Бог-Імператор Дюни

* * *

Лето лежав без повозу на високому захищеному балконі вежі Малої Цитаделі, стримуючи роздратування, викликане, як він знав, необхідними запізненнями, що відкладали його одруження з Хві Норі. Він дивився на південний захід. Десь там, за потемнілим горизонтом, Дункан, Сіона та їхні супутники провели вже шість днів у селі Туоно.

«Ці запізнення — моя провина, — подумав Лето. — Це я змінив місце шлюбу, тому бідний Монео мусив переглянути всі приготування».

І тепер, звичайно, додалася справа Малкі.

Жодної з цих необхідностей не можна було пояснити Монео, — той, як це було чутно, метушився в центральному покої орлиного гнізда, переймаючись своєю відсутністю на командному посту, звідки він керував святковими приготуваннями. Монео так усім переймався!

Лето глянув у бік призахідного сонця. Воно низько стояло над обрієм, за час останньої бурі зблякнувши до тьмяно-оранжевої барви. Дощ причаївся у низьких хмарах на півдні за Сар’єром. У затяжній тиші Лето стежив за цим дощем, що тягся без початку і кінця. Хмари розросталися на тлі суворого сірого неба, дощ спадав помітними струменями. Він почувався оповитим спогадами, що прийшли непрошені. Тяжко було струснути з себе цей настрій, тож він пробурмотів закарбовані в пам’яті рядки древнього вірша.

— Ви щось казали, Владико? — Голос Монео пролунав поблизу Лето. Розплющивши очі, Лето побачив вірного мажордома, що стояв, уважно чекаючи.

Лето переклав на галах промовлені ним слова:

— Соловей звив гніздо на сливі, але що ж він робитиме з вітром?

— Це питання, Владико?

— Це древнє питання. Відповідь проста. Хай соловей тримається своїх квітів.

— Я не розумію, Владико.

— Перестань говорити тривіальні речі, Монео. Мене дратує, коли ти це робиш.

— Пробачте мені, Владико.

— А що ще я можу зробити? — Лето вивчав опущене донизу обличчя Монео. — Ми з тобою, Монео, хай там як, але влаштовуємо добрий театр.

Монео зиркнув на обличчя Лето.

— Владико?

— Ритуали релігійних свят Вакха були зародком грецького театру, Монео. Релігія часто веде до театру. А з нас вийде добрий театр.

Лето знову відвернувся та глянув на південно-західний обрій.

Зараз там вітер нагромаджував хмари. Лето прислухався, чи чути шум, з яким пісок зсипається з дюн, але в орлиному гнізді вежі не було нічого, крім лункої тиші, за якою шипів найтихіший із тихих вітрів.

— Хмари, — прошепотів він. — Я ще раз випив би чашу місячного світла, і древнє море котиться біля моїх ніг, тонкі хмари притулилися до стемнілого неба, і синьо-сірий плащ довкола моїх пліч, і кінське іржання поблизу.

— Мій Владика стурбований, — сказав Монео. Співчуття в його голосі болісно різонуло Лето.

— Яскраві тіні мого минулого, — промовив Лето. — Ніколи не дадуть мені спокою. Я слухав заспокійливий звук, звук надвечірнього дзвону із маленького містечка, і він сказав мені лише те, що я — мелодія і душа цього місця.

Доки він говорив, темрява оповила вежу. Довкола них запалало автоматично ввімкнуте світло. Лето перевів увагу назовні, де тонка динна скибка Першого місяця пливла над хмарами, а відбите від планети оранжеве світло вимальовувало повне коло супутника.

— Владико, навіщо ми сюди прибули? — спитав Монео. — Чому ви мені не кажете?

— Я хотів скористатися з того, що це застане тебе зненацька, — відповів Лето. — Невдовзі тут сяде ліхтер Гільдії. Рибомовки привезуть мені Малкі.

Монео зробив глибокий ковток повітря і на мить його затримав, перш ніж видихнути.

— Дядько… Хві? Цей Малкі?

— Ти здивований, що я тебе про це не попередив, — сказав Лето.

Монео відчув, як його пройняло холодом.

