Бог-Імператор Дюни

* * *

Сонце сходило, кидаючи сліпучі відблиски вздовж дюн. Лето відчував пісок під собою як ніжні пестощі. Однак його людські вуха, чуючи жорсткий скрегіт тяжкого тіла, посилали інші сигнали. Це був сенсорний конфлікт, який він уже навчився приймати.

Він почув позаду ходу Сіони — легкі кроки, незначне осипання піску, коли вона піднімалася до його рівня на дюні.

«Що довше я тримаюсь, то вразливішим стаю», — подумав він.

Ця думка часто з’являлася, коли Лето виходив у пустелю. Глянув угору. Чисте безхмарне небо мало темно-блакитний колір, ніколи не бачений на Дюні за давніх днів.

Що це була б за пустеля без чистого неба? Шкода, що воно не може набути сріблястого відтінку Дюни.

Іксіанські погодні сателіти стежили за цим небом, хоч не завжди так досконало, як йому хотілося. Така досконалість була машинною фантазією, що завжди збивалася під людським керівництвом. Попри це, сателіти підтримували достатньо стабільний контроль, щоб подарувати йому цього ранку пустельну непорушність. Він глибоко дихав людськими легенями й прислухався до наближення Сіони. Вона зупинилася. Знав, що милується краєвидом.

Лето відчував свою уяву як чарівника, що прикликає все, створене досі фізично. Він відчував сателіти. Чудові інструменти, що грали музику до танцю теплих і холодних повітряних мас, постійно моніторячи й регулюючи могутні вертикальні та горизонтальні потоки. Його розважала згадка про те, як іксіани вирішили, що він використає ці витончені механізми для встановлення нового різновиду гідравлічного деспотизму: не допускатиме вологи до тих, хто опирається своєму правителю, і каратиме інших страшними бурями. Як вони здивувалися б, довідавшись, що помиляються!

«Мій контроль куди тонший!»

Він почав рухатися — повільно, обережно, пливучи по піщаній поверхні, зіслизаючи з дюни, ні разу не озирнувшись на тонку голку своєї вежі, знаючи, що вона зникне в мареві денної спеки.

Сіона йшла слідом за ним з незвичною слухняністю. Сумніви зробили своє. Вона прочитала викрадені журнали. Вислухала напучування батька. Зараз вона не знала, що думати.

— Що це за випробування? — питала вона Монео. — Що він робитиме?

— Він ніколи не повторюється.

— Як він випробовував тебе?

— З тобою буде інакше. Я лише зіб’ю тебе з пантелику, розповівши про свій досвід.

Лето таємно підслуховував, як Монео готував доньку, вдягаючи її в автентичний фрименський дистикост із темною накидкою зверху, правильно припасовуючи помпоп’яти. Монео не забув.

Підрегульовуючи її взуття, Монео глянув угору:

— Прийде Черв. Це все, що я можу тобі сказати. Мусиш знайти спосіб жити в присутності Черва.

Тоді підвівся, пояснюючи їй дію дистикоста, те, як він відновлює воду тіла. Змусив витягти трубку з водокишені та відсмоктати, а тоді знову запечатати трубку.

— Будеш з ним сама в пустелі, — сказав Монео. — Коли ти в пустелі, Шай-Хулуд завжди поблизу.

— Що як я відмовлюся піти? — спитала вона.

— Ти підеш… але можеш не повернутися.

Доки тривала ця розмова, що відбувалася на наземному рівні Малої Цитаделі, Лето чекав у своєму орлиному гнізді. Дізнавшись, що Сіона готова, він спустився вниз, дрейфуючи в передсвітанковій темряві на силових підвісках свого повозу. Повіз дістався землі після виходу Монео й Сіони. Монео пішов рівним майданчиком до свого ’топтера й відлетів, зашелестівши крилами, а Лето тим часом змусив Сіону перевірити, що вхід до покоїв наземного рівня запечатано, а потім глянув угору, на неймовірну висоту вежі.

— Єдиним виходом звідси є дорога через Сар’єр, — сказав він.

Тоді повів її від вежі, навіть не наказуючи йти, покладаючись на її здоровий глузд, цікавість і сумніви.

