* * *

Проблема лідерства неуникна: хто гратиме роль Бога?

Муад’Діб, з Усної історії

Хві Норі йшла слідом за юною провідницею-Рибомовкою по широкій рампі, що спіралями опускалася вглиб Онна. Виклик Владики Лето надійшов пізно ввечері третього дня Свята, перервавши ланцюг подій, які ослабили її здатність утримувати емоційну рівновагу.

Її перший помічник Отві Йак не був приємним чоловіком — істота з волоссям пісочного кольору, вузьким обличчям та очима, які ніколи ні на чому не утримували погляд і ніколи не дивилися відкрито на того, до кого він звертався. Йак вручив їй аркуш мемопаперу з нотатками, описаними як «підсумок недавніх звітів про спалахи насильства у Фестивальному Місті».

Стоячи близько до стола, за яким вона сиділа, він глянув униз, кудись ліворуч, і сказав:

— Рибомовки вирізують лицеплясів у всьому місті.

Не схоже, щоб його це якось особливо зворушило.

— Чому? — запитала вона.

— Кажуть, що Бене Тлейлакс скоїли замах на життя Бога-Імператора.

Її прошило дрижання страху. Вона відкинулася на спинку крісла й озирнулася довкола, обдивившись посольський кабінет — кімнату з простим напівкруглим письмовим столом, що під своєю блискучою полірованою поверхнею приховував панелі керування численними іксіанськими пристроями. Кімната була темною і солідною — показним приміщенням з коричневими дерев’яними панелями, які захищали інструменти від шпигунства. Вікон не було.

Намагаючись приховати неспокій, Хві глянула на Йака:

— І Владика Лето…

— Схоже, що замах на його життя не мав жодних наслідків. Але це може пояснити те шмагання.

— То ви вважаєте, що така спроба була?

— Так.

Цієї миті увійшла Рибомовка від Владики Лето, не чекаючи, щоб про неї доповіли з приймальні посольства. Слідом за нею йшла стара відьма — бене-ґессеритка, особа, яку вона представила як Превелебну Матір Антеак. Антеак уважно придивилася до Йака, а Рибомовка, молоденька жінка з гладеньким, майже дитячим обличчям, передала тим часом своє послання:

— Він звелів нагадати вам: «Швидко повертайся, коли я тебе покличу!» Він вас кличе.

Коли Рибомовка почала говорити, Йак заметушився. Стріляв очима по всій кімнаті, наче шукаючи щось, чого там не було. Хві затрималася, лише щоб накинути поверх сукні темно-синій легкий плащ, наказуючи при цьому Йакові залишатися в кабінеті, доки вона не повернеться.

Вони вийшли з Посольства на оранжеве вечірнє світло вулиці, де було на подив порожньо й безлюдно. Антеак глянула на Рибомовку й просто сказала:

— Так.

Після цього Антеак покинула їх, а Рибомовка повела Хві порожніми вулицями до високого будинку без вікон, у глибину якого й спускалася та спіральна рампа.

Серед крутих поворотів рампи голова Хві пішла обертом. У центральній шахті плавали маленькі яскраво-білі світлокулі, осяваючи пурпурово-зелену лозу із листям завбільшки як слонове вухо. Лозу підтримували блискучі золоті дроти.

М’яка чорна поверхня рампи поглинала звуки їхніх кроків, тож Норі напрочуд сильно чула слабке шелестіння від її плаща.

— Куди ви мене ведете? — спитала Хві.

— До Владики Лето.

— Я знаю, але де він?

— У приватній кімнаті.

— Це страшенно далеко.

— Так, Владика часто віддає перевагу глибинам.

— Мені паморочиться в голові від цих поворотів.

— Не дивіться на лозу. Це допоможе.

— Що це за рослина?

— Таньйонська лоза, цілковито позбавлена запаху.

— Я ніколи про таку не чула. Звідки вона?

— Це знає лише Владика Лето.

Вони йшли мовчки. Хві намагалася зрозуміти власні почуття. Бог-Імператор наповнив її сумом. Вона відчувала в ньому чоловіка, яким він міг стати. Чому такий чоловік вибрав для себе це життя? Хтось це знає? Монео знає?

Можливо, Дункан Айдаго знає.

Її думки зосередилися на Айдаго — такому фізично привабливому чоловікові. Такому яскравому! Вона відчувала, що її до нього тягне. Якби тільки Лето мав тіло й зовнішність Айдаго. Хоча Монео… але це інша річ. Вона озирнулася назад, на супровідницю-Рибомовку.

