Бог-Імператор Дюни

* * *

Під час приватних аудієнцій, які передували Фестивалю, багато хто зауважив, що Владика Лето провів більше часу, ніж було відведено, з новою Амбасадоркою Ікса, молодою жінкою на ім’я Хві Норі.

Її привели вниз пізнього ранку в супроводі двох Рибомовок, усе ще повних збудження від першого дня свята. Приватна аудієнційна зала під площею була яскраво освітлена. Це давало змогу розгледіти, що розміром вона близько п’ятдесяти метрів завдовжки й близько тридцяти завширшки. Стіни прикрашено старовинними фрименськими килимами, їхні яскраві взірці вишито самоцвітами та благородними металами, затканими коштовними волокнами прянощів. Переважала тьмяно-червона барва, яку любили колись старі фримени. Підлога зали здебільшого була прозорою, викладеною з променистих кристалів з екзотичними рибами всередині. Під підлогою протікав струмінь чистої блакитної води. Жодна волога не проникала до надійно ізольованої аудієнційної зали, а все ж вона була дратівливо близькою до Лето, що спочивав на вистеленому помості в кінці покою, навпроти дверей.

З першого погляду на Хві Норі він помітив виразну схожість Амбасадорки та її дядька Малкі, але виваженість рухів і спокій кроків не менш виразно відрізняли її від нього, хоч вона мала таку ж смагляву шкіру, таке ж овальне обличчя з правильними рисами. Лагідні карі очі відповіли пильним поглядом на погляд Лето. Волосся Малкі було сивим, у неї ж — блискучо-каштановим.

Хві Норі випромінювала внутрішній спокій. Лето відчував, як поширюється цей спокій з її наближенням. Зупинилася за десять кроків від нього, унизу під помостом. Вона була гармонійною і врівноваженою, не мала жодної випадкової риси.

З дедалі більшим збудженням Лето усвідомив, що образ нової Амбасадорки видає сліди іксіанських маніпуляцій. Вони далеко зайшли в програмі виведення окремих типів для специфічних функцій. Функція Хві Норі була тривожно очевидною — причарувати Бога-Імператора, знайти щілину в його обладунку.

Попри це, під час зустрічі Лето виявив, що його справді тішить її товариство. Хві Норі стояла в озерці денного світла, яке потрапляло до покою через систему іксіанських призм. Світло наповнювало блискучим золотом той кінець кімнати, де лежав Лето. Воно зосереджувалося на постаті Амбасадорки, темніючи за Лето, там, де стояв невеликий ряд вартівниць-Рибомовок — дванадцять жінок, вибраних навмисне з глухонімих.

Хві Норі мала на собі просту пурпурову сукню з ембієлю, прикрашену лише срібною підвіскою на ланцюжку — із символом Ікса. З-під подолу сукні виступали м’які сандалі такого ж кольору.

— Ти знаєш, — спитав її Лето, — що я вбив одного з твоїх предків?

Вона лагідно всміхнулася.

— Мій дядько Малкі додав цю інформацію до мого раннього вишколу, Владико.

Коли вона заговорила, Лето зрозумів, що частково її освітою займалися Бене Ґессерит. Вона мала їхню манеру контролювати реакції, відчувати підтексти в розмові. А все-таки він бачив, що бене-ґессеритський шар був тонким і не проник глибоко до солодкої серцевини її натури.

— Тобі сказали, що я зачеплю цю тему, — промовив він.

— Так, Владико. Я знаю, що мій предок посмів принести сюди зброю, аби завдати вам шкоди.

— Так само, як і твій попередник. Про це теж тобі розповіли?

— Я не знала про це до мого прибуття, Владико. Вони дурні! Чому ви пощадили мого попередника?

— Тоді як не пощадив твого предка?

— Так, Владико.

— Кобат, твій попередник, був цінніший для мене як посланець.

— Отже, мені сказали правду, — промовила вона. Знову всміхнулася. — Не завжди можна бути певним, що почуєш правду від своїх співробітників і наставників.

Відповідь була такою щирою, що Лето не міг стримати хихотіння. Сміючись, він збагнув, що ця молода жінка досі володіє Розумінням Першого Пробудження, первісним розумінням, що з’являється в першому шоці усвідомлення народження. Вона була живою!

