Бог-Імператор Дюни

* * *

— Рибомовки казали, що ти подався до Цитаделі відразу після Сіайноку, — промовив Лето.

Він звинувачувально дивився на Айдаго, що стояв поблизу місця, де лише годину тому сиділа Хві. Минуло так мало часу, а Лето відчував столітню порожнечу.

— Мені потрібний був час для роздумів, — сказав Айдаго. Він зазирнув до темного заглиблення, в якому ховався повіз Лето.

— І ти розмовляв із Сіоною?

— Так. — Айдаго підвів погляд на обличчя Лето.

— Але ти питав про Монео, — сказав Лето.

— Тобі звітують про кожен мій рух? — поцікавився Айдаго.

— Не про кожен.

— Інколи люди мусять бути на самоті.

— Звичайно. Але не докоряй Рибомовкам за те, що вони турбуються про тебе.

— Сіона каже, що має пройти випробування!

— Тому ти й розпитував про Монео?

— Що це за випробування?

— Монео знає. Здогадуюся, що ти саме тому й хотів його побачити.

— Ти ні про що не здогадуєшся! Ти знаєш.

— Сіайнок роздратував тебе, Дункане. Мені шкода.

— Ти уявляєш, як це — бути мною… тут?

— Доля гхоли нелегка, — промовив Лето. — Деякі життя складніші за інші.

— Мені не потрібна дитяча філософія!

— А що тобі потрібно, Дункане?

— Кілька пояснень.

— Наприклад?

— Я не розумію нікого з людей довкола тебе! Монео як про найзвичайнішу річ розповідає мені, що Сіона — співучасниця бунту проти тебе. Його рідна донька!

— Свого часу Монео теж був бунтівником.

— Ти розумієш, про що я? Його ти теж випробував?

— Так.

— А мене випробуєш?

— Я вже тебе випробовую.

Айдаго гнівно глянув на нього.

— Я не розумію твого правління, твоєї Імперії — нічогісінько. Що більше довідуюся, то сильніше усвідомлюю, наскільки я не розумію, що тут відбувається.

— Яке щастя, що ти відкрив шлях до мудрості, — сказав Лето.

— Що? — Від подиву голос Айдаго здійнявся так, що перетворився на рев, наче на полі битви, і цей рев наповнив усю кімнату.

Лето всміхнувся.

— Дункане, хіба ж я не казав тобі, що відчуття, наче ти щось знаєш, — це найдосконаліший бар’єр, який унеможливлює науку?

— То скажи мені, що відбувається?

— Мій друг Дункан Айдаго здобуває нову навичку. Він вчиться завжди дивитися за межі того, що, на його думку, уже знає.

— Гаразд, гаразд. — Айдаго повільно похитав головою. — То що ж приховується за межами дозволу взяти участь у Сіайноку?

— Я прив’язую Рибомовок до Командира моєї Варти.

— А тоді я мушу від них відбиватися! Ескорт, що забрав мене до Цитаделі, конче хотів зупинитися і влаштувати оргію. А ті, що забрали мене назад, коли ти…

— Вони знають, з якою приємністю я дивлюся на дітей Дункана Айдаго.

— Хай тобі біс! Я не жеребець!

— Нема потреби кричати, Дункане.

Айдаго кілька разів глибоко вдихнув, а тоді сказав:

— Коли я кажу їм «ні», спершу реагують так, наче я їх побив, а тоді поводяться зі мною, як із якимось клятим, — він труснув головою, — святим абощо.

— Вони не виконують твоїх наказів?

— Виконують без вагань… якщо тільки це не суперечить твоїм наказам. Я не хотів повертатися сюди.

— Проте вони тебе привезли.

— Ти з біса добре знаєш, що вони не виявлять непослуху тобі!

— Я радий, що ти приїхав, Дункане.

— Аякже, я й бачу!

— Рибомовки знають, який ти особливий, як я тебе люблю і чим тобі зобов’язаний. Між нами обома ніколи не йдеться про послух і непослух.

— А про що?

