* * *

З кожним днем ви стаєте дедалі більш нереальними, чужими й дальніми від того, яким я сам є цього нового дня. Я — це єдина дійсність, а оскільки ви від мене відрізняєтеся, то втрачаєте дійсність. Що цікавіший я, то менш цікаві ті, хто мені поклоняється. Релігія придушує цікавість. Те, що я роблю, віднімається від моїх поклонників. Тож у кінці я не робитиму нічого, віддавши це все переляканим людям, які того дня виявлять, що вони мусять самі працювати для себе.

Викрадені журнали

Був то звук, несхожий на жоден інший, звук напруженого в чеканні натовпу. Уздовж довгого тунелю він долинув донизу, до місця, де Айдаго марширував перед Королівським Повозом — нервове перешіптування, збільшене до єдиного гучного шепоту, човгання однієї гігантської стопи, шелестіння однієї величезної одежини. І солодкий запах поту, змішаний з молочним подихом сексуального збудження.

Інмейр та решта Рибомовок з ескорту привезли сюди Айдаго в першу годину після світанку, висадивши на центральній площі Онна, де все ще лежали холодні зелені тіні. Знялися вгору, щойно передавши його іншим Рибомовкам. Інмейр не приховувала невдоволення від того, що мусила доставити Сіону до Цитаделі й через це пропустила ритуал Сіайнок.

Новий ескорт, що аж вібрував од стримуваних емоцій, повів його до ділянки, розташованої глибоко під центральною площею, не позначеної на жодній з міських карт, які вивчав Айдаго. То був лабіринт — спершу в один бік, тоді в інший, крізь переходи достатньо широкі й високі, щоб помістився Королівський Повіз. Айдаго втратив орієнтацію і поринув в обдумування минулої ночі.

Квартири для нічлігу в Ґойґоа, хоч спартанські й малі, були зручними — по два тапчани в кімнаті, кожна кімната — наче коробка з побіленими стінами, одне вікно, одні двері. Кімнати тяглися вздовж коридору будинку, що значився як «Гостьовий дім» Ґойґоа.

Як виявилося, Сіона мала рацію. Айдаго поселили в одну кімнату з нею, не спитавши згоди, а Інмейр поводилася так, наче це було звичайною справою.

Коли двері за ними зачинилися, Сіона сказала:

— Якщо торкнешся мене, я спробую тебе вбити.

Це було промовлено з такою сухою щирістю, що Айдаго ледь не розреготався.

— Я волію відособленість, — відповів він. — Вважай, що ти сама.

Спав із легкою настороженістю, згадуючи небезпечні ночі на Атрідівській службі, готовність до битви. У кімнаті рідко коли було насправді темно: крізь зашторене вікно просочувалося місячне світло й навіть зоряне сяйво відбивалося від крейдяно-білих стін. Виявив, що його нерви подразнює Сіона, її запах, рухи, дихання. Кілька разів він прокидався і, цілковито пробуджений, прислухався. Двічі був певний, що Сіона теж прислухається.

Ранок і політ до Онна принесли полегшення. Вони порушили свій піст, випивши холодного фруктового соку. Айдаго був радий вийти в передсвітанкову темряву, швидко крокувати до ’топтера. Він не звертався безпосередньо до Сіони, йому були неприємні цікаві погляди Рибомовок.

Сіона озвалася до нього лише раз, вихилившись із ’топтера, коли він вийшов з машини на центральну площу.

— Мені не було б за образу мати тебе другом, — сказала вона.

Кумедна пропозиція дружби. Він злегка збентежився.

— Так… добре, звичайно.

Новий супровід повів його далі, нарешті до входу в лабіринт. Там його чекав Лето на Королівському Повозі. Місце зустрічі було широким майданчиком, звідки праворуч від Айдаго тягся довжелезний тунель. Стіни — темно-коричневі, із золотими смугами, що виблискували в жовтому сяйві світлокуль. Ескорт зайняв позицію за повозом, рухаючись обдумано та залишивши Айдаго перед обличчям Лето.