— Ти не звинувачуєш мене за те, що я вбив твого предка? — спитав він.

— Він намагався вбити вас! Мені сказали, що ви, Владико, розчавили його власним тілом.

— Це правда.

— А тоді направили зброю проти власної Святої Особи, аби показати марність цієї зброї… хоча це був найкращий лазеростріл, який лише могли зробити іксіани.

— Свідки доповіли правдиво, — сказав Лето.

І подумав: «Це показує, як ми залежимо від свідків!» Заради історичної точності: він знав, що повернув лазеростріл лише проти свого ребристого тулуба, не проти рук, обличчя чи плавників. Тіло предчерва мало надзвичайну здатність поглинати тепло. Внутрішня хімічна фабрика перетворювала його на кисень.

— Я ніколи не сумнівалася в цій історії, — сказала вона.

— Навіщо ж Ікс повторив цей дурний вчинок? — спитав Лето.

— Цього мені не сказали, Владико. Можливо, Кобат зробив це з власного почину.

— Я так не думаю. Мені навернулося в голову, що ваші люди прагнули смерті обраного ними вбивці.

— Смерті Кобата?

— Ні, смерті того, хто вирішив використати цю зброю.

— Хто це був, Владико? Мене про це не повідомили.

— Це неістотно. Пам’ятаєш, що я сказав тоді про дурість твого предка?

— Ви погрожували страшною карою, якщо таке насилля знову ввійде до наших думок. — Вона опустила погляд, проте Лето встиг побачити в її очах глибоку рішучість. Вона вдалася б до найкращих своїх здібностей, аби пом’якшити його гнів.

— Я пообіцяв, що ніхто з вас не уникне мого гніву, — промовив Лето.

Вона різко здійняла голову, глянула йому в обличчя.

— Так, Владико.

Зараз її поведінка свідчила, що вона боїться за себе.

— Не уникне ніхто й ніщо, навіть та нікчемна колонія, яку ви недавно заснували на… — І Лето виклав їй стандартні астрономічні координати нової колонії іксіан, таємно заснованої ними далеко за межами Імперії.

Вона не виявила здивування.

— Владико, думаю, саме через ваше попередження, що ви знаєте про це, мене й обрали Амбасадоркою.

Лето ретельніше придивився до неї. «Що ми маємо?» — міркував він. Її спостереження було тонким і влучним. Як він знав, іксіани вважали, що відстань і величезні кошти перельоту надійно ізолюють нову колонію. Хві Норі так не думала й сказала це. Проте вона вірила, що господарі вибрали її послом саме через це: вказівка на іксіанську обережність. Думали, що в них буде тут при дворі товариш, якого можна водночас розглядати як друга Лето. Кивнув, коли схема сформувалася. Ще на початку свого володарювання він зізнався іксіанам, що знає точне місце таємного Іксіанського Ядра, осердя технологічної федерації, якою вони правили. Це була таємниця, яку іксіани вважали безпечною, бо платили Космічній Гільдії гігантські хабарі за її збереження. Лето обіграв їх завдяки передзнанню та дедукції і тому, що міг порадитися зі своїми пам’ятями, серед яких був не один іксіанин.

Тоді Лето перестеріг іксіан, що покарає їх, якщо вони діятимуть проти нього. Вони відповіли жахом і здивуванням, звинувативши Гільдію в зрадництві. Це розвеселило Лето, і він так розреготався, що це присоромило іксіан. Тоді сповістив їх тоном холодного звинувачення, що не потребує шпигунів, зрадників чи звичайних наставлених правлінням тенет.

«Невже вони не вірили, що він — Бог?»

Від того часу іксіани слухняно відгукувалися на його запити. Лето не зловживав цими стосунками. Його вимоги були скромними: машину для цього, пристрій для того. Він викладав свої потреби, а іксіани доставляли йому необхідні технологічні іграшки. Лише раз вони спробували провезти небезпечне знаряддя всередині машини. Він убив усю іксіанську делегацію, перш ніж вони встигли бодай витягти ту річ.

Доки Лето міркував, Хві Норі терпляче чекала. Вона жодним чином не показувала свого нетерпіння.

«Чудова», — подумав він.

