Бог-Імператор Дюни

* * *

У глибині вирізаної в камені ущелини, уздовж якої пролягала Королівська Дорога, ведучи на рівний підступ до мосту через річку Айдаго, повітря було застояним. Дорога повернула праворуч, віддаляючись від рукотворного громаддя каміння та ґрунту. Монео, йдучи поруч із Королівським Повозом, побачив бруковану стрічку, яка через верх вузького насипного гребеня тяглася до мереживної пласталевої конструкції. Це був міст, десь за кілометр від них.

Річка, усе ще в глибині прірви, повертала до них праворуч, а тоді бігла прямо через багаторівневі каскади в напрямку дальньої сторони Забороненого Лісу, де довколишні стіни опускалися майже до рівня води. Там, на околицях Онна, розкинулися сади та городи, що допомагали прогодувати місто.

Монео, дивлячись на віддалений відрізок річки, видимий з того місця, де він крокував, побачив, що верхів’я каньйону купається у світлі, тоді як вода тече серед тіней, які розривають тільки слабкі сріблясті зблиски каскадів.

Просто перед ними дорога до мосту виблискувала в сонячному світлі, а темні тіні ерозійних узвозів обабіч розбігалися наче стріли, вказуючи потрібний шлях. Сонце, піднявшись, уже розігріло поверхню дороги. Повітря над нею дрижало, попереджаючи про настання дня.

«Безпечно дістанемося до міста ще до найбільшої спеки», — подумав Монео.

Він біг підтюпцем, з утомленою терплячістю, яка завжди опосідала його в цьому місці, зосереджено втупившись у дорогу попереду. Чекав появи музейних фрименів із петицією. Знав, що вони вийдуть з одного із ерозійних узвозів. Десь по цей бік мосту. Такою була домовленість. Зараз немає змоги зупинити їх. А Бог-Імператор досі має ознаки Черва.

Лето відчув фрименів, перш ніж хтось із його супроводу побачив або почув їх.

— Слухай! — гукнув він.

Монео напружився в повній готовності.

Лето перекотив своє тіло на повозі, вигнувся дугою перед бульбашковим покривалом і глянув уперед.

Монео добре таке знав. Чуття Бога-Імператора, набагато гостріші, ніж у будь-кого з оточення, виявили попереду якесь збурення. Фримени почали наближатися до дороги. Монео дозволив собі відступити на крок, підійшовши до самої межі своєї обов’язкової позиції. Тоді й сам це почув.

То був звук, з яким осипався гравій.

З’явилися перші фримени. Вони виходили з узвозів обабіч дороги не далі ніж за сто метрів перед Королівським кортежем.

Дункан Айдаго рвонув уперед і пригальмував поруч із Монео.

— Це фримени? — спитав Айдаго.

— Так, — сказав Монео, не зводячи очей з Бога-Імператора, що знову опустив громаддя свого тіла на повіз.

Музейні фримени зібралися на дорозі й скинули верхній одяг, відкривши червоно-пурпурне вбрання під ним. Монео зітхнув. Фримени вдяглися як прочани: якийсь чорний одяг під барвистими накидками. Ті, що стояли попереду, вимахували сувоями паперу, тоді як уся група з піснями й танцями наближалася до Королівського кортежу.

— Петиція, Владико! — кричали проводирі. — Вислухай нашу петицію!

— Дункане! — гукнув Лето. — Прибери їх!

Рибомовки за покликом свого Владики рушили вперед крізь ряди дворян. Айдаго махнув їм, скеровуючи в бік натовпу, що наближався. Вартівниці утворили фалангу, Айдаго став на її вістрі.

Лето ривком згорнув бульбашкове покривало свого повозу, збільшив швидкість і заревів ще гучніше:

— Геть із дороги! Геть із дороги!

Музейні фримени, побачивши вартівниць, що бігли попереду, і розігнаний повіз, на крик Лето заворушилися, наче бажаючи відкрити прохід посередині дороги. Монео був змушений бігти, щоб устигнути за повозом. Він на мить глянув на придворних, що підбігали ззаду, а потім побачив першу неочікувану зміну фрименської програми.

Весь як один співучий натовп скинув прочанські накидки, відкривши чорні однострої, такі самі, як на Айдаго.

