Без дозволу на розслідування

Розділ двадцять восьмий

Четвертий день без дощу. А якщо він не йтиме місяць, два?.. Невже Великошич ждатиме? Мені нетерпілося швидше заарештувати Шмигла. Я боявся, що він сховається, зникне, розчиниться серед людей, і тоді знову доведеться його шукати довгі роки. І вже шукатиму не я.

Я мав багато вільного часу для роздумів та міркувань. Мене непокоїла Оля, її дивна і незрозуміла поведінка. ІІроводжаючи мене, вона, гладячи тремтячою рукою щоку, шию, попросила не приходити, зачекати, коли покличе сама. Я, здивований, не заперечив, але було невтямки, чому їй не хотілося бачити мене, хай навіть і кілька днів, якщо вона стала для мене життям, повітрям та сонцем. Щось у неї коїлось на душі і в серці, незбагненне для мене, я підсвідомо відчував, що її стан пов'язаний з тим, що сталося між нами. Чому я не взяв себе в руки і не пішов? Піти!.. Я заплющився, і Оля виникла в голубому маєві, прозора й невагома, мов привид, мов уві сні.

Удома я довго дивився на свій відбиток у дзеркалі, сподіваючись помітити якісь зміни. Адже вони повинні з'явитись. Повинні! Але, крім настороги в очах, нічого не вгледів. Одначе намагався менше потрапляти матері на очі, бо, коли поглядала на мене, здавалося, що вона все знала, читала з мого обличчя. Отже, не треба відкладати одруження, попри всілякі обставини, щоб в Олі не закралася підозра щодо моєї підступності її нечесності. І мати легше переживе наслідки розслідування, коли поруч із нею знаходитиметься Оля.

Я загорівся бажанням сповістити їй про своє рішення, і мене зненацька вразила думка, що спізнився, бо не сказав про нього там, у її кімнаті, що доконче треба було сказати. Мені стало незручно і' прикро за свою промашку. Часом не через те Оля не хотіла бачитися зі мною? Ох і невіглас! Це ж до якого висновку вона прийшла?

Я таки дочекався, коли мати вийшла з хати, і мерщій набрав номер телефону універмагу, попросив покликати Олю Придибу. Вона ж мені не заборонила дзвонити.

— Алло, — ніби з сумом мовила.

— Здрастуй, Олю! Це я, Арсен.

— Здрастуй, любий!

— Ти на мене… ображаєшся?

Оля помовчала, і я відчув, що вона посміхнулась.

— Я на тебе не гніваюсь. Не думай про це. Ні про що не думай… Просто мені… треба прийти в себе… Ти розумієш мене?

— Звичайно.

— От і добре. Все буде гаразд. І люби мене. Люби!.. — Оля поклала трубку.

Я дивився у вікно, осмислював почуте. Мати на грядках рвала цибулю, кріп та петрушку. Прийти в себе… Так, поганий з мене знавець жіночої психології. Нікудишній. Я стукнув себе кулаком по лобі й дурнувато засміявся. Мені мовби розвиднілось. Подався з хати. На веранді стрів матір із пучками городини. Заклопотана, вона все ж усміхнулась і запитала:

— Ти помирився з Олею?

— А що?

— Бо ти якийсь… — уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.

— Який? — ніздрі лоскотав запах кропу й петрушки.

— Святковий, і щось у тобі незвичне.

— Уже й незвичне, — буркнув, ідучи до паркану.

Постукував молотком, прибиваючи штахети, а мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері інколи плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.

За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.

До сутінків працював коло паркану. Мене нестримно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'являвся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з батьком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.

Я рано ліг спати з думкою — що принесе завтрашній день.

…Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі петлюрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніколи не бачив, стріляв по них з гвинтівки. Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смола, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався — брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не було — розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погукати діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не міг відірвати ноги від шляху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненацька долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав мене із смертельних лабет. Бубонні, бубонці…

Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзвонив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Навпомацки налапав трубку.

— Алло.

— Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла… Бігом! — наказав Великошич.

— А… а хіба йде дощ? — промимрив розгублено.

— Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.

Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розтанули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.

— Арсене, це тобі дзвонили? — свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.

— Так.

— Господи, в таку погоду, — зітхнула.

