що не залучив мене до перевірки своєї версії. Вірніше — не версії, а вже роботи заганяти «спритника» в глухий кут. Раз узяв відбитки пальців на віконниці, значить, натрапив на його слід. Залишилося тільки чекати, коли Сергій Антонович покличе мене на арешт. Як не боляче, а я змирився і визнав помилку, якої десь припустився. У нашій роботі теж на помилках вчаться. Проте краще б їх не робити, і, головне, щоб через них хтось не наклав життям.

Мати подзвонила в десять годин.

Далеко за північ прокинувся від якогось невиразного шуму і відразу спросоння не міг добрати, що таке. Прислухався, лежачи в темряві, сам на весь будинок, і мені ввижалося, що хтось шкрябав по дверях веранди, потім перейшов до вікна на кухню, опісля до материного і, нарешті, зупинився коло мого. Звівшись, я напружено вдивлявся у вікно, за яким у густій імлі прозирали неоковирні, схожі на якісь страхітливі істоти, чорні стовбури яблунь та груш. Ніби зачапало… Я навпомацки висунув шухляду стола і налапав ліхтарик. За вікном глухо затарабанила бляха, ті шматки, що лежали навколо стола, і я натис кнопку, притуливши ліхтарика до шибки. Сніп яскравого проміння вихопив із ночі стіл, скручені лискучі смужки жерсті та великий чорний черевик із штаниною, що мигнув і зник у темряві в напрямку причілка. Загупали кроки.

Я швидко набрав номер телефону Великошича. Як тільки пішов сигнал, трубку здійняв Сергій Антонович, ніби й не спав.

— Слухаю, — проказав сонним голосом.

— Це я, Загайгора, — тамував хвилювання. — Хтось ходив навколо нашої хати. Викличте провідника з собакою.

— Не треба, Арсене, — швидко заперечив слідчий. — Ти його налякав?

— Засвітив ліхтарика і тільки помітив черевика з штаниною.

— Відпочивай, він більше не поткнеться, — і поклав трубку.

Дивно і незрозуміло повівся Великошич. Міркував я, аж поки засіріло надворі і мене зморив важкий сон.