Бог-Імператор Дюни

* * *

Одягаючись у перший ранок командування Рибомовками, Айдаго намагався струсити з себе нічний кошмар. Він двічі прокидався від нього й щоразу виходив на балкон глянути на зорі, а сон далі ревів йому в голові.

«Жінки… беззбройні жінки в чорних обладунках… натовп, що суне з хрипким бездумним криком… вимахує руками, вологими від червоної крові… а коли з’юрмилися наді мною, їхні роти роззявилися, показавши жахливі ікла!»

І в цю мить він прокинувся.

Ранкове світло не надто допомогло розвіяти нічні примари.

Йому облаштували кімнату в північній вежі. Балкон виходив на дюни, що тяглися до далекої скелі, біля підніжжя якої розкинулося щось схоже на глинобитне селище.

Айдаго застебнув туніку, оглядаючи цей краєвид.

«Чому Лето набирає до армії лише жінок?»

Кілька миловидних Рибомовок запропонували своєму командирові провести з ним ніч, але Айдаго відмовився від таких пропозицій.

Не по-атрідівськи використовувати секс як засіб переконання!

Оглянув своє вбрання: чорний однострій із золотою облямівкою, червоний яструб ліворуч на грудях. Це принаймні знайоме. Без відзнак рангу.

— Вони знають ваше обличчя, — сказав Монео.

«Дивний малий чоловічок, цей Монео».

Раптом ця думка здивувала Айдаго. Поміркувавши, він вирішив, що Монео не був малим. «Дуже стриманий, так, але не нижчий за мене». Здавалося, що Монео заглиблений у себе… зібраний.

Айдаго окинув поглядом свою сибаритську кімнату, аж надто комфортабельну — м’які подушки, приладдя, сховане за панелями з коричневого полірованого дерева. Купальню мальовниче викладено пастельно-синіми плитками, а в комбінованій душовій з ванною помістилося б не менше шести осіб. Усе довкола заохочувало догоджати собі. То було приміщення, в якому можна дозволити своїм чуттям віддатися всім приємностям, які тільки зможеш згадати.

— Хитро, — прошепотів Айдаго.

Хтось легенько постукав у двері, а тоді жіночий голос сказав:

— Командире? Монео прибув.

Айдаго глянув на випалені сонцем кольори далекої скелі.

— Командире? — Трохи голосніше.

— Заходьте, — відгукнувся Айдаго.

Монео ввійшов, зачинивши за собою двері. Мав на собі туніку та штани крейдяно-білого кольору, що змушувало зосередити погляд на обличчі. Оглянув кімнату.

— Тут вони вас поселили. Кляті жінки! Думаю, з добрими намірами, але мали б уже знати краще.

— Звідки ви знаєте, що я люблю? — різко спитав Айдаго. І, вже питаючи, розумів, яке це дурне питання.

«Я не перший Дункан Айдаго, якого бачив Монео».

Монео тільки посміхнувся і стенув плечима.

— Я не хотів образити вас, Командире. Залишитесь у цьому приміщенні?

— Мені подобається краєвид.

— Але не обстановка. — Це було ствердження.

— Її можна змінити, — сказав Айдаго.

— Я цим займуся.

— Як я здогадуюся, ви тут, щоб пояснити мені обов’язки.

— Наскільки зумію. Я знаю, яким дивним це має здаватися спочатку. Ця цивілізація дуже відрізняється від тієї, яку застали ви.

— Я бачу. Як помер мій… попередник?

Монео знову стенув плечима. Це, схоже, його стандартний жест, але без зніяковіння.

— Виявився недостатньо швидким, аби втекти від наслідків свого рішення, — сказав він.

— Конкретніше.

Монео зітхнув. Ці Дункани завжди такі вимогливі.

— Загинув унаслідок бунту. Вам хотілося б почути деталі?

— Вони б мені знадобилися?

— Ні.

— Я хотів би сьогодні дістати повну інформацію про цей бунт. Але спершу поясніть: чому в армії Лето немає чоловіків?

— У нього є ви.

— Ви розумієте, що я маю на увазі.

— Він має дивну теорію про армію. Я розмовляв з ним про це багато разів. Та чи не хотіли б ви поснідати, перш ніж я поясню?

— А ми не могли б робити це одночасно?

Монео обернувся до дверей і гукнув єдине слово:

— Зараз!

Те, що відбулося негайно після цього, зачарувало Айдаго. Кімната зароїлася від молодих Рибомовок. Дві з них узялися за складаний стіл і крісла з-за панелей та перенесли їх на балкон. Інші накрили стіл для двох. Ще інша група принесла їжу — свіжі плоди, гарячі булочки та напій, з якого здіймалася пара, поширюючи ніжні аромати прянощів і кофеїну. Це все виконувалося дуже вправно — швидко й безмовно, що свідчило про довгі тренування. Вийшли так само, як і ввійшли, без жодного слова.