— Дункане, підеш переді мною, коли ми рушимо на Сіайнок, — сказав Лето.

Айдаго дивився в темно-сині криниці очей Бога-Імператора, розгніваний загадковістю й таємничістю, виразно помітною атмосферою прихованого збудження в цьому місці. Відчував, що все, сказане йому про Сіайнок, лише поглиблювало цю таємничість.

— Я справді Командир твоєї Варти, мілорде? — спитав Айдаго з образою в голосі.

— Справді! І зараз я винагороджую тебе знаком честі. Небагато дорослих чоловіків будь-коли долучалися до Сіайноку.

— Що відбувалося в місті минулої ночі?

— Криваві заворушення в деяких місцях. Але сьогодні вранці вже досить спокійно.

— Жертви?

— Не варто згадувати.

Айдаго кивнув. Пророчі сили Лето перестерегли Бога-Імператора від будь-якої небезпеки його Дункану. Отож — втеча у сільську безпеку Ґойґоа.

— Ти був у Ґойґоа, — сказав Лето. — Не виникло спокуси зостатися?

— Ні!

— Не гнівайся на мене, — промовив Лето. — Я тебе до Ґойґоа не посилав.

Айдаго зітхнув.

— Яка небезпека змусила тебе відіслати мене?

— Вона загрожувала не тобі, — відповів Лето. — Але ти збуджуєш моїх вартівниць, спонукаючи їх надміру демонструвати свої вміння. Події минулої ночі цього не вимагали.

— О? — Ці слова вразили Айдаго. Він ніколи не думав про себе як про натхненника особливого героїзму, якщо сам цього не наказував. Один піднімає загін. Вожді, такі як перший Лето, дід цього, надихали самою своєю присутністю.

— Ти для мене вкрай цінний, Дункане, — сказав Лето.

— Так… добре, але я все-таки тобі не жеребець!

— Звичайно, твої бажання буде враховано. Ми обговоримо їх іншим разом.

Айдаго зиркнув на ескорт Рибомовок — усі повитріщалися і прислухаються.

— Завжди доходить до насилля, коли ти приїжджаєш в Онн? — спитав Айдаго.

— Циклічно. Зараз невдоволених придушено. Якийсь час буде спокійно.

Айдаго глянув на незбагненне обличчя Лето.

— Що сталося з моїм попередником?

— Рибомовки тобі не сказали?

— Кажуть, що він загинув, захищаючи свого Бога.

— А ти чув і протилежний поголос.

— Що сталося?

— Він помер, бо був надто близько до мене. Я не відіслав його вчасно до безпечного місця.

— Як Ґойґоа.

— Я волів би, щоб він спокійно жив там до кінця своїх днів, але ти добре знаєш, Дункане, що не прагнеш спокою.

Айдаго намагався проковтнути дивний клубок у горлянці.

— Я все ще хочу знати подробиці його смерті. У нього сім’я…

— Ти знатимеш подробиці, і не бійся за його сім’ю. Вони мої підопічні. Я триматиму їх у безпеці, на відстані. Ти знаєш, що я мішень численних нападів. Це одна з моїх функцій. На нещастя, ті, кого я люблю і ким захоплююся, мусять страждати через це.

Айдаго стис губи, невдоволений почутим.

— Заспокойся, Дункане, — сказав Лето. — Твій попередник помер, бо був надто близько до мене.

Ескорт Рибомовок неспокійно заворушився. Айдаго глянув на них, тоді праворуч, на тунель.

— Так, пора, — промовив Лето. — Не можемо змушувати жінок чекати. Іди переді мною, Дункане, а я відповім на твої питання про Сіайнок.

Айдаго підкорився, бо не міг вигадати нічого іншого. Обернувся на п’ятах і закрокував на чолі процесії. Почув за собою скрипіння повозу та легке ступання ніг позаду.