Зважаючи на довгі стосунки з іксіанами, їхня нова позиція змусила життєві соки в тілі Лето потекти швидше. Зазвичай пристрасті, кризи й виклики, що спонукали його до дій, горіли слабким полум’ям. Він часто відчував, що пережив свій час. Але присутність Хві Норі казала, що він потрібний. Це йому подобалося. Лето відчував, що, можливо, іксіани навіть досягли часткового успіху зі своєю машиною для посилення лінійного передзнання навігаторів Гільдії. Невеликий зблиск великих подій міг уникнути його уваги. Вони насправді могли створити таку машину? Яким би це було чудом! Він свідомо відмовився застосовувати свої сили навіть для найслабшого пошуку такої можливості.

«Я хочу відчути здивування!»

Лето доброзичливо всміхнувся Хві.

— Як вони тебе готували, щоб мене приворожити? — спитав він.

Вона навіть не кліпнула.

— Я дістала набір усталених реакцій на окремі ситуації, — відповіла. — Я їх вивчила, але не маю наміру використовувати.

«Саме цього вони й хочуть», — подумав Лето.

— Скажи своїм господарям, — промовив він, — що ти саме та наживка, якою можна мене манити.

Вона схилила голову.

— Якщо це тішить мого Владику.

— Так, зроби це.

Тоді він дозволив собі невелике часове випробування, щоб дослідити найближче майбутнє Хві, простеживши його через нитки минулого. Майбутнє Хві постало плинним, як потік, рухи якого чутливі до різних впливів. Вона може знати Сіону лише випадково чи… Питання пропливли крізь розум Лето. Стерновий Гільдії був радником іксіан. Він, очевидно, виявив збурення, внесене Сіоною у часову тканину. Чи стерновий справді вірив, що може забезпечити захист від викриття їх Богом-Імператором?

Часове випробування зайняло кілька хвилин, але Хві не ворухнулася. Лето уважно на неї глянув. Вона здавалася безчасовою — глибоко й спокійно позачасовою. Ніколи раніше він не зустрічав звичайної смертної людини, спроможної чекати перед його лицем без жодного нервування.

— Де ти народилася, Хві? — спитав він.

— На самому Іксі, Владико.

— Я маю на увазі деталі: будинок, його розміщення, твоїх батьків, людей довкола тебе, друзів і родичів, твоє навчання — усе це.

— Я ніколи не знала батьків, Владико. Мені сказали, що вони померли, коли я була ще малою.

— І ти в це повірила?

— Спершу… звичайно. Пізніше я вибудовувала фантазії. Навіть уявляла собі, що Малкі — мій батько… але… — Труснула головою.

— Тобі не подобається дядько Малкі?

— Ні, не подобається. Ох, я ним захоплююсь.

— Точнісінько, як і я, — сказав Лето. — А що ж друзі та наука?

— Мої вчителі були спеціалістами, деякі навіть бене-ґессеритками, привезеними, щоб навчати мене емоційного контролю та спостережень. Малкі казав, що мене готують до великих звершень.

— А друзі?

— Не думаю, що я мала колись справжніх друзів. Лише людей, які контактували зі мною для досягнення певних цілей моєї освіти.

— А ті великі звершення, до яких тебе готували, хтось колись розповідав тобі про них?

— Як казав Малкі, мене готували, щоб причарувати тебе, Владико.

— Скільки тобі років, Хві?

— Я не знаю свого точного віку. Думаю, мені десь близько двадцяти шести. Я ніколи не святкувала свого дня народження. Довідалася про нього випадково, коли одна з моїх учительок назвала його як виправдання своєї відсутності. Відтоді я ніколи більше не бачила тієї вчительки.

Лето глибоко схвилювала ця відповідь. Його спостереження дали йому певність, що не дійшло до тлейлаксанського втручання у цю іксіанську плоть. Вона не походила з аксолотлевих контейнерів тлейлаксу. То навіщо ж ця таємниця?

— А твій дядько Малкі знає твій вік?

— Можливо. Але я вже багато років його не бачила.

— І ніхто ніколи не казав, скільки тобі років?

— Ні.

— Як гадаєш, чому так?

— Можливо, думали, що я спитаю, якщо мені стане цікаво.

— Тобі було цікаво?

— Так.

— Чому ж вони тобі не сказали?