Айдаго сів за стіл навпроти Монео через хвилину після початку цього надзвичайного видовища.

— І так щоранку? — спитав Айдаго.

— Тільки якщо ви захочете.

Айдаго спробував напій — меланж-каву. Розпізнав плід — м’яку каладанську диню парадан.

«Моя улюблена».

— Ви дуже добре мене знаєте, — сказав Айдаго.

Монео всміхнувся.

— Мали змогу вивчити. А тепер про ваше питання.

— І дивну теорію Лето.

— Так. Він каже, що повністю чоловіча армія є надто небезпечною для цивільної опорної бази.

— Це божевілля! Без армії не було б…

— Я розумію цей аргумент. Але він каже, що чоловіча армія — це пережитки скринінгової функції, яку в доісторичному стаді виконували самці, не залучені до процесу розмноження. Він розповідає про напрочуд стійку традицію, за якою старші чоловіки завжди посилали в бій молодших.

— Що означає «скринінгова функція»?

— Її виконують ті, хто завжди перебуває поза небезпечним периметром, охороняючи ядро стада: самців, що розмножуються, самок, молодь. Ті, що першими зустрічають хижаків.

— Чим це небезпечно для… цивільних?

Айдаго відкусив диню і відчув, що вона ідеально стигла.

— Владика Лето каже, що коли бракувало зовнішнього ворога, то чоловіча армія завжди оберталася проти власного населення. Завжди.

— Змагаючись за жінок?

— Можливо. Проте він, звичайно, не вважає, що це аж так просто.

— Я не вважаю цю теорію дивною.

— Ви ще не чули всього.

— Є ще щось?

— О, так. Він каже, що чоловіча армія має сильну тенденцію до гомосексуалізму.

Айдаго глянув на Монео через стіл.

— Я ніколи…

— Звичайно. Він каже про сублімацію, про перенесену енергію і таке інше.

— Яке інше? — спитав уїдливо Айдаго. Він злився, бо сприйняв це як напад на свою чоловічу самоповагу.

— Незрілі настанови, винятково хлоп’яче товариство, жарти, єдиною метою яких є завдавання болю, вірність лише братам по зграї… подібні речі.

— А ви як думаєте? — холодно промовив Айдаго.

— Я пригадую, — Монео відвернувся і говорив, дивлячись на краєвид, — дещо з того, про що він каже, і вважаю, що це правда. Адже він — це кожен солдат у людській історії. Він запропонував продемонструвати мені цілу купу прикладів — знаменитих військових постатей, навіки застиглих у незрілому хлоп’яцтві. Я відмовився. Натомість уважно перечитав історію та сам розпізнав цю особливість.

Монео обернувся і глянув Айдаго просто в очі.

— Подумайте про це, Командире.

Айдаго пишався чесністю перед собою, і ці слова його вразили. Культ юності та хлоп’яцтва, збережений у війську? Це звучало правдиво. У його досвіді були приклади…

Монео кивнув.

— Гомосексуаліст, латентний чи ні, зберігає цей стан із причин, які можна назвати суто психологічними. Має тенденцію виявляти схильність до болю, шукаючи можливість відчути його самому або ж завдати болю іншим. Владика Лето каже, що це повернення до випробувань поведінки в доісторичному стаді.

— І ви йому вірите?

— Так.

Айдаго відколупнув ще один шматочок дині. Вона втратила свій солодкий смак. Проковтнув і відклав ложечку.

— Я мушу це обдумати, — сказав він.

— Звичайно.

— Ви не їсте, — сказав Айдаго.

— Я встав удосвіта й поїв. — Монео жестом вказав на свою тарілку. — Жінки постійно намагаються спокусити мене.

— І їм це вдається?

— Інколи.

— Ви маєте рацію. Я вважаю його теорію дивною. Чи є там ще щось?

— Ох, він каже, що, вирвавшись із хлоп’ячих гомосексуальних обмежень, чоловіча армія стає за своєю суттю армією ґвалтівників. Ґвалтування часто є вбивчим, а це не та поведінка, яка сприяє виживанню.

Айдаго скривився.

Монео натомість ледь усміхнувся.

— Владика Лето каже, що лише Атрідівська дисципліна та моральні обмеження запобігали частині найгірших ексцесів за ваших часів.

Айдаго глибоко зітхнув, здригнувшись.

Монео відкинувся на спинку крісла, обдумуючи слова, сказані йому колись Богом-Імператором: «Хай як ми просимо розповісти нам правду, усвідомлення її часто є неприємним. Не маємо приязні до Правдомовиць».