«Що вони роблять?» — здивувався Монео.

Не встигши й подумати, Монео побачив, як риси найближчих облич знущально тануть, як у лицеплясів, і кожне перетворюється на подобу Дункана Айдаго.

— Лицепляси! — скрикнув хтось.

Лето теж був спантеличений сум’яттям подій, тупотом численних ніг, що бігли дорогою, гариканням наказів, за якими Рибомовки формували фалангу. Він додав швидкості повозу, зменшивши відстань між собою та вартівницями, а тоді почав бити в сигнальний дзвін і гудіти різким клаксоном повозу. Нерозбірливий шум накрив усю сцену, дезорієнтуючи навіть деяких Рибомовок, привчених до нього.

Прохачі миттю поскидали з себе прочанські накидки й розпочали трансформаційний маневр, їхні обличчя замерехтіли, набираючи рис Дункана Айдаго. Лето почув крик: «Лицепляси!» Визначив його джерело: чоловік однієї з Рибомовок, клерк Королівської Бухгалтерії.

Першою реакцією Лето були веселощі.

Вартівниці й лицепляси зіткнулися. На зміну прохацьким співам прийшли крик і вереск. Лето розпізнав тлейлаксанські військові команди. Щільний вузол Рибомовок сформувався довкола вбраної в чорне постаті Дункана. Вартівниці дотримувалися часто повторюваних наказів Лето захищати свого командира-гхолу.

«Але як вони відрізняють його від інших?»

Лето майже зупинив свій повіз. Ліворуч він бачив Рибомовок, що вимахували своїми гумовими палицями. На лезах клинків виблискувало сонце. Тоді пролунало дзижчання лазерострілів — звук, який бабця Лето визначила колись як «найстрашніший у нашому Всесвіті». В авангарді здійнявся вибух ще численніших криків і вересків.

Лето зреагував при першому ж звуці лазеростріла. Спрямував Королівський Повіз із дороги праворуч, перейшов з коліс на силові підвіски й погнав повіз як бойовий таран на щільну групу лицеплясів, що намагалися вступити в бій з його боку. Звернувши крутою дугою, знову вдарив у них з іншого боку, відчув руйнівне зіткнення тіл із пласталлю, побачив червоний потік крові, а тоді з’їхав із дороги вниз в ерозійний узвіз. Коричневі зубчаті схили узвозу промайнули повз нього. Піднявся вперед і вгору, перемахнув каньйон річки, діставшись оглядового майданчика на високому кам’яному поясі біля Королівської Дороги. Там він зупинився і розвернувся, недосяжний для ручних лазерострілів.

Що за несподіванка!

Хрипкий сміх тремтливими конвульсіями струснув його великим тілом. Веселощі поступово відступали.

Зі свого місця Лето міг бачити міст і арену битви. Розкидані безладно тіла покривали всю землю й довколишні узвози. Він розпізнав шати придворних, однострої Рибомовок, скривавлену чорноту маскарадного одягу лицеплясів. Уцілілі придворні скупчилися позаду, а Рибомовки тим часом ганяли серед полеглих і перевіряли, чи нападники справді мертві, швидко вдаряючи ножем у кожне тіло.

Лето пробіг поглядом поле битви, шукаючи чорного однострою свого Дункана. Серед тих, що трималися на ногах, не було такого. Жодного! Лето придушив вибух розчарування, тоді побачив з-поміж придворних тісну групу Рибомовок і… і оголену постать.

Оголену!

Це був Дункан! Оголений! Звичайно! Дункан Айдаго без однострою не був лицеплясом.

Ним знову струснув сміх. Несподіванки з усіх боків. Яким шоком це мало стати для нападників. Вони, очевидно, не були готові до такої відповіді.

Лето спустив повіз на дорогу, висунув колеса й покотив униз, до мосту. Перетнув міст із почуттям déjà vu, усвідомлюючи незліченні мости зі своїх спогадів, переправи, здійснювані задля оглядання наслідків битв. Коли з’їхав із мосту, Айдаго вирвався з кільця вартівниць і побіг до нього, оминаючи тіла й перестрибуючи через них. Лето зупинив повіз і глянув на оголеного бігуна. Дункан був наче грецький воїн-посланець, що мчить до свого командира, аби сповістити про розв’язку бою. Ця конденсована історія приголомшила пам’яті Лето.