Тут повіз замовк так зненацька, що це привернуло увагу Айдаго. Причину зрозумів одразу ж.

— Ти перейшов на силові підвіски, — сказав він і знову повернувся вперед.

— Я прибрав колеса, бо довкола мене тіснитимуться жінки, — пояснив Лето. — Не можна віддавити їм ніг.

— Що таке Сіайнок? Що це таке насправді? — спитав Айдаго.

— Я ж тобі казав. Це Велике Причастя.

— Я чую запах прянощів?

— У тебе чутливі ніздрі. В облатках є дрібка меланжу.

Айдаго труснув головою.

Намагаючись зрозуміти цю подію, Дункан уже розпитував Лето за першої ж нагоди після їхнього прибуття до Онна:

— Що це за свято Сіайнок?

— Ми ділимося облатками, більш нічого. Навіть я беру участь.

— Це як ритуал оранжистських католиків?

— О ні! Це не моя плоть. Це тільки поділ. Нагадує їм, що вони лише жінки, як ти лише чоловік, але я — усе. Вони діляться з усім.

Айдаго це не сподобалося.

— Лише чоловік?

— Знаєш, кого вони висміюють на святі, Дункане?

— Кого?

— Чоловіків, які їх образили. Прислухайся до них, коли вони тихо перемовляються між собою.

Айдаго витлумачив це як пересторогу: «Не ображай Рибомовок. Накликаючи на себе їхній гнів, наражаєшся на смертельну небезпеку!»

Зараз, маршируючи перед Лето, Айдаго відчував, що він наче й правильно почув ці слова, але вони нічого йому не пояснили. Він заговорив через плече:

— Я не розумію Причастя.

— Ми єднаємося в ритуалі. Ти це побачиш. Ти це почуєш. Мої Рибомовки — це сховище особливої мудрості, неперервної спадкової лінії, до якої входять лише вони. Зараз ти станеш співучасником, а вони полюблять тебе за це. Слухай їх уважно. Вони відкриті до ідеї споріднення. Їхня взаємна прихильність не знає жодних застережень.

«Більше слів, — подумав Айдаго. — Більше таємничості».

Він відчував поступове розширення тунелю: стеля здіймалася вгору. Стало більше світлокуль, налаштованих на темно-оранжевий колір. Попереду, на відстані близько трьохсот метрів, Дункан побачив високу арку отвору. Звідти просочувалось яскраве червоне світло, у ньому він розгледів блискучі обличчя, що легко погойдувалися з боку в бік. Тіла Рибомовок під обличчями разом мали вигляд темної стіни. У повітрі висів сильний дух поту, викликаного хвилюванням.

Наблизившись до завмерлих у чеканні жінок, Айдаго побачив прохід між ними та рампу, нахилену до низького виступу-помосту праворуч. Над жінками вигиналася велика аркоподібна стеля, гігантський простір було ілюміновано світлокулями, налаштованими на яскраво-червоний колір.

— Вийди на рампу праворуч, — сказав Лето. — Зупинися відразу за центром помосту й повернись обличчям до жінок.

Айдаго здійняв праву руку на знак розуміння. Він вступив у відкритий простір, а розміри цього приміщення наповнили його благоговінням. Піднявшись на рампу, налаштував треновані очі на оцінку розмірів і визначив, що зала — це квадрат із заокругленими краями, сторони якого не менше одинадцяти сотень метрів завдовжки. Зала була вщерть заповнена жінками. Айдаго згадав, що це лише вибрані представниці широко розкиданих полків Рибомовок — по три жінки від кожної планети. Зараз вони стояли настільки тісно, що Айдаго сумнівався, чи зуміє котрась упасти. Залишилася тільки смуга близько п’ятдесяти метрів завширшки, що тяглася вздовж помосту. Тут Айдаго зупинився й оглянув сцену. Знизу на нього дивились обличчя, обличчя, обличчя.

Лето зупинив повіз одразу ж за Айдаго та здійняв свою срібношкіру руку.

