Бог-Імператор Дюни

* * *

— Владика наказав передати, що ваша донька жива.

Нейла промовила це послання Монео співучим голосом, дивлячись при цьому вниз, крізь письмовий стіл у кабінеті на його постать серед хаосу нотаток, документів і комунікаційних пристроїв.

Монео сильно стис разом долоні й опустив голову, втупившись у нарисовану надвечірнім сонцем видовжену тінь коштовного дерева його преспап’є.

Не дивлячись на кремезну Нейлу, що стояла перед ним із належною увагою, він спитав:

— Вони обоє повернулися до Цитаделі?

— Так.

Монео виглянув у вікно ліворуч від нього, насправді не помічаючи ні тонкої межової лінії темряви, що нависла над горизонтом Сар’єру, ні жадібного вітру, який збирав піщані зерна з кожної вершини дюни.

— Що зі справою, про яку ми розмовляли раніше? — спитав він.

— Усе готово.

— Дуже добре. — Він відпустив її помахом руки, але Нейла далі стояла перед ним. Монео здивовано придивився до неї, уперше, відколи вона ввійшла.

— Я мушу особисто брати участь у цьому, — вона ковтнула слину, — «весіллі»?

— Так наказав Владика Лето. Ти будеш там єдиною озброєною лазерострілом. Це честь.

Вона не рухалася, її погляд зосередився на чомусь над головою Монео.

— Так? — підігнав він її.

Велика, освітлена зверху щелепа Нейли конвульсивно здригнулася, і вона сказала:

— Він Бог, а я смертна.

Обернулася на місці та вийшла з кабінету.

На якусь мить Монео невпевнено завагався: що непокоїть цю масивну Рибомовку? Але його думки, як стрілка компаса, потяглися до Сіони.

«Вона вижила, як і я». Тепер Сіона мала внутрішнє чуття, яке казало їй, що Золотий Шлях зостався неперервним. «Як і я». Він не відчув у цьому жодної єдності, нічого, що наблизило б його до рідної дочки. Це був тягар і необхідне приборкання її бунтівничої натури. Жоден Атрід ніколи не піде проти Золотого Шляху. Лето подбав про це!

Монео пам’ятав власні бунтівні дні. Щоночі інше ліжко й постійна потреба втечі. Павутиння минулого прилипло до його мозку й зоставалося там, хай як він намагався струснути ці надокучливі спогади.

«Сіону зачинено в клітці. Як мене зачинено в клітці. Як бідного Лето зачинено в клітці».

Вечірнє бемкання дзвона перервало його думки, активувавши заодно світло в кабінеті. Глянув униз, на все ще не виконану роботу з приготувань до весілля Бога-Імператора і Хві Норі. Стільки справ! Натиснув кнопку виклику й попросив аколітку-Рибомовку, що з’явилася за сигналом, принести склянку води, а тоді запросити Дункана Айдаго до його кабінету.

Вона швидко повернулася з водою і поставила склянку на стіл, ліворуч від нього. Він помітив її довгі пальці, пальці лютністки, але не подивився на її обличчя.

— Я послала по Айдаго, — сказала вона.

Він кивнув і продовжив працювати. Почув, як вона виходить, і лише тоді підняв голову, щоб напитися води.

«Дехто живе, як літні коники, — подумав він. — А в мене нескінченні тягарі».

Вода була позбавлена смаку. Обтяжила його чуття, зробивши тіло в’ялим. Він глянув на барви заходу сонця над Сар’єром, як вони зникали в темряві, подумав, що мав би розпізнати красу цього знайомого краєвиду, але міг лише зауважити, що світло змінюється за власним взірцем. «Мене це геть не зворушує».

З настанням повної темряви яскравість світла в його кабінеті автоматично збільшилася, запевнивши цим ясність думок. Він відчув, що цілковито готовий до зустрічі з Айдаго. Слід навчити його необхідних речей, і якнайшвидше.

Двері Монео розчинилися. Знову аколітка.

— Їстимете зараз?

— Пізніше. — Коли вона ступила крок назад, виходячи, підняв руку: — Прошу залишити двері прочиненими.

Вона насупилася.

— Можеш вправлятися у своїй музиці, — сказав він. — Я хотів би послухати.

Гладеньке, кругле, майже дитяче личко аж запроменіло, коли вона всміхнулася. Усе ще з усмішкою на вустах аколітка повернулася і вийшла.

Невдовзі він почув звуки біва-лютні в приймальні. Так, ця молода аколітка мала хист. Басові струни звучали, як удари крапель дощу об дах, середні струни шепотіли, підспівуючи. Можливо, колись їй вдасться перейти до балісета. Він упізнав пісню, глибокий гомін спогаду про осінній вітер на далекій планеті, де ніхто не знав пустелі. Сумна музика, тужлива музика, але прекрасна.