Айдаго, ковзнувши, пригальмував біля повозу. Лето розгорнув бульбашкове покривало.

— Кляті лицепляси, геть усі! — видихнув Айдаго.

Не намагаючись приховати свої веселощі, Лето спитав:

— Чия була ідея скинути однострій?

— Моя! Але вони не дозволили мені битися!

Прибіг Монео з групою вартівниць. Одна з Рибомовок кинула Айдаго синього плаща, гукнувши:

— Намагаємося зняти цілий однострій з якогось тіла.

— Я свій розірвав, — пояснив Айдаго.

— Хтось із лицеплясів утік? — спитав Монео.

— Жодний, — відповів Айдаго. — Визнаю, що ваші жінки — добрі воячки, але чому вони не дозволили мені…

— Бо вони мають наказ захищати тебе, — відповів Лето. — Завжди захищають найцінніше…

— Четверо з них загинуло, витягаючи мене звідти, — сказав Айдаго.

— Ми втратили всього понад тридцять осіб, Владико, — промовив Монео. — Підрахунок ще триває.

— Скільки лицеплясів? — спитав Лето.

— Схоже, що рівно п’ятдесят, Владико, — відповів Монео. Говорив тихо, зі здивованим виразом обличчя.

Лето захихотів.

— Чому ти смієшся? — різко спитав Айдаго. — Понад тридцять наших людей…

— Але ж якими нездарами виявилися тлейлаксу, — сказав Лето. — Хіба ти не розумієш, що всього п’ятсот літ тому вони були куди ефективнішими, куди небезпечнішими. Уявити лишень, щоб вони зважилися на такий дурний маскарад! І не передбачили твоєї блискучої відповіді!

— Вони мали лазеростріли, — сказав Айдаго.

Лето обернув свої об’ємисті передні сегменти і вказав на дірку, випалену в його балдахіні майже біля повозу, посередині. Оплавлені зірчасті промені оббігали дірку.

— Влучили в кілька місць унизу, — промовив Лето. — На щастя, не пошкодили жодної підвіски чи колеса.

Айдаго вдивлявся в дірку балдахіна, зауваживши, що вона була на рівні тіла Лето.

— Поцілили в тебе? — спитав він.

— О так, — відповів Лето.

— Ти поранений?

— Я невразливий до лазеростріла, — збрехав Лето. — При нагоді покажу.

— Що ж, але я вразливий, — сказав Айдаго. — І твої вартівниці. Ми всі мусимо мати щитовий пояс.

— Щити заборонені у всій Імперії, — відповів Лето. — Володіння щитом — це серйозний злочин.

— Питання щита, — ризикнув Монео.

Айдаго подумав, що Монео просить пояснити принцип дії щита, й сказав:

— Пояси розвивають силове поле, що відбиває кожен об’єкт, який намагається ввійти з небезпечною швидкістю. Вони мають одну серйозну ваду. Якщо протяти силове поле пучком лазеростріла, вибух від цього може змагатися з дуже великою термоядерною бомбою. Жертва нападу й нападник гинуть одночасно.

Монео лише глянув на Айдаго, а той кивнув.

— Розумію, чому вони заборонені, — сказав Айдаго. — Як я здогадуюсь, Велика Конвенція проти атомної зброї досі чинна й добре працює?

— Працює ще краще, відколи ми обшукали всі атомні сховища Родин і перенесли знайдене в безпечне місце, — промовив Лето. — Але тут ми не маємо часу для обговорення цих питань.

— Одну річ мусимо обговорити, — заперечив Айдаго. — Пересування пішки відкритою місцевістю надто небезпечне. Ми мали б…

— Це традиція, і ми її продовжуватимемо, — сказав Лето.

Монео схилився до самого вуха Айдаго.

— Ви дратуєте Владику Лето, — шепнув він.

— Але…

— Ви ніколи не думали про те, наскільки легше контролювати людей, що пересуваються пішки? — спитав Монео.

Айдаго різко обернувся і з раптовим розумінням глянув йому в очі.

