* * *

Безперервні військові дії породжують власні соціальні умови, схожі за всіх епох. Люди входять у стан перманентної пильності, щоб відбити напади. Ви можете розгледіти абсолютне правило автократії. Усе нове стає небезпечним прикордонням — нові планети, нові господарсько-економічні області, нові ідеї, нові пристрої, гості — усе це підозріле. Феодалізм тримається міцно, інколи перевдягшись у політбюро чи іншу схожу структуру, але завжди присутній. Влада передається в спадок усередині певних династій. Кров можних домінує. Віцерегенти небес чи їхні відповідники розподіляють багатство. Вони знають, що мусять контролювати успадковування, інакше дозволять владі повільно вислизнути з їхніх рук. Тепер ви розумієте Мир Лето?

Викрадені журнали

— Бене Ґессерит поінформовано про новий розклад? — спитав Лето.

Його супровід дістався першої відмітки розколини, що далі звивалася викрутасами до мосту через річку Айдаго. Ранкове сонце здійнялося на чверть, кілька придворних скинули плащі. Айдаго з невеликою групою Рибомовок ішов з лівого флангу, а на його однострою почали виднітися сліди куряви та поту. Піша хода й біг підтюпцем зі швидкістю Королівського паломництва були тяжкою працею.

Монео спіткнувся і ледь утримався на ногах.

— Їх поінформовано, Владико.

Зміна розкладу була нелегкою справою, проте Монео навчився передбачати раптові зміни під час Фестивалю. Завжди мав напоготові плани на крайній випадок.

— Вони далі добиваються права тримати постійне Посольство на Арракісі? — спитав Лето.

— Так, Владико. Я дав їм звичну відповідь.

— Було б достатньо простого «ні», — сказав Лето. — Їм навіть не треба нагадувати, що мені огидні їхні релігійні претензії.

— Так, Владико.

Монео тримався на визначеній приписами відстані від повозу Лето. Цього ранку Черв був дуже близько — Монео добре бачив тілесні сигнали. Без сумніву, це все волога в повітрі. Вона, схоже, завжди витягала Черва на поверхню.

— Релігія весь час веде до риторичного деспотизму, — промовив Лето. — До Бене Ґессерит найкращими в цьому були єзуїти.

— Єзуїти, Владико?

— Ти, мабуть, натрапляв на них в історичних творах?

— Я не певний, Владико. Коли вони жили?

— Це неважливо. Можна довідатися про риторичний деспотизм, вивчаючи Бене Ґессерит. Звичайно, вони не починали з того, щоб дурити себе подібними ілюзіями.

«Превелебні Матері втрапили на злий час, — подумав Монео. — Він їм проповідуватиме, а вони цього не терплять. Це може викликати серйозні проблеми».

— І якою була їхня реакція? — спитав Лето.

— Мені передали, що вони були розчаровані, але не наполягали.

І Монео подумав: «Краще б мені підготувати їх до більшого розчарування. І ще їм слід триматися подалі від делегацій іксіан і тлейлаксу».

Монео труснув головою. Це може призвести до дуже паскудної змови. Ліпше перестерегти Дункана.

— Це веде до самоздійснюваних пророцтв і обґрунтування всіляких неподобств, — промовив Лето.

— Цей… риторичний деспотизм, Владико?

— Так! Захищає зло за стінами певності у власній правоті, непробивними для жодних аргументів проти зла.

Монео кинув уважний погляд на тіло Лето, відмічаючи, як у майже випадкових рухах викручуються його руки, як здригаються великі ребристі сегменти. «Що мені робити, коли Черв повністю вибереться на поверхню?» На чолі Монео рясно виступив піт.

— Він живиться навмисне перекрученими значеннями, щоб дискредитувати опозицію, — промовляв тим часом Лето.

— Увесь, Владико?

— Єзуїти називали це зміцненням своєї владної бази. Це прямо веде до лицемірства, яке завжди є виявом прірви між діями та їхнім поясненням. Вони ніколи не узгоджуються.

— Мені слід уважніше це вивчити, Владико.