— Можете розповісти про Монео? — спитала Хві.

Рибомовка озирнулася через плече, з дивним виразом у блідо-синіх очах — виявом якоїсь химерної форми благоговіння.

— Щось не так? — спитала Хві.

Рибомовка знову перевела погляд на спіраль рампи.

— Владика казав, що ви спитаєте про Монео, — промовила вона.

— То розкажіть мені про нього.

— Що сказати? Він найближчий повірник Владики.

— Ближчий, ніж Дункан Айдаго?

— О так. Монео — Атрід.

— Монео приходив до мене вчора, — пояснила Хві. — Сказав, що я повинна дещо знати про Бога-Імператора. Попередив, що Бог-Імператор спроможний зробити все, абсолютно все, якщо вважатиме це повчальним.

— У це багато хто вірить, — зауважила Рибомовка.

— А ви не вірите?

Не встигла Хві запитати, як рампа повернула востаннє і вийшла до малого передпокою з аркоподібним входом на відстані всього кількох кроків від них.

— Владика Лето прийме вас негайно, — сказала Рибомовка. Відвернулася в бік рампи, нічого не відповівши про свою віру.

Хві перейшла крізь арку й опинилася в кімнаті з низькою стелею. Вона була значно меншою, ніж аудієнційний покій. Повітря тут стояло колюче й сухе. Блідо-жовте світло струменіло з прихованих джерел у верхніх кутках. Вона дала очам звикнути до слабкого освітлення, тоді помітила килими та м’які подушки, розкидані довкола невисокого насипу з… Коли насип ворухнувся, Хві затулила рот долонею, зрозумівши, що це Владика Лето на своєму повозі, але повіз схований у заглибленні. Вона відразу збагнула, чому ця кімната саме така. Так він справляв менше враження на людей, не пригнічував їх своєю фізичною висотою. Але з довжиною і неуникною масою тіла годі було щось зробити, окрім як приховати в тіні, зосередивши більшу частину світла на його обличчі та руках.

— Підійди й сядь, — сказав Лето. Говорив тихим голосом, як під час дружньої розмови.

Хві підійшла до червоної подушки всього за кілька метрів від обличчя Лето й сіла на ній.

Лето стежив за її рухами з помітним задоволенням. Вона мала на собі темно-золоту сукню, а волосся заплела в коси, що зробило її обличчя свіжим і невинним.

— Я передала ваше послання на Ікс, — заговорила Хві. — І сказала, що ви хотіли б знати мій вік.

— Можливо, дадуть відповідь, — промовив він. — Їхня відповідь може навіть бути правдивою.

— Я хотіла б знати, коли народилася та інші обставини, — зізналася вона, — але не знаю, чому це цікавить вас.

— Мене цікавить усе в тобі.

— Їм не сподобається, що ви зробили мене постійною Амбасадоркою.

— Твої господарі — це курйозна суміш пунктуальності та легковажності, — сказав він. — Я не радію дурням.

— Ви вважаєте мене дурною, Владико?

— Малкі не був дурнем, то й ти теж, моя люба.

— Я роками нічого не чула про мого дядька. Часом питаю себе, чи він ще живий.

— Можливо, невдовзі ми це знатимемо. Малкі розповідав тобі колись про мою практику Таквійя?

Вона трохи подумала й сказала:

— У древніх фрименів вона звалася Кетман?

— Так. Це практика приховування ідентичності, коли її виявлення може бути шкідливим.

— Тепер я згадала. Він казав мені, що ви писали під псевдонімом історії, декілька з яких доволі відомі.

— Саме тому ми й розмовляли про Таквійя.

— Чому ви розповідаєте мені про це, Владико?

— Щоб уникнути інших тем. Знаєш, що я написав книги Ноя Ковчегописця?

Вона не змогла стримати легенького сміху.

— Як це кумедно, Владико. Мені було наказано прочитати книгу про його життя.

— Її теж написав я. Які таємниці наказано тобі видобути з мене?

Вона й не кліпнула при цій стратегічній зміні теми.

— Їх цікавить внутрішнє функціонування релігії Владики Лето.

— Досі?

— Вони хотіли б знати, як ви відібрали релігійний контроль у Бене Ґессерит.

— Без сумніву, вони теж хотіли б повторити мій спектакль?

