Бог-Імператор Дюни

* * *

Минули два повні дні та дві ночі, а Сіона так і не здогадалася запечатати лицеву маску, втрачаючи дорогоцінну воду з кожним подихом. Знадобилося фрименське напучування дітям, аби вона згадала батькові слова. Лето врешті заговорив до неї на третій ранок їхнього переходу, коли вони зупинилися в тіні валуна на шмаганій вітром рівнині ергу.

— Бережи кожен подих, бо він забирає тепло й вологу твого життя, — промовив Лето.

Знав, що їм доведеться провести на ергу ще три дні та три ночі, перш ніж вони дістануться води. Настав уже п’ятий ранок, відколи вони покинули вежу Малої Цитаделі. Уночі ввійшли між невисокі піщані насипи. Це не були дюни, але попереду можна було розгледіти і дюни, і навіть рештки Хаббанійського хребта, видимого як тонка далека уривчаста лінія, якщо знати, куди дивитися. Тепер Сіона опускала ротовий клапан свого дистикоста, лише щоб виразно говорити. І говорила почорнілими та скривавленими губами.

«У неї спрага відчаю, — подумав він, дозволяючи своїм чуттям вивчити місцевість довкола. — Невдовзі вона дійде до моменту кризи». Чуття підказували йому, що вони й досі самі на краю рівнини. Світанок настав лише хвилину тому. Низькі сонячні промені відбивалися від пилових стовпів, що викручувалися, здіймалися й опускалися під нескінченним вітром. Його чуття відфільтрували вітер, давши змогу почути інші звуки: тяжке дихання Сіони, шурхіт, з яким дрібний пісок сипався з валуна біля них, шум від тертя його масивного тіла об тонкий шар піску.

Сіона відсунула вбік лицеву маску, але долонею тримала її напоготові, щоб швидко повернути на місце.

— Скільки ще потрібно часу, щоб ми дійшли до води? — спитала вона.

— Три ночі.

— Немає кращого напрямку?

— Немає.

Вона почала цінувати фрименську ощадливість при передачі важливої інформації. Жадібно висмоктала кілька крапель зі своєї водокишені.

Лето розпізнав послання, вкладене в ці рухи, — знайомий жест фрименів в екстремальних умовах. Тепер Сіона повністю усвідомлювала спільний досвід своїх предків, патієх, спрагу на краю смерті.

Кілька крапель у водокишені закінчилися. Він почув, як вона всмоктує повітря. Повернула маску на місце й сказала приглушеним голосом:

— Я не впораюся, так?

Лето заглянув їй в очі, помітив там ясність думок, викликану близькістю смерті, проникливу свідомість, якої рідко вдається досягти інакше. Ця свідомість підсилювала лише те, що було потрібне для виживання. Сіона занурилася в тедах ріагрімі, муку, що відкриває розум. Невдовзі доведеться ухвалити остаточне рішення, яке, їй здавалося, вона вже ухвалила. З цих ознак Лето знав, що тепер мусить ставитися до Сіони з надзвичайною чемністю. Він повинен щиро відповісти на кожне питання, бо в кожному з них чаїться присуд.

— Не впораюсь? — наполягала вона.

У її відчаї все ще лишалася тінь надії.

— Нема нічого певного, — сказав він.

Його відповідь довела її до розпачу.

Це не було заміром Лето, але він знав, як часто трапляється, що точну, хоч і двозначну відповідь приймають за підтвердження найглибших страхів.

Вона зітхнула.

Спробувала ще раз приглушеним маскою голосом.

— Ви мали якісь особливі наміри щодо мене в розплідній програмі.

Це не було питанням.

— Усі люди мають наміри, — відповів він їй.

— Але ви хотіли моєї повної згоди.

— Це правда.

— Як ви могли очікувати згоди, знаючи, що я все у вас ненавиджу? Будьте зі мною щирим!

— Тринога згоди опирається на бажання, дані та сумніви. Точність і чесність не мають із цим нічого спільного.

— Будь ласка, не сперечайтеся зі мною. Ви ж знаєте, що я помираю.

— Я надто тебе шаную, щоб сперечатися.

Він трохи підняв передні сегменти, вивчаючи вітер. Той уже ніс денну спеку, але й надто багато вологи, щоб бути йому приємним. Це нагадало Лето: що більше він наказував контролювати погоду, то сильніше вона вимагала контролю. Абсолюти лише тяжіли до неясності.

