Бог-Імператор Дюни

* * *

Ранковий виступ лицеплясів зайняв майже дві години, а тоді пролунало оголошення, що хвилями шоку прокотилося Фестивальним Містом.

— Минули століття, відколи він брав собі наречену!

— Більше тисячі років, моя люба!

Парад Рибомовок був коротким. Вони гучно його вітали, але непокоїлися.

«Ви мої єдині наречені», — казав він. Хіба ж не таким було значення Сіайноку?

Лето вважав, що лицепляси добре виступили, попри їхній очевидний переляк. У надрах фрименського музею знайшли костюми — чорні накидки з каптурами та білими мотузяними поясами, на спинах прикрашені зеленими яструбами з розпростертими від плеча до плеча крилами, — однострій Муад’Дібових мандрівних священників. Лицепляси вдягли цей одяг, прибрали відповідних темних і пошрамованих облич та виконали танець, що розповідав, як легіони Муад’Діба поширили свою релігію у всій Імперії.

Хві, одягнена в срібну сукню із зеленим нефритовим намистом, упродовж усього ритуалу сиділа поруч із Лето на Королівському Повозі. Одної миті схилилася до самого його обличчя і спитала:

— А це не пародія?

— Для мене — можливо.

— Лицепляси знають?

— Здогадуються.

— Тож вони не такі перелякані, якими здаються.

— О так, перелякані. Просто вони відважніші, ніж більшість людей від них сподівається.

— Відвага може бути такою дурною, — прошепотіла вона.

— І навпаки.

Вона обдарувала його оцінювальним поглядом, а тоді знову зосередилася на спектаклі. Майже двісті лицеплясів вийшли з різні неушкодженими. Усіх їх залучили до танцю. Вигадливі переплітання та пози чарували око. Можна було дивитися на них і на якийсь час забути криваві події, що відбулися вчора.

Лето згадував це, лежачи на самоті в малій приймальні незадовго до полудня, коли прибув Монео. Монео посадив Превелебну Матір Антеак на борт ліхтера Гільдії, порадився з командуванням Рибомовок про сутички минулої ночі, швидко злітав до Цитаделі та назад, аби впевнитися, що Сіона під наглядом і не була втягнута в напад на Посольство. Повернувся до Онна відразу ж після заручин, не попереджений про них заздалегідь.

Монео розлютився. Лето ніколи ще не бачив його таким сердитим. Увірвався до кімнати й зупинився всього за два метри від обличчя Лето.

— Тепер усі повірять брехням тлейлаксу! — сказав він.

Лето відповів менторським тоном:

— Яка вона вперта, ця жадоба того, щоб наші боги були досконалими. Греки відзначилися куди більшою розсудливістю в таких справах.

— Де вона? — зажадав Монео. — Де ця…

— Хві відпочиває. Ніч була тяжкою, а ранок довгим. Я хочу, щоб вона добре відпочила, перш ніж ми цього вечора повернемося до Цитаделі.

— Як вона це зробила? — з натиском спитав Монео.

— Далебі, Монео! Невже ти втратив усяке почуття обережності?

— Я непокоюся за вас! Ви хоч здогадуєтеся, про що розповідають у місті?

— Я цілком усвідомлюю всі байки.

— Що ви робите?

— Знаєш, Монео, я думаю, що лише древні пантеїсти мали належне уявлення про божества: слабкості смертних у личині безсмертних.

Монео здійняв руки до небес:

— Я бачив їхні міни! — Опустив руки. — За два тижні це розійдеться по всій Імперії.

— Напевно, це потриває трохи довше.

— Якщо ваші вороги потребували єдиної речі, щоб об’єднатися…

— Каляння бога — це древня людська традиція, Монео. Чого я мав би стати винятком?

Монео намагався щось сказати, але не міг видобути й слова. Протупав уздовж краю заглибини, у якій стояв повіз Лето, протупав назад, повернувся на попередню позицію, вдивляючись Лето в обличчя.

— Якщо я маю вам допомогти, то потребую пояснень, — сказав Монео. — Чому ви це робите?

— Емоції.

Губи Монео беззвучно промовили це слово.

— Прокотилися наді мною, коли я вже думав, що вони відійшли назавжди, — промовив Лето. — Які солодкі ці останні кілька ковтків людяності.