Негайно ж велику залу наповнили ревіння і крик: «Сіайнок! Сіайнок!»

Рев оглушив Айдаго. «Напевно, цей звук чути в цілому місті, — подумав він. — Хіба що ми надто глибоко під землею».

— Мої наречені, — промовив Лето. — Вітаю вас на Сіайноку.

Айдаго глянув угору на Лето, побачив блискучі темні очі, променистий вираз. Імператор казав: «Ця клята святість!» Але грівся в її теплі.

«Монео бачив колись ці збори?» — промайнуло в Айдаго. Це була дивна думка. Проте Дункан знав, звідки вона взялася. Мусив існувати якийсь інший смертний чоловік, з яким можна було б це обговорити. Рибомовки супроводу сказали, що Монео вислано «в державних справах», подробиць яких вони не знали. Почувши це, Айдаго здогадався, що йому відкрився черговий елемент правління Лето. Нитки влади тяглися просто від Лето до населення, але ці нитки рідко перетиналися. Це вимагало багатьох речей, зокрема довірених слуг, які візьмуть на себе відповідальність за виконання наказів, не ставлячи при цьому питань.

— Мало хто бачить, як Бог-Імператор чинить болісні речі, — сказала Сіона. — Чи так було за Атрідів, яких ти знав?

Доки ці думки пробігали у свідомості Айдаго, він дивився вниз, на з’юрмлених Рибомовок. Поклоніння в їхніх очах! Благоговіння! Як Лето зробив це? Навіщо?

— Мої кохані, — сказав Лето. Його голос залунав над зверненими вгору обличчями, сягаючи найдальших закутків за допомогою витончених іксіанських підсилювачів, схованих у Королівському Повозі.

Картина розігрітих і спітнілих жіночих облич наповнила пам’ять Айдаго пересторогою Лето. «Накликаючи на себе їхній гнів, наражаєшся на смертельну небезпеку!»

Тут легко було повірити цій пересторозі. Одне слово Лето — і ці жінки розірвали б винуватця на шматки. Вони б не питали. Вони б діяли. Айдаго наново почав відчувати високу вартість цих жінок як армії. Особиста небезпека їх не зупинить. Вони служили Богу!

Королівський Повіз легко заскрипів. Це Лето аркою вигнув угору передні сегменти, піднявши голову.

— Ви хоронительки віри! — промовив Лето.

Вони одноголосно відповіли:

— Владико, ми скоряємось!

— У мені ви живете без кінця! — сказав Лето.

— Ми — Нескінченність! — гукнули вони.

— Я люблю вас, як нікого іншого! — промовив Лето.

— Любов! — закричали вони.

Айдаго здригнувся.

— Даю вам мого улюбленого Дункана! — сказав Лето.

— Любов! — закричали вони.

Айдаго відчув, як усе його тіло тремтить. Розумів, що може впасти через це поклоніння. Хотів утекти, хотів залишитися і прийняти це. У цьому приміщенні була могуть. Могуть!

Тихішим голосом Лето сказав:

— Змініть Варту.

Жінки схилили голову єдиним рухом, без вагання. Праворуч від Айдаго з’явився ряд жінок у білих сукнях. Вимарширували на відкритий простір під помостом, і Айдаго помітив, що деякі з них несли немовлят і малих дітей, не старших за рік-два.

Зі стислого пояснення, вислуханого раніше, Айдаго розпізнав цих жінок як тих, що покидають військову службу в лавах Рибомовок. Деякі з них стануть священницями, деякі присвятять увесь свій час материнству… але жодна насправді не перестане служити Лето.

Дивлячись згори на дітей, Айдаго думав, яке враження мусить справити глибоко прихована пам’ять про ці події на хлопчиків. Вони нестимуть цю таємницю впродовж усього життя, загублену у свідомості пам’ять, але завжди присутню, затінену реакцію на цю мить.

Останні новоприбулі зупинилися під Лето й глянули вгору, на нього. Інші жінки з зали здійняли обличчя і втупилися в Лето.

