Без дозволу на розслідування

Розділ шостий

Мене хвилювала зустріч з матір'ю.

Вирішив їй нічого не говорити, але чи не викажу себе якимось необачним словом, порухом, поглядом? Мати надто чутлива, може відразу помітити зміни. Як повестися? Кортіло глянути в дзеркало, щоб пересвідчитись, який у мене вигляд і вираз обличчя. На жаль, люстерка не носив. Намагався зосередитись на своєму настрої, приборкати хвилювання, аби воно не відбилося на лиці. Отож прикидався, як мені здавалось, вдало щасливою, безтурботною людиною, у якої завтра розпочиналась відпустка.

Весело відповідав на вітання знайомих, гнав смуток з очей і видобував із пам'яті приємні спогади…

Коли закінчив чотири класи, мати привезла з обласного центру велосипед, рідкісну річ у сорок восьмому році. Як мені заздрили товариші! Я не скупився, і невдовзі всі хлопчаки з провулка навчилися їздити. Ціле літо у нас не загоювались збиті лікті й коліна, а Роман Гнатович ледь встигав клеїти камери. Якось забув підкотити холошу, і вона потрапила під ланцюг у зубчасте колесо — мої нові штани репнули. На штанку мати наклала латку, а велосипед замкнула на два тижні в хліві.

На тому велосипеді я вперше, коли повернувся з армії, прокатав на рамі Олю, ученицю десятого класу. Хавара біг за нами, вимахував руками, погрожуючи, а я щосили тиснув на педалі. Олине волосся, розкошлачене вітром, лоскотало мені обличчя. Вона щоразу оглядалась, сміючись, і її припухлі губи опинялися перед моїми, я не стримався — торкнувся їх. Оля від несподіванки сахнулась, і велосипед вихнув убік. Вона притихла і більше не озиралась на Василя.

Ми заїхали аж до блокпоста. Зійшли з велосипеда і чомусь соромились подивитись одне одному в очі. Хавара, не наздогнавши нас, сів під лісосмугою, чекав на наше повернення. Іншої дороги назад не було. Оля, я помітив, побоювалась за мене, та й мені, признатися, не дуже хотілося зустрічатися з Василем, бо він таки її вибавив і вона його любила, як рідного брата.

Хавара вийшов на грунтівку, взявся у боки й нетерпрпляче пристукував ногою, здіймаючи хмарку куряви. Оля щось показала йому на мигах, та він закрутив кучматою головою, відтрутив її, нагнувся, мов збирався буцатись лобом, ступив до мене і вхопив за комір, наче шкодливого хлопчака. Не випускаючи велосипеда, я однією рукою провів прийом через плече, і Василь гепнувся сідницями в порох, огортаючись пилюкою та очманіло лупаючи на нас зіньками. Оля засміялася…

— Добрий день, Арсене Федоровичу, — підкреслено поштиво привітався Горак, стрівшись на розі мого провулка.

І треба ж здибатися з ним у таку хвилину! Раніше я почувався вільно перед дядьком Гаврилом, знав його як батька Миколи, з яким учився в одній школі. Але відтоді, як його засудили, мені при випадкових зустрічах ставало ніяково, я губився, гнівався сам на себе, що не позбувся жалості до Горака, попри Миколин злочин. А він подався, дядько Гаврило, відколи посадили сина: змарнів з лиця, схуд, запрана гімнастерка, мабуть, ще Миколина, висіла на його плечах, мов на вішалці. Горе не прикрашає людину. Чим я міг йому зарадити? Навіть висловити своє співчуття не мав права.

Горак не поминув мене, а зупинився, поставив на землю ящика з інструментом. І я теж мусив зупинитись.

— Коли б сьогодні не задощило, — спроквола сказав дядько Гаврило, глипнувши на небо. — Он як ластівки низько літають.

Він скинув кашкета і провів долонею по короткому сивому волоссю, його сумні сірі, наче вигорілі на сонці, очі уважно обмацували мене, мружачись. Я не знав, про що з ним говорити. Розумів, що недарма Горак почав розмову. Щось його непокоїло.

— Хай бог перекриє крана, — пожартував, приховуючи своє замішання.

