Бог-Імператор Дюни

* * *

Нарешті Айдаго знайшов Монео в довгому підземному коридорі, що сполучав східний і західний комплекси Цитаделі. Уже дві години, від самого світанку, Айдаго кружляв по Цитаделі, шукаючи мажордома, і от він, у глибині коридору, розмовляє з кимось схованим за дверним проходом. Але навіть із такої відстані Монео легко було взпізнати за поставою і незмінно білим одностроєм.

Пласкам’яні стіни коридору мали тут бурштинову барву, здіймалися на висоту п’ятдесяти метрів і були освітлені лампострічками, увімкненими на денні години. Холодне свіже повітря проходило в ці глибини завдяки простому пристрою — вітрякам, що вільно помахували крилами, стоячи, немов гігантські виряджені фігури, на розміщених по периметру вежах. Зараз, коли сонце нагріло піски, усі крила скерувалися на північ, щоб холодне повітря вливалося в Сар’єр. Ідучи, Айдаго відчував легенький вітерець із запахом кременю.

Дункан знав, що` повинен символізувати цей коридор. Він справді мав певні риси стародавньої фрименської січі. Коридор був широким, достатньо просторим, щоб помістити повіз Лето. Склепіння стелі здавалося кам’яним. Але подвійні лампострічки не пасували сюди. До приїзду в Цитадель Айдаго ніколи не бачив лампострічок; за його часів вони вважалися непрактичними, вимагали забагато енергії, їхнє обслуговування обходилося надто дорого. Світлокулі були простішими, і їх легше було міняти. Та він уже встиг зрозуміти, що мало які речі Лето вважає непрактичними.

«Чого хоче Лето, те хтось забезпечує».

Коли Айдаго йшов у глибину коридору до Монео, ця думка викликала в нього зловісне почуття.

Уздовж коридору на січовий лад тяглися малі кімнати без дверей, лише тонкі завіси з червонувато-бурої тканини, що погойдувалися на вітрі. Айдаго знав, що це здебільшого помешкання молодших Рибомовок. Пізнав залу для зборів, по сусідству з нею — кімнати для переховування зброї, кухню, їдальню, сховища для різних ужиткових предметів. Побачив дещо інше, не надто приховане за завісами, те, що ще дужче розпалило його гнів.

Коли Айдаго наблизився, Монео обернувся. Жінка, з якою він розмовляв, відступила й опустила завісу, але Айдаго встиг розгледіти немолоде обличчя з владним виразом людини, звичної роздавати команди. Айдаго не розпізнав цієї командирки.

Монео кивнув, коли Айдаго зупинився за два кроки від нього.

— Вартівниці передали, що ти мене шукав, — сказав Монео.

— Де він, Монео?

— Де хто?

Монео окинув поглядом постать Айдаго знизу вгору й згори вниз, зауваживши його старомодний Атрідівський однострій, чорний із червоним яструбом на грудях, високі чоботи начищені до блиску. Цей чоловік мав ритуальний вигляд.

Айдаго неглибоко вдихнув і промовив крізь зціплені зуби:

— Не починай зі мною цієї гри!

Монео відвів очі від ножа, схованого в піхвах при поясі Айдаго. Скидався на музейний екземпляр з руків’ям, садженим самоцвітами. Де Айдаго його знайшов?

— Якщо ти маєш на увазі Бога-Імператора… — сказав Монео.

— Де?

Монео зберіг лагідність голосу.

— Чому ти так уперто шукаєш смерті?

— Мені сказали, що ти був із ним.

— Це було раніше.

— Я знайду його, Монео!

— Не зараз.

Айдаго поклав руку на ножа.

— Я мушу вдатися до сили, щоб ти почав говорити?

— Я б тобі цього не радив.

— Де… він?

— Якщо ти так наполягаєш, він із Сіоною в пустелі.

— З твоєю дочкою?

— Є якась інша Сіона?

— Що вони роблять?

— Вона проходить випробування.

— Коли повернуться?

Монео знизав плечима, тоді спитав:

— Звідки цей недоречний гнів, Дункане?

— Що це за випробування твоєї…

— Я не знаю. Чого ти такий роздратований?

— Мене нудить від цього місця! Від цих Рибомовок! — Відвернув голову й сплюнув.

