Без дозволу на розслідування

Розділ двадцятий

Трохи хвилювався, поспішаючи на зустріч з тіткою Ніною. Аби вона признала образок. З її слів, схожість разюча і випадковий збіг виключається. Одначе в моїй роботі кожен факт повинен незаперечно стверджуватись, лише тоді він ставав прямим доказом.

Зі мною не було Костика, добровільного провідника, як уперше. Але, в'їхавши в село, я відразу зорієнтувався і безпомилково потрапив на потрібну вулицю, перед тим греблею поминув ставок, і діти знову бігли за мотоциклом у хмарці куряви.

Обійстя тітки Ніни запримітив по крислатій спасівці. Зупинився в ровистій вулиці і положистим з'їздом підійшов до перелазу. Під грушею, прив'язана до стовбура, паслася коза Майка. Вона вгледіла мене і деренчливо мекнула, немов привітала з прибуттям. Тітки ніде не видно, хоч двері до хати відчинено.

— А, це ви, — долинув її голос, і я роззирнувся навколо. — Я тут.

Тітка Ніна сиділа в затіненому ванькирчику. Перед нею жовтіли половинки гарбузів. Вона вибирала з них слизьке насіння у склянку. На мене пахнуло злежалим луговим сіном із м'ятою і змащеною глеєм долівкою.

— Чую, мацаклет їхав-їхав і став. Невже, думаю, хтось до мене, — поглядала запитливо.

— До вас, — сперся я на одвірок.

— Захотілося мені каші гарбузової. Ви їли кашу гарбузову?

— Їв, ще й з галушками.

— Еге, з галушками вона смаковита, — погодилась. — Мо', з якоюсь звісткою до мене?

— Є.

— Господи, про Петра?! — благально заломила руки.

Я мовчки подав їй образок. Тітка збентежено, мовби не вірячи власним очам, прийняла його на долоню і втупилась у мальованого, безокого Ісуса Христа.

— Боже, його!.. Петра!.. — припала ізшерхлими губами до дощечки. — Кровинко моя… Таки прислав звістку. Прислав… Де ж твоя могилка, сину мій? Де? Хто приходить до тебе?

Я вийшов з ванькирчика й сів на призьбі, щоб не чути жалісливого голосіння, од якого терпли ноги й шкіра на тім'ї. Не сподівався, що тітказатужить, заквилить, наче над небіжчиком. Справді, через вісімнадцять років син явився до неї в образі пам'ятливої речі, яку носив при собі, і вона стала часткою його душі й тіла. Матері байдуже, в кого перебував образок. Насамперед, він її сина.

Тітка Ніна перестала плакати, і я вернувся до неї.

— Ви не пішли? — зболено запитала, накриваючи долонею іконку.

— Скажіть, на Петра ніхто з односельчан не тримав злості?

— На мого Петра? — і журно похитала головою, витерла кінцями хустки очі. — Він був веселий і непосидющий. Усі хлопці з ним товаришували. Яка злість на дитину? Нікому не зробив ніякої шкоди, хіба що вкрадався малим у садки.

— А на роботі?

— Що на роботі? Працював причіплювачем на тракторі, від зорі до зорі в полі, в метесе. Тоді не те що тепер: он скільки в артілі машинерії. Вже й корівок електрикою доять, — заздрісно зазначила.

— А покійний дядько Дем'ян не мав ворогів?

— Де ті вороги? Куркулі давно перевелись, сліду не зосталося, — тітка прийняла долоню з образка й подивилась на нього. — Хто ж його досі тримав у себе? Ким Петро його передав?

— Ніким.

— Ніким? — наблизила ікону до обличчя, ніби вперше побачила. — Але ж вона його, його, я її впізнаю серед тисячі. Як же ніким?

— Ще нічого не встановлено, — я обходився загальними фразами. — Прийде час — розповім. Ви нікому не кажіть ні про образок, ні про нашу розмову.

Я взяв у неї іконку.

— Забираєте? — запитала упалпм голосом.

— Треба. Колись поверну.

— Хочете, візьміть ось навзамін, — витягла свого на чорному шнурку, точну копію, тільки з очима.

— Ні, нам цей необхідний.

— А я вже так втішилась. Усе ж Петра. Видлубав очі… А тепер стільки ж хліба.

Тітка Ніна провела мене до перелазу. Знизу, від мотоцикла, вона здавалася зовсім маленькою та старою, із поораним зморшками обличчям, з космами сивого волосся, що вибилося з-під хустки. Я думав, що однаково колись завітає радість до її хатини і залунає у ній дзвінкий молодий голос онуки Ніни, як би не повернулася справа. Бо Ніна Дубовенко — таки її онука. Прямі докази в мене були. Доведеться лише переконати залізничницю признатися і дочці, і тітці Ніні.