— З Хві? Але ж ви, безперечно, не можете…

— Спогадів про емоції ніколи не достатньо, Монео.

— То ви кажете мені, що дозволили собі на…

— Дозволив? Звичайно, ні! Але тринога, на якій гойдається Вічність, складається з тіла, думок та емоцій. Я відчував, що звівся лише до тіла й думок.

— Вона вдалася до якихось чарів, — звинувачувальним тоном сказав Монео.

— Звичайно, що вдалася. І як я їй за це вдячний. Монео, якщо ми, подібно до декого, відкидаємо потребу думок, то втрачаємо сили рефлексії; не можемо визначити, про що сповіщають наші чуття. Якщо відкидаємо тіло, то лишаємо без коліс повіз, яким їдемо. Але якщо ми відкидаємо емоції, то втрачаємо контакт із внутрішнім світом. Саме за емоціями я сумував найбільше.

— Я наполягаю, Владико, щоб ви…

— Ти мене розсердив, Монео. Це емоція.

Лето бачив, як роздратований гнів Монео холоне, гаситься, наче гаряче залізо, занурене в крижану воду. Але все ще було трохи пари.

— Я не за себе турбуюся, Владико. Мої побоювання стосуються насамперед вас, і ви це знаєте.

Лето м’яко відповів:

— Це твоя емоція, Монео, і вона мені дорога.

Монео глибоко, з дрижанням вдихнув. Ніколи раніше він не бачив Бога-Імператора в настрої, що відображав би його емоції. Лето водночас був і задоволеним, і примиреним, якщо тільки Монео правильно його читав. Цілковитої певності не було.

— Це те, що робить життя солодким для живих, — промовив Лето. — Те, що робить його теплим і повним краси. І це те, що я зберіг би, навіть якщо мені в цьому відмовлено.

— То ця Хві Норі…

— Вона виразно нагадала мені Батлеріанський Джигад. Вона — антитеза всього механічного й нелюдського. Як дивно, Монео, що саме іксіани зуміли створити особу, яка так чудово втілює найдорожчі мені риси.

— Я не розумію ваших відсилань до Батлеріанського Джигаду, Владико. Мислячим машинам немає місця в…

— Мішенню Джигаду були не лише машини, а й машинний підхід, — сказав Лето. — Люди встановили ці машини, щоб вони узурпували наше почуття краси, нашу необхідну самість, на підставі якої ми робимо живі судження. Звичайно, машини було знищено.

— Владико, мені однаково не подобається те, що ви вітаєте цю…

— Монео! Хві заспокоює мене самою присутністю. Уперше за століття я не самотній, хіба що вона далеко від мене. Коли б я не мав іншого доказу емоцій, цього б вистачило.

Монео промовчав, виразно зворушений словами про самотність, які вирвалися в Лето. Монео, безперечно, міг зрозуміти брак інтимного любовного спілкування. Його обличчя виразно видало це.

Уперше за довгий час Лето помітив, як Монео постарів.

«Як зненацька це з ними трапляється», — подумав Лето.

Це змусило його зрозуміти, наскільки він турбується за Монео.

«Я не повинен дозволяти собі прив’язаність, але нічим цьому не зараджу… особливо тепер, коли Хві тут».

— З вас сміятимуться і вигадуватимуть непристойні жарти, — сказав Монео.

— Це добре.

— Що в цьому доброго?

— Це щось нове. Нашим завданням завжди було привести нове до стану рівноваги й разом з тим змінити поведінку без придушення виживання.

— Навіть якщо так, як ви зможете це вітати?

— Непристойні жарти? — спитав Лето. — Що є протилежністю непристойності?

Очі Монео розширилися від раптового усвідомлення. Він бачив дію багатьох полюсів — речі пізнаються завдяки їхнім протилежностям.

«Річ вирізняється на тлі, що її визначає, — подумав Лето. — Безперечно, Монео це побачить».

— Це теж небезпечно, — сказав Монео.

«Остаточний вердикт консерватизму!»

Монео не був переконаний. Він глибоко й болісно зітхнув.

«Мушу пам’ятати, що не слід розвіювати їхні сумніви, — подумав Лето. — Це те, чим я підвів Рибомовок на центральній площі. Іксіани ставлять на пошарпаний кінець людських сумнівів. Хві — доказ цього».