Плавно просуваючись, Лето спустився схилом дюни до відкритої частини скельної підземної породи, тоді піднявся вгору черговим пологим піщаним схилом, прокладаючи так стежку для Сіони. Фримени називали такі відтиснуті сліди «Божим даром утомленим». Рухався повільно, даючи Сіоні достатньо часу, аби розпізнати, що це його домен, його природне середовище.

Піднявся на ще одну дюну й обернувся, щоб простежити за її рухами. Вона трималася прокладеної ним стежки й зупинилася, лише діставшись вершини. Кинула погляд на його обличчя, тоді покрутилася, озираючись довкола, щоб вивчити горизонт. Він відчув, як різко вона вдихнула. Спекотний серпанок закрив вершину вежі. Цоколь здавався далеким виходом породи на поверхню.

— Так воно було, — сказав він.

Знав: у пустелі таїлося щось таке, що промовляло до вічної душі людей, у жилах яких текла фрименська кров. Він обрав це місце, бо дюна була трохи вища за інші, пустеля з її вершини справляла особливо сильне враження.

— Добре придивись, — промовив він і сповз другим схилом дюни, щоб своїм величезним тілом не загороджувати їй краєвиду.

Сіона ще раз обернулася, роздивляючись довкруги.

Лето знав, яке глибинне враження викликало в ній побачене. Крім того незначного, розмитого знаку цоколя вежі, не було найменшого підйому горизонту — рівнина, всюди пласка рівнина. Жодних рослин, жодних рухів живих істот. З її точки огляду було приблизно вісім кілометрів до лінії обрію. Усе за цією лінією приховувала кривизна планети.

Лето заговорив з місця, де він зупинився, під самою вершиною дюни.

— Це справжній Сар’єр. Пізнаєш його, лише перемірявши власними ногами. Це все, що зосталося від бахр беля ма.

— Океану без води, — прошепотіла вона.

Знову обернулась і пильно оглянула горизонт.

Не було вітру, а Лето знав, що без вітру тиша пожирає людську душу. Сіона відчувала втрату всіх звичних їй точок відліку. Вона опинилася в небезпечному просторі.

Лето глянув на чергову дюну. Просуваючись у цьому напрямку, вони дістануться низької лінії пагорбів, що колись були горами, а тепер стерлися, звівшись на купи шлаку та щебеню. Він далі тихо спочивав, дозволяючи тиші працювати замість нього. Приємно було уявити, що такі дюни тяглися, як колись, без кінця, по всій планеті. Але навіть ці нечисленні надми виродилися. Відколи на Дюні не стало справжніх коріолісових бур, Сар’єр не бачив нічого сильнішого за різкі бризи й час від часу теплові вихори, що мали тільки місцевий ефект.

Один з таких маленьких «чортових вітрів» танцював між ними й південним горизонтом, якраз посередині. Сіона провела його очима. Тоді зненацька спитала:

— Ви маєте особисту релігію?

Лето певний час обмірковував свою відповідь. Його завжди дивувало, як пустеля викликає релігійні думки.

— Ти смієш питати, чи маю я особисту релігію? — владно промовив Лето.

Не виявляючи зовнішніх ознак страху, хоч, як він знав, відчуваючи його, Сіона обернулась і глянула вниз, на нього. Відвага завжди була характерною рисою Атрідів, згадав він.

Коли вона не відповіла, Лето сказав:

— Ти, безперечно, Атрідка.

— Це ваша відповідь? — спитала вона.

— Що ти насправді хочеш знати, Сіоно?

— У що ви вірите!

— Хо! Питаєш про мою віру. Ну що ж, гаразд. Я вірю, що ніщо не може постати з нічого без божественного втручання.

Його відповідь заскочила її зненацька.

— Як це…

— Natura non facit saltus, — сказав він.

Вона труснула головою, не розуміючи фрази древньою мовою, що злетіла з його вуст.

— Природа не робить стрибків, — додав Лето.

— Що це була за мова? — спитала вона.

— Мова, якою вже ніхто не розмовляє в цілому Всесвіті.

