Бог-Імператор Дюни

* * *

Лето з Сіоною цілий день пролежали в тіні дюни, пересуваючись лише за сонцем. Він навчив її, як захищатися від полуденної спеки під покривалом піску — на кам’яній основі між дюнами ніколи не бувало надто гаряче.

Пополудні Сіона підсунулася ближче до Лето за теплом, теплом, якого — він це знав — мав у ці дні аж надміру.

Час від часу вони розмовляли. Він розповідав їй про красу звичаїв фрименів, що панували колись у цій країні. Вона прагнула здобути його таємне знання.

Якось він сказав:

— Може, це видасться тобі дивним, але саме тут я найсильніше почуваюся людиною.

Ці слова не допомогли їй збагнути свою людську вразливість і те, що вона може тут померти. Навіть коли нічого не говорила, то не застібала лицевого клапана свого дистикоста.

Лето розпізнав підсвідому мотивацію такого педагогічного провалу, але знав, що безпосередньо говорити про це марно.

Пізнього пополудня, коли вечірня прохолода почала вже розповзатися над землею, він влаштував їй бенкет, частуючи піснями Довгої Дороги, не збереженими в Усній історії. Його втішило, що їй сподобалася одна з його улюблених пісень — «Лієтів марш».

— Мелодія справді стара, — сказав він, — ще з докосмічної ери Старої Терри.

— Ви б заспівали її ще раз?

Він обрав один зі своїх найкращих баритонів, голос давно покійного співака, що збирав колись заповнені концертні зали.

Цих незабутніх минулих стіна

Мене закриває від древнього дна,

Куди усі води стікають!

І бризки води, упавши туди,

Під гуркітливим потоком

Печерні шляхи прорізають.

Коли він закінчив, вона якусь мить мовчала, а тоді сказала:

— Дивна пісня, як для маршу.

— Їм вона подобалася, бо вони могли препарувати її.

— Препарувати?

— Перш ніж наші фрименські предки прибули на цю планету, ніч зазвичай була часом для пісень, легенд і віршів. Але на Дюні день довелося зарезервувати для фальшивої темряви, денного мороку в січі. А ніч стала часом, коли можна було виходити й рухатися… як ми зараз.

— Але ви казали про препарування.

— Що означає ця пісня? — спитав він.

— Ох. Це… просто пісня.

— Сіоно!

Вона почула гнів у його голосі й промовчала.

— Ця планета — дитя хробака, — перестеріг він її, — а цей хробак — я.

Вона відповіла напрочуд зухвало.

— То розкажіть мені, що вона означає.

— Комаха має більше свободи від свого вулика, ніж ми від нашого минулого, — сказав він. — Там є печери й усі звістки, записані в струменях потоків.

— Я більше люблю танцювальні пісні, — відповіла вона.

Це була непоштива відповідь, однак Лето вирішив витлумачити її як зміну теми. Розповів їй про весільні танці фрименок, кроки яких наслідували пилові вихори, здійняті «чортовими вітрами». Лето пишався тим, що може розповісти добру історію. З того, як захоплено вона слухала, було ясно, що бачить жінок, які стрімким вихором кружляють перед її очима, їхнє довге чорне волосся злітає в древніх рухах, безладно розсипаючись на давно мертвих обличчях.

Коли він закінчив, майже стемніло.

— Ходімо, — сказав Лето. — Ранок і вечір усе ще залишаються часами силуетів. Подивимось, чи хтось ділить з нами нашу пустелю.

Сіона пішла слідом за ним на вершину дюни, і вони оглянули навколишню пустелю, що занурювалася в темряву. Угорі над ними ширяв лише один птах, приваблений їхніми рухами. З косих розрізів на кінчиках його крил та їхньої форми Лето зрозумів, що то гриф. Він звернув на це увагу Сіони.

— Що вони їдять? — спитала вона.

— Усе мертве чи майже мертве.

