* * *

«Не створюйте героїв», — казав мій батько.

Голос Ганіми, з Усної історії

Уже після того, як Дункан Айдаго перетнув малий покій, коли його гучну вимогу аудієнції було задоволено, Лето розгледів важливу трансформацію, що відбулася з гхолою. Це повторювалося стільки разів, що Лето вивчив подібні ситуації вздовж і впоперек. Дункан навіть не привітався з Монео, який саме покидав кімнату. Усе пасувало до взірця. Яким нудним став цей взірець!

Лето мав назву для цієї трансформації Дунканів. Він називав це «синдромом відколи».

Гхол часто мучили підозри про таємні речі, що неодмінно мали статися впродовж століть забуття, які минули, відколи вони востаннє були при тямі. Що робили люди весь цей час? Чому вони потребують мене, релікта з минулого? Жодне его не могло остаточно перебороти такі сумніви — надто ж у підозріливих людей.

Один із гхол звинуватив Лето: «Ти заклав у моє тіло речі, про які я нічого не знаю. Ці речі в моєму тілі сповіщають тебе про все, що я роблю! Ти постійно шпигуєш за мною!»

Інший звинуватив його у володінні «маніпулятивною машиною, яка змушує нас хотіти робити те, чого ми не бажаємо».

Якщо вже «синдром відколи» розпочався, його годі було цілковито викорінити. Його можна було виявити, навіть повернути в іншому напрямку, але приспане насіння могло прорости за найменшої провокації.

Айдаго зупинився на тому ж місці, де стояв Монео. У його очах, позиції рамен виднілася тінь якоїсь підозри. Лето дозволив ситуації повільно закипати, довівши її до найвищої точки. Айдаго глянув на нього, тоді відвів очі, зиркаючи по кімнаті. Лето розпізнав цю манеру дивитися.

«Дункани ніколи не забувають!»

Вивчаючи кімнату за допомогою способів огляду, яких його століття назад навчили леді Джессіка та ментат Зуфір Хават, Айдаго до запаморочення відчув зсув дійсності. Здавалося, що кімната його відкидає, це відчувалося в кожній речі — м’які подушки, великі й круглі, забарвлені в золоте, зелене й таке червоне, що майже переходило в пурпурове; фрименські килими, усі музейні, звалені штабелем, один поверх іншого, у товстий шар довкола заглибини Лето; імітація сонячного проміння з іксіанських світлокуль, це світло обрамляло обличчя Імператора сухим теплом, роблячи довколишні тіні глибшими й більш таємничими; запах чаю з прянощами десь поблизу; і цей густий аромат меланжу, що струменів від тіла черва.

Айдаго вважав, що з ним надто багато всього сталося, відколи тлейлаксу покинули його на ласку Люлі та Подруги в тій безликій кімнаті, радше схожій на в’язничну камеру.

«Надто багато… надто багато…

Чи я справді тут? — питав він себе. — Це я? Що це за думки в моїй голові?»

Він вдивлявся в спокійне тіло Лето, тінисту величезну масу, що тихо лежала на повозі в заглибленні. Сам спокій цієї тілесної маси натякав на таємничі сили, страшні сили, що могли бути вивільнені в такий спосіб, який ніхто неспроможний передбачити.

Айдаго чув історії про битву перед іксіанським Посольством, але Рибомовки настільки були вражені чудотворним пришестям, що аура цього видовища затьмарила всі фізичні деталі.

— Він літав над ними й страшною різнею карав грішників.

— Як він це зробив? — питав Айдаго.

— Він був розлюченим Богом, — відповіла його інформаторка.

«Розлюченим, — подумав Айдаго. — Це через загрозу для Хві?» Яких лише історій він наслухався! Жодній годі було дати віру. Хві виходить заміж за цю огидну тушу… Це неможливо! Не люба Хві, не Хві з її ніжною делікатністю. «Він грає в якусь страшну гру, випробовуючи нас… випробовуючи нас…» За цих часів не стало справжньої честі, немає миру, окрім як поблизу Хві. Усе інше — божевілля.

Коли він знову перевів погляд на обличчя Лето — це Атрідівське обличчя, що мовчки чекало, — відчуття зсуву простору в Айдаго зросло. Він задумався, чи невелике наростання розумового зусилля в якийсь дивний новий спосіб не зламало б гхолівський бар’єр, дозволивши йому згадати досвіди інших гхол Айдаго.