Айдаго зиркнув ліворуч і праворуч. Біловбрані жінки заповнили простір під помостом щонайменше на п’ятсот метрів у кожен бік. Деякі з них підняли дітей, простягши їх до Лето. Благоговіння та покірність були чимось абсолютним. Айдаго відчував, що якби Лето наказав, то ці жінки розбили б на смерть своїх дітей об поміст. Зробили б усе!

Лето зграбним хвилястим рухом опустив передні сегменти на повіз. Доброзичливо глянув униз, а його голос залунав як м’які пестощі:

— Даю вам нагороду, яку ви заслужили своєю вірністю і службою. Просіть — і буде вам дано.

Уся зала завібрувала від відповіді:

— Буде дано!

— Що моє, те ваше, — сказав Лето.

— Що моє, те ваше, — закричали жінки.

— А зараз розділіть зі мною, — промовив Лето, — безмовну молитву за мою поміч у всіх справах, яких людство може ніколи не закінчити.

Усі голови схилились, як одна. Біловбрані жінки сильніше притулили своїх дітей, дивлячись на них згори вниз. Айдаго відчув мовчазну єдність, силу, що хотіла ввійти в нього й підпорядкувати його собі. Він широко розкрив рота й глибоко вдихнув, змагаючись із чимось, що відчувалося як фізичне вторгнення. Його розум гарячково шукав чогось, за що можна зачепитися, що могло б його захистити.

Ці жінки були армією, про силу та єдність якої Айдаго досі навіть не здогадувався. Він знав, що не розуміє цієї сили. Міг лише спостерігати за нею, розпізнати її існування.

Саме це створив Лето.

Айдаго згадав слова, сказані Лето на зустрічі в Цитаделі: «Вірність у чоловічій армії пов’язана радше з самою армією, ніж із цивілізацією, що її виховала. Вірність у жіночій армії пов’язана з проводирем».

Айдаго дивився вниз, на очевидні докази творіння Лето, вбачаючи проникливу точність цих слів, боячись цієї точності.

«Він пропонує мені співучасть у цьому», — подумав Айдаго.

Зараз та його відповідь Лето приголомшувала своєю дитячістю.

— Не бачу в цьому розумного сенсу, — сказав він тоді.

— Більшість людей не є витворами розуму.

— Жодна армія, чоловіча чи жіноча, не гарантує миру! Твоя Імперія не є мирною! Ти лише…

— Мої Рибомовки представили тобі нашу історію?

— Так, але я ходив по твоєму місті й бачив твоїх людей. Твої люди агресивні!

— Бачиш, Дункане? Мир заохочує до агресії.

— А ти кажеш, що твій Золотий Шлях…

— По суті, це не мир. Це спокій, родючий ґрунт для створення жорстких класів і багатьох інших форм агресії.

— Ти говориш загадками!

— Я висловлююся з огляду на нагромаджені спостереження, які кажуть мені, що мирна постава — це постава переможених. Це постава жертв. Жертви провокують агресію.

— Твій клятий вимушений спокій! Що в ньому доброго?

— Якщо ворога немає, його слід винайти. Військові сили, позбавлені зовнішнього ворога, завжди обертаються проти власного народу.

— Яку гру ти ведеш?

— Модифікую людське прагнення війни.

— Люди не хочуть війни!

— Вони хочуть хаосу. Війна — найдоступніша форма хаосу.

— Я в це не вірю! Ти ведеш власну небезпечну гру.

— Дуже небезпечну. Я звертаюся до давніх джерел людської поведінки, щоб перенаправити їх. Небезпека в тому, що я міг би придушити сили людського виживання. Але запевняю тебе, що мій Золотий Шлях продовжується.

— Ти не придушив антагонізму!

— Я розпорошую енергію в одному місці та скеровую її в інше. Як не можеш чогось контролювати, осідлай його!

— Що стримає твою жіночу армію від перевороту?

— Я їхній лідер.