«Це крик із клітки, — подумав він. — Спогад про свободу». Ця думка здалася йому дивною. Чи завжди було так, що свобода неодмінно вимагала бунту?

Лютня замовкла. Почувся звук тихих голосів. Айдаго ввійшов до кабінету. Монео дивився, як він заходить. Пучок світла змінив обличчя Айдаго, перетворивши його на викривлену маску з глибоко запалими очима. Він без запрошення сів навпроти Монео, і гра світла зникла. Просто черговий Дункан. Перевдягнувся у звичайний чорний однострій без знаків розрізнення.

— Я ставив собі особливе питання, — сказав Айдаго. — Тішуся, що ти мене викликав. Хочу поставити це питання тобі. Чого, Монео, не навчився мій попередник?

Застиглий від несподіванки, Монео випростався. Яке недунканівське питання! Чи, врешті-решт, тлейлаксу зробили цього якимось інакшим?

— Звідки виникло таке питання? — поцікавився Монео.

— Я думав як фримен.

— Ти не був фрименом.

— Я був ближчим до них, ніж ти думаєш. Наїб Стілґар якось сказав, що я, ймовірно, народився фрименом, хоч і не знав про це, доки не потрапив на Дюну.

— А що відбувається, коли думаєш як фримен?

— Тоді згадуєш, що ніколи не слід бути в товаристві людини, з якою не хотів би померти.

Монео поклав руки долонями вниз на поверхню столу. На обличчі Айдаго з’явилася вовча посмішка.

— То що ти тут робиш? — спитав Монео.

— Я здогадуюся, що ти можеш бути добрим товаришем, Монео, і міркую, чому Лето вибрав тебе своїм найближчим товаришем?

— Я пройшов випробування.

— Таке ж, як пройшла твоя дочка?

«Отже, дізнався, що вони повернулися. — Це означало, що якісь Рибомовки доповідали йому про різні речі… або ж це Бог-Імператор викликав Дункана. — Ні, я б почув».

— Випробування ніколи не повторюються, — сказав Монео. — Мене змусили самому ввійти у печерний лабіринт лише з торбинкою їжі та флакончиком есенції прянощів.

— І що ти вибрав?

— Що? Ох… якщо тебе випробовуватимуть, дізнаєшся.

— Є Лето, якого я не знаю, — промовив Айдаго.

— Хіба ж я тобі цього не казав?

— І є Лето, якого ти не знаєш, — продовжив Айдаго.

— Бо він найсамотніша істота, яку будь-коли бачив Усесвіт, — сказав Монео.

— Не грай у гру настроїв, намагаючись викликати моє співчуття, — порадив Айдаго.

— Гра настроїв, так. Це дуже влучно, — кивнув Монео. — Настрої Бога-Імператора — наче річка: гладенька, коли ніщо йому не заважає, піниста й рвучка при бодай натяку на заваду. Йому не можна заважати.

Айдаго роззирнувся яскраво освітленим кабінетом, перевів погляд назовні, у темряву, і подумав про приборканий біг річки Айдаго десь поблизу. Знову зосередившись на Монео, спитав:

— Що ти знаєш про річки?

— Замолоду я багато подорожував з його наказу. Навіть довірив своє життя пливучій мушлі річкового корабля, а пізніше вийшов у море, береги якого губилися під час переправи.

Кажучи це, Монео відчув, що він тернувся об якусь глибоку правду всередині Владики Лето. Це відчуття змусило Монео поринути в мрії, у думки про далеку планету, де він перепливав через море. Першого вечора цієї переправи стався шторм, і десь у глибині корабля зазвучало роздратоване непевне «суг-суг-суг-суг-суг», з яким працювали двигуни. Він стояв на палубі з капітаном. Його мозок постійно зосереджувався на звуку двигуна, що відступав і повертався, як перенапружені зелено-чорні водяні гори: вони відступали й наступали, повторюючись і повторюючись. Кожен удар кіля розривав тіло моря, як замашний кулак. Це був шалений рух, промокле здригання, вгору… вгору, вниз! Його легені боліли від придушеного страху. Корабель, що стрибав по хвилях, і море, яке намагалося його потопити, — дикі вибухи жорстокої води, година за годиною, білі пухирі морської піни спливають із палуб, тоді ще одне море й ще одне…

Це все було ключем до Бога-Імператора.

«Він одночасно і шторм, і корабель».

Монео зосередився на Айдаго, що сидів за столом навпроти нього в холодному світлі робочого кабінету. Чоловік і не здригнувся, але в ньому відчувалася якась жадоба.

— То ти не допоможеш мені довідатися, чого не навчився інший Дункан Айдаго, — сказав він.

— Чого ж, допоможу.

— То яку науку я завжди провалював?

— Науку довіряти.

