Без дозволу на розслідування

Розділ шістнадцятий

Я передчасно радів, що мати не встала і не вийшла з кімнати, коли, накульгуючи на праву ногу, дістався свого ліжка. Швидко скинув і сховав брудні теніску і штани, змастив йодом, а потім зеленкою глибоку подряпину на руці, зав'язав бинтом і одягнув футболку з довгими рукавами.

Сподівався, що мати нічого не помітить, а коли ще виперу одяг, взагалі ніколи не взнає про мою пригоду.

Нога в щиколотку припухла, і я, тамуючи біль, пошкутильгав на кухню щось перекусити, бо, якщо не з'явлюся, мати обов'язково встане. Не вмикаючи світла, надибав на столі склянку молока й спрагло припав до неї.

— Тебе не намочив дощ? — долинув із-за дверей сонний голос матері.

Я завмер.

— Ні, — і знову припав до склянки.

Мати деякий час помовчала і мовила невдоволено:

— Негарно, Арсене: вже як працює дядько Гаврило, то ти нікуди не зникай. Василь теж подався, і тебе нема, а Горак сам. З мене який помічник?

Вона мала рацію, і я не перечив. Навіть стало незручно й соромно.

— Більше не буду, — пообіцяв їй. — На добраніч, мамо.

Сон не йшов. Спливали останні події, й виринало два запитання: коли повернулася Шепета з обходу колії — до того, як пішов Карпань, чи опісля? Ходила вона кудись до мого другого приїзду чи залишалася на чергуванні? Два запитання, але за ними крились, як мені здавалось, страшні злочини в минулому. Й ось я ледве не поплатився життямза свою цікавість. Затим ніяк не міг добрати, що штовхало Шепету в спільники? Страх? Заздрість?..

Вранці я за звичкою рвучко схопився на ноги і, скрикнувши, сів на ліжко. Очманіло дивився на розпухлий щиколоток. Доторкнувся до нього — пронизливий біль вернув мене до вчорашнього вечора. Вбігла мати, вже одягнена, з кописткою, якою виймала із пральної машини білизну.

— Що трапилось, Арсене?

Я силкувався видушити посмішку. А мати прикипіла очима до моєї ноги. Присіла і, розглядаючи її, легенько провела по пухлині пучками.

— Господи, що це? Коли? — стривожилась. — Арсене…

— Оступився, — сказав, що спало на думку. — Легкий вивих. Ти не хвилюйся.

— Оступився? Але ж ти їздив, — засумнівалась, оглядаючи мене всього. Нараз її очі зупинились на лівій руці. Я й собі глянув — на рукаві жовтої футболки проступала риска засохлої крові. Напевне, вві сні ліг на руку і придушив рану. — А це? — прошепотіла сполотнілими губами.

— Дрібниці, до весілля заживе, — я намагався звести на жарт, щоб розраяти її.

Мати звелася, відійшла і сперлася плечем на одвірок. Зажурено дивилася на мене. Я не знав, куди подітися від її погляду.

— І чого я не відрадила тебе від цієї професії? Чого? Все життя себе каратиму, все життя, — заговорила тихо, мов сама до себе. — Вивчився б на вчителя, інженера, на будь-кого, і моє серце… Ох, не витримає. Передчасно… — Заплакала.

Я сидів і мовчав, похиливши голову, почувався, страшенно винним перед нею. Але що мені робити? Кинути роботу? Дурниці. Не щодня ж перетинатимуть шлях дротом, щоб вибити з сидіння. Теперматір не переконаєш, що їй нічого боятися за мене. Не повірить. Тепер не спатиме, коли я десь затримаюсь. І з її серцем… Я завбачливо став на одну ногу, хотів підійти до матері, але вона кинулась до мене, обняла, ховаючи обличчя на шиї. Яка вона маленька, тендітна й беззахисна.

— Арсенчику, дитино моя! — схлипувала, і гарячі сльози падали на мою шию. — Бережи себе. Ти ж у мене один, один…

— Добре, мамо, добре, — стримував зрадливий голос, щоб не виказував збентеження та розчуленості.

