Бог-Імператор Дюни

* * *

— Ти відіслав їх до Туоно, не порадившися зі мною? Як це несподівано, Монео! Ти давно вже не робив нічого настільки самостійного.

Монео стояв на відстані приблизно десяти кроків від Лето в похмурому центрі крипти. Схилив голову, вдавшись до всіх йому відомих прийомів, аби не тремтіти, знаючи, що Бог-Імператор може розгледіти й витлумачити навіть це. Було близько півночі. Лето змусив свого мажордома чекати й чекати.

— Молюся, щоб не образити цим мого Владику, — сказав Монео.

— Ти мене розвеселив, але не захоплюйся цим надміру. Останнім часом я не можу відрізнити смішного від сумного.

— Пробачте мені, Владико, — прошепотів Монео.

— За що ти просиш пробачення? Мусиш завжди вимагати присуду? Не може твій світ просто існувати?

Монео підняв погляд на те страхітливе закаптуроване обличчя. «Він одночасно шторм і корабель. Захід сонця існує сам собою». Монео відчував, що стоїть на краю разючих одкровень. Очі Бога-Імператора заглибилися в нього, пропікаючи, вивчаючи.

— Владико, чого ви хотіли від мене?

— Щоб ти повірив у себе.

Відчуваючи, що в ньому наростає внутрішній вибух, Монео сказав:

— Отже, те, що я не порадився з вами, перш ніж…

— Як тебе просвітило, Монео! Дрібні душі, що прагнуть влади над іншими, спершу нищать ту віру в себе, яку можуть мати ці інші.

Ці слова вразили Монео. Він почув у них і звинувачення, і каяття. Відчув, як гасне те, що майже збагнув, — одночасно і страшне, і нескінченно бажане. Намагався знайти слова відповіді, але його мозок зоставався порожнім. Можливо, якщо він спитає Бога-Імператора…

— Владико, якби ви тільки виклали мені свої думки про…

— Мої думки зникають при контакті з ними!

Лето вдивлявся в Монео. Якими дивними були очі Монео, посаджені над яструбиним Атрідівським носом, — живі, неідеальні очі на обличчі з напрочуд правильними рисами. Чи почув Монео ритмічне биття пульсу: «Наближається Малкі! Наближається Малкі! Наближається Малкі!»?

Монео хотілося кричати від муки. Те, що він відчував, повністю зникло! Притулив обидві долоні до вуст.

— Твій світ — це двомірна клепсидра, — звинуватив його Лето. — Чому ти намагаєшся стримати пісок?

Монео опустив руки й зітхнув.

— Ви хотіли б почути про весільні плани, Владико?

— Не будь надокучливим! Де Хві?

— Рибомовки готують її до…

— Ти узгоджував з нею плани?

— Так, Владико.

— Вона погодила їх?

— Так, Владико, але дорікнула мені, що я надто дбаю про кількість справ, а не про їхню якість.

— Хіба ж вона не чудова, Монео? Вона помітила неспокій серед Рибомовок?

— Думаю, що так, Владико.

— Ідея мого одруження їх непокоїть.

— Тому я й відіслав Дункана, Владико.

— Звичайно, що так, і Сіону разом із ним…

— Владико, я знаю, що ви її випробували, а вона…

— Вона відчуває Золотий Шлях так само, як ти, Монео.

— Чому ж я боюся її, Владико?

— Бо ти понад усе цінуєш раціональність.

— Але ж я не знаю раціональної причини мого страху, Владико!

Лето посміхнувся. Це наче гратися в надувні кубики[11] в нескінченній чаші. Емоції Монео були чудесною п’єсою, виконуваною тільки на цій сцені. Як близько він підходив до краю, ніколи не помічаючи його!

— Монео, чому ти вперто виймаєш фрагменти з неперервного континууму? — спитав Лето. — Коли ти бачиш спектр, чи прагнеш якогось одного кольору понад усі інші?

— Владико, я вас не розумію!

Лето заплющив очі, згадуючи ті незліченні випадки, коли він чув це благання. Обличчя стали нероздільною мішаниною. Він розплющив очі, щоб стерти її.

— Доки залишиться хоч одна людина, щоб бачити кольори, вони не зведуться до смертної лінійності, навіть якщо ти помреш, Монео.

— Що це за кольори, Владико?

— Це неперервність, це нескінченність, це Золотий Шлях.

— Але ж ви бачите речі, які недоступні нам, Владико!

— Бо ви уникаєте їх!

Монео опустив голову, торкнувшись підборіддям грудей.

— Владико, я знаю, що ви досягли еволюційного рівня куди вищого, ніж решта нас. Тому ми вам поклоняємося і…

— Хай тобі біс, Монео!

Монео різко підняв голову і з жахом глянув на Лето.

— Цивілізації впадають у колапс, якщо їхні сили випереджають їхні релігії! — сказав Лето. — Чому ти цього не бачиш? Хві бачить.

— Вона іксіанка, Владико. Можливо, вона…

— Вона Рибомовка! Була нею від народження, а народилася, щоб мені служити. Ні! — Лето підняв одну зі своїх рученят, коли Монео спробував щось сказати. — Рибомовки стурбовані, бо я називав їх своїми нареченими, а тепер вони бачать чужинку, ненавчену Сіайноку, яка, однак, знає його краще, ніж вони.

— Як це можливо, Владико, якщо ваші Рибо…

— Що це ти кажеш? Кожен із нас з’являється на світ, знаючи, хто він і що має зробити.

Монео розкрив було рота, але закрив його, не промовивши й слова.

— Малі діти це знають, — продовжив Лето. — Лише після того, як дорослі зіб’ють їх з пантелику, приховують це знання навіть од себе самих. Монео! Розкрий себе!

— Владико, я не можу! — вирвалося у Монео. Він дрижав від страждання. — Не маю ваших сил, вашого знання про…

— Годі!

Монео мовчав. Тремтів усім тілом.

Лето заспокійливо заговорив до нього:

— Усе гаразд, Монео. Я надто багато в тебе просив і бачу твою втому.

Тремтіння Монео поступово припинилося. Він глибоко, давлячись, вдихнув.

Лето сказав:

— На моєму фрименському весіллі буде певна зміна: замість водяних кілець моєї сестри Ганіми використаємо кільця матері.

— Леді Чані, Владико? Але де її кільця?

Лето перевернув громаддя свого тіла на повозі й вказав на перехід між двома схожими на печери відгалуженнями ліворуч від себе, де в тьмяному світлі можна було розгледіти найбільш ранні поховальні ніші Атрідів на Арракісі.

— У її могилі, перша ніша. Забереш ці кільця, Монео, і принесеш їх на церемонію.

Монео вдивлявся у понурий простір крипти.

— Владико… чи це не святотатство…

— Ти забуваєш, Монео, хто живе в мені. — Тоді він заговорив голосом Чані: — Я можу робити зі своїми водяними кільцями, що забажаю!

Монео скулився.

— Так, Владико. Я візьму їх з собою до села Табур, коли…

— Село Табур? — спитав Лето звичайним голосом. — Але я передумав. Ми одружимося в селі Туоно!