Лето скористався з нагоди й почав роздавати накази:

— Монео, простеж, щоб не залишилося жодних слідів нападу, жодної плями крові, жодного шматка одягу.

— Так, Владико.

Айдаго обернувся на шум людей, які підступили до них, і побачив, що всі вцілілі, навіть поранені в бандажах підійшли послухати.

— Ви всі, — промовив Лето, звертаючись до натовпу довкола повозу. — Ні слова про це. Нехай тлейлаксу потривожаться.

Він глянув на Айдаго.

— Дункане, як ці лицепляси дісталися території, куди лише мої музейні фримени мають вільний доступ?

Айдаго мимоволі глянув на Монео.

— Це моя провина, Владико, — сказав Монео. — Це я влаштував так, щоб фримени представили тут свою петицію. Я навіть заспокоїв щодо цього Дункана.

— Пам’ятаю, що ти згадував про петицію, — мовив Лето.

— Я думав, що це стане для вас розвагою, Владико.

— Петиції мене не розважають, а дратують. А особливо дратують петиції від людей, єдиним призначенням яких у моїй схемі дій є збереження древніх форм.

— Владико, ви стільки разів згадували про нудьгу цих паломництв до…

— Я тут не для того, щоб згладжувати нудьгу інших!

— Владико?

— Музейні фримени не розуміють нічого з древніх звичаїв. Вони годяться лише для того, щоб виконувати рухи. Це, природно, викликає в них нудьгу, тож вони подають петиції, прагнучи запровадження змін. А це дратує мене. Я не дозволю змін. А тепер скажи, як ти довідався про петицію?

— Від самих фрименів, — відповів Монео. — Деле…

Він урвав, насупився.

— Члени делегації були тобі знайомі?

— Звичайно, Владико. Інакше б я не…

— Вони мертві, — сказав Айдаго.

Монео глянув на нього, не розуміючи.

— Людей, яких ви знали, убили, а їхнє місце зайняли міми-лицепляси, — вів далі Айдаго.

— Я виявився неуважним, — промовив Лето. — Я мав навчити всіх вас розпізнавати лицеплясів. Тепер ми це виправимо, коли вони так по-дурному роззухвалилися.

— Чому вони так роззухвалилися? — спитав Айдаго.

— Можливо, хочуть відвернути нашу увагу від чогось іншого, — промовив Монео.

Лето всміхнувся до Монео. Через стрес, викликаний особистою загрозою, розум Монео запрацював як слід. Він підвів свого Владику, сплутавши мімів-лицеплясів зі знайомими фрименами. Тепер Монео відчував, що дальша його служба залежатиме від тих здібностей, за які його колись обрав Бог-Імператор.

— Зараз ми маємо час приготуватися, — сказав Лето.

— Щоб відвернути нас від чого? — запитав Айдаго.

— Від іншої змови, співучасниками якої вони є, — відповів Лето. — Думають, що я їх суворо покараю, але серцевина тлейлаксу залишиться в безпеці — завдяки тобі, Дункане.

— Тут вони не збиралися зазнати невдачі, — зауважив Айдаго.

— Однак були готовими до такої можливості, — відповів Монео.

— Вірять, що я їх не знищу, бо вони мають оригінальні клітини мого Дункана Айдаго, — сказав Лето. — Розумієш, Дункане?

— І мають слушність? — з натиском запитав Айдаго.

— Вони близькі до того, щоб помилятися, — відповів Лето. Повернувся до Монео. — Жоден слід цієї події не сміє бути помітним, коли ми ввійдемо до Онна. Свіжі однострої, нові вартівниці на заміну вбитих і поранених… усе має бути, як було.

— Мертві є й серед ваших придворних, Владико, — сказав Монео.

— Замінити їх!

— Так, Владико, — поклонився Монео.

— І послати по новий балдахін до мого повозу!

— Як накаже мій Владика.

Лето відвів свій повіз на кілька кроків назад, обернувся і рушив у бік мосту, підкликавши Айдаго.

— Дункане, складеш мені товариство.

Айдаго спершу повільно, з великою неохотою в кожному русі, покинув Монео та решту, а тоді, прискоривши крок, наблизився до відкритого бульбашкового покривала повозу і йшов поруч із ним, пильно вдивляючись у Лето.