Погода була чудова. Я славив дощ. Час розплати настав.

Гучно відлунювали мої кроки на вулиці. Біг, не вибираючи дороги, просто по калюжах, щоб устигнути і випередити Шмигла, який, мабуть, уже вирушив до Мошняк. Біг безлюдними вулицями, гупаючи чобітьми, і серце вискакувало з грудей. Аби не припинився дощ. Хай би періщив до ранку. До ранку!.. А Шмигло хотів продати мені грушки. Грушки вбивці батька. Все, кінець, крапка на розслідуванні!

Біг, не натягуючи ворока, краплі сікли мені обличчя, змили голову, наче під душем, прохолодні цівки текли за комір сорочки, по спині й грудях. Іди, йди, дощику, зварю тобі борщику. Кому каша, кому борщ… Невже сьогодні злочинець потрапить у наші руки? Невже?..

Аж перед хвірткою Мошняк перейшов на крок. Набрав повні легені повітря, щоб вирівняти дихання. На подвір'ї тьмяно полискувало мокре листя на густих кущах рай-дерева. Будинок таємниче мовчазний і непривітний. Крізь зачинені голубі віконниці не пробивалося світло. Цікаво, чи впізнали мене наші, що десь тут сиділи у засідці? Коли б не сприйняли за Шмигла. Та, напевне, Великошич їх попередив. Хвилюючись, тричі постукав у віконницю спальні.

— Іди до дверей, — глухо, мов із-під землі, почувся його голос. Відчинив переді мною двері. — Роздягайся, — сказав пошепки. — Ми стежимо за ним.

— Прийде? — я скинув плащ.

— Обов'язково, — впевнено відповів Сергій Антонович.

Вінузяв мене за руку, ще не призвичаєного до темряви, і повів за собою, вільно орієнтуючись, ніби в себе вдома. Ми перетнули велику кімнату (здогадався по половику під ногами) і зупинились.

— Ти сховаєшся за кріслом, а я тут, за шторою.

— А де крісло?

— Вбудешся і побачиш.

— Мошняк є?

— У великій кімнаті.

— Котра зараз година?

— Сім хвилин на четверту.

Саме злодійський час, коли людина спить найміцніше. Шмигло мав досвід, знав, коли вибрати момент. Ми мовчали. Наче в глейкому мороці, я розпізнав ліжко, темні, неоковирні плями крісла, трюмо, портрети на стінах. Поруч біліло обличчя Великошича. За вікном шумів дощ.

— Здалеку йому йти? — кинув навідне запитання.

— Звідси далеченько його хата.

Сергій Антонович до останньої хвилини не повідомляв прізвища вбивці і хто він. Ну й не треба. Я його теж здивую, коли Шмигло опиниться тут. Конспіратор слідчий. Ретельно дотримувався свого плану. Я єхидно посміхнувся.

— Ти чого? — суворо прошепотів Великошич.

— Га?

— Чого смієшся, питаю? — гаряче дихнув мені у вухо.

— Еге, так я тобі й скажу.

— Будь обережний, Арсене, з вбивцею жарти погані, — попередив.

Я обережний, далі нікуди: кожен м'яз напружився до краю і прислухався до дзвону в голові, мимоволі тамуючи дихання. Подумав, що Шмигло теж чекав з нетерпінням дощу і зараз радів негоді, пробираючись темними вулицями. Лише в цьому збігались наші почуття. Але дощ його занапастить, приспить пильність.

Думав, що через кілька днів наше невеличке місто дізнається про арешт Шмигла, непомітного залізничника, і різні чутки поширяться між людьми, обростаючи дивовижними вигадками, поки не відбудеться суд. А викриття вбивці, що вчинив злочинвісімнадцять років тому, мабуть, набере розголосу і серед нашого брата. Не кажи гоп, поки не перескочиш, завважив, щоб не наврочити… Було б добре, щоб мати кудись поїхала. Але куди, як скоро розпочнеться навчання у школі.

Нашорошував вуха. Лопотів дощ, і від слідчого Пахло «Шипром». Не відав, скільки збігло часу, мабуть, більше, ніж півгодини, а Шмигло не з'являвся. Я злякався, що може зовсім не прийти. Та ні, заспокоював себе, він уже відчув, що займається у нього під ногами земля. Мошняк для нього свідок теж важливий.