Це її вразило, і вона глянула на останнє сонячне світло, яке золотило махове пір’я самотнього птаха.

Лето вів далі:

— Деякі люди досі забрідають у мій Сар’єр. Інколи музейні фримени вирушають на мандри й губляться. Вони по-справжньому годяться лише для ритуалів. А ще є окраїни пустелі та всілякі останки, покинуті моїми вовками.

Цієї миті вона відвернулася від нього, але він устиг побачити, яка пристрасть поглинає її. Сіона проходила тяжке випробування.

— У денний час пустеля не надто милосердна, — сказав він. — Це ще одна причина, чому ми подорожуємо вночі. Для фрименів образ дня — це піщаний вітер, що замітає твої сліди.

Коли вона обернулася до нього, в очах блищали сльози, але обличчя було спокійним.

— Хто живе тут тепер? — спитала вона.

— Грифи, деякі нічні тварини, нечисленні рештки рослинного життя з давніх часів, підземні мешканці.

— І це все?

— Так.

— Чому?

— Бо тут вони народились, а я дозволив їм не знати нічого кращого.

Майже повністю стемніло, лише де-не-де спалахували відсвіти, характерні для пустелі в такі моменти. Під час одного такого спалаху він пильно до неї придивився, розпізнавши, що вона досі не зрозуміла другого його послання. Знав, однак, що те послання залягатиме й гноїтиметься в ній.

— Силуети, — нагадала вона. — Що ви сподівалися знайти, коли ми піднімалися сюди?

— Можливо, якихось людей далеко від нас. Ніколи не відомо напевно.

— Яких людей?

— Я вже тобі казав.

— А що б ви зробили, якби когось побачили?

— Фримени мали звичай сприймати чужинців як ворогів, доки вони не підкинуть пісок у повітря.

Коли він це казав, темрява, наче завіса, опускалася на них. Сіона стала примарним рухом у раптовому зоряному сяйві.

— Пісок? — спитала вона.

— Підкинути пісок — це глибокий жест. Він каже: «Ми ділимо той самий тягар. Пісок — наш єдиний ворог. Це те, що ми п’ємо. Рука, що тримає пісок, не має зброї». Розумієш це?

— Ні! — зухвало збрехала вона, аби дошкулити.

— Зрозумієш, — промовив він.

Не кажучи й слова, вона рушила вздовж дуги дюни, віддаляючись від нього в гнівному викиді енергії. Лето дозволив їй далеко спуститися, зацікавлений тим, що вона інстинктивно вибрала правильний напрямок. У ній можна було відчути здіймання з глибин пам’яті фрименських спогадів.

Вона чекала його там, де дюна перегиналася, стикаючись з іншою. Лицевий клапан її дистикоста досі був незакритим і вільно звисав. Ще не час було картати її за це. Деякі підсвідомі процеси мусили перебігати природно.

Коли він підійшов до неї, спитала:

— Цей напрямок не гірший за інший?

— Якщо ти його триматимешся, — відповів він.

Сіона глянула на зорі, а він помітив, що вона розпізнала Дороговкази, Фрименські Стріли, що вели її предків крізь цей край. Однак він знав, що це її пізнавання було переважно розумовим. Вона не досягла ще такого стану, щоб прийняти інші сили, які діяли в ній.

Лето підняв передні сегменти, щоб угледітися в зоряне світло. Вони рухалися північним напрямком, трохи збочуючи на захід, шляхом, що вів крізь Хаббанійський хребет і Пташину печеру до ергу під Фальшивою Західною Стіною і дороги до Вітряного Переходу. Уже не зосталося жодного з цих орієнтаційних пунктів. Він вдихнув холодний вітерець із запахом кременю та більшою кількістю вологи, ніж це було йому приємним.

Сіона знову рушила вперед — цього разу повільніше, тримаючись курсу, час від часу поглядаючи на зорі. Довіряла Лето, коли він підтверджував шлях, однак вела сама. Лето відчував неспокій у її насторожених думках і знав, що поставало в її свідомості. Початки незламної вірності товаришам подорожі, на яку завжди покладався її пустельний народ.