— То навіщо ж ви її вжили?

— Щоб підштовхнути твої древні пам’яті.

— Я таких не маю! Мушу тільки знати, навіщо ви мене сюди привели.

— Щоб відкрити тобі смак минулого. Спускайся сюди й вилазь мені на спину.

Вона спершу вагалася, потім, зрозумівши даремність заперечень, з’їхала з дюни й вибралася йому на спину.

Лето чекав, коли вона стане на ньому навколішки. Це було не так, як за давніх часів. Вона не мала гаків Творця і не могла стояти в нього на спині. Він злегка підняв передні сегменти над поверхнею.

— Навіщо я це роблю? — спитала вона.

З її тону Лето зрозумів, що вона почувається ні в сих ні в тих.

— Я хочу, щоб ти відчула, як наш народ гордо рухався по цій країні, сидячи високо на спині гігантських піщаних хробаків.

Ковзнув по дюні, під самою вершиною. Сіона бачила голограми. Вона мала теоретичні знання, але дійсність пульсувала за іншим ритмом, а Лето знав, що її серце битиметься в резонанс.

«Ах, Сіоно, — подумав він, — ти навіть не здогадуєшся, як я випробую тебе».

Лето змусив себе забути про жалість. «Я не маю права її жаліти. Якщо вона помре, то помре. Якщо хтось із них помирає, то це лише нещасний випадок, не більше».

І він мусив нагадати собі, що це стосувалося навіть Хві Норі. Просто всі не можуть померти одночасно.

Він відчув, коли Сіона почала насолоджуватися їздою верхи на його спині. Помітив легке переміщення ваги, коли вона підвелася на ноги, закинула голову назад.

Тоді він поповз по краю крученого бархана, разом із Сіоною втішаючись давніми переживаннями. Лето міг лише мигцем бачити рештки пагорбів на обрії попереду. Вони були як насінина минулого, що чекала там, нагадування про самодостатню силу, яка наростає в пустелі. На мить він забув, що на цій планеті, де тільки невелика частка поверхні зоставалася пустельною, динамізм Сар’єру існував у непевному довкіллі.

Хоча ілюзія минулого тут була. Він відчував це, рухаючись. «Фантазія, очевидно», — сказав він собі, зникома фантазія, що триватиме стільки ж, скільки і його вимушений спокій. Навіть наметений бархан, уздовж якого він зараз просувався, не був таким великим, як у давнину. Жодна дюна не була такою великою.

Увесь цей пустельний, штучно збережений заповідник раптом здався йому недоречним. Він майже зупинився на всипаній галькою поверхні між дюнами, продовжуючи, хоч і повільніше, викликати в пам’яті необхідне, щоб підтримувати систему в робочому стані. Уявляв, як обертання планети спричиняє величезні повітряні потоки, що несуть холодне й нагріте повітря до нових регіонів на величезному обширі, і за цим стежать та керують процесом маленькі супутники з іксіанськими інструментами й тарілками для фокусації тепла. Якщо монітори там, угорі, були видющими, то вони бачили Сар’єр як «пустельний рельєф», оточений фізичною стіною і стіною холодного повітря. Це викликало утворення льоду на краях пустелі й вимагало ще більших кліматичних змін.

Це було нелегко, тому Лето вибачав спорадичні помилки.

Знову потрапивши між дюн, він утратив почуття тонкої рівноваги, викинув з голови спогади про всипані галькою пустків’я за центральними пісками та віддався радості від свого «закам’янілого океану» з його застиглими й на вигляд нерухомими хвилями. Повернув на південь, паралельно до решток пагорбів.

Знав, що в більшості людей його захоплення пустелею викликає нехіть. Вони хвилювалися і відверталися геть. Але Сіона не могла відвернутися. Хай куди б глянула, пустеля вимагала розпізнання. Тихо їхала на його спині, та він знав, що її очі жадібно п’ють довкілля. А прастарі спогади починають здійматися на поверхню.