— Врешті-решт, знаряддям його правління стає почуття провини, оскільки лицемірство спричиняє полювання на відьом і потребу в цапах-відбувайлах.

— Це шокує, Владико.

Кортеж пологою дугою оминув виступ скелі, за якою на мить з’явився далекий міст.

— Монео, ти уважно мене слухаєш?

— Так, Владико. Звичайно.

— Я описую знаряддя підвалин релігійної влади.

— Я зрозумів це, Владико.

— Чому ж ти так боїшся?

— Розмови про релігійну владу завжди мене непокоять, Владико.

— Бо ти і Рибомовки здійснюєте її від мого імені?

— Звичайно, Владико.

— Підвалини влади завжди небезпечні, бо притягають справжніх безумців, людей, що прагнуть влади заради неї самої. Розумієш?

— Так, Владико. Тому ви так рідко вдовольняєте клопотання про призначення у вашому уряді.

— Чудово, Монео!

— Дякую, Владико.

— У тіні кожної релігії ховається Торквемада, — промовив Лето. — Ти ніколи не чув цього імені. Я знаю це, оскільки розпорядився вилучити його з усіх записів.

— Навіщо, Владико?

— Він був непристойним. Робив живі смолоскипи з людей, які з ним не погоджувалися.

Монео притишив голос:

— Як історики, що прогнівили вас, Владико?

— Ти ставиш під сумнів мої дії, Монео?

— Ні, Владико!

— Добре. Ці історики померли мирно. Ніхто не відчув полум’я. Торквемада натомість захопився прославленням свого бога передсмертними криками спалюваних жертв.

— Як страхітливо, Владико.

Кортеж оминув черговий виступ, ще раз з’явився міст. Він наче не став ближчим.

Монео знову пильно придивився до свого Бога-Імператора. Здається, Черв не наблизився. А все-таки ще був надто близько. Монео відчував небезпеку цієї непередбачуваної присутності, Святої Присутності, що могла вбивати без попередження.

Монео здригнувся.

Що означало це дивне… повчання? Монео знав, що мало хто слухав подібні промови Бога-Імператора. Це було привілеєм і тягарем. Це було частиною ціни, сплаченої за Мир Лето. Покоління за поколінням марширувало рівними рядами під диктат цього миру. Лише внутрішнє коло Цитаделі знало про нечисленні розриви в ньому — інциденти, коли посилали Рибомовок, аби відвернути насилля.

Передбачення!

Монео глянув на вже мовчазного Лето. Очі Бога-Імператора були заплющені, на його обличчі з’явився задумливий вираз. Ця чергова ознака Черва — поганий знак. Монео здригнувся.

Невже Лето передбачав навіть власні моменти дикого насилля? Це передбачення насилля викликало трепет страху та благоговіння в усій Імперії. Лето знав, як слід розмістити вартівниць, щоб придушити тимчасові заворушення. Він знав це ще до самого заворушення. Від самої думки про це Монео пересихало в роті. Іноді Монео вважав, що Бог-Імператор може читати думки. Ох, Лето вдавався до послуг шпигунів. Час від часу замасковані постаті проходили повз Рибомовок і піднімалися на вежу Лето або спускалися в крипту. Без сумніву, шпигуни, проте Монео підозрював: їх використовували лише для підтвердження того, про що Лето вже знав.

Наче щоб зміцнити острах у думках Монео, Лето сказав:

— Не намагайся збагнути мої шляхи, Монео. Нехай розуміння прийде саме собою.

— Я постараюсь, Владико.

— Ні, не старайся. Натомість скажи мені, ти вже оголосив, що не буде жодних змін у розподілі прянощів?

— Ще ні, Владико.

— Відклади це оголошення. Я передумав. Ти, звичайно, знаєш, що надійдуть нові пропозиції хабарів.

Монео зітхнув. Суми пропонованих йому хабарів сягнули абсурдного рівня. Однак Лето, схоже, розважало їхнє збільшення.

— Виманюй їх, — сказав він раніше. — Слідкуй, яких сум вони сягнуть. Вдавай, наче тебе врешті-решт можна підкупити.

