Без дозволу на розслідування

Розділ дев'ятнадцятий

Відтоді, як дізнався, що Карпань сходив на блокпосту, в мене, щиро кажучи, з'явилась упередженість до Кедровськото. Хай на той час він не міг зустрітися з Куртієм, батьковим товаришем, і Горжієм, односельцем Замрики, але Дубовенко та Шепета знаходилися поруч, за п'ять кілометрів од міста і за стільки ж від Березівки. Тепер, на мій погляд, не виправдовувала його фахову короткозорість кількість тих, що пропали безвісти по району. Виявилося, що й в узагальненні трапляються винятки.

І я, згнітивши серце, штовхнув хвіртку на тугій пружині. Як минулого разу, десь задзеленчав дзвінок. Платон Сидорович викотився з хліва, зодягнутий лише в майку і якісь незугарні штани, з окулярами на лобі, наче не залишав майстерні від мого першого відвідування.

— Прийшов за поличкою? А я вже думав, що забув, — поспішно заговорив, мов давно ні з ким не розмовляв. — Ходімо, ходімо, побачиш нові речі. Особливо клітку для канарки, — майже пританцьовував од збудження, ведучи мене до хліва.

— Клітку потім, Платоне Сидоровичу, — заперечив йому.

— Чому? Ти хіба не за поличкою? — насторожився, зупиняючись і дивлячись на мене поверх окулярів.

— Ні, — оглянувся по подвір'ї, де б нам присісти. Мені чомусь не хотілося заходити в хлів.

— Ага, значиться, голубе, щось по роботі, — прив'яв Кедровський, розчарувавшись. — Он столик під берою.

Ми сіли напроти один одного. Я намагався не зустрічатися з його маленькими меткими очима.

Дивився па повні, мабуть, колись мускулисті руки, порослі короткою сивою щетиною. На столі лежали падалиці, і по них повзали, дзизкаючи, бджоли.

— Мене цікавлять, Платоне Сидоровичу, нерозкриті справи із вбивствами, — сказав спроквола. — По сорок восьмий рік.

— Нерозкриті? — здивувався і посунув окуляри на лоба. — Що вони тобі дадуть?

— Треба.

— За моєї служби… їх не було, — впевнено мовив.

— Жодного?

Кедровський замислився, а я стежив за неспокійними бджілками. І раптом спало на думку, що своїм зацікавленням саме нерозкритими справами я мимоволі викликав у старого слідчого небажання назвати їх, підозру щодо його сумлінного виконання обов'язку. Аж розгубився. Авжеж, я б теж так сприйняв.

— Дуже треба, Платоне Сидоровичу, — якомога зичливіше сказав.

— Силкуюся згадати, — постукував товстими пальцями по столі. — Я давно не при справах. Багато забулось. Це ти до батька?..

Я ствердно кивнув. Останнє запитання стосовно батька багато важило. Тепер він упевнився, що я не зазіхав на його авторитет, а просто прийшов по допомогу.

— Усе надієшся, — Кедровський підставив широкий ніготь, і бджілка ткнулася в нього, повернула на грушку. — Змарнуєш відпустку, Арсене… Не бачу ніякого зв'язку між нерозкритими вбивствами і тими, хто пропав безвісти.

Я теж поки що не бачив.

— Це підказав Сергій Антонович, — вирішив бути відвертим.

— А, Великошич, — засовався Кедровський. — Ти і його припріг.

— Він сам.

— Угу, — Платон Сидорович підібрав губи й часто закліпав повіками, мабуть, вагався з відповіддю. — Знаєш, лежить там одна справа про вбивство ковбасника. Прізвища не пам'ятаю. У сорок сьомому році, після грошової реформи. Злочинця не знайшов. Переглянь, може, стане в пригоді. А взагалі «мокрих» справ у нас, — показав п'ятірню, — о, на пальцях перелічиш.

— Дякую, Платоне Сидоровичу.

— Полички не береш? — Проводжав мене до хвіртки.

— Я на мотоциклі. Іншим разом.

— Заходь, Арсене, — не сказав заради ввічливості, а попросив, і я пильніше глянув на нього, ніби вперше побачив, що переді мною старий стомлений чоловік, який два роки тому поховав дружину, тепер вікував сам, серед тих своїх диктових виробів. І напевне, вони для нього єдина втіха й розрада, самозабуття, втеча від спогадів. Мені стало неприємно, що донедавна погано думав про нього.

