Без дозволу на розслідування

Розділ десятий

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспокоївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в магазині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигунами, диверсантами. Вони навчені: слідів не залишали… Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд, Поїзд… Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зникне, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки добирався випадковим транспортом? Ймовірно. Напрошувався висновок, що пошук треба починати з Березівки і нашого міста, йтивід мети їхньої подорожі.

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назустріч, узяв господарську сумку. Мати привітно усміхнулась.

— Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.

— Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запитали напівжартома.

Яскоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати сині півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Матипопрямувала до лавки.

— Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

— Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

— Розкажи, як там Дмитро Семенович. Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише промовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала.

— Добрий він чоловік, — по всьому сказала і глянула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся робити?

— Спробую розшукати свідків.

— Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.

— Ні, я не відступлюся. Що зможу, те й зроблю. А ремонт… Якось обійдемось.

— А Оля? Що подумає, коли відкладемо ремонт? — стурбовано дивилася на мене. — Адже вона не знатиме причини.

Я замислився. Мати мала рацію. Справді, як пояснити Олі? Навіщо я своє одруження пов'язав з ремонтом? А небо — чисте, ніжно-блакитне. Коли б затяжні дощі, можна було б і не вигадувати приключок. Ох і в дурному становищі я опинився: ще не одружився, а вже доведеться обманювати майбутню дружину.

— Мовчиш, — скрушно похитала головою мати. — Я, Арсене, не фахівець, але мені здається, однієї відпустки на розшук тобі не вистачить.

Так, слушне зауваження.

— Нехай, але інакше я не можу. Не встигну тепер, продовжу потім. Шукатиму доти, поки не з'ясую остаточно, — вперто заперечив, стримуючи роздратування.

А Оля?

— Невже все щастя у відремонтованій хаті? — випалив я.

— Коли ви… — мати знічено втупилась у мої руки. — Але від Олі, коли поберетесь, уже нічого не приховаєш, Арсене.

Так, забила мати мені цвяха в тім'я. Поки ми не одружені, я міг не звітувати перед Олею, чим займаюсь у відпустці, а тоді — вибачайте. І до підозр недалеко. А як би Оля сприйняла, коли б дізналась?

— Отож, Арсене, помізкуй, — звелася мати, беручи сумку. — Я тобі бажаю тільки щастя.

— То… то мені відмовитись від розшуку? — запитав розгублено.

— Знаєш, чого я боюсь? — Вона стояла наді мною і, не дочекавшись відповіді, сказала: — Неслави, пліток, поголосу. А почнеш дошукуватись, дехто згадає.

Вона стомлено, з опущеними плечима, ніби на них лежав якийсь тягар, пішла до ганку. Таки не спала ніч і все обдумала зі всіх боків. Краще за мене. Я почувався людиною, яка досі бігла швидко, впевнено, не бачачи перед собою жодних перепон, та враз наткнулась на високу глуху стіну. Що ж робити? Справді, зловісна тінь підозри, що лежала на трьох колишніх військових із Березівки, завдяки моєму втручанню могла виринути із забуття і торкнутися чорним крилом мене, матері, рідних Карпанята Замрики. Чи варто ворушити минуле?

Мати заради мого благополуччя жертвувала пам'яттю батька. Я розумів: від великої віри в нього, якої нікому й ніколи не зламати, не похитнути у ній. Мене, мабуть, вважала нестійким, не загартованим життям. Звичайно, за рік роботи я придбав не лише друзів, а й недругів. Від злих язиків мененіщо не врятувало б. І я засумнівався у доцільності відвідин Кедровського.

Сидів і сам собі здавався нікчемним, безпорадним до сліз. У голові роїлося безліч думок, а рішення не поспішало окреслитись, встановитись. Почув, як мати розчинила вікно, напевне, щоб покликати мене снідати, і встав з лавки.

— Арсене, стигне бараболя! — гукнула.

За сніданком мати сторожко позирала на мене, напевне, очікувала на продовження розмови, але я мовчав.

— Ти гніваєшся? — запитала вибачливо, підкладаючи мені салату з редьки, цибулі, политого сметаною.

— Ні, мамо.

— Я багато думала… Тепер не має значення, як загинув батько, — вона майже не їла, тримаючи в руці виделку з наштрикнутим кружальцем редьки.