Зараз, коли вони оминули виступ з видом на міст, Лето спитав:

— Дім Корріно пропонував тобі хабар?

— Так, Владико.

— Ти знаєш міф, що одного дня Дому Корріно буде повернуто його древню потугу?

— Я чув це, Владико.

— Корріно слід убити. Це завдання для Дункана. Випробуймо його.

— Так швидко, Владико?

— Досі було відомо, що меланж може продовжити людське життя. Хай стане відомо, що прянощі можуть і вкоротити його.

— Як накажете, Владико.

Монео знав цю свою відповідь. Так він казав, коли не міг виcловити глибокий внутрішній протест. Знав також, що Владика Лето розумів це й тішився. Болісна розвага.

— Намагайся не бути зі мною нетерплячим, Монео, — сказав Лето.

Монео придушив почуття гіркоти. Гіркота приносила небезпеку. Бунтівники відчували гіркоту. Дункани перед смертю ставали згірклими.

— Час має для вас інше значення, ніж для мене, Владико, — сказав Монео. — Я хотів би збагнути його суть.

— Ти міг би збагнути, але не зробиш цього.

Монео відчув у цих словах докір і замовк, спрямувавши натомість свої думки на проблему меланжу. Владика Лето нечасто згадував у розмовах прянощі, а коли робив це, то потім зазвичай усталював розміри пожалувань або ж скасовував їх, роздавав винагороди чи посилав Рибомовок до якогось нововідкритого сховища. Монео знав, що найбільший запас прянощів зберігається в місці, про яке відомо лише Богу-Імператору. У перші дні служби Монео, під каптуром, ведений самим Владикою Лето, дістався цього таємного місця за лабіринтом звивистих коридорів, як йому здалося, підземних.

«Коли я відкинув каптур, ми були під землею».

Це місце наповнило Монео благоговійним подивом. Великі скрині з меланжем оточували гігантську кімнату, вирізану в дикій скелі та освітлену кулями древнього зразка, обвитими металевими арабесками. При тьмяно-срібному світлі прянощі виблискували променистою синявою. І цей безпомильний запах гіркої кориці. Десь поблизу крапала вода. Їхні голоси луною відбивалися від каміння.

— Одного дня це все зникне, — сказав Владика Лето.

Шокований Монео спитав:

— Що тоді робитимуть Гільдія та Бене Ґессерит?

— Те, що й тепер, але докладатимуть для цього більше сил.

Оглядаючи гігантську кімнату з величезним сховищем меланжу, Монео холодно міркував про речі, що, як він знав, діються цієї миті в Імперії: криваві вбивства, піратські рейди, шпигунство й інтриги. Бог-Імператор стримував від найгіршого, але й те, що зосталося, було достатньо лихим.

— Спокусливо, — прошепотів Монео.

— Спокусливо, справді.

— Невже колись не буде більше меланжу, Владико?

— Настане час, коли я повернуся в пісок. Тоді стану джерелом прянощів.

— Ви, Владико?

— А ще я створю дещо таке само чудове — іншу піщану форель — гібрид, спроможний розмножуватися.

Тремтячи від цього зізнання, Монео вдивлявся в затінену постать Бога-Імператора, що розповідав про такі чудеса.

— Піщана форель, — казав Владика Лето, — поєднається у великі живі бульбашки, поглине всю воду планети й утримуватиме її глибоко під землею. Як за часів Дюни.

— Усю воду, Владико?

— Більшу її частину. За триста років тут знову пануватимуть піщані черви. Це буде новий різновид червів, обіцяю.

— Як це, Владико?

— Вони матимуть тваринну свідомість і нову підступність. Стане куди небезпечніше добувати прянощі й куди ризикованіше зберігати їх.

Монео глянув на кам’яну стелю печери, уявою пробиваючись крізь камінь на поверхню.

— Усе знову стане пустелею, Владико?

— Річища наповняться піском. Рослини засохнуть і загинуть. Дерева зникнуть під великими рухливими дюнами. Піщана смерть поширюватиметься доти… доки не пролунає тихий сигнал на сплюндрованих землях.