Я проїхав греблею на великій швидкості, щоб відразу здолати узвіз, і діти від ставка не встигли вибігти на дорогу. На площі біля контори стояли колгоспники, переважно чоловіки, смалили цигарки і розмовляли. До мене хтось із них махнув рукою, і я зупинився. З гурту відокремився чорнявий чоловік у білій сорочці. В ньому я пізнав Горжія. Привітались.

— Сьогодні ви без провідника, — зауважив.

— Уже-сам втраплю.

— А в нас засідання правління. Вискочили на перекур. Попередньо підбиваємо підсумки жнив.

— І як?

— Гарно: зерна по тридцять центнерів з гектара. Трохи кукурудза підводить. Не родить вона у нас, а звідтіля, — кивнув на небо, — вимагають.

— Від кого Замрика отримував листи?

— Ні від кого. Коли відступали, Україну окупували, а визволили нашу область — йому надали відпустку, — повідомив Горжій. — Сектанти потайні люди. Від цих нічого не доб'єтесь. Дезертирував, гад, із торбою і десь живе, як у бога за пазухою. Вони свого не викажуть, аби добре бив поклони.

Горжій не помилявся: сектанти вміли тримати язик за зубами і ховати таємниці своєї братії. Якусь адресу Замрика міг пам'ятати і скористатися з неї.

— Ви не чули, в Карпаня не було недругів?

— Ні. От у його батька… Дем'ян розкуркулював глитаїв, — охоче відповідав комбайнер. — Але з них на селі ні роду, ні племені не зосталось. Ви потрусіть старого Савродима. Під його хатою не підвал, а ще одна хата в землі. Там до сьомого пришестя можна сидіти.

А мені не спало те на думку. Чому б і справді Замриці не сховатись у батька? Вже траплялись подібні випадки. А я шукав, ламав голову, а він тут. Але для дозволу на обшук потрібні вагомі докази, хоч би побічні. А їх нема.

— Еге, і звідкілясь у них сестра об'явилась, — багатозначно додав Горжій, напевне, помітивши моє збентеження. — Неспроста.

— Давно?

— Років п'ятнадцять тому, — очікувально прискалив на мене каре око. — Ровесниця Севернна.

— Чого ж ви, Денисе Юхимовичу, раніше не сказали?

— А біс його знає, — здвигнув плечима. — Не звернув уваги; А це якось лежав пообіді в лісосмузі і вигулькнуло в голові. Після того дві ночі чатував у городі, думав, що вилізе Северин хапнути свіжого повітря, але… — він розчаровано розвів руками.

— Ви цього не робіть, — застеріг його. — Не треба самодіяльності. А за повідомлення спасибі.

Колгоспники почали заходити до контори, і комбайнер, попрощавшись, підтюпцем подався за ними. Він мене, признатися, спантеличив. Його версія здавалась цілком вірогідною. Мене аж взяла досада, що не я її вигадав. Це ж лише домогтися впрокуратурі дозволу на обшук — Замрика, що пропав безвісти, явиться на світ божий живий та неушкоджений. Ох і зчинилася б веремія! Сенсація! Виявив дезертира. Я збочив на стежку, що тяглася у березовий гай, і зупинився на галявині, в оточенні білокорих струнких дерев.

З приємністю простягнувся на траві. Тиша, мов у вусі, і небо чисто-голубе. Додолу звисали довгі коричневі батоги, всіяні дрібними листочками. Десь неподалік тонко сюрчав коник. Пролетів червоний метелик. Як славно думалось! Я мізкував над версією комбайнера. Сестра викликала підозру. Замрика молодий, йому необхідна жінка, і батьки знайшли її, таку ж сектантку, як вони. І сидить кротом Северин у підвалі, постукує молотком, шиючи чоботи, а вночі, наче сова, вилазить зі своєї криївки та, ховаючись, нипає подвір'ям, жадібно дихає… Ех, ордер би на обшук! І як усе легко. Стій, а може, саме що легко, я й учепився за цю версію?

Перевернувшись ниць, покусував травинку. Поблизу жаріла пізня суниця. Було соромно признатися самому собі, що спокусився на чужий сумнівний здогад. Ні фактів, ні побічних доказів, голе мудрування. Інспектор-дилетант, як Горжій, що чапів у засідці на Северина. Краще поміркувати над Карпанем. Я простяг руку й зірвав суничку, вкинув до рота, щоб забити гіркий присмак травинки.