З передпокою долинули неспокійні звуки. Лето запечатав вхід від раптового вторгнення.

— Прийшов мій Дункан, — сказав він.

— Мабуть, почув про ваші шлюбні плани.

— Мабуть.

Лето стежив, як Монео змагається з сумнівами, його думки були цілковито прозорими. Цієї миті Монео так точно пасував до свого людського становища, що Лето захотілося його пригорнути.

«Має повний спектр: від сумнівів до довіри, від любові до ненависті… усе! Усі ці дорогі риси, що плодоносять у теплі емоцій, у готовності віддатися Життю».

— Чому Хві погодилася на це? — спитав Монео.

Лето посміхнувся.

«Монео не може сумніватися в мені; мусить сумніватися в інших».

— Визнаю, що це неконвенційний зв’язок. Вона належить до приматів, а я вже не цілком примат.

Монео знову вступив у змагання з речами, які міг лише відчувати, але не висловлювати.

Стежачи за Монео, Лето відчув приплив спостережливої свідомості, процес мислення, що траплявся так рідко, але коли вже траплявся, то з таким яскравим розширенням, що Лето не ворухнувся, аби не викликати збурення потоку.

«Примати мислять і, мислячи, виживають. Під їхнім мисленням приховується річ, що дісталася їм разом із клітинами. Це течія людської турботи за весь вид. Інколи вона приховується, ізолюється, ховається за товстими бар’єрами, але я свідомо зробив Монео чутливим на цю дію його найглибшого “я”. Він іде за мною, бо вірить, що я прокладаю найкращий шлях для людського виживання. Знає, що існує клітинна свідомість. Саме це я знаходжу, коли сканую Золотий Шлях. Це людяність, і ми обоє погоджуємось: це мусить тривати!»

— Де, коли і як відбудеться шлюб? — спитав Монео.

«А не чому?» — зауважив Лето. Монео більше не намагався збагнути чому. Повернувся на безпечніший ґрунт. Він мажордом, управитель домівки Бога-Імператора, Прем’єр-міністр.

«Має імена, дієслова та модифікатори, за допомогою яких може виступати. Слова працюватимуть для нього у звичний спосіб. Монео може ніколи не побачити бодай краєм ока трансцендентального потенціалу своїх слів, але добре розуміє їхній повсякденний буденний вжиток».

— То що? — наполягав Монео.

Лето глипнув на нього, думаючи: «Я ж, навпаки, вважаю, що слова найкорисніші, коли вони відкривають мені проблиск привабливих і невідомих речей. Але використання слів так мало зрозуміле цивілізації, яка досі твердо вірить у механічний Усесвіт абсолютних причин і наслідків — очевидно, спрощений до однієї причини-кореня та одного наслідку-зернини».

— Як ці тлейлаксансько-іксіанські помилки чіпляються до людських справ, наче молюски до каміння, — сказав Лето.

— Владико, мене глибоко непокоїть, коли ви не звертаєте на мене уваги.

— Але я звертаю увагу, Монео.

— Не на мене.

— Навіть на тебе.

— Ваша увага розсіюється і блукає, Владико. Ви не мусите це від мене приховувати. Я б швидше зрадив себе, ніж вас.

— Кажеш, що я думаю про гречану вовну?

— Про що думаєте, Владико? — Монео ніколи раніше не перепитував про значення цього вислову, але зараз…

Лето пояснив, що це означає «бачити сни наяву». А сам подумав: «Яка древність!» У його пам’яті заторохтіли кросна й човники. «Хутро тварин для людського одягу… від мисливця до пастуха… довгі кроки драбиною свідомості… а тепер мусять зробити черговий довгий крок, навіть довший від тих древніх».

— Ви дозволяєте собі марні думки, — звинуватив його Монео.

— Я маю час на марні думки. Це одна з найцікавіших рис мого існування як об’єднаної множинності.

— Але ж, Владико, є справи, що вимагають нашого…

— Ти б здивувався, дізнавшись, що походить із марних думок, Монео. Я ніколи не боявся провести цілий день за справами, якими людина не переймалася б і одної хвилини. Чому ні? При моїй очікуваній тривалості життя в чотири тисячі років, що для мене один день? Скільки часу налічує одне людське життя? Мільйон хвилин? Я вже прожив майже стільки ж днів.