— Ви кажете, що не сперечаєтеся зі мною, але…

— Суперечка зачиняє двері чуттів, — промовив він, опускаючись назад на землю. — Вона завжди маскує насилля. Суперечка, що надто затягується, неодмінно призводить до насилля. Я не маю жодних насильницьких намірів стосовно тебе.

— Що ви маєте на увазі під бажанням, даними й сумнівами?

— Бажання зближує учасників. Дані визначають межі їхнього діалогу. Сумніви формують питання.

Вона підійшла ближче, щоб глянути йому в очі менш ніж із метрової відстані.

«Як дивно, — подумав він, — що така ненависть може настільки суміщатися з надією, благоговінням і страхом».

— Ви можете врятувати мене?

— На це є спосіб.

Сіона кивнула, а він зрозумів, що вона зробила неправильний висновок.

— Ви хочете виміняти це за мою згоду! — звинуватила вона його.

— Ні.

— Якщо я пройду ваше випробування…

— Це не моє випробування.

— Чиє ж?

— Воно походить від наших спільних предків.

Сіона опустилася, сіла на холодний камінь і мовчала, ще не готова просити відпочинку у виступі його теплого переднього сегмента. Лето подумав, що от-от з її горла вирветься тихий крик. Зараз працюють її сумніви. Вона вже почала міркувати, чи він справді пасує до її образу Великого Тирана. Глянула на нього з тією жорстокою ясністю, яку він уже в неї розпізнав.

— Що змушує вас чинити так, як ви чините?

Питання було добре сформульоване. Він відповів:

— Моя потреба рятувати людей.

— Яких людей?

— Моє визначення набагато ширше, ніж у будь-кого іншого, навіть Бене Ґессерит, які вірять, наче це вони визначили, що таке бути людиною. Я звертаюся лише до вічного зв’язку всього людства, незалежно від означень.

— Ви намагаєтеся сказати… — У роті Сіони надто пересохло, їй складно було говорити. Спробувала зібрати слину. Лето бачив ці рухи під її лицевою маскою. Але питання, поставлене нею, було очевидним, і він не чекав продовження.

— Без мене не існувало б жодних людей, ніде, нікого. А дорога до цього вимирання була б огиднішою за твої найбільш дикі фантазії.

— Ваше гадане передзнання, — глузливо сказала вона.

— Золотий Шлях усе ще стоїть відкритим, — відповів він.

— Я вам не вірю!

— Бо ми не рівні?

— Так!

— Але ми взаємозалежні.

— Що вам потрібно від мене?

«Ах, крик юності, непевної своєї життєвої ніші. — Він відчув силу таємних зв’язків залежності та змусив себе лишатися суворим. — Залежність виховує слабість!»

— Ти — це Золотий Шлях, — сказав він.

— Я? — Це був заледве шепіт.

— Ти читала журнали, які викрала в мене, — промовив він. — У них є я, але де ж ти? Глянь, що я створив, Сіоно. А ти, ти не можеш створити нічого, крім себе самої.

— Слова, ще хитріші слова!

— Я не страждаю від того, що мені поклоняються, Сіоно. Страждаю від того, що мене ніколи не оцінюють належно. Можливо… Ні, я не посмію сподіватися на тебе.

— Яка мета цих журналів?

— Їх записує іксіанська машина. Одного дня в далекому майбутньому журнали знайдуть. Вони змусять людей думати.

— Іксіанська машина? Ви протиставилися Джигаду!

— У цьому теж є свій урок. Що насправді чинять такі машини? Збільшують кількість речей, які ми можемо робити, не задумуючись. Речі, які ми робимо, не задумуючись, і є справжньою небезпекою. Глянь, скільки ти йшла крізь пустелю, не подумавши про свою лицеву маску.

— Ви могли б мене перестерегти!

— І збільшити цим твою залежність.

Вона якусь мить дивилася на нього, а тоді спитала:

— Чому ви хочете, щоб я командувала Рибомовками?

— Бо ти Атрідка, винахідлива й здатна на самостійне мислення. І можеш бути правдивою просто заради правди, як ти її бачиш. Тебе народили й виховали для командування, що означає свободу від залежності.

Вітер крутив довкола них виром пісок та куряву, доки Сіона обдумувала його слова.

— Якщо я погоджуся, ви мене врятуєте?

— Ні.

Вона настільки була певна протилежної відповіді, що їй знадобилося кілька секунд, аби витлумачити це просте слово. Тим часом вітер трохи заспокоївся, відкривши вид крізь дюни на рештки Хаббанійського хребта. Зненацька повітря посвіжіло, наповнившись холодом, що відбирає у тіла вологу так само, як найпекучіше сонце. Частка свідомості Лето відмітила відхилення в керуванні погодою.