— Я впевнена, що в них є такі думки, Владико.

— Хві, з тебе жахливий представник іксіан.

— Я ваша служниця, Владико.

— А тебе саму ніщо не цікавить?

— Боюся, що моя цікавість може вам завадити, — сказала вона.

Він якусь мить дивився на неї, а тоді промовив:

— Я розумію. Так, ти маєш рацію. Ми повинні поки що уникати інтимних розмов. Ти хотіла б поговорити зі мною про Сестринство?

— Авжеж, це було б добре. Ви знаєте, що сьогодні я зустрілася з однією з делегації Бене Ґессерит?

— Це, мабуть, Антеак.

— Вона здалася мені грізною, — сказала Хві.

— Тобі нічого лякатися Антеак. Вона пішла до вашого Посольства з мого наказу. Ти усвідомлювала, що була атакована лицеплясами?

Хві задихнулася, а тоді застигла від холоду, що наповнив їй груди.

— Отві Йак? — спитала вона.

— Ти здогадувалася?

— Він просто мені не сподобався, і казали… — Знизала плечима, і цієї миті її затопило розуміння. — Що з ним сталося?

— Зі справжнім? Він мертвий. Це звичайна практика лицеплясів за таких обставин. Мої Рибомовки мають недвозначний наказ не залишити живим жодного лицепляса у вашому Посольстві.

Хві мовчала, але по її щоках текли сльози. «Це пояснює порожні вулиці, загадкове “Так” Антеак. Це багато чого пояснює».

— Я забезпечу тебе Рибомовками, доки ти не призначиш інших, — сказав Лето. — Мої Рибомовки добре тебе стерегтимуть.

Хві змахнула сльози з обличчя. Інквізитори Ікса люто відреагують на такі дії тлейлаксу. Чи повірять на Іксі її звіту? Усіх у її Посольстві замінено лицеплясами! Цьому тяжко повірити.

— Усіх? — спитала вона.

— Лицепляси не мали причини зоставити живими когось із ваших людей. Ти була б наступною.

Вона здригнулася.

— Запізнилися, — продовжив він, — бо знали, що мусять скопіювати тебе напрочуд точно, аби обманути мої чуття. Не знали моїх здібностей.

— То Антеак…

— Ми — Сестринство і я — спроможні виявити лицеплясів. Антеак… що ж, вона дуже добре робить свою справу.

— Ніхто не вірить тлейлаксу, — сказала вона. — Чому їх уже давно не прибрали?

— Спеціалісти мають як своє використання, так і обмеження. Ти мене дивуєш, Хві! Я й не здогадувався, що ти маєш такі кровожерні нахили.

— Тлейлаксу… надто жорстокі, щоб бути людьми. Вони не люди!

— Запевняю тебе, що люди можуть бути так само жорстокими. Я й сам при нагоді буваю жорстоким.

— Я знаю, Владико.

— Коли мене провокують, — промовив він. — Але єдиними людьми, ліквідацію яких я обдумував, є Бене Ґессерит.

Вона була надто вражена, щоб спромогтися щось сказати.

— Сестринство настільки близьке до того, чим повинне бути, а водночас настільки далеке.

Вона змогла заговорити.

— Але Усна історія розповідає…

— Релігія Превелебних Матерів, так. Якось вони спроєктували конкретну релігію для визначених суспільств. Назвали це інженерією. Як воно тобі?

— Бездушно.

— Справді. І результати такі ж помилкові. Навіть після всіх грандіозних спроб запровадження екуменізму в усій Імперії зоставалися незліченні боги, дрібніші божества й потенційні пророки.

— Ви змінили це, Владико.

— Певним чином. Але боги тяжко помирають, Хві. Мій монотеїзм домінує, та первісний пантеон залишається. Він у різних маскуваннях перейшов у тінь.

— Владико, я відчуваю у ваших словах…

— Такий самий холодний розрахунок, як у Сестринства?

Вона кивнула.

— Це фримени обожествили мого батька, великого Муад’Діба. Хоча він геть не прагнув, щоб його називали великим.

— Але чи фримени…

— Мали рацію? Моя найдорожча Хві, вони були дуже чутливими до використання влади й дуже хотіли зберегти свою позицію.

— Мені здається це… тривожним, Владико.

— Я бачу. Тобі не подобається думка, наче бути богом так просто, що на це спроможний будь-хто.