«Ми знаємо, — подумав він. — Відокремившись від товаришів, губишся між дюнами й скелями. Самотній мандрівник у пустелі помирає. Лише хробак живе тут самотньо».

Він дозволив їй доволі далеко зайти вперед, настільки, щоб скреготання його тіла об пісок при переході не було надто відчутним. Вона мусила думати про нього як про людину. Розраховував, що вона чесно з ним співпрацюватиме. Та Сіона була нестійкою, переповненою придушеним гнівом і куди більшою бунтівницею, ніж будь-хто інший, кого він випробовував досі.

Лето ковзав за нею, подумки переглядаючи розплідну програму та формуючи необхідні рішення про заміну на випадок її провалу.

З плином ночі Сіона йшла дедалі повільніше. Перший місяць дістався зеніту, а Другий високо піднявся над горизонтом, коли вона зупинилася, щоб перепочити й попоїсти.

Лето втішила ця пауза. Тертя об пісок призводило до панування черва. Повітря довкола нього було повне хімічних викидів, наслідку його температурної регуляції. Те, що він називав «кисневим компресором», стабільно вентилювало, змушуючи його чітко усвідомлювати роботу протеїнової фабрики та амінокислот, потрібних його хробачому «я», щоб установити плацентарні зв’язки з людськими клітинами. Пустеля прискорювала його остаточну метаморфозу.

Сіона зупинилася поблизу гребеня зірчастої дюни.

— Це правда, що ви їсте пісок? — спитала вона, коли він наблизився.

— Правда.

Вона озирнулася довкола, оглянувши морозно-місячний горизонт.

— Чому ми не взяли сигнальних пристроїв?

— Я хотів, щоб ти дізналася дещо про власництво.

Сіона повернулася до нього. Він відчував її дихання поблизу свого обличчя. Витрачала надто багато вологи, віддаючи її сухому повітрю, однак не згадала напучування Монео. Це буде гіркий урок, без сумніву.

— Я геть вас не розумію, — сказала вона.

— А все-таки мусиш зрозуміти.

— Мушу?

— А як інакше ти маєш дати мені щось вартісне у відповідь на те, що даю тобі я?

— Що ви мені даєте? — У питанні відчувалася гіркота, підігріта дрібкою прянощів з сухої їжі.

— Даю тобі шанс бути зі мною сам на сам, ділитися зі мною, а ти безтурботно проводиш цей час. Марнуєш його.

— То що там про власництво? — запитала вона.

Він відчув у її голосі втому, у ній уже гучно заявляв про себе брак води.

— За давніх часів вони були напрочуд живими, ці фримени, — сказав він, — а їхнє чуття краси обмежувалося тим, що було корисним. Я ніколи не бачив жадібного фримена.

— Що це має означати?

— За давніх днів усе, що ти брав до пустелі, було необхідним, і більше ти нічого не брав. Твоє життя вже не є вільним від речей, Сіоно, інакше б ти не спитала про сигнальні пристрої.

— А чому сигнальні пристрої не є необхідними?

— Вони б нічого тебе не навчили.

Він оминув її, рушив уперед, орієнтуючись на Дороговкази.

— Ходімо. Використаємо цю ніч нам на користь.

Вона поквапом догнала його, підійшла до закаптурованого обличчя.

— Що станеться, якщо я не вивчу вашого клятого уроку?

— Імовірно, помреш, — відповів він.

Це змусило її на якийсь час замовкнути. Ішла поруч, інколи зиркаючи на нього, ігноруючи хробаче тіло й зосередивши увагу на видимих залишках його людської суті. Згодом сказала:

— Рибомовки розповідали, що це ви віддали наказ на те парування, від якого я народилася.

— Це правда.

— Вони кажуть, що ви ведете записи й наказуєте Атрідам, з ким їм паруватися для досягнення вашої мети.