Дивлячись на з’юрмлених жінок у великій залі, Айдаго не міг заперечити, що Лето й справді є центром лідерства. Знав також, що частина цього поклоніння спрямована на нього самого. Прихована в цьому спокуса паралізувала його — усе, чого б він захотів від них… усе! Латентна сила в цій великій залі була вибуховою. Усвідомлення цього змусило Дункана глибше обдумати слова Лето.

Лето казав щось про вибух насилля. Дивлячись на жінок у їхній безмовній молитві, Айдаго згадував ці слова: «Чоловіки схильні до поділу на класи. Творять розшаровані суспільства. Розшароване суспільство найсильніше провокує насилля. Таке суспільство не розпадається, а вибухає».

— А жінки ніколи так не роблять?

— Ніколи, хіба що вони цілковито підпорядковуються чоловікам або ж закриті в чоловічій рольовій моделі.

— Статі не можуть аж настільки відрізнятися!

— Але відрізняються. Жінки творять спільноту, що базується лише на їхній статі, спільноту, ширшу за класи й касти. Тому я дозволяю моїм жінкам тримати віжки.

Айдаго довелося визнати, що ці жінки-молільниці тримали віжки.

«Яку частку цієї сили він передав би в мої руки?»

Спокуса була величезною! Айдаго помітив, що він тремтить через неї. Мороз пішов йому поза шкірою, коли він збагнув, що ця спокуса — свідомий намір Лето!

Внизу у великій залі жінки закінчили молитву та здійняли очі на Лето. Айдаго зрозумів, що ніколи раніше він не бачив такого захвату на людських обличчях, ні в сексуальному екстазі, ні в славетній переможній битві — ніде він не бачив нічого, що наближалося б до цього ревного поклоніння.

— Сьогодні поруч зі мною стоїть Дункан Айдаго, — промовив Лето. — Дункан тут, щоб проголосити свою вірність і щоб усі могли це почути. Дункане?

Айдаго відчув, як фізичний холод прошиває йому нутрощі. Лето поставив перед ним простий вибір: «Проголоси свою вірність Богу-Імператору або помри!»

«Якщо засміюся, завагаюся чи в будь-який інший спосіб опиратимусь, жінки власноручно вб’ють мене».

Айдаго заполонив глибокий гнів. Ковтнув слину, прокашлявся, тоді сказав:

— Нехай ніхто не ставить під сумнів моєї вірності. Я вірний Атрідам.

Почув, як його голос долинає ззовні, з кімнати, посилений іксіанськими пристроями.

Ефект цих слів застав Айдаго зненацька.

— Причащаємось! — кричали жінки. — Причащаємось! Причащаємось!

— Ми причащаємось, — сказав Лето.

Молоді учениці-Рибомовки, яких можна було розпізнати за коротким зеленим убранням, з усіх боків роєм вбігли до зали, вихорцями-вузликами рухів пробираючись крізь стрій захоплених жінок. Кожна учениця несла тацю, з верхом повну тонких коричневих облаток. Дівчата з тацями оббігали натовп, а до них тяглися хвилі рук, з подякою забираючи, наче вигинаючись у танці. Кожна рука взяла облатку й здійняла її вгору. Коли дівчина з тацею дісталася помосту й підняла свою ношу до Айдаго, Лето сказав:

— Візьми дві й поклади одну в мою руку.

Айдаго став навколішки й узяв дві облатки. Вони здавалися ламкими та крихкими. Він підвівся і делікатно подав одну Лето.

Гучним стенторівським голосом Лето спитав:

— Чи вибрано нову Варту?

— Так, Владико! — закричали жінки.

— Ви зберігаєте вірність мені?

— Так, Владико!

— Ви йдете Золотим Шляхом?

— Так, Владико!

Вібрація жіночих вигуків проймала Айдаго, вражаючи його.

— Ми причащаємось? — спитав Лето.

— Так, Владико!