Найбільше фактів і доказів набралося по справі старшого лейтенанта. Тут уже визначилась не нитка, а міцна дратва з багатьма вузликами. От їх і слід розплутувати насамперед. Чому я беззастережно повірив Дубовенко і сприйняв її розповідь за щиру правду? У неї всі підстави покривати Карпаня як батька своєї дитини. Хіба не могла статися на полустанку велика драма кохання і поклику обов'язку перед Батьківщиною? І перемогло в ньому перше, він спочатку спізнився з поверненням у частину на день, потім на два, на тиждень… А тут нагодився Замрика, випадкова зустріч і… Так, чудовий сюжет для роману.

Але як опинився біля Мошняка образок Карпаня через три роки? А чи не тихий, непоказний ковбасник порішив Петра? Я сів, пронизаний новим здогадом. Мошняк! Відтоді він носив образок при собі, а вбивця, нишпорячи по кишенях, викинув його. І знехтував грішми? Ні, він свідомо йшов тільки на вбивство. Гроші його не цікавили. Помста? Знищення свідка? Тоді що знав Мошняк? Я згадав обстановку в кімнаті, Копійочку, дружину Мошняка, її вбрання, дорогий перстень і зрозумів, що не прості вони люди, як зазначено в їхніх анкетних даних.

Мене чомусь охопив неспокій і щемливе підсвідоме відчуття чиєїсь присутності, недоброзичливого погляду, спрямованого в потилицю. Мимоволі напружився, мов очікував зрадницького нападу ззаду, і сторожко вслухався у тишу березового гаю, яка видалась тривожною та підступною. Загуркотіла на дорозі машина… Я різко оглянувся — ген колихнулася гілка на кущі ліщини. Схопився і швидко, наскільки дозволяла вивихнута нога, попрямував туди. Нікого. Тільки стрибала з гілки на гілку берестянка. У мене відлягло од серця.

Побрів далі, вийшов на стежку, що в'юнилася поміж березами, бігла понад очеретяним берегом Лебідки. Ні душі. Завів мотоцикл і виїхав на шлях. Та через кілька хвилин зловив заднім колесом цвяха, мабуть, єдиного, кимось кинутого на дорогу, і він виявився моїм. Аж зачортихався спересердя. А до міста добрих шість кілометрів. Довелося вести мотоцикл.

Сорочка змокріла на спині. Коли дістанусь додому? Дорога трохи бралася на підйом, і саме в тому місці найближче підступали берези. Я завжди тут газував, щоб одним махом вискочити на верхівку невеликого пагорба. Тепер пхав свого «горбоконика». Оглянувся доокруж — довгокосі, мирні берези, і ні душі. Низько над гаєм пролетів журавель, мабуть, із поля до річки. Ще кроків п'ятдесят — і верхівка. Звідтіля вже «Ява» покотиться сама.

Сів на мотоцикл і, відпихаючись ногою, розігнав його. Спущене заднє колесо стукало на кожному камінчику. Наближався поворот до блокпоста, Над верхівками дерев виднівся дах будинку, де мешкали Дубовенко та Шепета. Поминув стежку і за інерцією проїхав ще метрів тридцять. Попереду лежала рівна дорога до міста, п'ять кілометрів штовхання. І, як на зло, жодної машини. Я трохи перепочив.

Сонце опускалося все нижче, ген за містом, за хлібозаводом, і звіддаля димар скидався на єдину стрілку годинника на малиновому циферблаті.

Безлюддя і невтішні думки.

Посутенілими вулицями нарешті дістався свого провулка. Тихо відчинив хвіртку. На освітленій веранді, за фіранками, мати, судячи по рухах тапо тіні, мила посуд. Я обминув хату й завів мотоцикл до сарая. Сів за стіл перепочити. Нив щиколоток. Утома й отупіння заволоділи мною, наче перегрівся на сонці. Скинув сорочку і майку, став під умивальником і почав митись. На хлюпіт води з веранди вийшла мати.

— А де мотоцикл? — запитала стривожено.

— У сараї.

— Коли ж ти приїхав? — зазвучала недовіра в її голосі.

— Тільки що.

— Я не чула, — спустилась із приступок до мене.

— Бо я зловив цвяха, — сказав. Мати взяла в руки сорочку й майку.

— Ти що, під дощ потрапив?

— Який дощ?

— А чого ж вони мокрі?

Я густо намилився і, фуркаючи, підставив голову під струмінь води. Не дочекавшись відповіді, мати вернулася до хати, а потім винесла рушника. Витирався, ідучи до кімнати. Мати щось говорила про Горака і Василя, Балюка та Великошича, про Олин дзвінок, а я не добирав смислу, знесилений і отупілий. Мене наче обплутували дротами, туго сповиваючи.