Без дозволу на розслідування

Розділ третій

Мати назавжди втратила число і рік народження, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батькова кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, сичали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на возі польовою дорогою, а за ними мчали вершинки. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла… Вони опинились у вагоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й заснула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржання коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала плакати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.

Опісля того матері дали прізвище Безродна, визначили число і рік народження. Виховувалась вона в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлопчиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила педучилище, а Федір автошляховий технікум, побралися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала мати, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька розпливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, безліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь переховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мовчазної тітки Марфи, прибиральниці маминої школи. Мені добре впам'ятку весняний день (на подвір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходити босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що раптом розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щілину бачили, як на вигін вимчала тупорила плямиста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Лишень вони зникли за крайніми хатами, як на вигоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів…

«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчайдушно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана картатою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї — вона повернулася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпортуючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витріщившись невидющими очима. Я стояв над нею, зляканий і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

— «Я тут, мамо», — тихо мовив.

— «Арсенчику, — вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини. — То правда, що наші?..»

— «Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи. — Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не відпускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

— «Я погано бачу, — потерла очі. — Все ніби в густому тумані. Але минеться…» — і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автоматів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці… А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, недалеко.

«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

— «А що там, сину, що? — стривожилася мати, мружачись, водячи головою навсібіч. — Наче хтось іде…»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхристаній шинелі, тримаючись обома руками за живіт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась мати, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його знетямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пляму, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер… Кіндер… Васер…» — благально прошепотів.

«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно закричала мати, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер…» — Німець заточився над купою гною, оступився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулані.

«Де він?» — запитала мати.

«Впав у яму…» — тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя… Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом зачепили його, вже неживого, і заволокли у верболози. Викопали яму…

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціонером і про щось довго розмовляв з матір'ю, недовірливо приглядаючись до неї. Після цих відвідин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорадно тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас навідувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи почервонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:

— «Не вірю, не вірю…»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалічені війною, з госпіталів на долікування. Я невимовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж прийде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдивлявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки вискакували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Леніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лунали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинтівок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж заторохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама провинно всміхнулась…

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.

А якось наприкінці літа, здається в неділю, з поїзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Короленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче притиснувся до липи. Дядько Морс до половини висунувся з віконця і, тицяючи безпалою рукою, пояснював, як дістатися до провулка.

«А вам до кого?» — поцікавився.

«До Віри Загайгори».

«А, вчителька. З доброю вістю?»

Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.

«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан… Може, щось про батька…»

Я добіг до рогу — військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи долонею червону половину лиця.

«Цей дядя з твоїм татом… На війні…» — напружено, глухо мовила мати.

Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював разом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати — нікого.

І тоді я вперше заплакав…