Айдаго відкинувся від стола й зиркнув на Монео. Коли видобув голос, він виявився шорстким і хрипким.

— Я сказав би, що довіряв аж надміру.

Монео був невблаганним.

— Але як ти довіряв?

— Що ти хочеш цим сказати?

Монео поклав руки на коліна.

— Ти вибирав друзів-чоловіків з огляду на їхню спроможність битися і помирати на боці справедливості, як ти її бачив. Вибирав жінок, що могли доповнити твій чоловічий образ, який ти сам собі створив. Ти не допускав жодної різниці, що могла походити з доброї волі.

У дверях до кабінету Монео щось ворухнулося. Він підняв очі й побачив, як входить Сіона. Вона зупинилася, вперши руку в бік.

— Що, батьку, бачу, ти знову за свої старі трюки.

Айдаго різко обернувся і глянув на дівчину.

Монео пильно її вивчав, шукаючи ознак зміни. Вона скупалася і вдягла свіжий однострій, чорно-золотий, як у командирок Рибомовок, але її обличчя та руки все ще зберігали сліди пустельного випробування. Схудла, вилиці випиналися. Мазь не надто змогла замаскувати тріщини на губах. На руках виступили жили. Її очі здавалися древніми, а вираз обличчя був як у людини, що спробувала гіркого осаду.

— Я слухала вас обох, — сказала вона. Опустила руку, ступила кілька кроків углиб кімнати. — Як ти смієш говорити про добру волю, батьку?

Айдаго зауважив її однострій. Замислено стиснув губи. Командирка Рибомовок? Сіона?

— Розумію твою гіркоту, — промовив Монео. — Я пережив подібні почуття, коли…

— Справді? — Вона підійшла ближче, зупинившись біля Айдаго, що далі задумливо дивився на неї.

— Я неймовірно радий бачити тебе живою, — сказав Монео.

— Яке ж це задоволення для тебе — бачити мене в безпеці, на службі в Бога-Імператора, — промовила вона. — Ти довго чекав на дитину — і глянь! Дивись, якого успіху я досягла. — Вона поволі оберталася, демонструючи свій однострій. — Командирка Рибомовок — з однією підлеглою, а все-таки командирка.

Монео змусив себе говорити холодно й офіційно.

— Сядь.

— Я краще постою.

Айдаго закинув голову назад, а вона зиркнула згори вниз на його обличчя.

— Ах, Дункан Айдаго, призначений мені в пару. Тобі не здається це цікавим, Дункане? Владика Лето каже, що з часом я впишуся в командні структури Рибомовок. Наразі я маю одну ад’ютантку. Знаєш Рибомовку на ім’я Нейла, Дункане?

Айдаго кивнув.

— Справді? Я думала, можливо, це я її не знаю. — Сіона глянула на Монео. — Я знаю її, батьку?

Монео знизав плечима.

— Але ж ти кажеш про довіру, батьку, — промовила Сіона. — Кому довіряє могутній міністр Монео?

Айдаго повернувся, щоб побачити, як вплинули ці слова на мажордома. Обличчя Монео, здавалося, зараз лусне від стримуваних емоцій. Гнів? Ні… щось інше.

— Я довіряю Богу-Імператору, — сказав Монео. — І, сподіваючись, що це навчить чогось вас обох, я тут, аби передати вам його побажання.

— Його побажання! — глузливо промовила Сіона. — Чуєш, Дункане? Накази Бога-Імператора тепер називаються побажаннями.

— Викладай, — сказав Айдаго. — Я знаю, що вибір у нас невеликий.

— Ти завжди маєш вибір, — втрутилася Сіона. — У нього повно всяких трюків. Очікується, що ми впадемо одне одному в обійми й будемо розмножуватися ще краще, ніж мій батько. Твій потомок, мій батько!

Обличчя Монео зблідло. Він обома руками вхопився за край письмового столу та похилився вперед.

— Ви обоє дурні! Але я спробую вас урятувати. Усупереч вашому бажанню, спробую вас урятувати.

Айдаго побачив, як тремтять щоки Монео, як напружено дивляться його очі, і раптом відчув дивне зворушення.

— Я йому не жеребець, але послухаю тебе.

— Помиляєшся, як завжди, — сказала Сіона.

— Мовчи, жінко, — буркнув Айдаго.

Вона зиркнула йому на маківку.

— Не звертайся до мене так, а то зав’яжу тобі шию довкола щиколоток!

Айдаго напружився і почав обертатися.

Монео скривився, помахом руки звелів Айдаго сидіти.

— Попереджаю тебе, Дункане, що вона, схоже, зуміла б це зробити. Я не можу їй дорівнятися, а пам’ятаєш, як ти спробував напасти на мене?

Айдаго глибоко й швидко вдихнув, повільно видихнув і промовив:

— Кажи, що маєш сказати.

Сіона сіла скраю на стіл Монео й глянула на них згори вниз.