— Іди за крісло, Арсене, — тихо мовив Великошич.

— Котра зараз година?

— П'ятдесят одна хвилина на четверту. Затям: поки не ввімкну світло — нічого не роби.

Я навшпиньки підійшов до крісла і присів за високою спинкою. Неподалік вимальовувалось у пітьмі широке ліжко. Вдало вибрав для мене місце слідчий: близько до вікна, щоб на всяк випадок відрізати шлях злочинцю і мати змогу бачити всю кімнату.

Дивився па штору. Справді чи видалось, що Великошич застережливо звів руку. Еге, звів. Я весь перетворився на слух. Промайнуло кілька хвилин, і я підсвідомо відчув, що хтось стояв, причаївшись, по той бік вікна. Я майже перестав дихати, а биття власного серця здавалося гучним, ніби тупання чобіт.

Тихо рипнули віконниці, і на темній шторі ледь засірів прямокутник. Усе ж надворі світліше, ніж у кімнаті. Потім скреготнув метал, і я здогадався, щото Шмигло зняв клямочку на кватирці. Дзявкнув шпінгалет. Спритно «працював» мерзотник. Укімнату ввірвався шум дощу і дмухнуло вільгістю. Колихнулася штора, нечутно посунулась ліворуч, немов занавіс у Будинку культури. У вікні, майже затуляючи його, щось чорніло незграбне, пелехате, не схоже на людську постать, а тим паче— на щуплого Шмигла. Воно завмерло, прислухаючись, і, напевно, нишпорило очима по кімнаті.

Я дякував дощу, що лопотінням по листю забивав удари мого серця.

Нараз із тієї примари щось спало, і тепер у вікні, на тлі темно-синіх хмар, окреслилась постать, що стояла коліньми на підвіконні. Матово світилась пляма обличчя і дві менші, мабуть, руки. Шмигло обережно спустив ногу на підлогу, затим другу і завмер, напівзігнувшись, немов приготувався до стрибка.

Великошич не вмикав світло.

Нарешті Шмигло випрямився і видався мені (може, від хвилювання) занадто рослим та огрядним. Він повільно, як інколи показують у кіно, рушив до ліжка. Лише тепер, коли в кімнаті трохи проясніло, я розгледів, що на ліжку хтось лежав, укритий ковдрою. Мабуть, хтось із наших хлопців.

Рука Шмигла шаснула під полу піджака, і в темряві зблиснуло широке лезо не то сокирки, не то сікача. Я з острахом подумав про того, що під ковдрою. А Великошич зволікав із світлом. Ну і витримка в нього і в того, що на ліжку! Шмигло вже поруч, зводив руку з лискучим лезом (а світла нема!), і я одним стрибком із засідки опинився на його спині, захоплюючи горло ліктем. Під правою рукою відчув жилаву шию і мускулисті плечі. Світло!

— Руки, Шмигло! — владно пролунав наказ Великошича.

Шмигло, високий, у сірому піджаку, без кашкета, різко крутнувся на голос слідчого, і я злетів з ньогопід стіну. Він кинувся, скрегочучи зубами, на Великошича, замахуючись сокирою.

— Це не Шмигло! — крикнув я. — Не Шмигло! Слідчий майстерно ухилився від удару і лівою зацідив напаснику в щелепу. Той змахнув руками і впав. Все відбулося миттєво.

— Шмигло, Арсене, саме Шмигло. Візьми сокирку, — спокійно сказав Великошич, оглядаючи кісточки пальців.

Шмигло лежав головою до мене, довгий і безживний, світячи лисиною із кущиками сивого волосся. Ні, не Шмигло. Я зайшов збоку… і ледве не скрикнув. Мені стало млосно й недобре. Дивився, наче крізь сито.

— Візьми сокиру, — повторив слідчий і суворо додав: — І не розкисай. Не розкисай.

На підлозі лежав Придиба, Олин батько, Сава Архипович, мій майбутній тесть. Я підняв сокиру і насилу доплентався до крісла. Може, мені це ввижалося чи снилось? Але ж ні, Сава Архипович. І Великошич жалісливо дивився на мене, опустивши руку з пістолетом. На ліжку ніхто не лежав, тільки горбатилась ковдра.

