Бог-Імператор Дюни

* * *

Я Дункан Айдаго.

Це майже все, що він хотів знати напевно. Йому не подобалися пояснення тлейлаксу, їхні історії. Але ж, з іншого боку, цих тлейлаксу завжди боялися. Не довіряли й боялися.

Вони перевезли його на планету човником-шаттлом Гільдії, діставшись лінії сутінків із зеленим блиском сонячної корони вздовж горизонту, а тоді занурилися в тінь. Космопорт не мав нічого спільного з тим, що він пам’ятав. Був більшим, і його оточувало кільце дивних споруд.

— Ви впевнені, що це Дюна? — спитав він.

— Арракіс, — виправив його тлейлаксанський супровідник.

Потім у щільно закритій наземній машині вони домчали до цього будинку, десь у місті, яке вони називали Онном, надаючи цьому «н» дивного носового звучання. Кімната, де його залишили, була близько трьох квадратних метрів площею, у формі куба. Не було нічого схожого на світлокулі, але приміщення заповнювало тепле жовте світло.

«Я гхола», — сказав він собі.

Це шокувало, але він мусив у це повірити. Виявити, що ти живий, коли знаєш, що помер, — достатній доказ. Тлейлаксу забрали клітини його мертвого тіла і в одному з аксолотлевих контейнерів виростили зав’язь. Та зав’язь стала його тілом у процесі, через який він спершу почувався чужаком у власній плоті.

Глянув униз, на тіло. Був одягнений у темно-коричневі штани й куртку з груботканої кусючої тканини. Стопи захищали сандалі. Як не рахувати тіла, це й усе, що йому дали. Скупість, яка свідчила про справжній характер тлейлаксу.

У кімнаті не було меблів. Його впустили крізь єдині двері без жодної клямки всередині. Він глянув угору на стелю, озирнувся довкола, роздивляючись стіни та підлогу. Попри цілковито одноманітний характер цього приміщення, він відчував, що за ним стежать.

— По тебе прийдуть жінки Імператорської Варти, — сказали вони й пішли, обмінюючись лукавими посмішками.

Жінки Імператорської Варти?

Тлейлаксанський супровід по-садистськи насолоджувався, демонструючи здібності у зміні подоби. Він не знав, у яку форму за хвилину переллється пластичний потік їхньої плоті.

Кляті лицепляси!

Звичайно, вони знали про нього все, знали, яку огиду викликають у нього Змінювачі Подоби.

У чому він міг бути впевненим, якщо це справа рук лицеплясів? Дуже мало в чому. У що зі сказаного ними можна повірити?

«Моє ім’я. Я знаю своє ім’я».

А ще він мав власну пам’ять. Вони через шок повернули йому особистість. Припускалося, що гхоли неспроможні відновити первісну особистість. Але тлейлаксу зробили це, і він мусив повірити, бо розумів, як це сталося.

Він знав, що спочатку був повністю сформованим гхолою, дорослим тілом без імені та пам’яті, палімпсестом, на якому тлейлаксу могли писати майже все, що хотіли.

— Ти Гхола, — сказали вони йому. Довгий час це було його єдиним іменем. Гхолу сприймали як піддатливе дитя і формували в нього рефлекс убити конкретного чоловіка — чоловіка, надзвичайно схожого на справжнього Пола Муад’Діба, якому він служив і якого обожнював. Через ту схожість Айдаго тепер підозрював, що то міг бути інший гхола. Але якщо це так, то де вони дістали оригінальні клітини?

Щось у клітинах Айдаго збунтувалося проти вбивства Атріда. Він стояв із ножем у руці, а зв’язаний псевдо-Пол дивився на нього з гнівним страхом.

Спогади прошили його свідомість. Він пам’ятав гхолу й пам’ятав Дункана Айдаго.

«Я Дункан Айдаго, мечник Атрідів».

Він чіплявся за цей спогад, стоячи в жовтій кімнаті.

«Я помер, захищаючи Пола та його матір у печерній січі під пісками Дюни. Я повернувся на цю планету, але Дюни вже немає. Тепер це лише Арракіс».