— Це звучить надто несерйозно, Владико. — Її голос був віддаленим, вона немов хотіла щось перевірити.

— Запевняю тебе: будь-хто не може зробити цього.

— Але ви хочете сказати, що успадкували свою божественність від…

— Ніколи не натякай на це Рибомовкам, — застеріг він. — На єресь вони реагують насиллям.

У неї пересохло в горлі.

— Я кажу це лише для того, щоб тебе захистити, — промовив він.

Її голос був тихим:

— Дякую вам, Владико.

— Моя божественність почалася, коли я сказав фрименам, що більше не віддаватиму племенам воду мертвих. Ти знаєш про воду мертвих?

— За часів Дюни воду добували з тіл мертвих, — відповіла вона.

— Ах, ти читала Ноя Ковчегописця.

Вона спромоглася на слабку усмішку.

— Я сказав фрименам, що воду буде віддано Найвищому Божеству, яке зостається безіменним. Завдяки моїй великодушності фрименам було дозволено далі розпоряджатися цією водою.

— За тих часів вода мусила бути дуже цінною.

— Ще б пак! А я, як представник цього безіменного божества, майже триста років контролював дорогоцінну воду.

Вона прикусила нижню губу.

— Це все ще звучить як розрахунок?

Вона кивнула.

— Так і було. Коли настав час освятити воду моєї сестри, я показав чудо. З урни Гані заговорили голоси всіх Атрідів. Так фримени виявили, що я — їхнє Найвище Божество.

Хві заговорила з острахом, це одкровення наповнило її голос здивуванням і непевністю.

— Владико, ви кажете мені, що насправді не є богом?

— Я кажу тобі, що не граюся в піжмурки зі смертю.

Вона кілька хвилин дивилася на нього й лише тоді відповіла. Відповідь переконала Лето, що Хві зрозуміла глибше значення його слів. Ця реакція тільки посилила її прихильність до нього.

— Ваша смерть буде не схожою на інші, — промовила вона.

— Дорогоцінна Хві, — пробурмотів він.

— Я питаю себе, чи не боїтеся ви присуду справжнього Найвищого Божества, — сказала вона.

— Ти мене засуджуєш, Хві?

— Ні, однак я боюся за вас.

— Подумай про ціну, яку я плачу, — сказав він. — Кожна постала з мене частина нестиме частку моєї свідомості, замкнену всередині неї, німу та безпомічну.

Вона притисла обидві долоні до губ і глянула на нього.

— Це той жах, якому не зміг протистояти мій батько і який він намагався відвернути: нескінченний поділ сліпої ідентичності.

Вона опустила руки та прошепотіла:

— Ви збережете свідомість?

— У певному сенсі… проте німу. Перлинка моєї свідомості супроводжуватиме кожного піщаного черва й кожну піщану форель, але знатиме, що неспроможна зрушити просту клітину, свідому в нескінченному сні.

Вона здригнулася.

Лето стежив за тим, як Хві намагається збагнути таке існування. Чи може уявити остаточний гамір, коли розділені часточки його свідомості змагатимуться за дедалі слабкіший контроль над іксіанською машиною, що записує його журнали? Чи відчула катастрофічну тишу, яка настане після цього жахливого роздроблення?

— Владико, вони використали б це знання проти вас, якби я їм розкрила.

— Розкажеш?

— Звісно ні! — Вона повільно похитала головою. Чому він прийняв цю жахливу трансформацію? Невже не було жодного порятунку?

Сказала:

— Ця машина, що записує ваші думки, чи не можна налаштувати її…

— На мільйони мене? На мільярди? Ще більше? Дорога Хві, жодна з цих мислячих перлинок не буде справжнім мною.

Її очі зайшли сльозами. Вона кліпнула й глибоко вдихнула. У тому, як вона впустила заспокійливий потік, Лето розпізнав тренування Бене Ґессерит.

— Владико, ви мене дуже перелякали.

— І ти не розумієш, навіщо я це зробив?

— А я можу це зрозуміти?

— О так. Багато хто може це зрозуміти. Інша річ, що люди робитимуть із цим розумінням.

— Ви навчите мене, що я маю робити?

— Ти вже знаєш.

Вона сприйняла це мовчки, тоді сказала:

— Це має щось спільне з вашою релігією. Я відчуваю.

Лето всміхнувся.

— Я можу пробачити твоїм іксіанським господарям майже все за їхній дорогоцінний дарунок — тебе. Проси і дасться тобі.