І тут я ледве не прохопився, що не один батько не повернувся в свою частину та не доїхав до Березівки, що він таки зійшов на вінницькому вокзалі з великою сумою грошей. І ті факти нараз геть притлумили моє вагання.

— Я зобов'язаний позбавити його підозри, що багато років тяжіє над ним. Зобов'язаний, мамо, — сказав рішуче.

Мати зітхнула, провела долонею по обличчю і звелась до плити по чайник.

— Що ж, Арсене, ти дорослий. Роби, як велить совість, — мов благословила моє рішення, і мені відлягло од серця.

Невдовзі я вирушив до Кедровського, прихопивши справи, його будинок розташований поблизу маслозаводу, за універмагом, але я навмисне обрав кружний шлях, щоб крізь вікно мене не бачила Оля. Загадав собі завітати до неї після відвідинПлатона Сидоровича. Як він мене зустріне? Я Кедровського не знав, як Великошича, нічого не чув від Сергія Антоновича про нього як про людину і фахівця, хоч вони працювали разом кілька років.

Була десята година ранку. Сонце парило, мов у полудень. Я купив морозиво і з приємністю відкушував солодкого холоду. В дитинстві колись мріяв наїстися його досхочу і напитись від пуза морсу. Час настав, але після однієї порції більше не кортіло.

Порівнявся із швейною майстернею. На даху щось бухнуло — я глянув угору. Там Василь і Горак знімали стару черепицю.

— Добридень, Арсене Федоровичу, — привітався дядько Гаврило.

Василь щось загув, жартома погрозив кулаком і затикав пальцем у бік універмагу.

— Добридень, — я зупинився, не знаючи, куди подіти морозиво.

— То як відпочивається? — Горак лукаво, а може, мені здалося, глипнув з-під кошлатих брів і поклав черепицю на стос.

Звідкіля йому відомо, що я у відпустці? Невже сказав Василь, довідавшись від Олі?

— Нормально, — я задер голову, щоб краще його бачити, і відчув незручність. — На мене теж чекає така робота.

— Зволікати не слід, — поважно мовив дядько. — Після жнив завсіди дощить.

Значить: Сава Архипович з ним говорив. А може, Балюк?.. Відчув, як по пальцях потекло морозиво, і мені довелося хутко його лизнути, бо в другій руці тримав теку із справами і ніяк було дістати хустинку.

— Еге, Арсене Федоровичу, не зволікай, — повторив дядько Гаврило, беручи у Василя черепицюі тим даючи зрозуміти, що розмову закінчено і йому ніколи правити теревені.

Я пішов, картаючи себе, що спокусився морозивом, наче ніколи його не куштував. Позаду затарахкала бляха, немов бубон. Оглянувся — рудоголовий Василь тримав лист жерсті і гатив по ньому кулаком, вигинаючись, мов у танці. Горак замахнувся на нього дерев'яним молотком, і Хавара відсахнувся, перестав викаблучуватись. А батько Миколи делікатний чоловік. І я подумав, що незабаром доведеться сидіти з ним за одним столом. Батько!.. Я ніколи ні до кого так не звертався. А чи стане мені Сава Архипович, досі чужий чоловік, бухгалтер райкомунгоспу, рідним? Що я, взагалі, до нього відчуваю? Поки що повагу й незрозумілий острах, як, мабуть, кожен хлопець до батька дівчини, яку покохав.

Обігнув мурований паркан маслозаводу і за ним побачив зелений дах з їжакуватою антеною на тичці. Якось з Великошичем заїжджав до Кедровського і запам'ятав, де він жив. Відчинив хвіртку на тугій пружині — десь калатнув дзвоник. З хліва викотився Платон Сидорович у майці, з окулярами на носі.

— А, це ти! Заходь, — зраділо мовив, йдучи навстріч. — Давно до мене наші не заглядали, — не то дорікнув, не то пожартував, міцно тиснучи руку.

— Робота, Платоне Сидоровичу.

— Звісно, голубе, поки що наш брат не дрімає, — доброзичливо погодився, оглядаючи мене маленькими меткими очима. — Але про роботу опісля. Спочатку я тобі дещо покажу, — і змовницьки підморгнув.

Він узяв мене попідруч, нижчий на голову, але вдвоє ширший, і я покотився з ним до хліва. В хліві горіло світло. На побілених стінах висіли різного розміру рамки, полички, підставки, хлібниці і ще якісь чудернацькі витвори. Ажурні, тендітні, зроблені зі смаком, пофарбовані й полаковані, вони полискували, ніби на виставці чи в магазині сувенірів. Кедровський був гордовитий і задоволений.