Я досі вважав себе дорослим, але, мабуть, для матері назавжди залишився дитиною.

— Ти лягай, лягай, — забідкалась. — Я викличу лікаря.

— Не треба лікаря. Поклади компрес —і стухне, — порадив їй.

— Покладу, покладу, — підтримуючи мене, наче маленького або дуже хворого, вкрила ковдрою. — Я зараз, зараз.

На порозі оглянулась, засмучена й розгублена. От і поїхав на блокпост. От і не дізнається мати… Дивився у стелю і від безсилля кусав губи. Спробував, зціпивши зуби, поворушити стопою — нила, але рухалась. На днів три-чотири виб'є вона мене з колії. Скільки б встиг за цей час! Прийшла мати і почала мовчки накладати компрес. Обережно, майже нечутно торкалася пальцями ноги, все поглядаючи на мене, чи не відіб'ється біль на чолі.

— Давай руку.

До рани присохла марля, і мати не наважувалась її відірвати. Я вхопив за кінчик і різко смикнув. Ну, рука загоїться швидко. Їй менше перепало. Ото коли б на швидкості й грудьми… Хтось непогано вигадав. А щоб убився, тихцем зняв би дріт — і ніяких тобі слідів. Пиши — нещасний випадок. Попередження серйозне.

Я глянув на етажерку, вибираючи книжку, щоб, не думати про вчорашнє, про неприємне. Ніколи не захоплювався детективною літературою. Мати вважала її несерйозною і виховала мене на творах класиків та сучасних письменників. Значно пізніше, десь у восьмому класі, почув про твори Сіменона, Едгара По, Агати Крісті, Конан-Дойля. Хлопці торочили про якихось Шерлока Холмса і комісара Мегре. Я поцікавився і прочитав якусь річ. У ній розгледів холодну нарочиту вигадливість. Я вже мріяв стати слідчим і зі слів Великошича знав, що то нелегка щоденна робота з людьми, не позбавлена небезпеки, яка вимагала терпіння, спостережливості, пильної уваги до дрібниць і знання психології. Найбільше припала до душі книжка «Сержант міліції».

Але взяв «Молоду гвардію». Розгорнув на останніх сторінках, де описано жахливі тортури. «Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом Серьожка заскреготав зубами….

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстром Брюкнером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилася, але Ваня раз по раз намагався її підняти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.

— Що, не можете?.. — сказав він. — Не можете!.. Скільки країн захопили… Відмовились од честі, од совісті… а не можете… сил нема у вас…

І він засміявся…

Ліля, що сама ледве рухалась, але до останньої хвилини доглядала подруг, як няня, обережнозакотила до пахов набряклу від крові кофтину, перелякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі, скривавлена, горіла п'ятикутна зірка».

Уже не відчував власного болю, переймаючись тривогою за долю підпільників, співчував їм, охоплений ненавистю до катів. А десь же ходили по землі ті фенбонги і брюкнери, мали сім'ї і виховували дітей, сміялись, утішалися життям. Вони нічим не відрізнялись у натовпі, на їхніх руках не проступала кров замордованих. Може, і вбивця Карпаня, Замрики та мого батька теж знаходився десь недалеко, якщо зумів вистежити мене і перетнути дорогу дротом. Хто ж він? Згадав, як мені привиділось чиєсь обличчя і п'ятірня за вікном, коли я вночі розглядав справи і тепер дріт. Невже Степан Горак, брат Миколи? Але як? Шепета?..

«…Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, мов билинка, йшов Серьожка Тюленін…»

Незчувся, коли зайшла мати. Побачив її уже зі згортком свого брудного одягу, який сховав і збирався нишком випрати. Мати сумно розглядала його, а я принишк, очікуючи неприємну розмову й позираючи з-за книжки.

— Обманюєш мене, — зауважила гірко. — Я ж не питаю, куди ти ходив, що робив. Але, коли щось трапиться, хто ж тобі допоможе?

Вона так і не діждалась від мене ні виправдання, ні каяття, ні вибачення. То стосувалося моєї роботи, і якщо справді спіткає мене лихо, матері поблизу не буде і нічим вона не зарадить. Хай вибачає мені за мовчання. Хоч би небагато днів протримала мене в ліжку нога: це і паркан стоятиме незакінченим, і зникнуть сліди біля дерева в лісосмузі. А вони після дощу чіткі й дещо б розповіли.