— Спершу я думала, що десь має бути якийсь запис. Я шукала. Нічого не було. Тоді я вирішила, що не дістану відповіді на своє питання.

— Враховуючи те, що мені розказали про тебе, Хві, ця відповідь дуже тішить. Я теж не знаю твого походження, зате можу кинути світло на місце народження.

Її очі напружено впилися в нього з цікавістю, яка була цілковито щирою.

— Ти народилася в тій машині, яку твої господарі намагаються створити для Гільдії, — сказав Лето. — Там тебе й зачали. Можливо, навіть, що Малкі — твій батько. Це неважливо. Що ти знаєш про цю машину, Хві?

— Я не повинна нічого про неї знати, Владико, але…

— Чергова нестриманість когось з учителів?

— Ні, мого дядька.

Лето вибухнув сміхом.

— Що за пройдисвіт! — сказав він. — Який чарівний пройдисвіт!

— Владико?

— Це його помста вашим господарям. Він був невдоволений, що його відкликали з мого двору. Тоді він сказав мені, що його заміна — усього лише дурість.

Хві стенула плечима.

— Мій дядько — складна людина.

— Слухай мене уважно, Хві. Дехто з твоїх співробітників тут, на Арракісі, може бути небезпечним для тебе. Я захищатиму тебе, як зможу. Ти мене розумієш?

— Думаю, що так, Владико. — Вона серйозно вдивлялася в нього.

— А тепер звістка для твоїх господарів. Мені ясно, що вони дослухались до стернового Гільдії та приєдналися до тлейлаксу, а це ставить їх під загрозу. Скажи їм, що їхні наміри цілком прозорі для мене.

— Владико, я не знала про…

— Мені ясно, як вони тебе використовують, Хві. Тому можеш їм передати, що ти будеш постійною Амбасадоркою при моєму дворі. Я не вітатиму іншого іксіанина. А якщо твої господарі проігнорують застереження, намагаючись втрутитися у мої рішення, я їх розчавлю.

Сльози з’явилися в неї в очах і потекли по щоках, однак Лето був вдячний, що вона не дала волі жодному іншому вияву почуттів, наприклад, не впала навколішки.

— Я вже їх попереджала, — промовила вона. — Справді попереджала. Казала їм, що вони мусять підкорятися вам.

Лето бачив, що це правда.

«Яке чарівне створіння ця Хві Норі», — подумав він. Вона здавалася втіленням доброти. Очевидно, мала цю рису від народження, а потім її ще й розвинули вихованням. Це було заслугою іксіанських господарів Хві, що ретельно розрахували ефект, який вона мала справити на Бога-Імператора.

Крізь юрмище предківських пам’ятей Лето бачив її як ідеалізовану черницю, ласкаву та жертовну, саму щирість. Це було її найістотнішою природою, місцем, у якому вона жила. Вона виявила, що найлегше бути правдивою та відкритою, здатною сховатися в тінь, лише б не завдавати болю іншим. Він вбачав у цій рисі найглибшу зміну, якої змогли досягти Бене Ґессерит. Справжня манера поведінки Хві зоставалася відкритою, вразливою і природно лагідною. Лето не відчував у ній найменшої схильності до розрахунку чи маніпуляцій. Вона здавалася чуйною і добропорядною, вміла слухати (ще одна риса Бене Ґессерит). У ній не було нічого відкрито спокусливого, але саме це й зробило її дуже спокусливою для Лето.

Якось за подібної нагоди він сказав одному з давніших Дунканів: «Мусиш зрозуміти про мене певну річ, яку дехто підозрює: інколи я не можу уникнути ілюзорного відчуття, що у моїй змінюваній формі живе доросле людське тіло з усіма необхідними функціями».

«Усіма, Владико?» — спитав Дункан.

«Усіма! Відчуваю свої зниклі частини. Відчуваю ноги та стопи, такі непримітні й такі реальні для мене. Чую, як працюють мої людські залози, частини з яких уже не існує. Відчуваю навіть геніталії, хоча знаю розумом, що вони зникли століття тому».

«Але ж, напевне, якщо знати…»

«Знання не придушує відчуттів. Зниклі частини досі існують у моїй пам’яті та в множинній ідентичності всіх моїх предків».