— Який сигнал, Владико?

— Сигнал початку наступного циклу, приходу Творця, приходу Шай-Хулуда.

— І це будете ви, Владико?

— Так! Великий черв Дюни ще раз постане з глибин. Ця земля знову буде царством прянощів і червів.

— А що з людьми, Владико? З усіма людьми?

— Багато хто помре. Їстівні рослини та буйна поросль цього краю засохнуть. Без корму вимруть також м’ясні тварини.

— Чи всі голодуватимуть, Владико?

— Недоїдання та давні хвороби терзатимуть землю, аж доки не зостануться лише найсильніші… найсильніші й найжорстокіші.

— Так неодмінно станеться, Владико?

— Альтернативи ще гірші.

— Розкажіть про ці альтернативи, Владико.

— Із часом знатимеш їх.

Крокуючи поруч із Богом-Імператором у ранковому світлі їхнього паломництва до Онна, Монео міг лише погодитися, що й справді довідався про альтернативне зло.

Монео знав: для більшості слухняних громадян Імперії певне знання, яким він володів, приховувалося в Усній історії, у міфах та диких легендах, виголошуваних рідкісними безумними пророками, що з’являлися на тій чи тій планеті, збираючи недовгочасних послідовників.

«Але я знаю, що роблять Рибомовки».

Ще він знав про лиходіїв, які сиділи за столами, споживаючи рідкісні делікатеси та стежачи за тортурами інших людей, своїх побратимів.

Доки не з’являлися Рибомовки й не змивали кров’ю такі сцени.

— Мені подобалося, як твоя дочка стежила за мною, — сказав Лето. — Зовсім не здогадувалася, що я про це знаю.

— Я боюся за неї, Владико! Вона моя кров, моя…

— Моя теж, Монео. Хіба я не Атрід? Ти краще боявся би за себе самого.

Монео кинув сповнений страху погляд на тіло Бога-Імператора. Ознаки Черва зоставалися надто виразними. Він подивився на кортеж позаду, на дорогу попереду. Зараз вони перебували на стрімкому спуску, із короткими звивинами, потятому високими стінами рукотворних скель, частини бар’єра, що оточував Сар’єр.

— Сіона не образила мене, Монео.

— Але вона…

— Монео! Тут, у цій загадковій оболонці, міститься одна з найбільших людських таїн. Несподіванка, поява нової речі — це те, чого я прагну найбільше.

— Владико, я…

— Новизна! Хіба це не променисте, не чудове слово?

— Якщо ви так кажете, Владико.

«Монео — моє творіння. Це я його створив», — змусив себе згадати Лето.

— Твоє дитя варте для мене майже всякої ціни, Монео. Ти ганиш її товаришів, але серед них може бути хтось такий, кого вона покохає.

Монео мимоволі зиркнув на Дункана Айдаго, що крокував разом зі своїми вартівницями. Айдаго дивився вперед, наче намагаючись дослідити кожен поворот дороги, перш ніж вони до нього дістануться. Йому не подобалося це місце, оточене високими стінами, звідки щомиті можна було сподіватися нападу. Уночі Айдаго вислав туди розвідників, і Монео знав, що частина з них усе ще чаїться там на вершинах, але між Королівським кортежем і річкою ще пролягали глибокі яри. Бракувало вартівниць, щоб розмістити їх усюди.

— Покладатимемось на фрименів, — заспокоїв його Монео.

— Фрименів? — Айдаго не подобалося те, що він чув про музейних фрименів.

— Вони принаймні зможуть підняти тривогу, побачивши когось чужого, — сказав Монео.

— Ви з ними бачились і попросили це зробити?

— Звичайно.

Монео не наважився заговорити з Айдаго про Сіону. На це буде достатньо часу пізніше, а зараз Бог-Імператор промовив тривожні слова. Невже настане зміна планів?

Монео знову повернувся до Бога-Імператора й притишив голос:

— Покохає товариша, Владико? Але ж ви казали, що Дункан…

— Я сказав покохає, а не народить від нього дитину!