Вона схилилася до нього, гойднувшись уперед на подушці.

— Розкажіть про внутрішнє функціонування вашої релігії.

— Невдовзі ти знатимеш про мене все необхідне, Хві. Обіцяю. Просто пам’ятай, що поклоніння сонцю в наших примітивних предків не надто збочувало зі шляху.

— Поклоніння… сонцю? — Вона відхилилася назад.

— Сонце, що править усіма рухами, але якого не можна торкнутися, — це сонце є смертю.

— Вашою… смертю?

— Будь-яка релігія обертається, наче планета довкола Сонця, енергію якого вона мусить використовувати, бо від цього залежить її існування.

Її голос був ледь гучнішим за шепіт.

— Що ви бачите у своєму сонці, Владико?

— Всесвіт з багатьма вікнами, у які я можу зазирнути. Що поміститься у віконній шибці, те я й можу побачити.

— Майбутнє?

— Всесвіт понадчасовий у своїй основі, тому містить усі часи й усі майбуття.

— То це правда, — сказала вона. — Ви побачили річ, яку це, — вона жестом вказала на довге ребристе тіло, — відвернуло.

— Чи зможеш повірити, що це може бути, на свій вбогий лад, святим? — спитав він.

Вона лише кивнула головою.

— Якщо ти розділиш зі мною це все, — промовив він, — то попереджаю: це буде жахливий тягар.

— Чи зробить це вашу ношу легшою, Владико?

— Не легшою, але мені буде легше її прийняти.

— Тоді я розділю тягар. Кажіть, Владико.

— Ще ні, Хві. Мусиш іще потерпіти.

Вона проковтнула своє розчарування і зітхнула.

— От тільки мій Дункан Айдаго стає дедалі нетерплячішим, — сказав Лето. — Я мушу щось із ним зробити.

Вона озирнулася, але мала кімната зоставалася порожньою.

— Ви хочете, щоб я вас залишила?

— Я хочу, щоб ти ніколи мене не залишала.

Вона дивилася на нього, помічаючи зосереджену увагу, голодну порожнечу в його виразі, яка наповнила її сумом.

— Владико, чому ви розповідаєте мені свої таємниці?

— Щоб не просити тебе стати нареченою бога.

Її очі вражено розширилися.

— Не відповідай, — сказав він.

Насилу рухаючи головою, вона пробігла поглядом уздовж тінистої довжини його тіла.

— Не шукай тих моїх частин, яких більше не існує, — промовив він. — Деякі форми фізичної інтимності мені вже недоступні.

Вона знову перевела увагу на його закаптуроване обличчя, відмітивши рожеву шкіру щік, сильне відчуття людяності цих рис, обрамлених чужим тілом.

— Якщо тобі потрібні діти, — сказав він, — прошу тільки одного: дозволь мені вибрати їм батька. Але я ще нічого в тебе не просив.

Її голос був тихим.

— Владико, я не знаю, що…

— Невдовзі я повернуся до Цитаделі, — сказав він. — Ти приїдеш до мене туди, і ми поговоримо. Я розкажу тобі про те, що намагаюся відвернути.

— Я налякана, Владико, більше налякана, ніж могла б уявити.

— Не бійся мене. Я завжди буду ніжним з моєю ніжною Хві. А стосовно інших небезпек — мої Рибомовки захистять тебе власними тілами. Вони нікому не дозволять тебе скривдити!

Хві звелася на ноги й стояла, тремтячи.

Лето побачив, як глибоко вразили її слова, і це завдало йому болю. Очі Хві блищали від сліз. Вона міцно стиснула долоні, намагаючись стримати дрижання. Він знав, що вона з доброї волі прийде до нього в Цитадель. Хай чого б він у неї попрохав, вона відповість словами його Рибомовок:

— Так, Владико.

І тут Лето зрозумів: якби вона могла помінятися з ним місцями, узяти на себе його тягар, то принесла б себе в жертву. Те, що вона не могла цього зробити, посилювало її біль. Вона була розумом, що спирався на глибоку чутливість, без жодної гедоністичної слабості Малкі. Лякала своєю досконалістю. Усе в ній підтверджувало його усвідомлення, що вона була саме такою жінкою, яку б він, якби доріс до нормальної мужності, хотів би (Ні! Потребував!) собі за дружину.

А іксіани це знали.

— Зараз залиш мене, — прошепотів він.

Загрузка...