Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять другий

Великошич подзвонив аж на третій день. Я вже дізнався, що він розслідував у далекому селі спробу вбивства з мисливської рушниці завідуючої птахоферми.

Була неділя. Я нічого не робив, не дозволяла мати, мабуть, з огляду на мій пригнічений настрій. Але бездіяльність підсилювала його, і я марудився в кімнаті, то беручись читати, то переглядаючи аркуш із записами добутих фактів та доказів, або безцільно нипав подвір'ям, не знаючи, до чого докласти рук. Коли б Василь і Горак перекривали дах, я б їм допомагав, але в неділю вони не працювали. Здавалося, що саме тепер я втрачав найдорожчі години пошуку.

І от дзвінок… Мати сиділа за столом і готувала свій виступ на обласну нараду вчителів: поглядала у вікно, а потім швидко писала, висунувши кінчик язика, як школярка. Я кахикнув, щоб привернути її увагу.

— Кудись їдеш? — звела на мене задумливі очі.

— Еге.

— Не барися, — попросила за звичкою.

З важким серцем поспішав на зустріч із Сергієм Антоновичем. Не давав супокою викрадений образок.

У неділю наше місто люднішало: мешканці чимчикували на ринок, у магазини, інші поверталися з покупками, а молодь прошкувала до річки, бо день випав гарячий і сонце щедро дарувало тепло, мовби прагнуло надовго зігріти землю перед осінньою сльотою. І все ж відчувалося, що літо на схилі, хоч не булоще ніяких ознак, тільки щоранку повітря ставало холодно-прозорішим, наче старанно вимита шибка.

Я спочатку взяв з архіву справу Мошняка й аж тоді зайшов до Великошича. Ретельно поголений, свіжий та бадьорий, він сидів за столом у білій сорочці з короткими рукавами. На його зволоженому волоссі виднілися сліди гребінця, і я дійшов висновку, що він недавно встав.

— У тебе вигляд, ніби хильнув гранчак оцту, — зауважив, оглядаючи мене.

Я промовчав, кладучи перед ним справу.

— Це Кедровський вказав на неї, — пояснив. — Нерозкрите вбивство.

— Зараз перегляну, — Великошич розгорнув її і заглибився у читання.

Мені не сиділось, і я походжав по кабінету: од вікна й до дверей, поглядаючи на слідчого, що з пісним обличчям перегортав сторінки, швидко схоплюючи суть справи. У прокуратурі і відділі панувала тиша, лише долинала, приглушена стінами, далека і невиразна розмова чергового по телефону. А я міряв кроками підлогу.

Великошич підняв голову, закриваючи папку.

— А де образок?

— Про нього потім, — неприємне вирішив доповісти пізніше.

— Ти сідай, не мигти перед очима. Що, Кедровський підсунув зовсім непідходящу справу?

— Навпаки, ви як у воду дивились, говорячи про нерозкриті вбивства, — опустився перед ним на стілець і схвильовано продовжив: — Так от, мати Карпаня розповіла, що дала синові образок Ісуса Христа, якому він у дитинстві вибрав очі, щоб бозя не бачив, як братиме хліб із мисника.

— І цей образок виявився у цій справі, — сказав Сергій Антонович, скориставшись з моєї паузи.

— Він. Я спочатку навідався до дружини Мошняка, але вона ніколи і ні в кого його не бачила, — відвів очі від слідчого.

— Далі, Арсене, — суворо попросив Сергій Антонович, що свідчило про його глибоку зацікавленість.

— Потім поїхав у Березівку до матері Карпаня. Вона впізнала образок, — перевів подих. — Зустрів Горжія, комбайнера, і раптом він каже, що років десять-дванадцять тому об'явилася у Замриків молода родичка і що в них підвал під будинком, як хата, — я затнувся, помітивши усмішку Сергія Антоновича.

— Ну-ну, — підохотив мене.

— Сергію Антоновичу, у мене… вкрали образок.

Слідчий звівся і ошелешеним поглядом втупивсяна мене. Я не посмів глянути на нього. Він поволі, важко сів за стіл.