На мене погано впливала чиясь самотня старість. Он у Березівці тітка Ніна, і в Балюка до того йшлося… Вже не з'єднати матір із Романом Гнатовичем. Коли б не я, вони б давно побралися. Мати соромилась питати в мене дозволу, навіть ніколи не розпочинала мови. А їй теж нелегко довелось у житті. Тепер пізно. Тепер заміжжя для неї ніби з примусу, мовляв, щоб вільніше почувалося в хаті молодому подружжю. Чому я раніше не переймався її долею як жінки? Не пам'ятаю, хто сказав, що діти — найбільші егоїсти.

Я взяв у чергового ключа і, не заходячи до Великошича, попрямував до архівної кімнати. Справи, що залишив на столі, вже лежали на полицях стелажа. Швидко знайшов за сорок сьомий рік. їх не дуже багато. Почав переглядати. Більшість — крадіжки зерна, цукрових буряків, макухи на олійні. Звісно, сорок сьомий рік. Я його теж пам'ятав. Ага, ось вона: «Справа про вбивство гр. Мошняка Спиридона Мокійовича». Ну-ну, що в ній?

Розгорнув. Так, наткнулися на Мошняка на вулиці Кірова о четвертій годині ранку, під парканом будинку № 28. Лежав ниць. Одягнутий у ватянку, чоботи, кашкет розсічений на потилиці. Поблизу лежав образок. При ньому знайшли: півгребінця, 983 карбованці, квитанції про прийом м'яса і більше нічого. Мешканці ближніх будинків упізнали Мошняка. Смерть настала відразу після удару чимось гострим по голові. На фотографії — непоказний чоловік. У навколишніх будинках не чули ні галасу, ні шуму. Свідчення робітників: не пив, стриманий, працював ковбасником. Недругів не мав.

Анкетні дані: народився 1892 року в Херсонській області, із селян, безпартійний, освіта чотири класи, звільнений од військової служби за станом здоров'я, подяка за роботу… Свідчення дружини Соломії Остапівни. Все загальне. Ще, зарплату того дня не отримували. І свідчення, свідчення… Навіть касирки з вокзалу і отця Серафима. Відповідь на запит із місця народження. Наймитував у поміщика Нестеровського, в двадцять п'ятому році виїхав з села. В нашому місті жив із двадцять шостого. В революції участі не брав. Батьки — бідняки, рано померли… Кедровський провів розслідування за всіма правилами. Нічого не скажеш.

Остання сторінка, палітурка папки, і… я не повірив власним очам: на мене дивився Ісус Христос! Точно такий же образок, маленький, з дитячу долоньку, як у тітки Ніни. Тільки з вибраними очима.

А вона ж розповідала… Петро Карпань вибрав йому очі, щоб не бачив бог, коли брав з мисника хліб. Ні, збіг неможливий. Я схопився бігти до Великошича і сів, щоб заспокоїтись, угамувати биття серця, спокійно помізкувати. Але ж яка удача! Яка!..

Удруге уважніше перечитав матеріали слідства. Образок лежав біля вбитого Мошняка. Дружина ніколи не бачила. Кому ж він належав: убивці чи Карпаню? І чому Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій? Кірова — за нашим відділом, паралельна. А ковбасний цех — на протилежному кінці міста. Куди і до кого йшов Мошняк після роботи, опівночі? Мабуть, ці питання виникли і в Кедровського, та відповіді на них не знайшов. Тоді він не знав, чий образок. Дивно, але час знову спрацював на мою користь.

Я вирішив нічого не казати Великошичу, поки не зустрінуся з дружиною Мошняка, коли вона жива-здорова, і з тіткою Ніною. Взяв із справи образок. Як її?.. Соломія Остапівна, 1902 року народження, Харківська область.

Отож, мерщій на Садову, вісім!