Горак скупо посміхнувся, знову глянув на небо, потім на мене і скрушно мовив:

— Багато дечого навчились, а керувати погодою не в силі.

— Колись загнуздаємо, — пообіцяв йому, ніби те залежало від мене, чекаючи, коли ж дядько підійде до головного.

— Угу, — погодився Горак і пильно глянув у мій бік. Мені стало незручно, і я відвів очі, відзначивши, що в його погляді ні осуду, ні зневаги, ні прихованої неприязні — лише потаємний біль чаївся у них. Я вкотре уявив себе батьком і поспівчував йому: серце ніяк не погоджувалось, що син злочинець. Серце!.. І замість того, щоб запитати, як живеться, я сказав:

— Як вам працюється?

— Роботи вистачає, — повагом, з гідністю відповів Горак. — Люди будуються. Деякі, вибачай на слові, навіть на туалети стелять цинкову жерсть. А ти, чув, женишся на Савиній дочці.

Я промовчав, дивуючись, чого б то Горакові цікавитись моїм одруженням.

— А Микола збирався у серпні, — зі смутком сказав старий. — Уже й родичі знали. Брат Степан аж з Колими приїхав, а тут… — відвернувся, лапнув себе пальцями за очі.

— Хто ж, дядьку, винен? Не я ж уклав ножа Миколі в руку, — заперечив йому.

— Звісно, не ти. В тебе інша робота… Але брат приїхав, воно, бач, як вийшло, — він у відчаї махнув рукою. Одягнув кашкета, підняв ящика і непоспіхом пішов сутулячись. Виходило, я своє щастя будував на людському горі. І так триватиме доти, доки працюватиму. Дурниці, заспокоював себе, хтось же повинен займатися правопорушниками. Свідомість не в усіх однакова. Тоді було б легше. Колись, можливо, і настане такий час, до того йдеться. І все ж кепсько на душі. В чужому місті, мабуть, по-іншому сприймав би кожну закінчену справу. А тут поспіль знайомі. З цим я вже змирився, але, вряди-годи робота нагадувала. Та міняти її я не збирався.

Зустріч із Гораком ніби притлумила власні переживання. Тепер вони знову заворохобились, гіркі й розпачливі. Знову постала перед очима батькова справа…

Звернув у провулок. Примусив, здавалось, себе збадьоритись і прибрати безтурботного виразу. З поштової скриньки забрав газети. Листів нам ніхто не писав. На подвір'ї нікого. Мати, напевне, з хаті. Я завагався: заходити чи сісти на лавку й переглянути газети? Краще посидіти.

Проте не читалось. Відчував внутрішнє напруження і хвилювання. Раніше нічого не приховував од матері, а зараз немов збирався свідомо її обдурити, як вона мене. Тепер ми помінялися місцями. Я те робив заради неї, щоб не викликати неприємних спогадів і не завдавати горя. Усе брав на себе.

— О, ти тут, — мати стояла на веранді, збираючись замикати двері. — Що трапилось, Арсене? — ступила до мене, тримаючи під пахвою підручники.

— Нічого, — якомога байдуже відказав, уникаючи її прискіпливого погляду. — Відпочиваю.

— Правда — нічого?

— Звичайно, — стенув я плечима. — Вже у відпустці.

— Е-е, ти мене не проведеш, — мати опустилася на лавку. — Глянь мені в очі.

— Ах, не вигадуй, — відвернувся.

— Я помітила, Арсене, що ти завжди, як щось негаразд, спершу сидиш отут, потім заходиш до хати, — мовила докірливо.

Я наважився подивитися їй в очі, усміхаючись.

— Як бачиш, нічого.

Мати осудливо похитала головою і ображено підібрала губи.

— Не навчився-ти мене обдурювати в дитинстві і тепер не вдається. З Олею посварився чи на роботі?..

— Усе гаразд, мамо. Тобі здається, — впевнено заперечив.

— А чого ж вона дзвонила і питала тебе? Ніби незадоволена, — допитувалась.

— Сподівався звільнитись до двох годин і піти разом на річку, — пояснив їй. — І закрутився.

— Ага, — наче заспокоїлась, розгладжуючи збганки на сукні, і замислено додала: — Але ти б тут не сидів.

— Мамо, — пригорнувся до неї і докірливо сказав: — Далася тобі ця лавка!