— Давай по порядку, — повторив сухо.

— З відділу я поїхав до Мошняк, — почав пригнічено.

— Їй не казав, що збираєшся у Березівку? — перебив.

— Ні.

— Від Мошняк одразу в село?

— Заскочив додому.

— А вдома?

— Надворі мати варила варення і Василь рихтував бляху на покриття.

— До хати не заходив? — насуплено зиркав на мене.

— Ні.

Великошич із задоволенням, як мені здалося, потер перенісся.

— Коли і за яких обставин зник образок?

— Позавчора, о дванадцятій годині. Мені подзвонила Оля, і ми поїхали на пляж. Коли роздягався, він випав з кишені, й Оля побачила його, ще й сказала, що в Ісуса борода, як у її батька.

— Придиба не носить бороди, — відзначив капітан.

— Колись носив і колись кушнірив, — сказав, щоб хоч на мить відвернути увагу Великошича та пом'якшити свою провину.

— Кушнірив? — звів здивовано брови.

— Еге, вичиняв шкіри, шив шапки із собачого хутра, — охоче пояснив. — Балюк переживав, щоб через це я… Ну, з Олею…

— Дурниці, — відрубав Сергій Антонович. — Робота — є робота. Що далі?

— Я поклав його в кишеню. Потім купались, загоряли, знову купались і перепливли на другий берег.

— Де ви розташувались?

— За кущами шипшини, неподалік березового гаю… Ну от, одягнувся, руку в кишеню — а його нема.

— Сліди?

— На піску, воронками, в гай.

— Чому не викликав провідника з собакою? — запитував офіційним тоном.

— Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

— Гаразд, воно, може, й на краще, — задумливо забарабанив пальцями по столу. — Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

— Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у відпустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

— Він місцевий, я впевнений.

Великошпч довго й уважно дивився на мене, ніби збиразея із думками чи не наважувався щось сказати.

— Значить, Шепета відпадає? — запитав.

— Нібито, — здвигнув я плечима, визнаючи поразку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фактами.

— І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота в протилежному кінці міста? Куди він ішов?

— Часом не до нас, у райвідділ? — висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

— Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

— Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не розкрили, і він упевнився в своїх здібностях. То чому б йому ще когось не порішити? — ляснув долонею по папці. — І ось наклав життям Мошняк.

— Але нема доказів, — заперечив.

— Знайдемо, — впевнено сказав слідчий, — якщо підтвердиться моя підозра.

— Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

— Пробач, Арсене, але зараз не скажу.

Його відмова була нежданою для мене. Великошич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

— Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздалегідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

— Пильнуй, Арсене, — застеріг Сергій Антонович. — Ворог почне діяти рішуче.

— Чим же обернеться викрадення образка?

— Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

— Екстравагантна дама. В кімнаті — наче в дореволюційного чиновника середньої руки.

— Дивно: вона ж з бідних селян.

— Отож-бо. І такі смаки… Що ж мені робити?

— Ти у відпустці, займайся ремонтом, — порадив. Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щобперебрати розслідування на себе.

— Коли щось трапиться, сповіщай відразу, не зволікай, — попередив. — Людська пам'ять має одну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

— У батька був золотий годинник з дарчим написом від комдива за фінську кампанію, — сказав.

— Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

— Куртій написав.

— От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, — поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояснити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав почуте, але він із скупих моїх розповідей видобув значний факт чи побічний доказ, який збирався перевірити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швидко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка — гроші та коштовності — для мене обірвалась.

— Я випив склянку газованої води з лимонним сиропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала здачу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком стояла молода дівчина в білосніжному халаті й косинці, — мов шматочок льоду з теплими сірими очима.

Звернув у свій провулок. Прогін старого паркану, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович більший, навіть огрядний… А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.

— Уже збирався йти, — кивнув на розчинене вікно, де в глибині кімнати виднілася матір, — але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми давні знайомі, ще з Березівки.

Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вельми представницьких зборів. Горжій дістав хустинку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи послабити затягнену краватку.