«Що вони думали, ввійшовши до цієї кімнати? Відчували цей зсув, це відкидання?

Просто невелике додаткове зусилля».

Відчував, як йому голова йде обертом, і питав себе, чи не зомліє.

— Щось не так, Дункане? — Це був найрозсудливіший і найбільш заспокійливий тон Лето.

— Це несправжнє, — сказав Айдаго. — Це все не моє.

Лето вирішив удати, що не зрозумів його.

— Але ж моя вартівниця доповіла, що ти прибув із власної волі, що ти прилетів із Цитаделі й зажадав негайної аудієнції.

— Маю на увазі тут і зараз! Цей час!

— Однак я тебе потребую.

— Навіщо?

— Озирнися довкола, Дункане. Способів, як ти можеш мені допомогти, так багато, що ти випробуєш їх усі.

— Але ж твої жінки не дозволяють мені брати участі в битві. Щоразу, коли я прагну туди…

— Ти сумніваєшся, що цінніший мені живим, ніж мертвим? — Лето видобув із себе звук, схожий на клацання. — Застосуй розум, Дункане! Саме це я в тобі й ціную.

— А ще мою сперму. Її ти цінуєш.

— Твоя сперма — твоя власність, примісти її куди хочеш.

— Я не залишу після себе вдову та сиріт…

— Дункане! Я сказав, що вибір за тобою.

Айдаго ковтнув слину, тоді промовив:

— Ти скоїв злочин проти нас, Лето, проти всіх нас — гхол, яких ти воскрешав, не спитавши, чи ми цього хочемо.

Це був новий поворот у дунканомисленні. Лето з відновленим інтересом глянув на Айдаго.

— Який злочин?

— Ох, я чув, як з тебе потоком лилися глибокі думки, — звинуватив його Айдаго. Указав великим пальцем за плече, на вхід до кімнати. — Ти знав, що тебе чути в передпокої?

— Коли я хочу, щоб мене чули, так. — «Та лише мої журнали чують усе!» — Я хотів би, однак, знати, у чому мій злочин.

— Є час, Лето, час, коли ти живеш. Час, коли ти повинен жити. Він може мати магію, той час, доки ти живеш. Ти знаєш, що ніколи більше не побачиш такого часу.

Лето кліпнув, зворушений стражданням Дункана. Ці слова були промовистими.

Айдаго підняв обидві руки, долонями вгору, до висоти грудей — наче жебрак. Просить чогось, хоча знає, що не може цього отримати.

— Тоді… одного дня прокидаєшся і пам’ятаєш, як ти помирав… аксолотлевий контейнер і огидність тлейлаксу, які тебе розбудили… і очікується, що все має початися наново. Але не починається. Ніколи не починається, Лето. Ось злочин!

— Я зруйнував магію?

— Так!

Айдаго опустив руки й стис їх у кулаки. Відчував, що самотньо стоїть на шляху річки-млинівки, яка затопить його, варто тільки трохи розслабитися.

«А як же мій час? — подумав Лето. — Він теж ніколи не повториться. Але Дункан не зрозумів би різниці».

— Що привело тебе сюди з Цитаделі? — спитав Лето.

Айдаго глибоко вдихнув, тоді заговорив.

— Це правда? Ти одружуєшся?

— Правда.

— З цією Хві Норі, іксіанською Амбасадоркою?

— Так.

Айдаго швидким поглядом пробіг уздовж непорушного тіла Лето.

«Вони завжди шукають геніталії, — подумав Лето. — Можливо, я мав би щось там доробити, якусь помітну випуклість, яка б їх шокувала». Він придушив смішок, що ледь не вирвався йому з горлянки. «Чергова емоція посилилась. Спасибі, Хві. Дякую вам, іксіани».

Айдаго труснув головою.

— Але ти…

— У подружжі важить не лише секс, — промовив Лето. — Чи ми матимемо дітей плоті? Ні. Але наслідки цього зв’язку будуть глибокими.

— Я чув твою розмову з Монео, — сказав Айдаго. — Думав, що це якийсь жарт, не інакше…

— Стережись, Дункане!

— Ти кохаєш її?

— Глибше, ніж будь-який чоловік кохав колись жінку.