Кривуляючи на мотоциклі вулицями й провулками, не переставав думати. Признатися, не віри-лось, що поталанило, що надто легко натрапив на слід, ще не визначений, але слід. До кого він приведе? І чи не обірветься неждано-негадано? Невже Карпань дезертирував і десь переховувався три роки? А чому тільки три? Чому й не досі? Теж вірне припущення. Тоді чого вони не поділили з Мошняком? Збирався виказати його? Шантажував? Далебі, вся біографія Карпаня заперечувала мої версії. Але його образок лежав у кишені. Його, безсумнівно. Отець Серафим засвідчив Кедровському, що такі продавались прочанам тільки в Київській Лаврі. А туди пішки ходила бабуня тітки Ніни.

Вирувало безліч думок і запитань, виникало десятки різних припущень, версій. А підсвідомо не міг добрати, чим керувався Великошич, коли посилав мене до Кедровського. З яких міркувань? Факти у нас на руках були однакові. А все ж не я, а він вийшов на справу Мошняка.

Вулиця Садова виправдовувала свою назву: біля кожної хати дбайливо доглянуті фруктові дерева. Гілля вгиналися від яблук та груш. Я майже її проїхав і зупинився навпроти чепурного будиночка з червоної цегли та голубими віконницями. Цегла давня, поруділа від часу. Паркан низький, з рідкими штахетами. Двоє вікон, що виходили на вулицю, запнуті темно-синіми в маках шторами. Складалося враження, що в ньому ніхто не жив. А може, справді вже нема на цьому світі дружини Мошняка?

Я з тривогою на серці постукав у двері, оббиті чорною цератою. Передусім на стукіт відгукнувся сусідський пес, а вже опісля почулося чапання. Двері відхилилися на долоню, стримувані ланцюжком, як у міських квартирах. У щілину я бачив бліду смужку лиця чи то жінки, чи чоловіка невизначеного віку. Темне око насторожено дивилося на мене.

— А, синок учительки, — пролунав жіночий голос, і дзенькнула защіпка.

Двері розчинились. Я здивовано лупав на тітку, що після смерті, дядька Морса торгувала в кіоску «Газвода», якій ми дали прізвисько Копійочка. Звичайно, вона мене знала, як і багатьох хлопчаків, її постійних клієнтів. Видно, не дуже я змінився, коли впізнала по п'ятьох роках на пенсії.

— Ви не скажете, де Соломія Остапівна?

— Це я, — відповіла посміхнувшись.

— Ви?!

— А чого ви дивуєтесь? — здивувалась уже вона.

— Я думав… Я до вас, Соломіє Остапівно.

— Заходь, — повела рукою, запрошуючи. Тільки тепер звернув увагу, що вона тримала під пахвою книгу й одягнута була в довгий барвистий, вигаптуваний папугами, китайський халат із широкими рукавами та глибоким викотом на грудях, її пишна, висока, посріблена сивиною зачіска трохи зім'ята (напевне, лежачи читала) і все ж пасувала до одягу. Я ніколи не бачив Копійочку такою. Навіть не уявляв, що та жінка в білому халаті могла мати претензійно вишуканий вигляд, з нахилом до панських забаганок. А пантофлі — червоні, оторочені білим хутром. Ось тобі й кіоскерка. І це в нашому райцентрі!

Вона провела мене в напівтемну кімнату, величаво пливучи попереду.

— Коли сонце, я заслоняю вікна, — говорила, розсовуючи штори, — щоб не вигорали килим, скатерки і стільці.

Кімнату затопило яскраве проміння. Я покрадьки зачудовано роззирався. Вражали різьблена шафа з павичами на дверцях, химерно засклений буфет, оздоблений знову ж таки різьбленими зміями, широкий стіл і тахта на ніжках — лев'ячих лапах; стільці з високими спинками, наче сплетені з лози й виноградних кетягів, дві підставки, на яких стояли вазони — невеличкі пальми. Меблі чорні, тахта і стільці оббиті червоним оксамитом. Килим над тахтою до стелі, вигаптуваний дивними казковими створіннями — русалками, що лежали серед латаття і лілей. На скатертині по синьому полю бігли гіллясторогі олені. І над усім панувала люстра, велика, ошатна, всіяна прозорими кульками, ромбиками та довгастими бурульками. Прикраси палахкотіли рожевими іскрами. Я наче потрапив в інший світ, вичитаний із книжок.

Граційно-поважно Мошняк опустилась на тахту, живе доповнення до меблів. Мені ввижалося, що за дверима, де, мабуть, спальня, стояло розкішне, під балдахіном ліжко на лев'ячих лапах. Я обережно сів на стілець.

