Бог-Імператор Дюни

* * *

Цей ранок видався для Превелебної Матері Терція Ейлін Антеак катастрофічним. Вона прибула на Арракіс зі своєю супутницею-Правдомовицею, Марком Клер Люзієл. Менше ніж три години тому обидві зійшли зі своїм офіційним супроводом з борту першого шаттла гайлайнера Гільдії, що завис на стаціонарній орбіті. Спочатку їм виділили кімнати на самому краю посольської дільниці Фестивального Міста. Кімнати були малими й не надто чистими.

— Ще трохи, і ми стали б постоєм у глухих міських нетрях, — сказала Люзієл.

Потім їх позбавили засобів зв’язку. Усі екрани зоставалися порожніми, скільки не тисни перемикачі і як не повертай циферблати.

Антеак грубо звернулася до тяжкотілої офіцерки, що командувала ескортом Рибомовок — грізної жінки з низькими бровами та м’язами чорнороба.

— Я хочу поскаржитися вашому командиру!

— Під час Фестивалю всі скарги заборонені, — проскреготала амазонка.

Антеак змірила офіцерку поглядом, який на тлі старого й поморщеного обличчя Превелебної Матері наганяв страху навіть рівним їй за станом бене-ґессериткам.

Проте амазонка лише вищирилася і сказала:

— Маю для вас звістку. Мушу передати, що аудієнцію у Бога-Імператора перенесено на останнє місце в черзі.

Більшість бене-ґессериток почула це, і навіть найнижчі послушниці зрозуміли, що це означає. До того часу всі пожалування прянощів будуть уже розподілені або ж (хай Боги боронять!) вичерпаються взагалі.

— У нас була третя черга, — сказала Антеак напрочуд лагідним голосом як для цих обставин.

— Такий наказ Бога-Імператора!

Антеак знала цей тон у Рибомовок. Заперечувати означало накликати неприємності.

«Катастрофічний ранок, а зараз це!»

Антеак сиділа на стільчику під стіною малої і майже порожньої кімнати в центральному приміщенні їхньої жалюгідної квартири. Біля неї стояв низький тапчан, не ліпший, ніж виділили б аколітці. Полупані стіни були колись блідо-зеленими, а єдину старосвітську світлокулю пошкоджено так, що годі перемкнути її на якесь інше світло, крім жовтого. По кімнаті видно було, що колись вона слугувала коморою. Пахло затхлістю. Чорний пластик підлоги в западинах і подряпинах.

Розгладжуючи на колінах чорну одіж-абу, Антеак схилилася до послушниці-вісниці, що стояла навколішках, опустивши голову просто перед Превелебною Матір’ю. Вісниця була білявою істотою з очима сарни, від страху та хвилювання її обличчя і шия покрилися потом. На собі мала закурену брунатну сукню, заляпану болотом на подолі.

— Ти певна, цілковито певна? — Антеак говорила лагідно, щоб заспокоїти бідну дівчину, яка все ще дрижала, розчавлена поважністю своєї звістки.

— Так, Превелебна Мати. — Вона опустила погляд.

— Скажи це ще раз, — мовила Антеак і подумала: «Я відтягую час. Я все почула правильно й з першого разу».

Вісниця здійняла погляд на Антеак і подивилася просто в цілковито сині очі, як навчено всіх послушниць і аколіток.

— Як мені наказано, я зв’язалася з іксіанами в їхньому Посольстві та передала ваші привітання. Тоді спитала, чи мають вони звістки, які я могла б доставити.

— Так, так, дівчино! Я знаю. Переходь до суті справи.

Вісниця ковтнула слину.

— Речник посольства представився як Отві Йак, тимчасовий керівник Посольства й помічник колишнього Посла.

— Ти певна, що це не був підставний лицепляс?

— Не було жодних ознак цього, Превелебна Мати.

— Дуже добре. Ми знаємо цього Йака. Можеш продовжувати.

— Йак сказав, що вони чекають прибуття…

— Хві Норі, нової Амбасадорки, так. Її очікують сьогодні.

Вісниця облизнула губи.

Антеак відмітила в пам’яті, що слід відправити це сердешне створіння на простіший базовий тренінг. Вісниці повинні володіти кращим самоконтролем, хоча варто зважити й на серйозний характер цього послання.

— Він попросив мене почекати, — сказала вісниця. — Вийшов з кімнати й невдовзі повернувся з тлейлаксу лицеплясом, я в цьому переконана. Були певні ознаки…

— Я не сумніваюся, що ти все добре розгледіла, дівчино, — заспокоїла Антеак. — А зараз переходь до…

Антеак урвала, бо ввійшла Люзієл.

— Що це я чую про послання від іксіан та тлейлаксу? — спитала Люзієл.

— Дівчина саме розповідає ще раз, — відповіла Антеак.

— Чому мене не покликали?

Антеак глянула на свою супутницю-Правдомовицю, думаючи, що Люзієл може бути однією з найкращих серед тих, хто практикує це мистецтво, але вона аж надто добре знає собі ціну. Хоча Люзієл ще молода, з чуттєвим овальним обличчям, як у Джессіки, а носії таких генів зазвичай мали вперту вдачу.

— Твоя аколітка сказала, що ти медитуєш, — м’яко відповіла Антеак.

Люзієл кивнула, сіла на тапчан і заговорила до вісниці:

— Продовжуй.

— Лицепляс сказав, що в нього є послання до Превелебних Матерів. Він ужив множину.

— Він знає, що цього разу нас двоє, — озвалась Антеак.

— Це всі знають, — промовила Люзієл.

Антеак знову зосередила увагу на вісниці.