І коли Лето глянув на Хві, що стояла перед його лицем, йому зовсім не допомогло знання, що він не мав черепа, а те, що колись було його мозком, стало тепер величезною мережею нервових вузлів, розкиданих по тілі предчерва. Зовсім не допомогло. Досі відчував біль мозку там, де той мозок був колись, досі відчував биття пульсу в черепі.

Просто стоячи перед його лицем, Хві прикликала його втрачену людськість. Це було для нього занадто, і він застогнав од розпачу:

— Навіщо твої господарі мучать мене?

— Владико?

— Послали тебе!

— Я б не завдала вам болю, Владико.

— Ти завдаєш мені болю самим своїм існуванням!

— Я не знала. — Сльози нестримним потоком текли з її очей. — Вони ніколи не казали мені, що роблять насправді.

Він заспокоївся і тихо сказав:

— Тепер залиш мене, Хві. Займися своїми справами, але швидко повертайся, коли я тебе покличу!

Хві повільно вийшла, та Лето бачив, що вона теж карається. Ні з чим не можна було сплутати той глибокий смуток, який вона відчувала через людськість Лето, принесену ним у жертву. Знала те, що знав і Лето: вони могли бути друзями, коханцями, могли мати найближчі стосунки, що виникають між людьми протилежної статі. Її господарі навмисне запланували, щоб вона це відчула.

«Іксіани жорстокі, — подумав він. — Знали, яким буде наш біль».

Відхід Хві розворушив пам’ять про її дядька Малкі. Той був жорстоким, проте Лето любив його компанію. Малкі мав усі чесноти працелюбності, характерні для своїх одноплемінників, і достатньо їхніх вад, щоб бути справжньою людиною. Малкі насолоджувався товариством Рибомовок Лето. «Ваші гурії», — називав він їх, і Лето не міг думати про Рибомовок, не згадавши того їхнього ярлика від Малкі.

«Чому я зараз подумав про Малкі? Не лише через Хві. Спитаю, яке завдання поставили її господарі, коли послали до мене».

Лето мав от-от покликати її назад.

«Вона скаже, якщо я спитаю».

Іксіанським послам завжди наказували визначати, чому Бог-Імператор терпить Ікс. Іксіани знали, що не можуть нічого від нього приховати. Ця дурна спроба заснувати колонію, недоступну його очам! Може, перевіряли межі його можливостей? Як підозрювали іксіани, Лето насправді не потребував їхніх витворів.

«Я ніколи не приховував свого ставлення до них. Я казав Малкі:

— Технологічні новатори? Ні! Ви злочинці від науки в моїй Імперії!»

Малкі реготав.

Роздратований Лето звинувачував:

— Навіщо намагатися приховати таємні лабораторії та фабрики за межами Імперії? Ви не можете втекти від мене.

— Так, Владико. — Регіт.

— Я знаю ваші наміри: протягти дрібку того, крихту сього назад до моїх Імперських володінь. Підважити! Викликати сумніви й питання!

— Владико, ви ж самі один із наших найкращих клієнтів!

— Я не це мав на увазі, ти ж знаєш, страшний ти чоловіче!

— Я вам подобаюсь, бо я страшний чоловік. Я розповідаю вам про те, що ми там робимо.

— Я це знаю і без твоїх розповідей!

— Але ж деякі розповіді є ймовірними, а деякі сумнівними. Я розвіюю ваші сумніви.

— Я не маю сумнівів!

Це лише змусило Малкі зареготати ще сильніше.

«Я мушу далі їх терпіти», — подумав Лето. Іксіани діяли в терра інкогніта творчого винахідництва, яке Батлеріанський Джигад поставив поза межі закону. Розробляли свої пристрої на образ та подобу розуму, а саме це й стало причиною знищення та різанини Джигаду. Це вони робили на Іксі, а Лето міг лише дозволити їм продовжувати.

«Я в них купую! Я не зумів би навіть записати своїх журналів, якби не їхній диктопис, що відповідає на безмовні думки. Без Ікса я не міг би приховати свої журнали та принтери.

Проте слід нагадати їм, наскільки небезпечне те, що вони роблять!»

А ще не можна дозволити забути це Гільдії. Це простіше. Гільдієри, навіть співпрацюючи з іксіанами, не довіряли їм.

«Якщо ця нова іксіанська машина працює, Гільдія втратила монополію на космічні подорожі!»