— Так значно краще, — прокоментувала вона. — Дай йому висловитися, але не слухай.

Айдаго міцно стис губи.

Монео відпустив край стола, за який тримався. Відкинувся назад, перевів погляд з Айдаго на Сіону.

— Я майже закінчив приготування до весілля Бога-Імператора та Хві Норі. Я хотів би, щоб під час святкування ви обоє зійшли з дороги.

Сіона запитально глянула на Монео.

— Це твоя ідея чи його?

— Моя! — Монео зустрівся з нею поглядом. — Невже ти не маєш почуття честі й обов’язку? Невже ти нічого не навчилася біля нього?

— О, я навчилася того ж, що й ти, батьку. І дала слово, якого дотримаю.

— Отже, ти командуватимеш Рибомовками?

— Якщо він довірить мені командування. Знаєш, батьку, він значно хитріший від тебе.

— Куди ти нас відсилаєш? — спитав Айдаго.

— За умови, що ми погодимося, — промовила Сіона.

— На краю Сар’єру є сільце музейних фрименів, — сказав Монео. — Зветься Туоно. Село досить приємне. Воно під Стіною, а відразу ж за нею річка. Там є джерело води й добра їжа.

«Туоно?» — задумався Айдаго. Назва звучала знайомо.

— Дорогою до січі Табр була котловина Туоно, — зауважив він.

— А ще довгі ночі й жодних розваг, — доповнила Сіона.

Айдаго кинув на неї різкий погляд, вона відповіла таким самим.

— Він хоче, щоб ми розмножувалися для вдоволення Хробака, — сказала вона. — Хоче дітей у моєму лоні, нові життя, щоб викривляти й калічити їх. Я радше побачу його мертвим, ніж подарую йому це!

Айдаго спантеличено глянув на Монео.

— А якщо ми відмовимося?

— Я думаю, що ви поїдете! — промовив Монео.

Губи Сіони смикнулися.

— Дункане, ти бачив колись одне з цих малих пустельних сіл? Жодних зручностей, жодної розради…

— Я бачив село Табур, — відповів Айдаго.

— Я певна, що це метрополія порівняно з Туоно. Наш Бог-Імператор не святкував би свого вінчання в якійсь дірі з глинобитними хижами! О ні. Туоно виявиться купкою глинобитних халуп без жодних принад, щоб було якомога ближче до справжніх фрименів.

Айдаго повернувся до Монео й сказав:

— Фримени не жили в глинобитних хатах.

— Кого цікавить, де вони проводили свої ритуальні ігри? — глузливо сказала вона.

Айдаго, далі дивлячись на Монео, промовив:

— Справжні фримени мали тільки один культ — культ власної честі. Я куди більше дбаю про честь, ніж про вигоди й розради.

— Не чекай розради від мене! — відрізала Сіона.

— Я нічого від тебе не чекаю, — сказав Айдаго. — Монео, коли б ми мали виїхати до цього Туоно?

— То ти їдеш? — спитала вона.

— Я обдумую, чи прийняти доброзичливу пропозицію твого батька, — відповів Айдаго.

— Доброзичливу! — Вона перевела погляд з Айдаго на Монео.

— Поїдете негайно, — сказав Монео. — Я вибрав підрозділ Рибомовок під керівництвом Нейли, щоб супроводжувати вас до Туоно й забезпечити всім необхідним.

— Нейла? — спитала Сіона. — Справді? Вона залишиться з нами?

— До весілля.

Сіона повільно кивнула.

— Тоді ми погоджуємося.

— Погоджуйся за себе! — буркнув Айдаго.

Сіона посміхнулася.

— Вибач. Можу я офіційно просити великого Дункана Айдаго скласти мені компанію в цьому примітивному гарнізоні, де він триматиме руки подалі від мене?

Айдаго спідлоба глянув на неї.

— Можеш не боятися того, де я триматиму свої руки. — Подивився на Монео. — Ти зичиш мені добра, Монео? Тому й відсилаєш мене геть?

— Це питання довіри, — сказала Сіона. — Кому він довіряє?

— Мене змусять їхати з твоєю донькою? — натиснув Айдаго.

Сіона підвелася.

— Або погоджуємося, або його воїнство зв’яже нас і доставить куди слід якомога незручнішим методом. Можеш прочитати це на його обличчі.

— То я справді не маю вибору? — спитав Айдаго.

— Маєш той самий вибір, що й усі, — відповіла Сіона. — Померти зараз чи пізніше.

Айдаго далі не зводив очей з Монео.

— Які твої справжні наміри, Монео? Не задовольниш моєї цікавості?

— Цікавість утримала при житті багатьох людей, коли все інше підвело, — сказав Монео. — Я намагаюся втримати тебе при житті, Дункане. Ніколи досі я цього не робив.