— Владико, якщо ви хочете зберегти це в таємниці від…

— Монео? — озвався Лето тоном м’якого умовляння. — Я знаю, що Малкі пропонував тобі більші спокуси, ніж будь-хто інший…

— Владико! Я ніколи…

— Я знаю це, Монео. — Знову той лагідний тон. — Але несподіванка струснула твоїми спогадами, ожививши їх. Тепер ти готовий до всього, чого я можу від тебе вимагати.

— Що… що мій Владика…

— Можливо, нам доведеться позбутися Малкі. Він наша проблема.

— Я? Ви хотіли б, щоб я…

— Можливо.

Монео проковтнув слину, тоді заговорив:

— Превелебна Мати…

— Антеак мертва. Вона добре мені послужила, але вона мертва. Сталося нечуване насилля, коли мої Рибомовки напали на… місце, де переховувався Малкі.

— Без Антеак нам буде краще, — сказав Монео.

— Ціную твою недовіру до Бене Ґессерит, але я хотів би, щоб Антеак покинула нас в якийсь інший спосіб. Вона була нам вірною, Монео.

— Превелебна Мати була…

— Як Бене Тлейлакс, так і Гільдія прагнули здобути таємницю Малкі, — сказав Лето. — Коли вони побачили, що ми рушили проти іксіан, ударили перед моїми Рибомовками. Антеак… що ж, вона змогла лише трохи їх затримати, але цього вистачило. Мої Рибомовки встигли потрапити в це місце…

— Таємницю Малкі, Владико?

— Коли щось зникає, — промовив Лето, — у цьому міститься така ж звістка, як у тому, що щось зненацька з’являється. Порожній простір завжди заслуговує нашого вивчення.

— Що має на увазі мій Владика під словом «порожній»?

— Малкі не помер! Я точно б це знав. Куди він подівся, зникнувши?

— Зник… від вас, Владико? Ви хочете сказати, що іксіани…

— Удосконалили пристрій, який колись давно дали мені. Удосконалювали його повільно й витончено, приховуючи оболонки всередині прихованих оболонок, але я помітив тіні. Це мене здивувало. Я був задоволений.

Монео обдумав це. Пристрій, який приховував… Аххх! Бог-Імператор кілька разів згадував про таке: спосіб приховування записаних ним думок. Монео сказав:

— І Малкі приховує таємницю…

— О так! Але це ще не справжня таємниця Малкі. Він глибоко приховує іншу, думаючи, що я про неї не здогадуюся.

— Іншу… але ж, Владико, якщо вони можуть приховати навіть від вас…

— Тепер це багато хто може, Монео. Вони розпорошилися, коли мої Рибомовки атакували. Таємниця іксіанського пристрою поширилася світом.

Очі Монео тривожно розширилися:

— Владико, якщо хтось…

— Якщо вони навчаться бути спритними, то не зоставлятимуть слідів, — сказав Лето. — Розкажи мені, Монео, що Нейла каже про Дункана? Не протестує проти звітування безпосередньо тобі?

— Хай що наказав би мій Владика… — Монео прокашлявся. Не міг збагнути, чому його Бог-Імператор каже про приховані сліди, а тоді, на одному подиху, — про Дункана та Нейлу.

— Так, звичайно, — промовив Лето. — Хай що б я наказав, Нейла підкориться. А що вона каже про Дункана?

— У них із Сіоною нічого не було, якщо мій Владика про це…

— Але що він робить із моїм ляльковим наїбом Ґаруном та іншими музейними фрименами?

— Розповідає їм про давні звичаї, про війни проти Харконненів, про перших Атрідів на Арракісі.

— На Дюні!

— На Дюні, так.

— Через те, що немає більше Дюни, немає й фрименів, — промовив Лето. — Ти переслав мою звістку Нейлі?

— Владико, навіщо ви посилюєте свій ризик?

— Ти переслав мою звістку?

— Вісницю послано до Туоно, але я ще можу її відкликати.

— Ти її не відкличеш!

— Але, Владико…

— Що вона скаже Нейлі?

— Що… що таким є ваш наказ, аби Нейла далі безумовно й безсумнівно підкорялася моїй доньці, крім того, щоб… Владико! Це небезпечно!

— Небезпечно? Нейла — Рибомовка. Вона підкориться мені.