— Ходімо до хати, — запросив його, здогадуючись, що завітав неспроста.

— Там автобус біля райкому жде. Колгосп організував фотографування передовиків на Дошку пошани, — комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: — Ох і новину я вам приніс! Не повірите!

А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!

— Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, — стримував нетерпіння.

— Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не закричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, — Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені.

Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю… Да, дивлюсь — вони…

— Хто вони? — ввірвався у мене терпець. — Замрика і та сестра?

Комбайнер здивовано витріщився на мене.

— Кульчики, — прошепотів змовницьки. — Кульчики з торби, що в Житомирі… Пам'ятаєте, я розповідав?

— У вигляді соняшників? Де? В кого? — запитав сторопіло.

— У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у касирки під склом. Як побачив!..

— А ви впевнені? — не вірилось мені в удачу.

— Заплющу очі, — Горжій заплющився демонструючи, — і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння — сяючі камінчики… Я їх повік не забуду. Га? — і запитливо втупився у мене блискучими очима.

— Ви не помиляєтесь?

— Вони, повірте мені, — підтвердив гаряче, — у фотографії Будинку побуту.

— Спасибі, Денисе Юхимовичу, — міцно потис йому правицю.

— Чого там, — зніяковів. — Ви ж просили, коли що згадаю. От я… Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, — лукаво підморгнув і попростував до хвіртки.

Передусім — перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо… Признатись, я вже боявся наврочити щасливий випадок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.

— Арсене! — покликала мати, схилившись на підвіконня. — А обід?

— Трохи пізніше.

Постать Горжія маячіла далеко попереду: його чорний костюм різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до райкому, де на майдані стояв ПАЗик.

Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної споруди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фотографія розташована на першому поверсі, праворуч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє відображення.

За столиком нудилась касирка в бежевому халаті: знічев'я гортала якийсь журнал.

Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернистому папері з жовтуватим полиском фото 13х18. На ньому — зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справді цікавий: до основи, у вигляді видовженої краплини, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштувала, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, презирливим поглядом і міцно стуленими губами, тонка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками плаття, розшите тасьмою. Усе ж в її образі прозирало щось знайоме, на когось віддалено схожа.

— Ви фотографуватись? — нарешті мляво запитала касирка, не підводячи голови від журналу.

— Хто оця жінка? — показав я на фотокартку.

— Яка?.. А, оця, — касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: — Могли б і молодшу вибрати.

У мене не було бажання жартувати.

— Я вас серйозно питаю.

— Ой, такі молоді, а вже серйозні, — мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас поправляючи каштанове волосся. — Серйозні швидше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.

— Як вас звати?

— З цього і починали б, — усміхнулась. — Лариса. А вас?

Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмовника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.

— А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?

— Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечесно, — капризно, з удаваною образою надула яскраво нафарбовані губи.

Вона змусила мене показати посвідчення. Прочитала — і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.

— Ви… такий симпатичний, а інспектор, — пробубоніла.

Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.

— То хто ця жінка?

— Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, — вона з цікавістю оглядала мене. — А ви з пістолетом?

— Коли робили?

— Десь місяць тому.

— Квитанцію виписували?

— Авжеж.

— Покажіть.

— Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.

— Мошняк?

— Еге, колись торгувала газводою у кіоску. Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась родичка?

Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вузлик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.

Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Виходило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запропонував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викриття, знищив небезпечного свідка. І якщо справді події розгорталися за моїми припущеннями, то Мошняк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракувало доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.

Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висіли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у двері. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.

— Ви не скажете, де Соломія Остапівна? — запитав.

— Вранці була, — витягла відро з криниці.

— А коли повернеться?

— Цього не знаю.

— А ті сусіди?

— Вони теж. Наші пані нами ґанджують, — мовила насмішкувато.

Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконниці не зачинила б. Як успіх — обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.

Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не пробивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де ів кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце проживання.

Надивившись на фото з Будинку побуту, мені цілу ніч снилися кульчики і жінка з владним поглядом.