На душі неприємний осадок невдоволення, тривожний відгомін наслідків учорашньої поїздки на блокпост. Гнітила вимушена бездіяльність, до якої не звик. Я повернувся на бік і подивився на фотокартку батька, освітлену промінням, йому двадцять шість років. Зовсім молодий, а яке життя прожив: сирітство, навчання, робота, війна з білофіннами, танкове училище. Вже тоді усвідомлював, що його чекало на випадок нової війни. Коли б не загинув, мав би я, мабуть, ще сестру чи брата, і матері було б спокійніше. Мені хотілося сестричку, схожу на Олю, і щоб…

Почув, як у коридорі мати тихо мовила:

— Зараз гляну. Може, не спить.

— Еге, подивіться, — обізвався хтось, і голос видався мені знайомим, аж я звівся на лікті.

Мати прочинила двері.

— Ти не спиш?

— Хто там?

— Нінина мати прийшла до тебе, — сказала, приховуючи здивування.

— Дубовенко?! — прискорено забилося серце. — Подай мені сорочку, — я швидко одягнув теніску, кинув поглядом по кімнаті. — Хай заходить.

Недарма наважилася завітати Ганна Микитівна. Ось і вона в чорній формі залізничника — нерішуча, з провинним виразом на обличчі. Її голубі життєрадісні очі мов прив'ялі волошки.

— Сідайте. А я прихворів.

Вона присіла на стілець, підігнула під нього ноги, взуті в чорні туфлі. Не пасувала їй вороняча форма.

— Либонь, ви вчора остигли: після дощу повітря прохолодне, — мовила, не позбуваючись, напруженості.

— Очевидно, — я теж почувався перед нею ні в сих ні в тих, сидячи на дивані-ліжку, прикритий ковдрою.

Дубовенко уникала мого погляду і дивилась у вікно, на яблуні й груші, на сарай, стіл із скрученими смужками жерсті — відходами виробництва. Із її зовнішнього вигляду я намагався дізнатися, з чим вона прийшла, з якою вістю: чи згадала щось, чи відомо їй, хто влаштував мені пастку на дорозі? Та я її не квапив.

— Я вас обманула, — глухо пролунало зізнання, і Дубовенко міцно зчепила пальці, аж вони побіліли.

— Ви… про що? — від несподіванки я розгубився.

— Про гроші, — сховала зрадливі руки під поли жакета. — Мав їх при собі Петро.

— Багато? — ледве не скочив я на ноги. Вона ствердно кивнула.

— Великий пакунок, замотані в білу баю. Хотів мені трохи дати, але я відмовилась… Ви вчора поїхали, а я всеньку ніч не спала: думала, думала… Боялася, раз ви знаєте про гроші, подумаєте, ніби я…

Так, тепер усе зійшлося докупи: батько віз гроші, Карпань, а Замрика, очевидно, коштовності. І хтось їх вистежив.

— А Шепета теж проводжала Карпаня?

— Тетяна? — навіщось перепитала. — Ні, вона тоді пізно прийшла з обходу.

— Скажіть, Ганно Микитівно, в Шепети… — я зам'явся, бо сиділа переді мною жінка набагато старша. — Словом, Шепета не зустрічалася тоді ні з яким хлопцем?

— Ні, — в Дубовенко заблищали сльози на очах.

— І ніколи не виходила заміж? — не розумів, чим викликана її жалість.

— Ніколи, — вона поспішно відвернулась. — її два німці на медогляді… Тетяна була гарна і фуремна.

Вражений, я не знаходив більше запитань. Дубовенко теж німувала, повернувшись обличчям до стіни. В пам'яті виринув образ Шепети, худої, засмаглої жінки, що роками носила в собі глибоку, невигойну душевну рану. Мені стало шкода її і соромно своїх недолугих підозр.

— Це ваш брат? — запитала Дубовенко, показуючи очима на фотокарточку батька.

— Батько.