Мати знову пильно глянула на мене.

— Якщо це службова таємниця, то безперечно — звелася і пригладила моє розкуйовджене волосся, провела долонею по шиї, щоці, і я притиснувся до її руки губами. — Розігрієш собі обід, тільки не лінуйся.

Мати ще оглянулась на мене за хвірткою, і її каблучки зацокали по-дівочому весело, замигтіла за парканом не по літах струнка постать. Аж тоді я відчув полегшення. Усе, минулося, витримав екзамен. І спохопився, бо ж чого тішитись? І чим?

Встав, неквапно піднявся на веранду… А мати спостережлива. Виказала мене лавка. Дрібниця, а не врахував. Ось тобі і знання психології.

Та мене не полишала думка про батька і двох військових. Відчував: справа надто складна, щоб розплутати її швидко, без жодної перешкоди. Але десь же існував слід, якийсь незначний факт. Тільки б його віднайти, натрапити на нього. Звичайно, за вісімнадцять літ він добряче стерся, але шукати треба. Троє з одного села…

Задзвонив телефон, і я неохоче здійняв трубку, сподіваючись, що то Оля.

— Як, Арсене, оклигав? — прогув Великошич.

— Взяв себе в руки.

— А мати?

— Нічого їй не казав, але вона щось помітила.

— У матерів інтуїція — дай боже. Краща, ніж у нас, — зауважив Сергій Антонович. — Що збираєшся робити?

— Шукати. Гадаю, вони зникли по середині свого шляху. Напочатку, звідки виїхали, їх шукали, як і тут, але безрезультатно.

Великошич помовчав, мабуть, міркуючи.

— Що ж, спробуй, — погодився. — Але без офіційного дозволу на розслідування, поскільки ти у відпустці. До того ж ти зацікавлена особа, а судова етика… Словом, ти мене зрозумів?

— Мені б хоч маленький слід, — розгублено, ніби виправдовуючись, мовив я.

— Мізкуй, Арсене, наче наказував слідчий. — Дзвони, коли що. Завжди допоможу.

Я потримав усі три справи на долоні. Тоненькі, майже невагомі Доведеться зустрітись із Кедровським та докладно про все розпитати. Але не тішив себе надією, що зустріч наблизить мене до мети, якої не досяг старий слідчий по гарячих слідах-подіях. Мені залишився попіл, і з нього я повинен видобути іскру істини.

Зі стіни на мене спокійно дивився батько. Ніколи не думав, що колись натраплю на його слід. А мати… Невже її не брали сумніви? Невже так вірила йому? А чому ні? Адже вона краще знала батька, ніж будь-хто. І все ж вони мало прожили разом, не беручи до уваги дитбудинок. Дуже мало. І не завсіди риси дитячого характеру проростають у дорослій людині. З роками вони можуть мінятися під впливом різних обставин.

І я знову дійшов висновку, що насамперед необхідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч-о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаючи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитинстві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.

Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, читану й перечитану мною книжку, розгорнув навмання. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже сиділи ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки…» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала мати від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижили в окупації. Як він поспішав до нас!

Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивився на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.

— Слухаю, — мимохіть глипнув на годинник, зазначаючи час, — п'ятнадцять хвилин на сьому.

— Погано слухаєшся, — сказала ображено. — Чого не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.

— Пробач, Олю, з… закрутився.

— Еге, аж занесло на річку, і без мене, — іронічно зауважила. — Чого там сидів? Чи це таємниця?

Що їй відповісти? Все розказати?

— Мовчиш. — І я уявив, як Оля осудливо похитала головою. — А тебе часом не обсідають вагання?

— Які вагання? — насторожено запитав.

— Одружуватись чи ні?

— Олю, припини, — мені зовсім не хотілося сваритись.

— Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на самоті. Але чому ти мене не попередив? — уже без іронії, серйозно мовила Оля.

— Звідкіля ти дзвониш?

— Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні третя серія «Тихого Дону».

— Іншим разом, Олю.

— Що з тобою? — стривожено запитала. — І голос у тебе… Якісь неприємності?

— Та ні, — ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.

— Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вечеряти. Подзвони завтра.

— Добре.