— Що тебе непокоїть, Дункане? — спитав Лето.

— Ти справді думаєш про мене як про свого Дункана?

— Звичайно, так само як і ти думаєш про мене як про свого Лето.

— Чому ти не знав, що цей напад наближається?

— Натякаєш на моє хвалене передзнання?

— Так!

— Лицепляси віддавна не привертали моєї уваги.

— Припускаю, що тепер це зміниться?

— Не надто.

— Чому ні?

— Бо Монео мав рацію. Я не дозволю відволікти мене.

— Вони справді могли тебе там убити?

— З великою ймовірністю. Знаєш, Дункане, мало хто розуміє, якою катастрофою стане мій кінець.

— Що замишляють тлейлаксу?

— Пастку, я думаю. Гарненьку пастку. Вони послали мені сигнал, Дункане.

— Який сигнал?

— Що розпочалася нова ескалація безрозсудних мотивів, які керують частиною моїх підданих.

Вони пройшли міст і почати підійматися до оглядового майданчика Лето. Айдаго йшов у тривожному мовчанні.

На вершині Лето глянув понад високі скелі й побачив безплідний Сар’єр.

На місці нападу за мостом досі лунав лемент членів його супроводу, що втратили дорогих людей. Своїм гострим слухом Лето розпізнав голос Монео, який перестерігав їх, що траур мусить бути коротким. У Цитаделі їх чекають інші близькі, а гнів Бога-Імператора добре відомий.

«Коли дістанемось Онна, їхні сльози висохнуть, а до облич приклеяться усмішки, — подумав Лето. — Гадають, що мені на них байдуже! Але яке це насправді має значення? Для осіб із недовгим віком і недовгими задумами це лише побіжна прикрість».

Вид на пустелю заспокоїв його. З цієї точки не міг бачити каньйону річки, якщо тільки не обернутися в протилежний бік, до Фестивального Міста. Дункан біля повозу зберігав милосердне мовчання. Дивлячись трохи ліворуч, Лето побачив край Забороненого Лісу. На тлі цього зеленого краєвиду його пам’ять раптом стиснула Сар’єр до маленького залишкового клаптика всепланетної пустелі, колись такої могутньої, що боялися її всі. Навіть дикі фримени, які нею мандрували.

«Це все річка, — подумав Лето. — Обернувшись, побачу свій витвір».

Рукотворна западина, якою протікала річка Айдаго, була лише продовженням Ущелини, яку колись Пол Муад’Діб пробив у високій Оборонній Стіні, роблячи прохід для своїх легіонів верхи на червах. Там, де текла тепер вода, Муад’Діб вів своїх фрименів з куряви коріолісової бурі до історії… і до цього.

Лето почув знайоме ступання Монео, звуки кроків, якими мажордом долав шлях до оглядового майданчика. Монео підійшов до Айдаго й на мить зупинився, щоб перевести подих.

— Коли ми зможемо рушати? — спитав Айдаго.

Монео махнув йому, наказуючи мовчати, і звернувся до Лето.

— Владико, ми дістали звістку з Онна. Бене Ґессерит вислали повідомлення, що тлейлаксу нападуть, перш ніж ви дістанетеся мосту.

Айдаго пирхнув.

— Вони дещо спізнилися, ні?

— Це не їхня провина, — сказав Монео. — Капітанка Варти Рибомовок їм не повірила.

Інші члени супроводу Лето почали тонким потічком спускатися до оглядового майданчика. Дехто з них ще мав одурманений вигляд, досі перебуваючи в шоці. Рибомовки жваво метушилися серед них, наказуючи прибрати веселішого виразу обличчя.

— Заберіть Варту з посольства Бене Ґессерит, — наказав Лето. — Пошліть їм звістку. Скажіть, що їхня аудієнція так і залишається останньою, але їм не слід цього боятися. Скажіть їм, що останні будуть першими. Вони зрозуміють натяк.

— А що з тлейлаксу? — спитав Айдаго.

Лето зосередився на Монео.

— Так, тлейлаксу. Вишлемо їм сигнал.

— Так, Владико?