— Але Сіона… Владико, боюся, що вона не служить вам усім серцем. А Нейла…

— Нейла не сміє завагатися.

— Владико, дозвольте влаштувати ваше весілля в якомусь іншому місці.

— Ні!

— Владико, я знаю, що ваше видіння показало вам…

— Золотий Шлях триває, Монео. Ти знаєш це так само, як і я.

Монео зітхнув.

— Нескінченність належить вам, Владико. Я не ставлю під сумнів…

Він не договорив, бо жахливе тремтяче ревіння сколихнуло вежу, стаючи дедалі гучнішим.

Вони обидва повернулися в бік звуку — плюмаж синьо-оранжевого світла, наповнюючи все довкола вируванням ударних хвиль, опускався в пустелю менш ніж за кілометр на південь від них.

— Ах, прибуває мій гість, — сказав Лето. — Монео, рушай униз моїм повозом. Назад забирай тільки Малкі. Скажи гільдієрам, що вони заслужили моє прощення, а тоді відішли їх геть.

— Ваше про… так, Владико! Але якщо вони знають таємницю…

— Вони служать мені, Монео. Ти мусиш чинити так само. Достав мені Малкі.

Монео слухняно підійшов до повозу, що лежав у тіні з протилежного боку покою. Вибрався на нього, дивлячись, як паща ночі розкривається в Стіні. Виступ для посадки висунувся в ніч. Повіз, як пір’їнка, виплив назовні й під кутом полетів до ліхтера Гільдії, що вертикально стояв на піску, наче зменшена копія вежі Малої Цитаделі.

Лето стежив з балкона, його передні сегменти легко здійнялися, щоб забезпечити кращий кут огляду. Своїм гострим зором він розгледів білий рух Монео, який стояв на повозі в місячному світлі. Довгоногі прислужники Гільдії вийшли з ношами, помістили їх на повіз, постояли ще мить, розмовляючи з Монео. Коли вони відійшли, Лето згорнув бульбашкове покривало повозу й побачив відбите від нього світло місяця. За його відданим подумки сигналом повіз із вантажем повернувся на виступ для посадки. Ліхтер Гільдії здійнявся з гучним гуркотом, а Лето тим часом вивів повіз на світло кімнати, закривши за ним вхід. Лето розгорнув бульбашкове покривало. Тручись об скрипучий пісок, він підповз до нош і підняв свої передні сегменти, аби глянути на Малкі, що лежав наче уві сні, прикріплений до нош широкими сірими еластичними в’язями. Обличчя Малкі було попелястим, у темному волоссі проступила сивина.

«Як же він постарів», — подумав Лето.

Монео спустився з повозу й оглянувся на чоловіка на ношах.

— Він поранений, Владико. Вони хотіли послати лікаря…

— Вони хотіли послати шпигуна.

Лето вивчав Малкі — темна поморщена шкіра, запалі щоки, гострий ніс дуже контрастували із заокругленим овалом обличчя. Густі брови стали майже білими. Зостався тільки не вичерпаний досі тестостерон.

Малкі розплющив очі. Який це шок — побачити зло в цих карих оленячих очах! Кутки вуст Малкі розтяглися в посмішці.

— Владика Лето. — Голос Малкі був ледь гучнішим за хрипкий шепіт. Перевів погляд праворуч, зосередившись на мажордомові. — І Монео. Даруйте, що не встаю.

— Тобі боляче? — спитав Лето.

— Інколи. — Очі Малкі ворухнулися, він пильно оглянув усе довкола. — Де гурії?

— Боюся, що мушу відмовити тобі в цьому задоволенні, Малкі.

— Це й на краще, — прохрипів Малкі. — Я й справді не почуваюся на силах їх удовольнити. Ті, кого ти послав по мене, Лето, не були гуріями.

— Вони професіоналки в послуху мені, — сказав Лето.

— То були криваві мисливиці!

— Мисливицею була Антеак. Мої Рибомовки — лише чистильна команда.

Монео переводив погляд з одного співрозмовника на іншого, туди й назад. У цій розмові були тривожні нотки. Попри хрипіння, голос Малкі звучав майже безтурботно… але в нього завжди так. Небезпечний чоловік!

— Якраз перед твоїм прибуттям ми розмовляли з Монео про Нескінченність, — сказав Лето.