— Ні? — Вона була одночасно здивована й обурена.

— Я не укладаю кривавих угод із людьми, яким маю довіряти.

Вона поволі похитала головою, але не зводила очей з його обличчя.

— Що може змусити вас урятувати мене?

— Ніщо не може змусити. Чому ти думаєш, наче можеш змусити мене до того, чого я не роблю? Це не шлях до взаємозалежності.

Її плечі опустилися.

— Якщо я не можу ні укласти з вами угоду, ні змусити вас…

— Тоді тобі слід обрати інший шлях.

«Яке це чудо — стежити за вибуховим пробудженням свідомості», — подумав він. Виразні риси Сіони нічого від нього не приховували. Вона зосередилася на його очах і дивилася так, наче хотіла цілковито поглинути його думки. Нова сила з’явилася в її приглушеному голосі.

— Ви хочете, щоб я знала про вас усе, навіть кожну слабкість?

— Чи маєш ти красти те, що я дав би тобі відкрито?

Гостре ранкове сонце зробило її обличчя різким.

— Я нічого вам не обіцяю!

— Я цього й не вимагаю.

— Але ви дасте мені… воду, якщо я попрошу?

— Це не проста вода.

Вона кивнула.

— А я Атрідка.

Рибомовки не пропустили уроку про цю специфічну сприйнятливість, закладену в Атрідівських генах. Сіона знала, звідки беруться прянощі й що вони можуть із нею зробити. Учителі шкіл Рибомовок ніколи його не підводили. А дрібка меланжу в Сіониній сухій їжі теж зробила своє.

— Бачиш ці маленькі закручені складки біля мого обличчя? — сказав він. — Легенько полоскочи одну з них, а вона випустить краплі вологи, дуже насиченої есенцією прянощів.

Угледів у її очах розпізнання. Пам’яті, що їх Сіона не знала як пам’яті, заговорили до неї. І вона була втіленням багатьох поколінь, у яких Атрідівська вразливість наростала.

Навіть нагальна спрага ще не спонукала її до дії.

Аби полегшити їй переборення кризи, він розповів про фрименських дітей, що полювали на піщану форель на краю оазису, тикаючи в неї, щоб здобути вологу й швидко відновити сили.

— Але ж я Атрідка, — сказала вона.

— Усна історія правдиво про це розповідає.

— Я можу померти від цього.

— На те й випробування.

— Ви зробите з мене справжню фрименку!

— Як інакше ти зможеш навчити своїх потомків виживання, коли мене не стане?

Вона зняла маску й наблизила обличчя до нього. Палець піднявся і торкнувся однієї з закручених складок його каптура.

— Обережно погладь, — сказав він.

Її рука послухалася не його голосу, а якогось внутрішнього чуття. Рухи пальця були точними, вони викликали його власні спогади, те, що переходить від дитини до дитини, з покоління в покоління… як перейшло стільки правдивої і неправдивої інформації. Він повернув обличчя, наскільки це було можливим, і скоса дивився на її обличчя так близько до нього. На краю складки почали утворюватися ясно-сині краплі. Їх супроводжував сильний запах кориці. Вона схилилася до крапель. Він бачив пори біля її носа, те, як рухався язик під час пиття.

Тут вона відступила, не до кінця вдовольнившись, але керуючись обережністю та підозріливістю, як колись Монео. Який батько, така й донька.

— Скільки потрібно, щоб це почало діяти?

— Воно вже діє.

— Ви розумієте…

— Хвилину чи близько цього.

— Я нічого вам за це не винна!

— Я не вимагаю плати.

Вона запечатала лицеву маску.

Він помітив молочну відстороненість, що з’явилася в її очах. Не просячи дозволу, постукала об його передній сегмент, вимагаючи, щоб він приготував теплий гамак зі свого тіла. Він підкорився. Вона вклалася у його легкий вигин. Дивлячись униз, він бачив її. Очі Сіони зоставалися розплющеними, але вони вже не бачили нічого довкола. Раптом вона здригнулася і почала тремтіти, як мале присмертне створіння. Він знав це переживання, та не міг змінити його найдрібнішої частки. У її свідомості не залишиться жодних внутрішніх предків, але вона нестиме крізь вічність чисті зображення, звуки й запахи. Там будуть машини-шукачі, запах крові та нутрощів, люди, які ховаються у своїх норах, розуміючи, що порятунку нема… а до них постійно підступає механічний рух, ближче, ближче й ближче… гучніше… гучніше!