— Га? — не втерпів і кивнув на вироби.

— І це ви самі? — не повірив я, глипнувши на його грубі пальці.

— Атож! Ось цим струментом, — узяв з верстака, заставленого диктом, дощечками та пляшечками, лобзика. — Все ним.

— Ох і майстер ви! — захоплено сказав я. — Гріх таку красу тут тримати.

— А я не тримаю, — усміхнувся Кедровський. — Перед Жовтневими святами розсилаю онукам, дітям, друзям. Ти сідай, — і сам теж присів па березову колодку. — Коли вийшов на пенсію, думав здурію: завжди бракувало часу, а це не знаєш, куди його подіти. Чого тільки я не перепробував! І рибалив, і в мисливці подався, і гриби збирав, і громадськими справами займався, і книжки читав, а час повзе, мов черепаха. А тепер, віриш, день минає, як мить одна: ранок — вечір, ранок — вечір… Ото зазідалегідь шукай собі заняття. Для пенсіонера бездіяльність — передчасна смерть.

— Скільки ж вам років?

— Сімдесят. Отак, голубе, — ляснув себе по коліні. — То що там у тебе? Позачергові збори?

— Ні, Платоне Сидоровичу, — не наважувався я розпочати розмову.

— А що? — здійняв і почав протирати окуляри.

Я вийняв з теки справи, подав йому. Кедровський звів ріденькі біляві брови, гмикнув і з цікавістю став переглядати папки. Затим подивився на мене, і в його очах, збільшених скельцями, я помітив співчуття.

— А я ніяк не міг згадати, звідкіля мені знайоме твоє прізвище, — мовив задумливо. — Гай-гай, скільки літ минуло. Може, з'явились якісь нові факти?

— Я лише позавчора випадково натрапив.

— Що ж тобі сказати? — Кедровський почухав груди, зарослі цупким сивим волоссям. — Підозріло, звичайно, що всі з одного села і в один місяць. Дуже підозріло. Тому і поклав їх тоді разом. Шкода, що і твій батько…

— І ви ніде не натрапили на їхні сліди?

— Які сліди, Арсене? — щиро здивувався Кедровський. — Тобі впали в око тільки ці справи, а таких із тридцять набереться по району.

— А я думав…

— Тут нема над чим думати, — незаперечно перебив Кедровський. — Ясно, як божий день. Вони загинули в прифронтовій смузі.

Впевненість Кедровського змусила мене змовчати про гроші, які отримав батько, і про вінницький вокзал, де він зійшов з машини. Я вже знав, що від хибної версії відмовляються не відразу. І Платон Сидорович не виняток. Мені залишилося тільки одне: її спростувати.

— Слухай, Арсене, — обережно почав Кедровський, беручи з верстака лобзик, — тобі раніше не казали, що батько… ну, мав приїхати у відпустку?

Я заперечливо похитав головою. Платон Сидорович зосереджено розглядав лобзик, зачепив пальцем струну, і вона тонко зойкнула.

— Значить, вирішив покопатись? — запитав безвиразно.

— Хочеться.

— Я тебе розумію, але… — потер лоба, нахмурившись. — Марна трата часу, голубе. Відступаючи, фашисти залишали диверсантів, шпигунів і всяку погань, яка полювала на наших військових. ПоспитайВеликошича, він тобі розповість. З радістю допоміг би, та сам бачиш, — зважив справи на долоні, — тут жодного факту, вартого уваги. Не знайшов я їх.

І не міг знайти, подумки додав я, бо вони підпали під узагальнення. Об'єктивна причина була: війна, відкрита і таємна. Тому я не звинувачував Кедровського в несумлінності. Мабуть, на його місці вчинив би те ж саме. Платон Сидорович провів мене до хвіртки, тримаючи в руці примхливо вирізану поличку, від якої я відмовився, пообіцявши завітати по неї іншим разом.

На розі мурованого паркану оглянувся — він стояв, широкий і натоптуватий, майже торкаючись плечима стовпів хвіртки, і дивився мені вслід. Його намагання переконати мене в недоцільності пошуку, як не дивно, викликало протилежне бажання, зміцнило його. До того ж я добув уже два факти.