— Бідний Монео, — прокоментував Малкі.

Лето посміхнувся.

— Пам’ятаєш, Малкі? Якось ти просив мене продемонструвати Нескінченність.

— А ти відповів, що не існує Нескінченності, яку можна продемонструвати. — Малкі перевів погляд на Монео. — Лето любить гратися парадоксами. Знає всі мовні трюки, які будь-коли було винайдено.

Монео придушив вибух гніву. Він почувався зайвим у цій розмові, на цьому полі розваги вищих істот. Малкі та Бог-Імператор, наче двоє давніх друзів, із задоволенням згадували спільне минуле.

— Монео звинувачує мене, що я — єдиний володар Вічності, — сказав Лето. — Не вірить, що має стільки ж Нескінченності, як і я.

Малкі зиркнув на Лето.

— Бачиш, Монео? Бачиш, як він уміло грається словами?

— Розкажи мені про свою небогу Хві Норі, — попрохав Лето.

— Це правда, Лето, що вони казали? Ти хочеш побратися з ніжною Хві?

— Це правда.

Малкі захихотів, тоді скривився від болю.

— Вони страшенно мене покалічили, Лето, — прохрипів він. Тоді прошепотів: — А скажи-но, старий хробаче…

Монео перехопило подих.

Малкі перечекав хвилю, аби біль минувся, тоді сказав:

— Скажи-но мені, старий хробаче, чи у твоєму страхітливому тілі приховується страхітливий пеніс? Ото буде шок для ніжної Хві!

— Я давним-давно розповів тобі всю правду, — промовив Лето.

— Ніхто не розповідає правди, — прохрипів Малкі.

— Ти часто казав мені правду, — відповів Лето. — Навіть якщо сам цього не знав.

— Це тому, що ти спритніший за решту нас.

— Розповіси мені про Хві?

— Думаю, ти вже все знаєш.

— Я хотів би почути це від тебе, — промовив Лето. — Ви дістали допомогу від тлейлаксу?

— Вони дали нам знання, більш нічого. Усе інше ми зробили самі.

— Я так і думав, що це не тлейлаксанських рук справа.

Монео не міг більше стримувати своєї цікавості.

— Владико, що це про Хві та тлейлаксу? Навіщо ви…

— Ото ж бо й воно, Монео, давній друзяко, — сказав Малкі, повівши очима в бік мажордома. — Не знаєш, що він…

— Я ніколи не був тобі другом! — відрізав Монео.

— Тоді компаньйоном серед гурій, — уточнив Малкі.

— Владико, — сказав Монео, звернувшись до Лето, — чому ви говорите про…

— Шшш, Монео, — утихомирив його Лето. — Втомлюємо твого давнього компаньйона, а я ще багато чого хотів би від нього довідатися.

— Ти не задумувався, Лето, — спитав Малкі, — чому Монео ніколи не намагався вирвати в тебе всієї дульпанії?

— Чого вирвати? — перепитав Монео.

— Це ще одне старе слівце Лето, — пояснив Малкі. — Дуля і панія — дульпанія. Досконало. Чому тобі не перейменувати свою Імперію, Лето? Велика Дульпанія!

Лето здійняв руку, наказуючи Монео мовчати.

— Розповіси мені, Малкі? Про Хві?

— Просто кілька маленьких клітин мого тіла, — сказав Малкі. — Тоді дбайливе виховання, старанна освіта — усе цілковито протилежне твоєму давньому друзяці Малкі. Ми зробили це все у не-місці, де ти не міг нічого побачити!

— Але я зауважив, як щось зникає, — промовив Лето.

— Не-місце? — спитав Монео, коли значення слів Малкі дійшло до нього. — Ти? Ти й Хві…

— Це той обрис, який я бачив у тінях, — сказав Лето.

Монео не бачив нічого, крім обличчя Лето.

— Владико, я скасую шлюб. Накажу…

— Ти нічого такого не зробиш!

— Але ж, Владико, якщо вона й Малкі…

— Монео! — прохрипів Малкі. — Твій Владика наказує, а ти мусиш коритися!

Цей глузливий тон! Монео люто зиркнув на Малкі.