Де б вона не шукала, всюди було так само. Порятунку немає ніде.

Він відчував, як згасає її життя. Змагайся з темрявою, Сіоно! Це та єдина річ, яку завжди робили всі Атріди. Змагалися за життя. А зараз вона змагалася не лише за своє життя, а й за чужі. Хоча він відчував затьмарення… страшний відплив життєвих сил. Вона глибше й глибше занурювалася в темряву, куди глибше, ніж будь-хто інший. Він почав ніжно колихати її, погойдуючи переднім сегментом. Чи подіяло колихання, чи тонка гаряча нитка рішучості, чи те й те разом. Після полудня її тіло здригнулося в чомусь, схожому на нормальний сон. Лише нечасті зітхання видавали відгомін видіння. Він лагідно її погойдував, перекочуючись із боку на бік.

Чи зможе вона повернутися з цих глибин? Він відчув її життєві реакції. Це його заспокоїло. Яка ж у ній сила!

Вона прокинулася надвечір, зненацька усвідомила довколишню тишу, ритм її дихання змінився. Розплющила очі. Глянула на нього, тоді викотилася з гамака й майже годину простояла, повернувшися до нього спиною та мовчки думаючи.

Монео зробив так само. Нова схема поведінки цих Атрідів. Дехто з попередніх виголошував йому промови. Інші задкували, спотикаючись і витріщаючись, змушували його рухатися слідом за ними, звиваючись і скрегочучи камінням. Дехто присідав навпочіпки й втуплювався в землю. Жоден із них не повертався спиною. Лето прийняв цей новий розвиток подій за обнадійливий знак.

— Ти починаєш здобувати уявлення про те, як широко розкинулася моя родина, — сказав він.

Сіона обернулася, її губи стислися в рівну лінію, але вона не глянула йому в очі. Він, однак, міг розгледіти, що дівчина приймає це усвідомлення, яке дуже мало хто міг поділяти з ним так, як поділяла вона: одинична множинність Лето робила його родиною все людство.

— Ви могли врятувати моїх друзів у лісі, — звинуватила вона його.

— Ти теж могла їх урятувати.

Вона зціпила кулаки, притисла їх до скронь, гнівно дивлячись на нього:

— Але ви все знали!

— Сіоно!

— Невже я мусила дізнатися про це так? — прошепотіла вона.

Він промовчав, змушуючи її саму відповісти на власне питання. Вона повинна сама розпізнати, що його первинна свідомість працює на фрименський лад і що хижак, подібно до страшних машин її апокаліптичного видіння, може рухатися за будь-якою істотою, яка зоставляє сліди.

— Золотий Шлях, — прошепотіла вона. — Я можу його відчути. — Тоді, дивлячись на нього: — Це так жорстоко!

— Виживання завжди жорстоке.

— Вони не могли сховатися, — прошепотіла вона. Тоді голосно: — Що ви зробили зі мною?

— Ти намагалася бути фрименською бунтівницею, — відповів він. — Фримени мали майже неймовірне вміння читати знаки в пустелі. Могли прочитати навіть легенькі сліди вітру на піску.

Він бачив у ній початки каяття, докорів сумління, спогади про мертвих товаришів, які пропливали в її свідомості. Говорив швидко, знаючи, що невдовзі надійде черга почуття провини, а тоді гніву на нього:

— Хіба ти мені б повірила, якби я просто привів тебе сюди й розповів?

Докори сумління накрили її з головою. Розтулила губи за маскою і судомно зітхнула.

— Ти ще не вижила в пустелі, — перестеріг він її.

Поступово її дрижання затихло. Фрименські інстинкти, які він змусив у ній працювати, подарували звичне заспокоєння.

— Я виживу, — сказала вона. Зустрілася з ним поглядом. — Ви читаєте нас по емоціях, чи не так?

— Вони — запалювачі думки, — відповів він. — Я можу розпізнати найменший поведінковий нюанс через його емоційне походження.

Бачив, що вона приймає свою наготу так само, як приймав її Монео: зі страхом і ненавистю. Це не мало особливого значення. Він дослідив їхнє майбутнє. Так, вона мала б вижити в його пустелі, бо її сліди лягали на пісок поруч із ним… але він не бачив її тіла над цими слідами. Однак одразу ж за прокладеною стежкою Лето розгледів раптовий отвір там, де раніше все було прихованим. Смертний крик Антеак відбився луною в його пророчій свідомості… і з’явився рій нападниць-Рибомовок!

«Наближається Малкі, — подумав він. — Ми зустрінемося знову, Малкі і я».