За три години він дістався до циліндричних китоподібних дюн, деякі з них були понад сто п’ятдесят кілометрів завдовжки й опускалися під кутом до домінантного вітру. Далі лежав кам’янистий прохід між дюнами, що вів до району зірчастих дюн заввишки майже чотириста метрів. Нарешті вони зайшли між переплетені дюни центрального ергу, де сталий високий тиск і повітря, заряджене електростатикою, підняли йому дух. Він знав, що та сама магія подіє й на Сіону.

— Звідси походять пісні Довгої дороги, — сказав він. — Вони чудово збереглися в Усній історії.

Сіона не відповіла, однак Лето знав, що вона почула.

Лето вповільнив темп і завів розмову з Сіоною, розповідаючи про фрименське минуле. Відчував, як жвавішає її інтерес. Але водночас чув, що й страх наростає. Навіть цоколь його Малої Цитаделі став тут невидимим. Вона не розпізнавала нічого, створеного людьми. І могла подумати, що він незначущими розмовами, неістотними речами відволікає її від чогось небезпечного.

— Тут виникла рівність між чоловіками й жінками, — сказав він.

— Рибомовки не погоджуються з тим, що жінки й чоловіки рівні, — відповіла вона.

Її голос, повний недовірливих сумнівів, був кращим локатором, ніж відчуття, як вона навпочіпки сидить у нього на спині. Лето зупинився на перехресті двох переплетених дюн і викинув із себе створений внутрішнім теплом кисень.

— Тепер усе інакше, — сказав він. — Але до чоловіків і жінок еволюція ставить різні вимоги. Однак у фрименів існувала взаємозалежність. Це сприяло рівності тут, де питання виживання може стати найбільш нагальним.

— Навіщо ви привели мене сюди? — запитала вона.

— Оглянься назад, — сказав він.

Він відчув, як вона обертається. За мить спитала:

— Що я мала побачити?

— Ми залишили якісь сліди? Можеш сказати, звідки ми прийшли?

— Зараз трохи вітряно.

— Наші сліди засипало?

— Думаю… так.

— Ця пустеля зробила нас такими, якими ми були і є, — промовив він. — Ось справжній музей наших традицій. Насправді жодну з цих традицій не було втрачено.

Лето побачив малу піщану бурю — гіблі, яка сунула вздовж південного горизонту. Зауважив вузькі стрічки пилу та піску, що рухалися попереду неї. Сіона, напевне, теж це бачила.

— Чому ви не кажете, навіщо привели мене сюди? — спитала вона. У її голосі відчувався страх.

— Але ж я кажу тобі.

— Не кажете!

— Чи далеко ми зайшли, Сіоно?

Вона задумалася.

— Тридцять кілометрів? Двадцять?

— Більше, — відповів він. — На власній землі я можу рухатися дуже швидко. Ти не відчувала вітру на обличчі?

— Так. — Насупилась. — То чому ви питали мене, чи далеко?

— Спустись і стань так, щоб я міг тебе бачити.

— Навіщо?

«Добре, — подумав він. — Вірить, що я покину її тут, а сам рушу так швидко, що вона не зможе мене наздогнати».

— Спускайся, а я поясню, — сказав він.

Вона з’їхала йому зі спини й підійшла до місця, звідки могла глянути в обличчя.

— Час минає швидко, якщо чуття наповнені, — промовив він. — Ми вийшли майже чотири години тому. Здолали близько шістдесяти кілометрів.

— Чому це важливо?

— Монео вклав суху їжу в мішечок у твоїй накидці, — сказав він. — Поїж трохи, а тоді я скажу.

Вона знайшла в мішечку сухий кубик промотора й жувала його, стежачи за Лето. Це була справжня давня фрименська їжа, навіть із невеликим вмістом меланжу.

— Ти відчула своє минуле, — промовив він. — А тепер мусиш відкритися до свого майбутнього, до Золотого Шляху.

Вона ковтнула.

— Я не вірю у ваш Золотий Шлях.

— Якщо житимеш, то повіриш.

— То це випробування? Маєш повірити у Великого Бога Лето або померти?

— Ти не повинна вірити в мене, хай там як. Я хочу, щоб ти вірила в себе.

— То чому ж важливо, чи далеко ми зайшли?

— Тоді ти зрозумієш, скільки ще мусиш пройти.