Монео оглянув коридор позаду Айдаго, згадав, як той до нього наблизився. Знаючи Дунканів, нескладно було здогадатися, що викликало в нього гнів.

— Дункане, — сказав Монео, — цілком нормально, що в підлітковому віці жінки, так само, як і чоловіки, відчувають фізичний потяг до осіб їхньої статі. Більшість із них переростає це.

— Це слід викоренити!

— Але ж це частка нашого спадку.

— Викоренити! І це не…

— Ох, заспокойся. Якщо ти спробуєш це придушити, то лише посилиш.

Айдаго люто глянув на нього.

— А ти кажеш, наче не знаєш, що діється з твоєю рідною донькою!

— Сіона проходить випробування, я ж тобі казав.

— Але що це має означати?

Монео затулив очі долонями й зітхнув. Опустив руки, питаючи себе, як він терпить цього дурного, небезпечного, древнього чоловіка.

— Це означає, що вона може там померти.

Це застало Айдаго зненацька, його гнів частково розвіявся.

— Як ти дозволив…

— Дозволив? Думаєш, я мав вибір?

— Кожна людина має вибір!

На вустах Монео з’явилася гірка посмішка.

— Як це сталося, що ти куди дурніший, ніж інші Дункани?

— Інші Дункани! — сказав Айдаго. — Як померли ці інші, Монео?

— Як усі ми помираємо. Вийшли за межі свого часу.

— Ти брешеш, — процідив Айдаго крізь зціплені зуби, кісточки пальців, стиснутих на руків’ї ножа, побіліли.

Усе ще зберігаючи спокійний тон, Монео відповів:

— Як знаєш. Є межі того, що можу витримати навіть я, особливо зараз.

— Це місце прогнило! — вибухнув Айдаго й окинув поглядом коридор. — Є речі, з якими я ніколи не змирюся!

Монео вдивлявся в порожній коридор, нічого не бачачи.

— Ти мусиш подорослішати, Айдаго. Мусиш.

Рука Айдаго, стиснута на ножі, напружилася.

— А що це означає?

— Це часи вразливості. Усе, що його дратує, усе… слід відвернути.

Айдаго ледь стримував себе від насилля, його гнів не переходив усі межі лише через якусь дивну рису в поведінці Монео. Однак були промовлені слова, які годі пропустити повз вуха.

— Я не якийсь клятий недоросток, якого ти можеш…

— Дункане! — То був найгучніший звук, який Айдаго будь-коли чув від Монео з його лагідними манерами. Несподіванка стримала руку Айдаго, а Монео тим часом продовжував:

— Якщо твоє тіло прагне зрілості, але щось затримує його в підлітковому віці, розвивається огидна поведінка. Заспокойся.

— Чи… ти… звинувачуєш… мене… в…

— Ні! — Монео жестом вказав на коридор. — О, я знаю, що ти побачив там, позаду, але це…

— Дві жінки в пристрасному поцілунку! Думаєш, це не…

— Це не має особливого значення. Юність багатьма шляхами відкриває свій потенціал.

Айдаго, погойдуючись на пальцях ніг, ледь стримувався, щоб не вибухнути.

— Я радий, що міг краще тебе вивчити, Монео.

— То й добре, бо я вивчав тебе кілька разів.

Монео стежив за ефектом своїх слів, за тим, як вони обкрутилися довкола Айдаго, зв’язавши його. Гхоли ніколи не могли уникнути зачарованості іншими — їхніми попередниками.

Айдаго заговорив хрипким шепотом:

— І що ж ти вивчив?

— Ти навчив мене багатьох цінних речей, — сказав Монео. — Ми всі намагаємося розвиватись, але якщо нас щось блокує, то можемо переносити наш потенціал у шукання або завдавання болю. Підлітковий вік особливо вразливий до цього.

Айдаго схилився ближче до Монео.

— Я кажу про секс!

— Звичайно, що так.

— Ти звинувачуєш мене в підліткових…

— Усе правильно.

— Я мав би перерізати тобі…

— Ох, замовкни!

Монео не мав навичок Бене Ґессерит контролювати Голосом, але він усе своє життя віддавав накази. Якась частка Айдаго у відповідь змогла лише підкоритися.