Він прочитав обрізану історію, якою забезпечили його тлейлаксу, але не повірив їй. Понад тридцять п’ять століть? Хто повірить, що його тіло проіснувало стільки часу? Хоча… з тлейлаксу це можливо. Він мусив вірити власним чуттям.

— Вас було багато, — казали його інструктори.

— Скільки?

— Про це тебе проінформує Владика Лето.

«Владика Лето?»

Як свідчила тлейлаксанська історія, цим Владикою Лето був Лето ІІ, онук того Лето, якому Айдаго служив із фанатичною відданістю. Але цей другий Лето (за тією історією) став чимось… чимось таким дивним, що Айдаго втратив надію збагнути цю трансформацію.

Як людина може повільно перетворюватися на піщаного хробака? Невже якась мисляча істота могла жити понад три тисячі літ? Навіть найбільш дикі дози геріатричних прянощів не забезпечили б такої тривалості життя.

«Лето ІІ, Бог-Імператор?»

Цій тлейлаксанській історії годі було повірити!

Айдаго пам’ятав дивну дитину, а точніше близнят — Лето й Ганіму, дітей Пола і Чані, яка померла під час пологів. За тлейлаксанською історією, Ганіма померла, проживши життя відносно нормальної тривалості, але Бог-Імператор Лето жив, жив і жив…

— Він тиран, — казали інструктори Айдаго. — Він наказав нам виготовляти тебе в аксолотлевих контейнерах і посилати йому на службу. Ми не знаємо, що сталося з твоїми попередниками.

«І ось я тут».

Айдаго ще раз дозволив своїм очам пробігтися по одноманітних стінах і підлозі.

У його свідомість увірвався тихий звук голосів. Він глянув на двері. Голоси були приглушені, але щонайменше один із них здавався жіночим.

«Жінки Імператорської Варти?»

Двері на безшумних завісах розчинилися всередину. Ввійшли дві жінки. Першим привернуло увагу те, що одна з них була закрита маскою, безформним каптуром із чорної світлопоглинальної тканини. Він знав, що вона ясно бачить його крізь маску, але саму її неможливо роздивитися навіть із використанням найвитонченіших приладів стеження. Каптур сповіщав, що іксіани чи їхні спадкоємці досі працюють в Імперії. Обидві жінки мали на собі однострої-комбінезони темно-синього кольору, з Атрідівським яструбом червоного плетива на грудях.

Айдаго вивчав їх, а вони тим часом зачинили двері й повернулися до нього обличчям.

Замаскована жінка мала сильне кремезне тіло. Рухалася з оманливою обережністю професійного фанатика мускул. Друга жінка була граціозною і худорлявою, з мигдалевидними очима на гострорисому обличчі з високими вилицями. Айдаго здавалося, що він десь її бачив, але не міг піймати цього спогаду. Обидві жінки носили голкові ножі в піхвах на стегнах. Щось у їхніх рухах підказало Айдаго, що жінки напрочуд майстерно орудують цією зброєю.

Худорлява промовила першою:

— Мене звуть Люлі. Дозвольте мені першій звернутися до вас як до командира. Моя компаньйонка мусить зоставатися безіменною. Так наказав наш Владика Лето. Ви можете називати її Подругою.

— Командира? — спитав він.

— За бажанням Владики Лето, ви командуєте його Королівською Вартою, — сказала Люлі.

— Он як? Я хотів би поговорити з ним про це.

— О ні! — Люлі була помітно шокована. — Владика Лето покличе вас у належну годину. Тим часом він бажає, аби ми зробили ваше життя щасливим і зручним.

— І я мушу підкоритися?

Люлі лише здивовано труснула головою.

— Я раб?

Люлі розслабилася й усміхнулася:

— У жодному разі. Просто Владика Лето має багато серйозних справ, які потребують його особистої уваги. Він мусить вивільнити час, аби зустрітися з вами. Послав нас, бо турбувався за свого Дункана Айдаго. Ви довго були в руках брудних тлейлаксу.

«Брудних тлейлаксу», — подумав Айдаго.