Вона притулила долоню до щоки.

— Я не…

— Точка, у якій ти стоїш, — промовив він, — це неповторний центр Нескінченності. Озирнися довкола, збагни значення Нескінченності.

Вона глянула ліворуч і праворуч, на безмежну пустелю.

— Ми разом вийдемо з моєї пустелі, — сказав він. — Лише ми двоє.

— Ви не ходите, — глузливо зауважила вона.

— Це мовний зворот. Але ти йтимеш. Запевняю тебе в цьому.

Вона глянула в напрямку, звідки вони прийшли.

— Тому ви питали мене про сліди.

— Навіть якби сліди були, ти не зможеш повернутися. У Малій Цитаделі немає нічого, що можна використати, аби вижити.

— І води?

— Нічого.

Вона знайшла трубку водокишені біля свого плеча, висмоктала звідти ковток і повернула її назад. Він помітив, як старанно вона запечатала кінець трубки, але не натягла лицевого клапана на рот, хоча Лето й чув, як батько її перестерігав. Хотіла, щоб її губи були вільними для розмови.

— Кажете, що я не можу втекти від вас, — промовила вона.

— Тікай, якщо хочеш.

Вона зробила повний оберт, вивчаючи при цьому пустків’я.

— Є такий вислів про відкриті землі, — сказав він, — що один напрямок не гірший за інший. У певному сенсі, це й досі правда, та я б на це не покладався.

— Але я справді могла б вас покинути, якби захотіла?

— Свобода може виявитися дуже самотнім станом, — відповів він.

Вона вказала на крутий схил дюни, на якій вони зупинилися.

— Але я могла б тут просто спуститися вниз і…

— Я б на твоєму місці, Сіоно, не ходив би туди, де ти показуєш.

Вона гнівно зиркнула на нього:

— Чому?

— Якщо спускатися крутим схилом дюни й не по природних звивинах, пісок може зсунутися і засипати тебе.

Вона глянула вниз, на схил, поглинаючи його очима.

— Бачиш, якими гарними можуть бути слова? — спитав він.

Вона знову повернулася до його обличчя.

— Нам уже слід іти?

— Тут ти навчишся цінувати відпочинок. І чемність. Не поспішай.

— Але ж ми не маємо води, крім…

— Якщо цим дистикостом уміло користуватися, він збереже тобі життя.

— А скільки часу в нас займе…

— Твоя нетерплячість мене тривожить.

— Але в нас є лише суха їжа в моєму мішечку. Що ми їстимемо, коли…

— Сіоно! Ти помітила, що описуєш ситуацію як обопільну? Що ми їстимемо? Ми не маємо води. Чи слід нам іти? Скільки часу в нас займе?

Він відчув сухість в її роті, коли вона намагалася ковтнути слину.

— Чи можливо, що ми взаємозалежні? — спитав він.

Вона неохоче відповіла:

— Я не знаю, як тут вижити.

— А я знаю?

Вона кивнула.

— То чого я маю ділитися з тобою таким дорогоцінним знанням?

Вона знизала плечима — жалібний жест, який його зворушив. Як швидко пустеля зламала її дотеперішню горду позу!

— Я поділюся з тобою знанням, — сказав він. — А ти мусиш знайти щось цінне, чим могла б поділитися зі мною.

Вона пробігла поглядом уздовж його тіла, зупинившись на мить на плавниках, що були колись ногами й стопами, тоді повернулася до обличчя.

— Угода, укладена під загрозою, — це не угода, — сказала вона.

— Я нічого не пропоную тобі насилу.

— Є багато видів насилля.

— І я забрав тебе сюди, де ти можеш померти?

— А хіба я могла вибирати?

— Тяжко народитися Атрідом, — промовив він. — Повір мені, я знаю.

— Ви не мусите це робити так, — сказала вона.

— І тут ти помиляєшся.

Він відвернувся від неї і звивистою синусоїдою рушив униз із дюни. Чув, як вона ковзається і спотикається, йдучи слідом. Лето зупинився в тіні дюни.

— Перечекаємо тут день, — сказав він. — Ідучи вночі, використовуєш менше води.