— То чого прислала тебе мати? — запитала тоном, ніби в хлоп'яка: мовляв, якої тобі — чистої газованої чи з сиропом?

— Я сам прийшов, — і поклав перед нею на стіл образок. — Вам знайома ця річ?

Мошняк простягла руку, та, розгледівши, нараз відсмикнула, вражено втупилась в образок, і її без того довгообразе обличчя витяглося ще дужче.

— А… а де ти його взяв? — перевела на мене зляканий погляд.

— Я працюю в міліції, — відповів не без втіхи.

— Коли ж ти… ви встигли? — розгублено дивилась на мене.

— Встиг, Соломіє Остапівно, — посміхнувся., — Ви ні в кого його не бачили?

— Н-ні!.. — вона боязко поглядала на образок, мов на щось лихе і підступне. — Я ще тоді казала.

Вона зіщулилась і змарніла, втративши свою пишноту, ніби облетіла з неї позолота. Притулила до очей широкий рукав.

— Боже, скільки минуло років… А Спиридон був тихий, мухи не зобидив, — витирала сльози, і на пальці ряхтів зелений камінець, вправлений у золотий перстень.

— Він ні від кого не отримував листів?

— Ми самотні. В громадянську всі родичі загинули.

Я пошкодував, що прийшов до неї. Звісно, Мошняк нічого нового не додала до колишніх своїх свідчень. Кортіло запитати її: звідкіля взялись у них музейні меблі — свідки дивного смаку Мошняка з огляду на його пролетарське походження. Невже з роками так змінилися наймит і його дружина з бідних селян?

Мошняк провела мене до дверей, по-старечому човгаючи пантофлями. В коридорі пахло нафталіном. Поки дійшов до мотоцикла, її вікна вже були запнуті шторами. Яку Копійочка читала книжку? Я ні разу не бачив у кіоску коло неї книжки. І того персня на пальці.

Я мав час поїхати в Березівку до тітки Ніни, але спершу вирішив заскочити додому, показатися матері, щоб не хвилювалась.

…Вона й досі варила варення, а Василь за столом готував жерсть на покриття.

— Дядька Гаврила нема?

— Прийде пізніше, — мати занепокоєно глянула на мою ногу.

Я взяв мисочку з пінкою, пухиристою і духмяною, лизнув її. Василь посміхався здалеку.

— Ти ще кудись поїдеш? — запитала мати, щоб переконатись у своєму здогаді, бо я не завів мотоцикла до хліва.

— Ненадовго, в Березівку.

— Поменше б ти з'являвся там, — застерегла. — Люди ж тебе знають. Може дехто і згадати.

Мати боялася, що комусь спливе в пам'яті сорок четвертий рік і розповзуться чутки по селу, докотяться й до міста.

— Уже б згадали, коли б що.

— І знову негаразд виходить: вони працюватимуть, а тебе нема, ніби тобі байдуже, — зауважила.

— Але ж ти залишаєшся.

— Що я? Я не мужчина, — мовила з докором. — Почекав би з тиждень, Арсене, перекриють — тоді вирушай, слова тобі не скажу, — зітхнула, примирившись із неминучими моїми поїздками.

Чекати… Як же чекати, коли нагромаджувались факти?! Щоб мати все знала, не говорила б такого. Вона вважала, що справа не зрушила з місця. А в мене вже була провідна нитка — гроші, які віз батько і Карпань, припущення, що Замрика привласнив коштовності. Та ще — Карпань сходив на полустанку. Може, розповісти їй? Я нишком глянув на матір, що саме витягала копистку з тазика і зосереджено накапувала з неї варення в ложку для проби. Подмухала остуджуючи. Покуштувала на смак… Навіщо порушувати її спокій?

— Зараз чекати ніяк. Хай вибачає дядько Гаврило.

— Горак вибачить, а от Оля… — зауважила.

Безперечно, Горак бачив, що я кудись зникав,і Василь, щось, напевне, доповідав Олі. Мене загалом турбувала Оля. Її натяки на відвідини Дубовенко та Ніни, хай і жартома, виказували приховане невдоволення, недовір'я. Але іншого виходу, як мовчати, я не мав.