— Гаразд, а що вона? Чи вона…

— Відчуває… непереборне співчуття, потребу ділитися зі мною, давати мені все, що може дати. Така її природа.

Айдаго придушив почуття огиди.

— Монео має рацію. Люди повірять тлейлаксанським історіям.

— Це один із глибоких наслідків.

— Ти досі хочеш, щоб я… спарувався з Сіоною!

— Ти знаєш мої бажання. Залишаю вибір тобі.

— Що це за жінка, Нейла?

— Ти зустрівся з Нейлою! Добре.

— Вони з Сіоною поводяться як сестри. Така здоровенна колода! До чого воно йде, Лето?

— А куди б ти хотів, щоб воно йшло? І яке це має значення?

— Я ніколи не зустрічав іще такої тварюки! Нагадує мені Звіра Раббана. Годі здогадатися, що це жінка, якби не…

— Ви зустрічалися раніше, — сказав Лето. — Ти знав її як Подругу.

Умить запанувала тиша. Айдаго мовчки вдивлявся в Бога-Імператора, наче створіння, що закопується в землю, почувши яструба.

— Отже, ти їй довіряєш, — промовив він нарешті.

— Довіра? Що таке довіра?

«Мить настала», — подумав Лето. Він бачив, як думки Айдаго формуються, збираючись докупи.

— Довіра завжди йде в парі з присягою вірності, — сказав Айдаго.

— Як, наприклад, довіра між нами, між мною і тобою? — спитав Лето.

Гірка посмішка торкнулася губ Айдаго.

— То от що ти робиш із Хві? Подружжя, присяга….

— Ми з Хві вже довіряємо одне одному.

— Ти довіряєш мені, Лето?

— Якщо я не зможу довіряти Дункану Айдаго, то не зможу довіряти нікому.

— А якщо я не можу тобі довіряти?

— Тоді мені тебе шкода.

Айдаго сприйняв це майже як фізичний удар. Його очі розширилися в безсловесному питанні. Він хотів довіряти. Хотів магії, яка ніколи більше не повернеться.

Думки Айдаго раптом звернули в інший бік.

— Нас чують у передпокої? — спитав він.

— Ні. — «Але мої журнали чують!»

— Монео був розлючений. Усі це бачили. Але вийшов звідси як слухняне ягнятко.

— Монео аристократ. Він одружений з обов’язками, з відповідальністю. Коли нагадати йому про це, його гнів розвіюється.

— То ось як ти його контролюєш, — зауважив Айдаго.

— Він сам себе контролює, — відповів Лето, згадавши, як Монео підняв погляд від записника, не для певності, а щоб прикликати своє почуття обов’язку.

— Ні, — заперечив Айдаго. — Не він себе контролює. Ти це робиш.

— Монео сам закрився в минулому. Я цього не робив.

— Але він аристократ… Атрід.

Лето згадав постаріле обличчя Монео, думаючи при цьому, наскільки неуникне те, що аристократ відмовляється виконати свій останній обов’язок — відступити вбік і зникнути в історії. Його доводиться відсувати геть. І він відступив би. Жоден аристократ ніколи не міг протистояти вимозі змін.

— А ти аристократ, Лето? — не спускав тону Айдаго.

Лето всміхнувся.

— У мені помирає найвищий ступінь аристократизму. — І подумав: «Привілеї стають пихою. Пиха сприяє несправедливості. Зерно руїни проростає та розквітає».

— Мабуть, я не прийду на твоє весілля, — сказав Айдаго. — Я ніколи не вважав себе аристократом.

— Але ти ним був. Ти був аристократом меча.

— Пол був кращим, — заперечив Айдаго.

Лето заговорив голосом Муад’Діба:

— Бо це ти мене вчив!

Тоді повернувся до нормального тону:

— Неназваний і безмовний обов’язок аристократа — навчати, інколи навіть на страшних прикладах.

І подумав: «Гордість за народження переходить у слабкість і проблемність схрещування. Відкривається дорога до гордості за багатство й досягнення. З відходом ancien régime, старого режиму, приходить нувориш, захоплюючи владу, як це зробили Харконнени».

Цикл повторювався з такою постійністю, що Лето відчув: хтось іще мав побачити, як слід вбудувати його в давно забуті схеми виживання, які вид переростав, але ніколи не втрачав.