Принаймні це не змінилося.

Усе-таки його стривожило одне слово в поясненні Люлі.

— Свого Дункана Айдаго?

— Хіба ж ви не воїн Атрідів? — спитала Люлі.

Тут вона його піймала. Айдаго кивнув і ледь повернув голову, щоб глянути на загадкову жінку під маскою.

— Чому ви в масці?

— Те, що я служу Владиці Лето, має лишатися таємницею, — сказала вона. Її голос виявився приємним контральто, але Айдаго підозрював, що його теж маскував поглинальний каптур.

— То навіщо ви тут?

— Владика Лето довірив мені встановити, чи не були ви спотворені брудними тлейлаксу.

Айдаго спробував проковтнути клубок, який з’явився в раптово пересохлому горлі. Ще на транспортнику Гільдії таке кілька разів спадало йому на думку. Якщо тлейлаксу могли виробити в гхоли рефлекс на спробу вбивства дорогого друга, то що ще вони могли прищепити психіці відродженого тіла?

— Бачу, ви й самі про це подумали, — сказала замаскована жінка.

— Ви ментатка? — спитав Айдаго.

— О ні! — втрутилася Люлі. — Владика Лето не дозволяє тренувати ментатів.

Айдаго глянув на Люлі, а тоді знову зосередив увагу на замаскованій жінці. Жодних ментатів. Тлейлаксанська історія не згадувала про цей цікавий факт. Чому б Лето заборонив ментатів? Без сумнівів, людський мозок, у якого тренуваннями вироблено здібність до найскладніших обчислень, дотепер має своє застосування. Тлейлаксу запевняли його, що Велика Конвенція досі в силі, а механічні комп’ютери все ще під анафемою. Напевно ці жінки мусять знати, що й самі Атріди використовували ментатів.

— Як ви вважаєте? — спитала замаскована жінка. — Чи брудні тлейлаксу маніпулювали вашою психікою?

— Я не… я так не думаю.

— Але не впевнені?

— Ні.

— Не бійтеся, командире Айдаго, — сказала вона. — Ми знаємо способи, як упевнитися і як упоратися з такими проблемами, якщо вони виникнуть. Брудні тлейлаксу лише раз спробували це зробити й дорого заплатили за свою помилку.

— Це тішить. Владика Лето прислав мені якусь звістку?

Заговорила Люлі:

— Він наказав запевнити, що досі вас любить, як любили вас усі Атріди.

Вочевидь, захоплювалася власними словами.

Айдаго дещо розслабився. Як давній орудар Атрідів, чудово вишколений ними, він із цієї зустрічі легко визначив дві речі. У цих двох вироблено сильний рефлекс фанатичного послуху. Якщо поглинальна маска мала приховати зовнішність тієї жінки, то мусить бути багато осіб дуже подібної статури. Це свідчило, що Лето оточують небезпеки, які досі вимагають старих і витончених шпигунських служб і вигадливого арсеналу зброї.

Люлі глянула на свою компаньйонку:

— Що скажеш, Подруго?

— Його можна забрати до Цитаделі, — відповіла замаскована жінка. — Це недобре місце. Тут побували тлейлаксу.

— Мене б утішили тепла купіль і зміна вбрання, — озвався Айдаго.

Люлі далі дивилася на свою Подругу.

— Ти певна?

— Не можна ставити під сумнів мудрість Владики, — сказала замаскована жінка.

Айдаго не сподобалася нотка фанатизму в голосі цієї Подруги, але він покладався на Атрідівську справедливість. Вони могли здаватися цинічними та жорстокими з чужаками й ворогами, але з власними людьми завжди поводилися чесно й незрадливо.

«А я теж один із їхніх людей, — подумав Айдаго. — Але що сталося з тим мною, якого я заступаю?» Був глибоко переконаним, що жодна з двох жінок не відповість на це питання.

«Проте Лето зробить це».

— Ходімо? — спитав він. — Я прагну змити з себе сморід брудних тлейлаксу.

Люлі всміхнулася йому.

— Ідемо. Я сама вас скупаю.