— Цілковита протилежність Малкі, — промовив Лето. — Невже ти цього не чув?

— Що може бути кращим? — спитав Малкі.

— Але ж, безперечно, Владико, якщо ви тепер знаєте…

— Монео, — сказав Лето, — ти починаєш мене дратувати.

Монео присоромлено замовк.

— Так краще, — промовив Лето. — Знаєш, Монео, якось десятки тисячоліть тому, коли ще був іншою особою, я припустився помилки.

— Ти й помилка? — глузливо прокоментував Малкі.

Лето лише всміхнувся.

— Мою помилку компенсував той чудовий спосіб, яким я її виставив.

— Словесні трюки, — шпигнув Малкі.

— І справді! От що я сказав: «Теперішнє — це бентега, майбутнє — мрія; тільки пам’ять може відкрити сенс життя». Хіба ж не чудові слова, Малкі?

— Надзвичайні, старий хробаче.

Монео затулив рота долонею.

— Але мої слова були нерозумною брехнею, — продовжив Лето. — Я й тоді це знав, та ці чудові слова мене приворожили. Жодна пам’ять не відкриває жодних сенсів. Без страждання духу, що є безсловесним досвідом, ніде немає жодного значення.

— Я не розумію значення страждання, завданого твоїми кривавими Рибомовками, — сказав Малкі.

— Ти не відчуваєш жодного страждання, — відповів Лето.

— Був би ти в моїй шкурі…

— Це лише фізичний біль, — сказав Лето. — Він скоро минеться.

— Коли ж я пізнаю страждання? — спитав Малкі.

— Можливо, пізніше.

Лето відхилив передні сегменти від Малкі, глянув Монео в очі.

— Ти справді служиш Золотому Шляху, Монео?

— Ах, Золотий Шлях, — кепкував Малкі.

— Ви знаєте, що так, Владико.

— Тоді мусиш поклястися мені, — промовив Лето, — те, про що ти тут дізнався, ніколи не може злетіти з твоїх губ. Не смієш це висловити ні словом, ні знаком.

— Клянуся, Владико.

— Він клянеться, Владико, — насмішкувато сказав Малкі.

Одна з дрібних ручок Лето вказала на Малкі, що лежав, вглядаючись у гострий профіль обличчя під сірим каптуром.

— Через давнє захоплення і … з багатьох інших причин я не можу вбити Малкі. Не можу навіть просити про це тебе… але його слід позбутися.

— Ох, який же ти спритний! — протягнув Малкі.

— Владико, якщо ви почекаєте по той бік покою, — сказав Монео, — то, можливо, коли повернетеся, Малкі вже не становитиме проблеми.

— Він це зробить, — прохрипів Малкі. — Підземні боги! Він це зробить.

Лето, звиваючись, відповз геть, до затіненого кінця покою, зосередивши увагу на тонкій дузі лінії, що стала б отвором у ніч, якби він просто озвучив подумки бажання як наказ. Як же довго звідси падати — просто скотившись із виступу. Сумнівався, щоб навіть його тіло витримало таке. Але в піску під його вежею не було води. Лето міг відчути, як Золотий Шлях блимає і щезає лише тому, що він подумки дозволив собі такий кінець.

— Лето! — гукнув позаду нього Малкі.

Бог-Імператор почув, як ноші скрегочуть об навіяний вітром пісок, що засипав підлогу його орлиного гнізда.

Тоді Малкі знову гукнув:

— Лето, ти найкращий! У всьому Всесвіті немає зла, яке могло б тебе перевершити…

Глевкий глухий стук обірвав голос Малкі. «Удар у горло, — подумав Лето. — Так, Монео ним володіє». Залунав звук, з яким відкрилася прозора завіса балкона, скрипіння нош на балюстраді, тоді тиша.

«Монео доведеться поховати тіло в піску, — подумав Лето. — Ще немає хробака, який міг би пожерти останки». Лето відвернувся і глянув крізь покій. Монео стояв, схилившись над балюстрадою, і дививсь униз… униз… униз.

«Я не можу молитися ні за тебе, Малкі, ні за тебе, Монео, — подумав Лето. — Я можу бути лише єдиною релігійною самосвідомістю в Імперії, бо я насправді сам… тож не можу молитися».