— Кляті Атріди! — вигукнув Айдаго.

— Я Атрід, — відповів Монео.

— Що? — Айдаго це шокувало.

— Його розплідна програма, — промовив Монео. — Я певен, що тлейлаксу вам розповідали. Я прямий потомок зв’язку між його сестрою та Харк аль-Адою.

Айдаго схилився до нього.

— То скажіть мені, Атріде, яким це чином жінки є кращими солдатами за чоловіків?

— Їм легше дозрівати.

Айдаго збентежено хитнув головою.

— Вони мають переконливий фізичний шлях переходу від визрівання до зрілості, — сказав Монео. — Як говорить Владика Лето: «Виноси дев’ять місяців дитину у своєму лоні, і це тебе змінить».

Айдаго теж відкинувся у кріслі.

— Що він про це знає?

Монео лише дивився на нього, аж доки Айдаго не згадав про натовп людей, що жили в Лето — жінки так само, як і чоловіки. Розуміння накрило Айдаго з головою. Монео розгледів це й згадав зауваження Бога-Імператора: «Твої слова змушують його мати такий вигляд, в якому ти хотів би його бачити».

Мовчанка затяглася. Монео кашлянув і сказав:

— Безмір того, що відомо пам’ятям Владики Лето, стримує також і мій язик.

— Він з нами щирий? — спитав Айдаго.

— Я йому вірю.

— Але ж він робить стільки… Маю на увазі його розплідну програму. Відколи вона триває?

— Від самого початку. Від дня, коли він відібрав її у Бене Ґессерит.

— Чого він хоче нею досягти?

— Хотів би я знати.

— Але ж ви…

— Атрід і його головний помічник, так.

— Ви не переконали мене, що жіноча армія найкраща.

— Вони продовжують рід.

Нарешті роздратування та гнів Айдаго могли вилитися на щось конкретне.

— То саме цим я займався з ними першої ночі? Розплодом?

— Можливо. Рибомовки не оберігаються від вагітності.

— Хай йому грець! Я не якась тварина, що може переходити з одного табуна до іншого, як… як…

— Як огир?

— Так!

— Але Владика Лето не хоче наслідувати приклад тлейлаксу, вдаючись до генної хірургії та штучного запліднення.

— Що спільного у тлейлаксу з…

— Вони — це предметний урок. Навіть я це бачу. Їхні лицепляси — безплідні гібриди, ближчі до колоніальних організмів, ніж до людей.

— Чи інші… я… чи хтось із них був плідником?

— Деякі. У вас є потомки.

— Хто?

— Я один із них.

Айдаго заглянув Монео в очі, раптом заблукавши в плутанині зв’язків. «Це годі зрозуміти, — вирішив він. — Монео, очевидно, старший за… Але я…» Хто з них насправді старший? Хто тут предок, а хто потомок?

— Час від часу я й сам маю з цим проблему, — сказав Монео. — Якщо це допоможе, Владика Лето запевнив мене, що ви не є моїм потомком у звичайному значенні слова. Але можете стати батьком деяких моїх потомків.

Айдаго вражено хитнув головою.

— Інколи я думаю, що тільки Бог-Імператор може розібратися у цьому всьому, — промовив Монео.

— Це інша річ! — відповів Айдаго. — Це боже ремесло.

— Владика Лето каже, що він створив святу непристойність.

Це була не та відповідь, якої чекав Айдаго. «А чого я сподівався? Захисту Владики Лето?»

— Свята непристойність, — повторив Монео. Слова скочувалися йому з язика з дивно радісним присмаком.

Айдаго пильно втупився в Монео. «Він ненавидить свого Бога-Імператора! Ні… він його боїться. Але хіба ж ми не завжди ненавидимо того, кого боїмося?»

— Ви в нього вірите? — запитав Айдаго.

— Маєте на увазі, чи поділяю я загальну релігію?

— Ні! Чи вірить він сам?

— Думаю, що так.

— Чому? Чому ви так вважаєте?

— Бо він каже, що не хоче творити нових лицеплясів. Він наполягає, щоб його людське стадо, паруючись, розмножувалося так, як це відбувалося завжди.

— Що, у біса, воно має з цим спільного?

— Ви спитали мене, у що він вірить. Думаю, він вірить у випадок. Думаю, це його бог.

— Це марновірство!

— Зважаючи на обставини Імперії, дуже відважне марновірство.

Айдаго зиркнув на Монео.

— Ви кляті Атріди, — пробурмотів він. — Ви відважитеся на все!

Монео зауважив у голосі Айдаго неприязнь, змішану із захопленням.

«Дункани завжди так починають».