Без дозволу на розслідування

Розділ сьомий

Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.

Прокинувся, як ніколи, пізно — десять хвилинна десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому мати написали адресу Куртія. Я здогадався, що матері в хаті нема. Вона не хотіла зі мною бачитись після тривожної ночі, мабуть, почувала себе ніяково. Я не образився.

Енергійно зробив фіззарядку, і мене охопив бадьорий настрій, як завжди перед рішучими діями. Поснідав полуницями із сметаною. Не дивувався, що мати не поцікавилась, чи поїду до Куртія. Вона те знала і мовчки схвалила моє рішення.

В «Яві» трохи барахлило запалювання, і я, збираючись вирушити в неблизьку путь, поклав собі почистити свічки. Поставив мотоцикла біля лавки й заходився їх відгвинчувати. Сонячний, безхмарний ранок обіцяв гарний день. Чомусь згадалась учорашня зустріч з Гораком, який пророкував дощ. Поганий з дядька Гаврила метеоролог.

Свічка виявилася добряче закіптявілою. За рік я наїздив по району майже десять тисяч кілометрів і ще ні разу не ремонтував мотоцикла. За браком транспорту в райвідділі, він мені слугував на совість — подарунок матері після закінчення школи міліції. Покупка, звичайно, не обійшлася без Балюка, без його впливу на матір, яка раніше побоювалась, щоб я не розбився. А тепер мені не уявлялась моя робота без мотоцикла.

З однією свічкою впорався. Звівся, бо затерпли ноги від сидіння навпочіпки, і помітив, що мати забула відслонити фіранки, залишивши свої улюблені кактуси без сонця.

Зайшов до її кімнати. Диван-ліжко складене й застелене рожевим покривалом, ніби вона й не спала. До четвертого класу тут стояла моя канапа, і вечорами я просив матір розповідати про батька. Вона завжди починала з їх першого знайомства в дитбудинківській їдальні, де їй припало сидіти з білявим хлопчиком. Мати не зогляділась, як з'їла свою скибочку хліба і взяла другу, що лежала поруч. Уже надкусила її, коли ж напроти хлопчина вдарив її ложкою по лобі й заверещав, що вона вкрала Федьків хліб. Зчинився галас, та раптом з місця схопився тоненький хлопчик і сказав, що він сам його віддав. Мати, злякавшись, не з'їла скибочки, і Федько теж. Виходячи з їдальні, він уклав їй у руку. Потім, сховавшись за грубезний стовбур каштана, вона доїла скибку, а Федько, крутячи білою голівкою, стежив, щоб хтось не надійшов.

— «Як тебе звати?» — запитав.

— «Віра».

— «Віла», — повторив.

Батько в дитинстві не вимовляв літеру «р». І мені чомусь здавалось, що він її не вимовляв і опісля, тільки мати не признавалась. Набігавшись за день, я скоро засинав і ніколи не дослухав, що ж було далі. Тоді мені часто снилися хлопчик та дівчинка, яка жадібно їла хліб.

Коли підріс, мати перестала розповідати подробиці, напевне соромлячись. Ах, як невчасно морив мене сон! Я й досі шкодував, що через нього не дізнався багато дечого про батька, отих незначних штрихів, про які дорослим дітям матері вже не говорять.

Я розсунув фіранки. Повз паркан прошкував Балюк у солом'яному брилі, вишиваній сорочці і чорних штанях, помахуючи ціпком, або, як учні казали, ковінькою Роман Гнатович не поминув хвіртки — відчинив і зайшов на подвір'я. Він мене не бачив, а я його добре: обличчя Балюка заклопотано-замислене, наче він зважився на дуже важливе рішення. Учитель здавався мені на когось схожим, особливо без бриля, у вишиваній дрібним барвінком сорочці, що пасувала до його прокурених вусів. Стій! Метнувся до календаря і почав гортати аркушики… Авжеж. Балюк схожий на Постишева.

Коли вийшов у двір, Роман Гнатович сидів на лавці, спершись підборіддям на руки, що лежали на ціпкові. Він пильно, вивчаюче подивився на мене, ніби відучора я міг змінитись. Е-е, мати ж йому все розповіла! Як це я відразу не здогадався?

На моє привітання Роман Гнатович кивнув, не міняючи пози. Я не наважився першим розпочати розмову і почав чистити другу свічку. Мовчання затяглось, і мені стало незручно. Нарешті Балюк повагом видобув пачку «Севера», закурив.

— Мати в школі, Арсене, — мовив. — 3 нею все гаразд.

— Угу, — я відчув, що йому важко підійти до головного, з чим прийшов до мене…

Скоса зиркнув на Балюка — той похмуро розглядав кінчик цигарки.