Доки жінки відповідали, Лето вклав свою облатку до рота. Кожна мати під помостом відкусила від облатки, а решту віддала дитині. З’юрмлені Рибомовки за біловбраними жінками опустили руки й з’їли свої облатки.

— Дункане, з’їж свою облатку, — сказав Лето.

Айдаго вклав облатку до рота. У його тілі гхоли не вироблено рефлексу на прянощі, однак пам’ять заговорила до чуттів. Облатка мала ледь гіркуватий смак з легким відтінком меланжу. Смак оживив старі спогади, що прокотилися крізь свідомість Айдаго, — трапези в січах, бенкети в Палаці Атрідів… всюдисущий присмак прянощів за давніх часів.

Ковтаючи облатку, Айдаго з дедалі більшою силою усвідомив, що всі в залі завмерли, стримали подих, а посеред цієї тиші щось гучно клацнуло на повозі Лето. Айдаго обернувся і побачив джерело цього звуку. Лето відкрив переділку в платформі свого повозу і вийняв звідти кришталеву скриньку. Скринька випромінювала синьо-сіре внутрішнє світло. Лето поклав її на платформу повозу, зняв блискучу покришку й дістав крис-ніж. Айдаго відразу розпізнав клинок — руків’я, саджене зеленими самоцвітами, з гравіюванням яструба при кінці.

«Крис-ніж Пола Муад’Діба!»

Вигляд цього клинка глибоко зворушив Айдаго. Дивився так, ніби міг побачити в ньому справжнього власника.

Лето здійняв клинок і високо його підняв, показавши елегантний вигин і молочну переливчастість.

— Талісман нашого життя, — сказав Лето.

Жінки зберігали мовчання, зосереджену увагу.

— Ніж Муад’Діба, — вів далі Лето. — Зуб Шай-Хулуда. Чи Шай-Хулуд прийде знову?

Відповіддю був приглушений гомін, що, завдяки контрасту з попереднім криком, здавався глибоким і могутнім.

— Так, Владико.

Айдаго знову повернув погляд на захоплені обличчя Рибомовок.

— Хто є Шай-Хулудом? — спитав Лето.

І знову глибокий гомін.

— Ти, Владико.

Айдаго подумки кивнув. Ось незаперечний доказ того, що Лето черпав із величезного резервуара силу, якої досі ніколи не вивільняли таким чином. Він сказав це, але слова були беззмістовним шумом порівняно з тим, що можна було побачити й почути в цій великій залі. А все-таки слова Лето повернулися до Айдаго, немов чекаючи миті, щоб набути справжнього значення. Дункан згадав, як вони вдвох перебували в крипті, вогкому й тінистому місці, яке здавалося Лето привабливим, а Айдаго огидним — курява століть і сморід давнього розкладу.

— Я творю це людське суспільство, формуючи його понад три тисячоліття, відкриваючи двері з періоду незрілості для всього виду, — промовив Лето.

— Ніщо зі сказаного тобою не пояснює жіночої армії! — запротестував Айдаго.

— Зґвалтування чуже жінкам, Дункане. Ти просив назвати поведінкову різницю між статями? Ось тобі приклад.

— Перестань змінювати тему!

— Я її не міняю. Зґвалтування завжди було винагородою в чоловічих збройних завоюваннях. Доки чоловіків приваблює зґвалтування, вони не позбудуться своїх хлоп’яцьких фантазій.

Айдаго згадав спалах гніву, що охопив його при цьому випаді.

— Мої гурії приручають чоловіків, — сказав Лето. — Це одомашнення, те, чого жінки з потреби вчилися століттями.

Айдаго мовчки вдивлявся в закаптуроване обличчя Лето.

— Приручити, — вів далі Лето. — Пристосувати до якоїсь упорядкованої моделі виживання. Жінки навчилися цього з рук чоловіків, тепер чоловіки вчаться цього з рук жінок.

— Але ти казав…

— Мої гурії часто спершу підкоряються якійсь формі зґвалтування, щоб перетворити його на глибоку сполучну взаємну залежність.