«Та ні, ми все ще носимо в собі детрит, який я мушу викоренити».

— Є якийсь кордон? — спитав Айдаго. — Є якийсь кордон, щоб я міг його переступити й ніколи не бути часткою цього?

— Якщо має існувати якийсь кордон, ти мусиш допомогти мені його створити, — відповів Лето. — Зараз немає місця, куди ти пішов би так, щоб інші не могли піти за тобою слідом і знайти тебе.

— Отже, ти не дозволиш мені піти?

— Іди, якщо хочеш. Інші «ти» пробували. Я кажу тобі, що немає кордону, нема де сховатися. Правда те, що зараз, як це було давним-давно, людство наче одноклітинна істота, з’єднана воєдино небезпечним клеєм.

— Жодних нових планет? Жодних дивних…

— Ах, ми розростаємося, але не ділимося.

— Бо це ти тримаєш нас разом! — звинуватив його Айдаго.

— Не знаю, чи зрозумієш ти мене, Дункане, але якщо існує кордон, будь-який кордон, то те, що лишається позаду, не може бути важливішим за те, що очікує попереду.

— Ти — це минуле!

— Ні, це Монео — минуле. Він швидко зводить традиційні аристократичні бар’єри проти всіх кордонів. Ти мусиш зрозуміти силу цих бар’єрів. Вони не лише оточують планети й країни, вони обмежують ідеї. Вони придушують зміни.

— Ти придушуєш зміни!

«Він не збочить із дороги, — подумав Лето. — Ще одна спроба».

— Найпевнішою ознакою аристократизму є пошук бар’єрів проти зміни, завіс із заліза, сталі, каміння чи будь-якої речовини, що виключали б нове, відмінне.

— Я знаю, що десь має бути кордон, — сказав Айдаго. — Ти його приховуєш.

— Я не приховую жодних кордонів. Я прагну кордонів! Я прагну несподіванок!

«Вони підходять аж сюди, — подумав Лето. — А тоді відмовляються ввійти».

Як і очікувалося, думки Айдаго зненацька змінили курс.

— Правда, що на твоїх заручинах виступали лицепляси?

Лето відчув приплив гніву, а тоді радість від того, що він міг зазнати такого глибокого почуття. Хотів викричати все Дунканові… але це нічого б не вирішило.

— Виступали лицепляси, — сказав він.

— Чому?

— Я хочу, щоб усі були співучасниками мого щастя.

Айдаго вдивлявся в нього з таким виглядом, наче щойно знайшов огидну комаху в напої. Рівним голосом промовив:

— Це найцинічніше, що я будь-коли чув від Атрідів.

— Але це сказав Атрід.

— Ти навмисне намагаєшся відволікти мене! Ти уникаєш моїх питань.

«Ще раз у бій», — подумав Лето й сказав:

— Лицепляси Бене Тлейлакс — це колоніальні організми. Індивідуально вони мули, безплідні гібриди. Такий вибір вони зробили самі.

Лето чекав, думаючи: «Я мушу бути терплячим. Вони повинні дійти цього самі. Якщо я скажу, вони не повірять. Думай, Дункане! Думай!»

Після довгої мовчанки Айдаго промовив:

— Я склав тобі клятву. Для мене це важливо. Досі важливо. Не знаю, що ти робиш і навіщо. Можу тільки сказати — мені не подобається те, що відбувається. Ось! Я це сказав.

— Тому ти повернувся з Цитаделі?

— Так!

— А зараз знову вирушиш у Цитадель?

— Є там якийсь інший кордон?

— Дуже добре, Дункане! Твій гнів знає, навіть якщо розум — ні. Хві цього вечора відлітає до Цитаделі. Я приєднаюся до неї завтра.

— Я хотів би ближче з нею познайомитися, — сказав Айдаго.

— Ти її уникатимеш, — промовив Лето. — Це наказ. Хві не для тебе.

— Я завжди знав, що відьми існують, — зауважив Айдаго. — Твоя бабка була одною з них.

Він повернувся на підборах і, не просячи дозволу, вийшов так само, як зайшов.

«Який же він малий хлопчик, — подумав Лето, дивлячись у нерухомо застиглу спину Айдаго. — Найстарша людина нашого світу та наймолодша — в одній плоті».

Загрузка...