— За моїм наказом і не раніше маєте почати публічне шмагання посла Тлейлакса і його вигнання.

— Владико!

— Ти невдоволений?

— Якщо ми маємо тримати це в таємниці, — Монео озирнувся через плече, — як ви поясните шмагання?

— Ми його не пояснюватимемо.

— Не наведемо жодної причини?

— Жодної.

— Але ж, Владико, поголос і розповіді, які…

— Я реагую, Монео! Нехай відчують мою приховану частину, ту, що діє без мого відома, бо там немає нічого необхідного, щоб відати.

— Це викличе паніку, Владико.

Айдаго не стримав вибуху хрипкого сміху. Він ступив крок, ставши між Монео та повозом.

— Він чинить ласку цьому послові! Були правителі, які спалили б цього дурня на повільному вогні.

Монео намагався поговорити з Лето через плече Айдаго.

— Але ж, Владико, ця акція підтвердить тлейлаксу, що на вас вчинено напад.

— Вони вже це знають, — сказав Лето. — Але не зізнаються.

— А якщо ніхто з нападників не повернеться… — промовив Айдаго.

— Розумієш, Монео? — спитав Лето. — Коли ми вмаршируємо до Онна без жодного ушкодження, тлейлаксу повірять, що зазнали цілковитої поразки.

Монео озирнувся на Рибомовок і придворних, які зачаровано слухали цю розмову. Мало хто з них був колись свідком такого прямого та значущого обміну думками між Богом-Імператором та його найближчими помічниками.

— Коли мій Владика дасть сигнал до покарання посла? — спитав Монео.

— Під час аудієнції.

Лето почув, як надлітають ’топтери, побачив сонячний блиск на їхніх крилах і роторах, тоді, придивившись уважніше, розгледів новий балдахін для свого повозу, підвішений під одним із ’топтерів.

— Пошкоджений балдахін повернути до Цитаделі й полагодити, — наказав Лето, все ще вдивляючись у ’топтери. — Якщо виникнуть питання, скажіть майстрам, що це звичайний ремонт — піщаний вітер подряпав ще один балдахін.

Монео зітхнув.

— Так, Владико. Зробимо, як накажете.

— Нумо, Монео, підбадьорись, — сказав Лето. — Далі йди поруч зі мною.

Тоді Лето звернувся до Айдаго:

— Візьми з собою кількох вартівниць і розвідай, що там попереду.

— Думаєш, буде ще один напад? — спитав Айдаго.

— Ні, але так вартівниці будуть чимось зайняті. І вдягни свіжий однострій. Не хочу, щоб ти носив щось, занечищене брудними тлейлаксу.

Айдаго слухняно відійшов.

Лето дав Монео знак підійти ближче. Коли Монео схилився до повозу, обличчям менш ніж за метр від Лето, Бог-Імператор стишив голос і сказав:

— Це спеціальний урок для тебе, Монео.

— Владико, знаю, що я мав би запідозрити лице…

— Не про лицеплясів мова! Це урок для твоєї доньки!

— Сіони? Що вона може…

— Скажи їй таке: певним чином вона як та сила всередині мене, що діє без мого відома. Завдяки їй я пам’ятаю, як це — бути людиною… і кохати.

Монео дивився на Лето, нічого не розуміючи.

— Просто передай їй послання, — промовив Лето. — Ти не мусиш його розуміти. Просто скажи їй мої слова.

Монео відступив.

— Як накаже мій Владика.

Лето згорнув бульбашковий балдахін, склавши покривало так, щоб командам ’топтерів легше було його поміняти.

Монео обернувся й глянув на людей, що чекали на пласкому оглядовому майданчику. Зауважив річ, на яку раніше не звернув уваги, вона стала помітною після сутички, бо не всі встигли привести себе до ладу. Деякі придворні мали вбудовані хитрі прилади, що допомагали їм краще чути. Вони підслуховували. А такі пристрої могли походити лише з Ікса.

«Попереджу Дункана і Варту», — подумав Монео.

Чомусь він вирішив, що це відкриття ознаменувало їхній провал. Як вони можуть заборонити ці речі, якщо більшість дворян і Рибомовок знає чи здогадується, що Бог-Імператор купує в іксіан заборонені машини?