Жінка співчутливо глянула на мене, і я попервах здивувався, але згадав, що вчора показував їй батькове фото і навмисне не назвав, хто на ньому.

Отже, вона впізнала його, помітила схожість. Те мене не обрадувало. І всеж я поцікавився:

— Як у вас з чергуванням: підміняти можуть?

— Авжеж. Замість мене часто влітку чергує Ніна.

Штришок вартий уваги, попри нещасливу долюШепети.

— Шепеті ви не казали про гроші?

— Ні, — не замислюючись, відповіла Дубовенко, та нараз збентежено глипнула на мене. — Побійтеся бога! Тетяна мухи не зобидить. Вона вибавила мені Ніну, — звелася і безпорадно роззирнулася по кімнаті, немов шукала у когось підтримки чи закликала у свідки.

Я вдруге відчув себе присоромленим. Мабуть, погано, коли сором'язливий інспектор. Може, з часом зникне та риса? Надто вона мені дошкуляла, коли доводилося торкатись інтимних стосунків міжлюдьми, зачіпати їхні давні й теперішні переживання.

— Вибачте, Ганно Микитівно, робота…

— Я що? Я нічого… Мені Тетяна — наче рідна сестра, — взялася за ручку дверей. — Крім неї і Ніни, в мене нікого. — Прочинила двері, вже намірилась іти, і враз спохопилась: — Ледве не забула. Коли Петро рушив у Березівку, на дорозі ніби стояла буда. Так далеко-далеко, тільки виднівся дашок.

— Яка буда?

— Ну, в яких колись хліб розвозили, — пояснила охоче. — Я ще подумала: чого це вона на шляху стоїть?

— Але ви кажете «ніби».

— Еге, бо ж темно і далеко… Ну, я пішла. Вичунюйте.

— Дякую.

Я мав над чим міркувати. Насторожувало, що Шепета повернулася тоді пізно. Нехай вона і вибавила Ніну, і майже зріднилася з Дубовенко, але варто встановити, де була. Дубовенко могла й не відати, з ким зустрічалася Тетяна. Може, вона до когось ходила в місто чи в Березівку? Ніби на обхід, а сама до свого. І далі: чому б їй від завидків та злості, що подрузі випало щастя, а їй, збезчещеній, ніколи його не зазнати, не підмовити когось на злочин? Ні, надто страшне людське зубожіння. Сюжет, гідний Едгара По чи Конан-Дойля. І все ж я його не заперечував. Криміналістика свідчила про випадки неймовірного збочення психіки.

До мене зазирнула мати.

— Тобі нічого не треба?

— Ні… О, сьогодні Ніна прийде на заняття?

— Завтра.

— Приведи її до мене.

Звичайно, матір зацікавили відвідини Дубовенко, а тепер ось дочки, але ні про що не запитала. Хоч би нікому не розповіла залізничниця про батька. Я навіть не передбачав, що в кімнаті вона зверне увагу на фотокартку. Це вже четверта людина, крім матері і мене, якій відкрилася таємниця. Хай не зовсім, але якісь здогади в Дубовенко з'явились.

Одначе вона щосьговорила про буду. Еге, розгледіла на дорозі в Березівку. Я пригадав, що справді по війні здибував на вулицях міста парокінну буду з написом «хліб». Але який зв'язок між будою і Карпанем? І що робити їздовому на дорозі? В села тоді хліб не возили. Вірогідніше, що Дубовенко справді привиділось: де місто, а де дорога. П'ять кілометрів!

У підсумку я все ж здобув два вагомих факти: наявність грошей у Карпаня та відсутність Шепети, коли його випроводжала Дубовенко. На них і вирішив зупинитись. А якщо Шепета покинула вчора чергування на Ніну… Я навіть у думці боявся передчасно святкувати перемогу. Просто всміхнувся заплющившись.

Протягом усього дня вертався до тих фактів абочитав «Молоду гвардію».

О четвертій годині пішов рясний дощ. Слухав, як дзвінко видзвонювали краплини по жерсті. Завважив, що Горак і Василь не перекриватимуть хати. Й Оля не взнає про мою «хворобу».