— Про вірність.

Айдаго замислено замовк.

— Ти відчув силу Сіайноку? — спитав Лето.

— Мумбо-юмбо.

— То чому ж тебе це непокоїть?

— Твої Рибомовки — не армія, це поліцейські сили.

— Запевняю своїм іменем, що це не так. Поліція неодмінно є корумпованою.

— Ти спокушав мене владою, — звинуватив його Айдаго.

— Це випробування, Дункане.

— Ти сумніваєшся в мені?

— Я не маю найменших сумнівів у твоїй вірності Атрідам.

— То навіщо ж ця розмова про корупцію та випробування?

— Це ти звинуватив мене в тому, що я маю поліцейські сили. Поліція завжди стежить за тим, щоб злочинці процвітали. Поліцейський мусить бути вкрай тупим, аби не збагнути, що влада — це найуспішніше доступне місце для злочинної діяльності.

Айдаго облизнув губи й глянув на Лето з очевидним здивуванням.

— Але ж моральне виховання… маю на увазі закон… в’язниці для…

— Що доброго в законах і в’язницях, якщо порушення закону не є гріхом?

Айдаго ледь схилив убік голову.

— Ти намагаєшся сказати мені, що твоя клята релігія…

— Покарання за гріхи може бути доволі екстравагантним.

Айдаго показав великим пальцем за плече, назовні, за двері.

— Уся ця розмова про смертну кару, це шмагання і…

— Як можу, я намагаюся відмовитися від казуїстичних законів і в’язниць.

— Ти мусиш мати якісь в’язниці!

— Мушу? В’язниці потрібні лише для того, щоб створювати ілюзію ефективності судів та поліції. Вони — щось на зразок страхового поліса на робоче місце.

Айдаго легко повернувся і тицьнув пальцем у двері, крізь які він увійшов до малої кімнати.

— Ти маєш цілі планети, які нічим не відрізняються від в’язниць!

— Мені здається, що ти так можеш подумати про будь-яке місце. Залежно від того, як далеко сягають твої ілюзії.

— Ілюзії! — Айдаго опустив руку і стояв приголомшений.

— Так. Ти говориш про в’язниці, поліцію та законність, а це досконалі ілюзії, за якими може діяти успішна владна структура, тим часом уважно стежачи, щоб самій бути понад власним законом.

— Ти вважаєш, що зі злочинами можна впоратися завдяки…

— Не зі злочинами, Дункане, а з гріхами.

— Думаєш, що твоя релігія може…

— Ти помітив, що є головними гріхами?

— Що?

— Спроба корумпувати члена мого уряду й корумпованість члена мого уряду.

— А що таке корупція?

— У своїй суті, це непомічання і невшановування святості Бога Лето.

— Твоєї?

— Моєї.

— Але ж спочатку ти казав мені, що…

— Думаєш, я не вірю у власну божественність? Стережись, Дункане!

Айдаго опанував гнів і заговорив спокійно.

— Ти казав, що одним із моїх завдань буде збереження таємниці, що ти…

— Ти не знаєш моєї таємниці!

— Що ти тиран? Це не…

— Боги мають більше влади, ніж тирани, Дункане.

— Мені не подобається те, що я чую.

— Коли це Атріди вимагали, щоб тобі подобалася твоя робота?

— Ти просив мене, щоб я керував Рибомовками, які є водночас суддями, присяжними й катами, — перебив його Айдаго.

— І що?

Айдаго промовчав.

Лето дивився крізь холодну відстань між ними, таку коротку, а в той же час таку велику.

«Це наче намагатися втримати рибу на вудці, — подумав Лето. — Мусиш зважати на кожне слабке місце в змаганні».

Проблема з Айдаго полягала в тому, що підтягти його до сітки завжди означало наблизити його кінець. Лето відчув смуток.

— Я не буду тобі поклонятися, — сказав Айдаго.

— Рибомовки знають, що ти маєш особливий дозвіл, — відповів Лето.

— Як Монео та Сіона?