— Я все знаю, Арсене, — здмухнув попіл з цигарки. — Ще з сорок четвертого року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу. Я спершу відмовив їй, кадрів — мов кіт наплакав, — Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим. — От і розповіла… Правильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка — формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ. — Балюк пильно глянув па мене, проникливо додаючи — Як Віра Матвіївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!

— Не треба, Романе Гнатовичу, — нечемно перебив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку. — Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зрозумів, не маленький.

— От і молодчина — Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки. — А того чоловіка розшукай.

— Він з міста не виїхав? — висловив побоювання.

— Та ні, три роки тому мати з ним бачилась, — сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.

— Це коли їздила на обласну нараду вчителів?

— Тоді, — покивав головою.

Той день я запам'ятав, бо саме готувався до вступу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюватись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм…

Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком випила ліки, бадьорим голосом розповідала про нараду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, наче чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчував на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повернулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї — вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважаючи, що сльози полегшать її біль.

— Куртій десь працює?

— Не знаю, — Балюк міцно стис моє плече. — Тепер тобі все відомо, Арсене.

— Ще не все, Романе Гнатовичу.

— Як не все? — звів руді острішкуваті брови. — Ти хочеш… Як це по-вашому? Провести розслідування?

Я ствердно кивнув.

— Але ж майже двадцять років минуло! — сказав Балюк з відчаєм.

— Все одно шукатиму, — я рвучко звівся з місця і заходився загвинчувати свічку.

— Я б теж так зробив, — спроквола погодився Роман Гнатович. — Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допомогти?

— Спасибі, нічим.

— Не забувай, що я колишній партизан, розвідник, — гордовито нагадав Балюк.

— Я пам'ятаю.

— І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовився з Гораком?

— Якось незручно, — я відчув, як спалахнули мої вуха. — Після всього…

— Н-да, ситуація… Скажу Саві, хай попросить Гаврила, — і довірливо, зичливо додав — Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.

Балюк замислено креслив палицею якісь лінії на землі, напевне, згадував своє минуле. Я знав, що Роман Гнатович ходив у розвідку і їхня група наткнулася на німців. У сутичці двоє його товаришів загинули, а він, поранений, заповз у верболози за глинищем, що на околиці нашого міста, де йогоуранці підібрав Сава Архипович, батько Олі, й приніс до себе додому. Переховував та лікував, поки той не одужав.

— Оля бідова дівчина, зросла без матері, — стиха мовив Балюк.

— А ви пам'ятаєте її матір?

— Ще й як! Гарна була жінка, лагідна. Вона мене доглядала й поставила на ноги. Оля дуже схожа на неї, — він зітхнув й перестав креслити лінії. — Досі не доберу, чого вона ні з того ні з сього покинула Саву. Ну, нехай його, але ж рідну дитину… І мов у воду впала — ні слуху ні духу. Не йму віри.

— А ви кажете — лагідна, — не стримав я іронії.

— Лагідна і чуйна, Арсене, — потвердив Роман Гнатович. — Проте сімейне життя — темний ліс. — Балюк звівся, зодягнув бриля і в нерішучості стояв наді мною. — Ет, забув тобі меду принести. Ну, якось іншим разом.

Він сягнисто пішов стежкою до хвіртки. Затим нагнувся, підняв із трави жовтобоку папіровку й смачно нею захрумтів. Над парканом наче плив перестиглий соняшник — і бриль зник за рогом сусідньої хати. Ясна річ, Балюка прислала мати, щоб остаточно переконатись у моїх добрих почуттях до неї. А вони справді не змінились.

Я не поспішав з техоглядом свого «скакуна». До Вінниці він мене домчить за дві, дві з половиною години, і, якщо Куртій на роботі, я його не застану вдома. Отож вирішив вибратися по обіді, щоб приїхати до міста після чотирьох годин.

Готувався в дорогу ретельно, міркуючи, що в нас з Олею майже однакові долі: я виріс без батька, вона — без матері. Теж дивувався, як це можна залишити дитя і податися світ за очі. Дивувавсяз Олиної матері, бо ж у дівчини, яку я покохав, і мати повинна бути хорошою.

Оля не любила згадувати про неї. Тамувала образу.

Десь перед обідом задзвонив телефон.

— Добридень, Арсене, — привіталася мати і вибачливо сказала: — Там борщ і печеня, розігрій собі. Я ще трохи затримаюсь.

— Ти в школі?

— Еге. Й обережно їдь. — Вона помовчала якусь хвилю, мабуть вагаючись, тоді додала — Передай Куртію від мене привіт.

— Передам, мамо. Як ти себе почуваєш?

— Усе гаразд, Арсене. Хай тобі щастить!

Я ще раз глянув на батькову фотокартку. Ось так-то, через три-чотири години повніше знатиму, що він за людина.