— Чи не могла б ти ввійти у мнемотранс, дівчино, і дослівно передати нам слова лицепляса.

Вісниця кивнула й сіла на п’яти, поклавши руки на коліна. Тричі глибоко вдихнула, заплющила очі, дозволила раменам вільно опуститися. Коли заговорила, її голос звучав пискляво, у ніс.

— Скажи Превелебним Матерям, що до вечора Імперія звільниться від свого Бога-Імператора. Завдамо удару сьогодні, перш ніж він дістанеться Онна. Не можемо зазнати невдачі.

Вісниця здригнулася від глибокого зітхання. Підвела очі й глянула на Антеак.

— Іксіанин, Йак, наказав мені поспішити з цим посланням. Тоді особливо торкнувся зовнішньої сторони моєї лівої долоні, і це ще більше переконало мене, що він не…

— Йак один із наших, — промовила Антеак. — Розкажи Люзієл, що він передав пальцями.

Вісниця подивилася на Люзієл.

— На нас напали лицепляси, і ми не можемо ворухнутися.

Коли Люзієл стрепенулася і почала підводитися з тапчана, Антеак сказала:

— Я вже вжила належних заходів, щоб охороняти наші двері.

І глянула на вісницю.

— Тепер можеш іти, дівчино. Ти впоралася зі своїм завданням.

— Так, Превелебна Мати.

Вісниця доволі граціозно випростала гнучке тіло, але її рухи не залишали сумніву, що вона зрозуміла значення слів Антеак. Впоратися не означає добре виконати.

Коли вісниця вийшла, Люзієл промовила:

— Їй слід було під якимось приводом оглянути Посольство й довідатися, скільки іксіан заступлено лицеплясами.

— Я так не думаю, — заперечила Антеак. — З цим вона добре впоралася. Проте було б краще, якби вона знайшла спосіб дістати детальніший звіт від Йака. Боюся, що ми його втратили.

— Причина, чому тлейлаксу переслали нам цю звістку, звичайно ж, очевидна, — сказала Люзієл.

— Вони справді нападуть на нього, — промовила Антеак.

— Природно. Це те, що зробили б дурні. Але я питаю себе, чому вони вислали нам цю звістку.

Антеак кивнула.

— Думають, що в нас немає іншого вибору, крім як приєднатися до них.

— А коли ми спробуємо попередити Владику Лето, тлейлаксу знатимуть наших посланців та їхні контакти.

— Що як тлейлаксу переможуть? — спитала Антеак.

— Не схоже на це.

— Ми не знаємо їхнього плану, лише загальний обрис.

— А якщо ця дівчина, Сіона, є його співучасницею? — спитала Люзієл.

— Я вже про це думала. Ти чула повний звіт Гільдії?

— Лише підсумок. Цього достатньо?

— Так, з високою ймовірністю.

— Тобі слід бути обережною з такими термінами, як «висока ймовірність», — зауважила Люзієл. — Не хочемо, аби хтось подумав, що ти ментатка.

— Вірю, що ти мене не видаси, — сухо відповіла Антеак.

— Думаєш, Гільдія має рацію щодо Сіони? — спитала Люзієл.

— Мені бракує інформації. Якщо вони мають рацію, то вона — щось украй незвичайне.

— Так само, як незвичайним був батько Владики Лето?

— Навігатор Гільдії міг сховатися від пророчого ока батька Владики Лето.

— Але не від самого Владики Лето.

— Я уважно прочитала повний звіт Гільдії. Вона не лише приховує саму себе й усе, що довкола неї відбувається, а…

— «Вона зникає», — кажуть вони. — Зникає з поля їхнього зору.

— Вона єдина, — промовила Антеак.

— І так само із зору Владики Лето?

— Вони не знають.

— Ми посміємо зв’язатися з нею?

— А посміємо не зробити цього?

— Це все може бути поставлено під питання, якщо тлейлаксу… Антеак, ми мусимо принаймні спробувати перестерегти його.

— Ми не маємо жодних пристроїв зв’язку, а біля дверей пильнують Рибомовки. Вони дозволяють нашим людям входити, але не виходити.

— Може, поговорити з однією із них?

— Я про це думала. Завжди можемо сказати: ми боялися, що їх підмінено лицеплясами.

— Вартівниці біля дверей, — пробурмотіла Люзієл. — Чи може він знати?

— Усе можливо.

— З Владикою Лето це єдине, що можна сказати напевно.

Антеак тихо зітхнула, підводячись зі стільчика.

— Як я сумую за часами, коли ми завжди мали стільки прянощів, скільки потребували.

— Завжди — це чергова ілюзія, — відповіла Люзієл. — Сподіваюся, ми добре вивчили свій урок, хай що там сьогодні зроблять тлейлаксу.

— Вони зроблять це незграбно, однаково, яким буде результат, — буркнула Антеак. — Боги! Нема вже добрих таємних убивць.

— Завжди є гхоли Айдаго, — зауважила Люзієл.

— Що ти сказала? — Антеак пильно глянула на свою супутницю.

— Завжди є…

— Так!

— Гхоли надто повільні тілом, — сказала Люзієл.

— Але не головою.

— Про що ти думаєш?

— Чи можливо, щоб тлейлаксу… Ні, навіть вони не могли таке…

— Айдаго — лицепляс? — прошепотіла Люзієл.

Антеак мовчки кивнула.

— Викинь це з голови, — промовила Люзієл. — Навіть вони не можуть бути такими бевзями.

— Небезпечно виносити присуд стосовно тлейлаксу, — сказала Антеак. — Нам слід приготуватися до найгіршого. Поклич сюди одну з цих Рибомовок!