— Вибач, — сказав Монео. — Але я сьогодні неуважний, бо моя єдина дочка… — Не договорив і знизав плечима.

Айдаго двічі глибоко вдихнув.

— Ви божевільні, геть усі! Кажеш, що твоя дочка може померти, а все-таки…

— Ти дурень! — відрізав Монео. — Гадки не маєш, якими дрібними для мене є твої турботи! Ці ідіотські питання і твій самолюбний…

Урвав, труснувши головою.

— Я поступаюсь тобі, оскільки в тебе особисті проблеми, — сказав Айдаго. — Але якщо ти…

— Поступаєшся? Ти поступаєшся? — Монео глибоко, з дрижанням вдихнув. Це було вже занадто!

Айдаго сухо відповів:

— Я можу пробачити тобі…

— Ти! Ти варнякаєш про секс, пробачання, біль і… думаєш, що ти й Хві Норі…

— Дай їй спокій! Не вплутуй її в це!

— О так. Дай їй спокій. Облиш цей біль. Кохаєшся з нею і ніколи не думаєш про розлуку. Скажи мені, безумцю, як ти даєш собі раду перед лицем цього?

Збентежений Айдаго глибоко втягнув повітря. Він не підозрював, що в спокійному Монео приховується така пристрасть, але ця атака не могла бути…

— Думаєш, що я жорстокий? — спитав Монео. — Змушую тебе міркувати про речі, яких ти волів би уникати? Ха! Владиці Лето заподіювали жорстокіші речі без жодної причини, крім жорстокості!

— Ти захищаєш його? Ти…

— Я краще його знаю!

— Він тебе використовує!

— З якою метою?

— Скажи мені сам!

— Він — наша найкраща надія на увічнення…

— Збоченці нічого не увічнюють!

Монео заговорив заспокійливим тоном, але його слова вразили Айдаго:

— Скажу тобі лише раз. Гомосексуали були серед найкращих воїнів у нашій історії, берсеркерів останнього шансу. Вони були серед наших найкращих священників і священниць. Не випадково релігії вимагали целібату. Не випадково з підлітків виходили найкращі солдати.

— Це перверсія!

— Слушно. Воєначальники впродовж тисяч століть знали про перверсивну заміну сексу болем.

— І саме це робить Великий Владика Лето?

Монео, все ще зберігаючи спокій, сказав:

— Насилля вимагає від тебе завдавати болю і зазнавати біль. Наскільки керованішою є військова сила, яку спонукають до дії її найглибші потреби!

— Він зробив монстра і з тебе теж!

— Ти припустив, що він мене використовує, — сказав Монео. — Я дозволяю це, бо знаю, що ціна, яку він платить, значно вища за те, що вимагає від мене.

— Включно з твоєю донькою?

— Він не шкодує нічого. То чого повинен шкодувати я? Ох, думаю, ти розумієш це про Атрідів. Дунканам завжди це добре вдавалося.

— Дункани! Прокляття, я не…

— Ти просто не маєш відваги заплатити ціну, яку він вимагає, — промовив Монео.

Одним замашистим рухом Айдаго вихопив ножа з піхов і кинувся на Монео. Та хай як швидко він рухався, Монео зреагував швидше — відступив убік, поставив Айдаго підніжку й звалив його долілиць на підлогу. Айдаго рвонувся вперед, перекотився, почав підводитися, а тоді завагався, збагнувши, що насправді він спробував напасти на Атріда. Монео був Атрідом. Шок змусив Айдаго завмерти.

Монео стояв нерухомо, дивлячись на нього згори вниз. На обличчі мажордома з’явився дивний сум.

— Якщо хочеш мене вбити, Дункане, то краще зроби це потай, — сказав він. — Так ти можеш досягти успіху.

Айдаго піднявся на одне коліно, рівно поставив стопу на підлозі, але так і зостався стояти, стискаючи ножа. Монео рухався так швидко, так зграбно — так… так вільно! Айдаго кашлянув.

— Як ти…

— Він уже давно нас вирощує, Дункане, багато чого в нас посилюючи. Вирощує нас заради швидкості, розуму, самовладання, чутливості. Ти… ти просто застаріла модель.