Монео стояв, застигши в мовчанні, принижений цим порівнянням. Відчував, що його власне життя зведене до кліпання ока Лето. Джерело алюзії не зосталося для нього незрозумілим.

«Слова… слова… слова», — подумав Монео.

— Слова часто виявляються непридатними у справах почуттів, — сказав Лето.

Монео стримав подих до мінімального рівня.

«Владика може читати думки!»

— Упродовж нашої історії, — промовив Лето, — найпотужнішим використанням слів було заокруглення якоїсь трансцендентної події, щоб надати їй місце в прийнятних хроніках, таким чином пояснюючи її. Щоб відтоді ми могли вживати ці слова та сказати: «Саме це вона означає».

Монео відчув, що його приголомшують ці слова, жахають невимовні речі, які могли б змусити його думати.

— Отак події губляться в історії, — підсумував Лето.

Після довгої тиші Монео ризикнув спитати.

— Ви не відповіли на моє питання, Владико. Що зі шлюбом?

«Який він утомлений, — подумав Лето. — Як цілковито переможений».

Лето жваво заговорив:

— Я ще ніколи так не потребував твоєї доброї служби. Шлюб має бути влаштований з найбільшою старанністю. Мусить відбутися з досконалістю, на яку спроможний лише ти.

— Де, Владико?

«У його голосі з’явилася іскра життя».

— У селі Табур у Сар’єрі.

— Коли?

— Залишаю за тобою вибір дати. Оголосиш її, коли все буде залагоджено.

— А щодо самої церемонії?

— Я її проведу.

— Вам потрібні помічники, Владико? Якісь артефакти?

— Пастки ритуалу?

— Я можу не знати всіх особливих речей…

— Нам небагато потрібно для нашої малої шаради.

— Владико! Я вас благаю! Прошу…

— Станеш поруч із нареченою та видаси її заміж, — сказав Лето. — Ми використаємо давній фрименський ритуал.

— Тоді нам потрібні водяні кільця, — промовив Монео.

— Так! Я використаю водяні кільця Гані.

— А хто буде присутнім, Владико?

— Лише вартівниці-Рибомовки й аристократія.

Монео глянув Лето в обличчя.

— Що… що мій Владика розуміє під аристократією?

— Ти, твоя сім’я, люди з родинного кола, придворні Цитаделі.

— Моя сім… — Монео ковтнув слину. — Сіона теж?

— Якщо вона виживе у випробуванні.

— Але…

— Хіба вона не сім’я?

— Звичайно, Владико. Вона Атрідка й…

— Тож, безперечно, і Сіона теж!

Монео вийняв з кишені маленький мнемописець, тьмяно-чорний іксіанський артефакт, що підпадав під заборону Батлеріанського Джигаду. Легка усмішка торкнулася вуст Лето. Монео знав свої обов’язки й зараз виконував їх.

Гамір, здійнятий Дунканом Айдаго за дверима, ставав дедалі гучнішим, але Монео ігнорував звуки.

«Монео знає ціну своїх привілеїв, — подумав Лето. — Це інший вид шлюбу — шлюб привілеїв та обов’язків. Це пояснення аристократа і його виправдання».

Монео закінчив робити нотатки.

— Кілька деталей, Владико, — сказав він. — Буде якесь спеціальне вбрання для Хві?

— Дистикост і накидка фрименської нареченої, справжні.

— Коштовності чи інші дрібнички?

Погляд Лето зачепився за пальці Монео, що пробігали по маленькому записнику. Лето це здалося ознакою провалу.

«Лідерські риси, відвага, відчуття мудрості та порядку — цього Монео має вдосталь. Вони оточують його, як святий ореол, але приховують від усіх очей, крім моїх, гнилизну, що їсть його зсередини. Це неуникне. Якби мене не стало, усі б це побачили».

— Владико? — наполіг Монео. — Ви думаєте про гречану вовну?

«Аххх! Йому сподобалися ці слова!»

— Це все, — сказав Лето. — Лише накидка, дистикост і водяні кільця.

Монео схиливсь і відвернувся.

«Зараз він дивиться в майбутнє, — подумав Лето. — Але навіть ця новина мине. Він знову обернеться в минуле. А я колись покладав на нього такі великі надії. Що ж… можливо, Сіона».