Коли попереду сяйнули великі вікна універмагу, вирішив забігти до Олі.

Як на злість, біля її прилавка товпилися покупці, переважно чоловіки — приміряли брилі з рисової соломки. Оля помітила мене і ледь кивнула, мені видалось, що вона ображалась, бо надто ретельно обслуговувала покупців, більше не звертаючи на мене уваги. Авжеж, гнівалась, що вчора не подзвонив, не зайшов і взагалі не бачились. З нареченими, напевне, слід частіше зустрічатись. У мене підупав настрій. По всьому, нам не доведеться поговорити, перекинутись хоча б словом, і я намірився йти.

— Арсене, зажди, — голосно сказала Оля, і чоловіки зацікавлено повернули голови.

Вона, зашарівшись, залишила свою секцію і перейшла в галантерею, сперлася ліктями на прилавок, я схилився до неї. Близько, майже впритул її обличчя, а мої очі чомусь усе прагли ковзнутинижче, до вирізу халата на грудях, де в трикутничку звабливо округлювалось біле тіло.

— Куди ти запропастився? — запитала стурбовано, притримуючи пальцями волосся, щоб не закривало чоло.

— Нікуди. Їздив.

— Але ж ти у відпустці, — не стримала докору в голосі. — І так увесь місяць? Я навмисне помінялася змінами, щоб після обіду позагоряти з тобою, щоб вечорами разом… Дивись, які гарні дні.

— Робота, Олю, — промимрив і торкнувся її оголеного ліктя.

— Робота, — зітхнула. — Батько замість тебе домовляється з Гораком про ремонт. Не серйозно, Арсене. Ти ніби хлопчик. Батько здивований…

— Продавець! — покликав хтось із покупців.

— Зараз, — невдоволено відгукнулась Оля. — Подзвони о другій. Мені здається, я не бачила тебе цілу вічність. І ти наче змарнів за ці дні.

— Олю!.. — наші погляди зустрілись, я помітив в її очах сполохану ніжність і невимовний біль, аж мені не повірилось, що недавно вона тільки холодно мені кивнула.

— Ах, Арсене, як я тебе люблю, — шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, сховалася за спини покупців.

Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке забуття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признатися їй у всьому? Може, колись і розповім.

З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, боячись розхлюпати, розгубити почуття, якими сповнювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що дивилися на неї, перемовлялись, і в тому різноголоссірозрізняв її оксамитний голос, вбирав його і громадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і прошепотіла:

— Іди, Арсенчику, йди. О другій…

Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я поніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кінотеатр.

Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тонким шовком плаття, що майже не приховувало його знадливих опуклостей. Вона довірливо линула До мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу… Заради якихось даху і паркану, що нічого не важили в житті, моє щастя віддалилось. Навіщо я піддався на материне вмовляння? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедбаний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.

Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.

— Здоров, Арсене! — Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску. — Ох і пече… А ти куди зранку?

— Від Кедровського.

Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, мабуть, намагався оцінити мій стан.

Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.

Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулицями й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.

Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурюючись, його обличчя було сіре від пилу, а зморшки розбігалися від очей тоненькими світлими промінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного виклику, а попереду ще повний робочий день.

— Як справи, Арсене?

— Учора був у Вінниці, в Куртія.

— В якого Куртія?

— У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.

— Як ти його розшукав? — жваво запитав Сергій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зиркнув на мене червоними від неспання очима.

— Мати сказала.

— Ну-ну і що? — не терпілося йому.

— Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.

— Та-ак, — слідчий замислено покусував нижню губу. — Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді ходили?

— Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.

— З Березівки? — наче не зрозумів мене Сергій Антонович.

— Авжеж, — стенув я плечима.

— Хм!.. — він якось мляво посміхнувся. — А чому не з вінницького вокзалу?

Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які підказували саме таке рішення.

— Березівка — ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, — сказав я прописну істину.

Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зосереджуючись.

— Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?

— Нічого. Кедровський радить не братись, мовляв, дарма згаю час. І мати теж.

— Матір я розумію… Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить, — заспокоїв мене. — Справді, батько міг дістатися сюди поїздом або попутним транспортом.

— Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, — виклав я ще один вагомий доказ.

— Логічно. Дій, Арсене, — Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею. — Ех, впасти б зараз на ліжко…

Він мріяв про ліжко, а я подумки вже мчав до Березівки.