— Клич понятих, — мовив до когось у вікно Сергій Антонович. — Вставай, Шмигло, досить придурюватись.

— Хай вийде Арсен, — раптом сказав Придиба-Шмигло, не встаючи.

— Ну! — вимогливо наказав слідчий.

Він ворухнувся і сів, блідий, з опущеною головою. З розсіченої щелепи текла кров.

— Це, Арсене, не Придиба, а Шмигло Терентій Демидович. Він убив…

— Забери його звідси! Забери!.. — заволав несамовито Шмигло, зіскулившись, міцно стискаючи кулаки.

Ні, мені не ввижалось і не снилось. І не могло бути ніякої помилки. Я відчув у своєму єстві глибоку порожнечу, цілковите спустошення. Тільки в голові вистукувало, ніби молоточком, два слова: він убив, він убив!..

— Тримай, — Великошич подав мені свій ТТ. — Я відчиню двері для понятих.

Він убив.

Рукоятка пістолета зберігала тепло долоні слідчого.

Він убив.

Чорне вічко ствола на рівні грудей Шмигла. Він убив.

І запобіжник здійнято. Він убив.

Палець звично ліг на спусковий гачок. Він убив.

Ось так, легенько натиснути…

— Убий мене, — одним видихом проказав Шмигло, вп'явшись у мене знетямленими очима. — Убий!.. Заради Олі, чуєш?

Ось так, легенько натиснути і за батька, Карпаня, Дубовенко…

— Убий, Арсене, — бліде обличчя Шмигла спотворилось гримасою болю, відчаю і муки. — Убий!.. Оля…

Я бачив перед собою живого мерця, що сам себе катував, і відвів палець од спускового гачка. Охопила відраза й байдужість. Увійшов Великошич і ніби з докором глянув на мене. Кімната наповнилася людьми і нашими працівниками. Все навколо діялось мов поза моєю увагою, і мене ніхто не чіпав. Я сидів, наче в заціпенінні. У вікні сіріло — розвиднялось. Коли завели до кімнати Мошняк, величаву в своєму строкатому халаті, вона сплеснула в долоні і вигукнула:

— Та це ж Придиба!

— Ви його знаєте?

— Авжеж. Колись перестеляв нам підлогу.

— Коли?

— Давно, десь у сорок шостому чи сьомому роні.

Коли покінчили з формальностями, передбаченими слідством і законом, ми поїхали у відділ. У машині Великошич міцно, підбадьорливо стис мені лікоть.

У нашому будинку, незважаючи на ранні години, панувало пожвавлення: нас зустріли прокурор і начальник відділу, вітали з удачею. Я сприймав поздоровлення і метушню, ніби стороння людина, і часто ловив на собі стривожені погляди Сергія Антоновича.

Непомітно залишив приймальню і подався у свій кабінет. Уже не треба вмикати світло. Підійшов до вікна. В дворі, за вишнями, тьмяно жаріла лампочка в камері попереднього ув'язнення. Там сидів При… Шмигло. І лише тут, у тиші, я зрозумів, чому Великошич без всілякого пояснення усунув мене від розслідування. Він передбачив мої душевні муки й фахову безпорадність. Пожалів мене й Олю. Тепер з усіх тих переживань та потрясінь випливало гостре й болюче: а що буде з нами? Як сприйме все це Оля? Рідний батько — вбивця. А він же її вибавив, виняньчив, пестив, вона йому варила їсти і прала, цілувала, жила під одним дахом. Вона — і вбивця мого батька. Яке дике, неймовірне поєднання.

У мені наче щось надломилось, дало тріщину, і нона побігла далі у глибину. Серце наче розполовинилось, невигойно ятрилось. Стало чогось шкода до сліз, до ридання, до відчайдушного крику. Я опустився за стіл й обхопив голову руками. Що станеться з нашою любов'ю?

З'явився Великошич, рішучий, збуджений.

— Шмигло не хоче зізнаватись, — сказав.

— А хто такий Шмигло?

— Про це — потім. Поїхали на обшук.

— Куди?

— До нього додому, — і багатозначно додав: — Уже дев'ята година.