— Прокляття! Ти…

— Сполучну, Дункане! Сполучну.

— Я не почуваюся сполученим з…

— Освіта вимагає часу. Ти — давня норма, якою можна виміряти нову.

Слова Лето на мить позбавили Айдаго всіх емоцій, крім глибокого почуття втрати.

— Мої гурії навчають зрілості, — сказав Лето. — Вони знають, що мусять наглядати за дозріванням чоловіків. Таким чином здобувають власну зрілість. Урешті-решт, гурії стають дружинами й матерями, а ми відсуваємо геть потяг до насилля, притаманний підлітковим маніям.

— Мушу побачити, аби повірити в це!

— Побачиш під час Великого Причастя.

Стоячи поруч із Лето в залі Сіайноку, Айдаго зізнався собі, що бачив якусь величезну силу, яка могла створити різновид людського Всесвіту, обрисованого словами Лето.

Лето сховав крис-ножа до скриньки, повернув її до переділки в платформі Королівського Повозу. Жінки дивилися безмовно, затихли навіть малі діти, підкорені силою, яку можна було відчути в цій великій залі.

Айдаго дивився на дітей, з пояснень Лето знаючи, що всі вони будуть винагороджені владними постами — чоловіки чи жінки, кожне здобуде нішу сили. Хлопчики все життя підпорядковуватимуться жінкам, що (за словами Лето) дасть їм можливість «легшого переходу від хлоп’яцтва до батьківства».

Рибомовки та їхні потомки жили життям, «одержимим певним піднесенням, недоступним більшості інших».

«Що чекає на дітей Ірті? — міркував Айдаго. — Чи мій попередник стояв тут і дивився, як його біловбрана дружина виконує ритуал Лето?

Що пропонує мені тут Лето?»

Завдяки цій жіночій армії честолюбний командир міг би перейняти імперію Лето. Чи може він? Ні… не за життя Лето. Лето казав, що жінки не є мілітарно агресивними «за природою».

Він казав: «Я не виховую в них цього. Вони знають циклічну схему Королівських Свят-Фестивалів кожні десять літ, зміну Варти, благословення нового покоління, тиху думку про загиблих сестер і коханих, що відійшли назавжди. Сіайнок крокує за Сіайноком у розміреному передбачуваному темпі. Сама зміна стає незмінною».

Айдаго відвів погляд від жінок у білому та їхніх дітей. Глянув крізь масу безмовних облич, кажучи собі, що це лише невелике ядро тієї величезної жіночої сили, що розкинула свою сіть у всій Імперії. Він міг повірити словам Лето:

— Влада не слабне. З кожним десятиліттям стає сильнішою.

«З якою метою?» — питав себе Айдаго.

Він глянув на Лето, що здійняв руки над залою, благословляючи своїх гурій.

— Зараз ми пройдемо між вами, — сказав Лето.

Жінки під помостом утворили прохід, подавшись назад. Прохід ставав дедалі глибшим, наче тріщина, що розриває землю після могутнього природного катаклізму.

— Дункане, іди переді мною, — промовив Лето.

В Айдаго пересохло в горлі. Він сперся долонею на край помосту, зістрибнув на відкритий простір, ввійшов у тріщину, бо знав, що лише так може закінчити це випробування.

Кинувши швидкий погляд назад, побачив повіз Лето, що велично плив на силових підвісках.

Айдаго обернувся і прискорив кроки.

Жінки звузили прохід крізь їхній стрій. Це було зроблено в дивному мовчанні, із зосередженням уваги — спершу на Айдаго, а потім на цьому масивному тілі предчерва, що їхало за Айдаго на іксіанському повозі.

Коли Айдаго стоїчно марширував першим, жінки звідусіль простягали руки, щоб торкнутися його, Лето чи просто Королівського Повозу. Айдаго відчув стримувану пристрасність у їхньому дотику, і його охопив найглибший з пережитих страхів.

Загрузка...