Монео здригнувся, згадавши, як було влаштоване його власне подружжя, як його відірвали від…

«Ні! Краще не ворушити цих спогадів!»

З’явилася симпатія, навіть справжнє кохання… пізніше, але перші дні…

— Ти знову думаєш про гречану вовну й ловиш ґав, Монео.

— Даруйте, Владико, але коли ви заговорили про кохання…

— Думаєш, я не знаю, що таке ніжність?

— Це не так, Владико, однак…

— Думаєш, я не маю спогадів про любов і дітонародження?

Повіз загрозливо наблизився до Монео, змусивши його відскочити вбік. Він по-справжньому злякався палаючого погляду Лето.

— Владико! Я благаю пробачення…

— Це тіло могло ніколи не знати ніжності, але всі спогади мої!

Монео бачив, що ознаки Черва починають дедалі сильніше виявлятися в тілі Бога-Імператора. Годі було вдавати, наче не розпізнаєш цього настрою.

«Мені загрожує серйозна небезпека. Нам усім».

Монео дедалі чіткіше усвідомлював кожен звук довкола себе, скрипіння Королівського Повозу, тиху розмову супроводу, кроки на дорозі. Від Бога-Імператора повіяло корицею. Тут, між кам’яними стінами, повітря досі зберігало ранкову свіжість, а з річки тягло вогкістю.

Це волога видобула назовні Черва?

— Слухай мене, Монео, слухай так, наче від цього залежить твоє життя.

— Так, Владико, — прошепотів Монео, знаючи, що його життя залежить від того, як уважно він зараз не лише слухатиме, а й придивлятиметься.

— Частина мене завжди бездумно ховається в глибині, — промовив Лето. — Ця частина реагує. Діє, не зважаючи на знання чи логіку.

Монео кивнув, його увага була прикута до обличчя Бога-Імператора. Чи очі не стають скляними?

— Тоді я змушений стояти осторонь і дивитися, що діється, — більш нічого, — сказав Лето. — Така реакція може стати причиною твоєї смерті. Вибір мені не належить. Ти слухаєш?

— Слухаю, Владико, — прошепотів Монео.

— У такій події взагалі не існує жодного вибору! Приймаєш це, просто приймаєш. Ніколи не збагнеш цього й не знатимеш. Що ти на це скажеш?

— Я боюся незнаного, Владико.

— А я його не боюся. Скажи мені чому!

Монео очікував такої кризи, а зараз, коли вона настала, майже радів їй. Він знав, що його життя залежить од відповіді. Вдивлявся у свого Бога-Імператора, чвалом женучи думки.

— Це через усі ваші пам’яті, Владико.

— Так?

Отже, відповідь неповна. Монео гарячково намагався дібрати слова.

— Ви знаєте все, що знаємо ми… усе, що було колись… невідомим! Несподіванка для вас… несподіванка мусить бути просто чимось новим, про що ви дізнаєтесь?

Кажучи це, Монео розумів, що поставив захисний знак питання після фрази, яка мала б прозвучати сміливим твердженням. Але Бог-Імператор лише усміхнувся.

— За таку мудрість я хотів би тебе нагородити, Монео. Чого ти бажаєш?

Раптове полегшення лише проклало дорогу появі інших страхів.

— Чи можу я повернути Сіону до Цитаделі?

— Це змусить мене випробувати її раніше.

— Її слід відокремити від товаришів, Владико.

— Дуже добре.

— Мій Владика милосердний.

— Я самолюбний.

Потому Бог-Імператор відвернувся від Монео й поринув у мовчання.

Пробігаючи поглядом уздовж сегментованого тіла, Монео помітив, що вияви Черва дещо послабшали. Урешті-решт, усе обернулося на краще. Тоді він подумав про фрименів з їхньою петицією, і страх повернувся.

«Це було помилкою. Вони лише знову роздратують Його. Навіщо я сказав, що вони можуть скласти свою петицію?»

Фримени чекатимуть попереду, вишикувавшись по той бік річки й вимахуючи ідіотськими плакатами.

Монео мовчки ступав, а його побоювання посилювалися з кожним кроком.

Загрузка...