Лето розплющив зовнішні очі й побачив, що Сіона все ще на нього дивиться.

— Я досі вас ненавиджу! — сказала вона.

— Ти ненавидиш вимушену жорстокість хижака.

Вона промовила з їдким натхненням:

— Але я бачила дещо інше! Ви не можете простежити за моїми слідами!

— Саме тому ти мусиш розмножуватися і зберегти цю рису.

Він не встиг договорити, як пішов дощ. Раптове потемніння захмареного неба й злива впали на них одночасно. Хоча Лето й відчув відхилення погодного контролю, небезпека застала його зненацька. Він знав, що час від часу в Сар’єрі дощило, дощ швидко рідшав, а вода тим часом стікала й щезала. Кілька калюж висохне, коли повернеться сонце. Часто злива навіть не торкалася землі; це був примарний дощ, який випаровувався, тільки-но зіткнувшись із перегрітим повітряним шаром одразу ж над поверхнею пустелі, а тоді розсіювався на вітрі. Але цей дощ промочив його.

Сіона відкинула свій лицевий клапан і жадібно підняла обличчя, ловлячи водні потоки та навіть не помічаючи їхнього впливу на Лето.

Коли перші краплі вразили його, прорвавшись крізь прикриття з піщаної форелі, він застиг і згорнувся у болісний клубок. Різні потяги піщаної форелі та піщаного черва надали слову «біль» нового значення. Він відчував, що розірваний на шмаття. Піщана форель хотіла кинутися до води й поглинути її в капсули. Піщаний черв відчув смертне змочування. Звивисті цівки синього диму забили з кожного місця, де його торкнувся дощ. Внутрішні механізми його тіла почали витворювати справжню есенцію прянощів. Лето лежав у калюжах води, а над ним здіймався синій дим. Він звивався і стогнав.

Хмари пропливли. Минуло кілька хвилин, перш ніж Сіона помітила, що йому недобре.

— Що з вами?

Він не мав сил відповісти. Дощ перестав, але залишалася вода на каменях і в калюжах довкола нього й під ним. Тікати не було куди.

Сіона бачила, як синій дим звивається над кожним місцем, де його торкнулася вода.

— Це ж вода!

Праворуч здіймалося невелике підвищення поверхні, звідки вода стекла. Він болісно потягся туди, стогнучи при кожній новій калюжі. Коли дістався підвищення, там було майже сухо. Біль повільно відступив, і тоді він зрозумів, що Сіона стоїть просто перед ним. Вивчала його, прикриваючись удаваною турботою.

— Чому вода вам шкодить?

«Шкодить? Яке невідповідне слово!» Та годі було ухилитися від її питань. Тепер вона знала достатньо, щоб шукати відповіді. Цю відповідь можна знайти. Затинаючись, він пояснив зв’язок піщаної форелі та піщаного черва з водою. Вона мовчки його вислухала.

— Але волога, яку ви мені дали…

— Вона буферизована й замаскована прянощами.

— Чому ж ви ризикуєте тут без свого повозу?

— Не можна бути фрименом у Цитаделі чи на повозі.

Сіона кивнула.

Він бачив, що в її очах знову спалахнуло полум’я бунту. Не мусила почуватися винною чи залежною. Вона більше не могла уникнути віри в його Золотий Шлях, але яка різниця? Неможливо вибачити його жорстокі вчинки! Вона мала право його відкинути, відмовити в місці у своїй сім’ї. Він не був людиною, був геть не таким, як вона. І вона дізналася таємницю його згуби! Оточи його водою, знищ його пустелю, знерухом його в канаві агонії! Невже вона думала, що приховала від нього думки, коли відвернулася?

«І що я можу з цим зробити? — питав він себе. — Тепер вона мусить жити, а я тим часом мушу демонструвати ненасилля».

Тепер, коли він дещо знав про натуру Сіони, як же легко було здатися, сліпо зануритися у власні думки. Яка ж вона чарівлива, ця спокуса жити лише у своїх спогадах, але його дітям досі був потрібен черговий урок — урок на власному прикладі, щоб уникнути останньої загрози на Золотому Шляху.

«Яке болісне рішення!» Він відчув нову хвилю співчуття до Бене Ґессерит. Труднощі, що постали перед ним, були схожі на ті, які пережили вони, зіткнувшись із існуванням Муад’Діба. «Він був остаточною метою їхньої розплідної програми — його батько, — і вони теж не могли його врятувати».

«Крізь вилом пройдемо, або тілами…»[10] — подумав він і придушив криву посмішку, викликану власним лицедійством.