Я потримав трубку, надіючись, що Оля говоритиме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович — не мати і не Оля. Нерозділене горе — вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким полиновим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.

Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на канапу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому тілі, а голова ніби наповнена оловом.

У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смужки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і рожевими теплими плямами падали на стіну, висвітлюючи на ній фотографію. Обличчя батька прибрало живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від напруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш такої долі.

Склепив повіки і подумав, що мені таки пощастило: попереду більше місяця на розшуки, і за той час дещо можна зробити. А дах стояв десять років не ремонтований, то й ще рік потерпить. Мені б спершу знайти того обпаленого військового. Врешті, ніколи не пізно запитати матір. Завтра…

Незчувся, як заснув. Далося взнаки хвилювання.

Прокинувся раптово, видалося, що задзвонив телефон. Мене інколи викликали серед ночі чергові до відділу.

Лежав у темряві і прислухався. Ні, не дзвонив. У душі жевріло відголосся тривоги. В пам'яті спливли події минулого дня. Тиша і темрява, відчуття самотності ще дужче їх загострили, вирізьбили кожен факт.

Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Кружальце жовтого світла вихопило з темряви ріжок шкіряної теки, мої руки, полицю з книгами, освітило вікно, і раптом від нього хтось одсахнувся, там, знадвору, мигнуло чиєсь бліде лице і п'ятірня. Я швидко вимкнув лампу й припав обличчям до шибки. В примарному місячному сяйві непорушно стояли яблуні. Нікого. Видалось зі сну. Видобув з теки справи: прохання військової прокуратури до цивільної, щоб на місці провели розслідування.

Замрика Северин Савродимович, старшина, командир взводу автоматників, безпартійний. На фотокартці — довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чули… І більше нічого.

Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, комсомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чуба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.

— А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ — Замрика і Карпань, — хоч і прожив у Березівці сім років.

Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, командир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах. Материне власноручно написане розгонистим почерком, всього… чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олівцем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вважаю, що він пропав безвісти не з власної волі.

Прошу розшукати мого чоловіка, командира Червоної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.

Не з власної волі… Мати впевнена. Хай простить мене батько, але поки не знайду доказів, доти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не бачив і не чув сміху матері. Її роками гнітила невідомість, а мене від того вберегла.

Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі — за шибками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присутність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.

Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волосся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.

— Ти чого, Арсене? — запитала стурбовано. — Не чув, коли ввійшла?

Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну увагу — вона мимоволі зиркнула на стіл. Її очі натрапили на батькову фотографію і розширились, вражені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знесилено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.

— Де… де ти це взяв? — мовила тремтливим голосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.

— У нас, в архіві, — відвернувся і втупився у стіл.

— Давно? — ледь шелеснули її уста.

— Сьогодні.

Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втратила свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє горло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою долоню гарячими слізьми.

— Прости, прости, прости, — шепотіла.

— Мамо, не треба… Не треба…

— Прости, Арсене. Інакше я не могла, — не зводила голови, наче боялася глянути мені в очі. — Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.

— Не треба, мамо, я все розумію, — заспокоював її, звів і посадив на канапу.

Від того, що нам обом не доведеться більше критись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлішало на душі. Тепер вона спільник у моїх пошуках.

Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати болісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміхнутись.

— Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєшся, — гірко мовила. — Що я пережила. А тепер… Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько… — Вона схлипнулаа, здригаючись, мов скривджена дівчинка. — Подай мені фотокартку.

Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, навіщось провела по ньому пальцем, наче погладила.

— У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки завеликий. — Я прихилився до неї, щоб теж роздивитися батька. — Холодний у нього погляд. — Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.

Я скористався з її мовчання і запитав:

— Ти знаєш, як батько воював?

— Призабулося багато.

— А хто тобі розповідав? Військовий з обпеченим лицем?

— Ти його пам'ятаєш?

— Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є? — і я завмер, чекаючи на відповідь.

— Є, Арсене, живе у Вінниці.

— Адресу, адресу ти його знаєш? — схопився на ноги.

— Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович, — мати розплющила очі й подивилася на мене вибачливо. — Я боялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.

Вона звелась і, мов сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:

— Хай побуде у мене фото. Добре?

Я кивнув, повторюючи про себе адресу.