О цій порі Оля вже на роботі. Я звівся. Слідчий поклав мені руку на плече й співчутливо запитав:

— Як тобі?

— Нормально.

Дощ не вщухав. Великошич наказав мені сісти з водієм, а сам із Шмиглом та старшиною Драчуком розташувались позаду. Мені здавалось, що відчуваю на потилиці гаряче дихання вбивці. У люстерку, куди я поглядав вряди-годи, відбивався довгий, із склеротичними прожилками ніс Шмигла, міцно стулені сині губи, сива щетина і біла наклейка на щелепі. Його очей я не бачив.

Ми швидко дісталися місця. На безлюдній вулиці чапіла одинока згорблена постать. Баба Фросина. Помітивши нас, заспішила по калюжах до зелених воріт, розмахуючи латаним кошиком. Утупилась у Шмигла колючими очима і засміялась, тикаючи в нього скарлюченим пальцем.

— Собаки, там собаки. Гав, гав!.. Ти їх пожер, собачок? — белькотала. — А вони вас не покусали?

— Ні, бабцю, не вкусили, — відказав Великошич. — Драчук, запросіть понятих.

Я нерішуче ступив на подвір'я, кинув погляд на вікна.

— Оля на роботі, я дзвонив, — тихо зауважив слідчий.

Відімкнув двері на ґанок, і ми ввійшли до хати, у велику кімнату, обставлену зі смаком, з кришталевою люстрою, із килимом на підлозі та на стіні за диваном.

— Сідайте, Шмигло, — кивнув слідчий на стілець. — То не скажете, де сховані коштовності?

— У мене нічого нема, крім Олиних прикрас, — буркнув.

— Дарма, Шмигло, не признаєтесь.

Ми чекали понятих. Одганяв від себе думку, що доведеться робити обшук ів Олиній кімнаті, в тій кімнаті… Ні, вирішив, туди не зайду і Сергій Антонович не примусить. Я вже сприймав усе, що трапилось, без відчуття спустошення і порожнечі, лише в грудях ніби покоїлась велика брила, яка то підступала до горла, то осідала й давко щеміла. Що ж, я домігся того, чого прагнув: спочатку відшукати батькові сліди, а потім викрити вбивцю. Я міг святкувати перемогу, радіти з помсти, з торжества справедливості і закону. Проте почуття святковості не було. Натомість — тоскне, незрозуміле очікування якоїсь неминучої втрати.

У будинку ми нічого не знайшли, окрім Олиних прикрас та фотографії молодої жінки за образом у кімнаті, де спав Шмигло. На горищі, в підвалі, всараї, в погребах — теж нічого. Я бачив занепокоєння Великошича. Шмигло кривив губи в зловтішній посмішці. Залишалося перекопати город і обійстя. Мені не вірилось, щоб коштовності були схованідалеко. Такі речі повинні лежати завжди напохваті, але в надійному і потайному місці.

Слідчий, пригнічений та посмутнілий, замикав двері.Я востаннє поглянув на хату. На причілках і обабіч ґанку з ринв у діжки дзюркотіла дощова вода. Шибки вікон мокрі, всіяні краплинами, ніби всльозах. Пасмурна сльотава погода ще дужче загострювала нашу невдачу з обшуком. Ми рушили до хвіртки. Я оглянувся.

— Стійте! — і метнувся до хати.

З ринви, ліворуч від ґанку, вода не витікала, хоч у діжці вона була, але застояна, з душком. Я встромив руку в трубу — сухо. Тоді смикнув за трубу, і коліно роз'єдналось. У ньому лежала поруділа шкіряна торбина. Почув, як позаду несамовито верескнув Шмигло Він упав на спориш і качався, харчав, дер землю нігтями. Поняті, дві сусідки, злякано притислись до воріт. Старшина Драчук ухопив його за комір і легко, мов кошеня, поставив на ноги.

До мене підбіг Великошич, обняв і дзвінко поцілував.

У торбині виявились коштовності, серед них золотий годинник із дарчим написом комбрига Федоренка. І мені відразу пригадався лист Куртія. Слідчий завів годинник. Приклав до вуха.

— Іде, Арсене, йде, — мовив зраділо і подав мені.

Батьків годинник!..