— Геть інакше.

— Себто бунтівники — це особливий випадок.

Лето всміхнувся.

— Усі мої найдовіреніші адміністратори свого часу були бунтівниками.

— Я не…

— Ти був блискучим бунтівником! Допоміг Атрідам вирвати Імперію з рук правлячого монарха.

Погляд Айдаго затуманився.

— Таке я зробив. — Махнув головою так різко, наче хотів струснути щось із волосся. — І глянь, що ти зробив із цією Імперією!

— Я створив у ній взірець, взірець взірців.

— Ти так кажеш.

— Інформація застигає у взірцях, Дункане. Можемо використати один взірець, щоб знайти ключ до іншого. Розпливчасті взірці найтяжче розпізнати й збагнути.

— Знову мумбо-юмбо.

— Ти раніше вже припустився такої помилки.

— Чому ти дозволяєш тлейлаксу повертати мене до життя, знову й знову, гхолу за гхолою? Де в цьому взірець?

— Через риси, якими ти щедро наділений. Дозволь моєму батькові сказати це.

Губи Айдаго стислися в похмуру лінію.

Лето заговорив голосом Муад’Діба, а його закаптуроване обличчя навіть прибрало подоби батьківських рис.

— Ти був моїм найдовіренішим другом, Дункане, кращим навіть за Ґурні Галлека. Але я — це минуле.

Айдаго із зусиллям ковтнув.

— Ті речі, які ти робиш!

— Нищать Атрідівські зерна?

— Прокляття, однак це так!

Лето повернувся до свого звичного тону.

— Але я все ще Атрід.

— Справді?

— Ким іще я можу бути?

— Хотів би я знати!

— Думаєш, що я показую трюки зі словами й голосами?

— А що ж ти насправді робиш, бодай тобі чорт?

— Я зберігаю життя, готуючи сцену до наступного циклу.

— Ти зберігаєш його, вбиваючи?

— Смерть часто діє на користь життя.

— Це не по-атрідівськи!

— Але так воно є. Ми часто помічали цінність смерті. Хоча іксіани ніколи не бачили цієї цінності.

— Що спільного в іксіан з…

— Усе. Вони створили б машину для приховування інших своїх махінацій.

Айдаго запитав задумливим тоном:

— Тому тут була Амбасадорка Ікса?

— Ти бачив Хві Норі, — констатував Лето.

Айдаго вказав угору.

— Вона йшла звідси, коли я прибув.

— Ти розмовляв із нею?

— Я спитав її, що вона тут робить. Відповіла, що вибирає сторону.

Лето вибухнув реготом.

— Ох, моя мила, — промовив він. — Яка ж вона хороша. Сказала тобі, що вибрала?

— Сказала, що тепер служить Богу-Імператору. Я, звісно, їй не повірив.

— Але мусиш повірити.

— Чому?

— Ах, так, я забув, що колись ти засумнівався навіть у моїй бабці, леді Джессіці.

— Я мав на це поважні причини!

— А тепер ти сумніваєшся в Сіоні?

— Починаю сумніватися у всіх!

— А кажеш, що не знаєш своєї цінності для мене, — звинуватив його Лето.

— А що з Сіоною? — запитав Айдаго. — Вона каже, що ти хочеш нас… так би мовити, прокляття…

— На що ти завжди можеш покладатися в Сіоні, то це на її творчі здібності. Вона здатна творити нове й прекрасне. Завжди можна довіряти справжнім творчим натурам.

— Навіть іксіанам з їхніми махінаціями?

— Це не творчість. Творчість завжди виявляється відкрито. Приховування свідчить про наявність іншої зовнішньої сили.

— Отже, ти не довіряєш цій Хві Норі, але…

— Я їй довіряю, і саме з тих причин, які щойно тобі назвав.

Айдаго насупився, тоді розслабився і зітхнув.

— Краще мені познайомитися з нею ближче. Якщо вона така, як ти…

— Ні! Ти триматимешся подалі від Хві Норі. Я маю щодо неї особливий задум.