— Це теж правда.

— Отже, Усна історія правдива.

— Я думав, що ти й так, без жодних питань віриш Усній історії.

Її, однак, годі було збити з обраного шляху.

— А якщо хтось відмовиться підкоритися наказові про парування?

— Я даю широку свободу, доки є діти, яких я замовив.

— Замовив? — Вона обурилася.

— Саме так.

— Ви не можете прокрастися до кожної спальні, не можете щохвилини стежити за кожним із нас! Звідки ви знаєте, що ваші накази виконуються?

— Я знаю.

— Тож знаєте, що я ніколи вам не підкорюся!

— Ти хочеш пити, Сіоно?

Питання застало її зненацька.

— Що?

— Люди, які хочуть пити, говорять про воду, а не про секс.

Вона все-таки не застебнула ротового клапана, і він подумав: «Пристрасті Атрідів завжди були сильними, навіть коштом розсудливості».

Через дві години вони вийшли з дюн на метену вітром кам’янисту рівнину. Лето рухався крізь неї, Сіона трималася поруч із ним. Вона часто поглядала на Дороговкази. Зараз обидва місяці низько стояли над горизонтом, а їхнє світло відкидало довгі тіні за кожним валуном.

До певної міри, Лето було навіть легше перетинати таку місцевість, ніж піщану. Тверда кам’яна основа була кращим провідником тепла, ніж пісок. Він міг розпластатися на камені й полегшити працю своїм хімічним фабрикам. Йому не заважали ні дрібні камінці, ні навіть чималі брили.

Зате Сіона мала більше клопоту й кілька разів ледь не підвернула щиколотку.

Він подумав, що рівнина може бути складною для людей, незвичних до неї. Опинившись на голій землі, вони бачать велику пустку, моторошне місце, особливо при місячному світлі. Далекі дюни, відстань до яких, здавалося, не змінювалася, хай скільки пройшов мандрівник, — цілковита порожнеча, як не рахувати начебто споконвічного вітру, кількох кам’яних брил і, коли глянути вгору, немилосердних зірок. Це була пустеля пустелі.

— От де фрименська музика набула вічної самотності, — сказав він, — не на дюнах. Тут справді вчишся думати, що небеса мусять бути звуком проточної води й полегшею — будь-якою полегшею — від цього нескінченного вітру.

Навіть це не нагадало їй про лицевий клапан. Лето почав утрачати надію.

Коли їх застав ранок, вони вже далеко пройшли рівниною.

Лето зупинився біля трьох великих брил, тісно притиснутих разом. Одна з них була навіть вищою за Лето. Сіона на мить сперлася об нього, цей жест трохи додав Лето надії. Вона відразу ж відсунулася і вибралася на найвищу брилу. Він стежив, як вона там обертається, вивчаючи ландшафт.

Навіть не дивлячись туди, Лето знав, що вона бачить: піщана курява в повітрі, наче імла, закривала схід сонця. Усе інше — лише рівнина й вітер.

Камінь під ним був холодним від свіжості пустельного ранку. Через холод повітря стало значно сухішим, і йому було приємно. Якби не Сіона, він пішов би далі, але вона помітно виснажилася. Ще раз сперлася об нього, спустившись із брили. Минула майже хвилина, перш ніж він зрозумів, що вона до чогось прислухається.

— Що ти чуєш? — спитав він.

— У вас там грюкає всередині, — сонно промовила вона.

— Вогонь ніколи повністю не гасне.

Це її зацікавило. Вона відсунулася від його боку та обійшла довкола, щоб глянути в обличчя.

— Вогонь?

— Усередині кожної живої істоти палає вогонь. У когось повільніший, у когось швидший. Мій — гарячіший, ніж у більшості.

Вона міцно охопила плечі, скоцюрбившись від холоду.

— То ви не мерзнете?

— Ні, але ти, як я бачу, змерзла. — Він частково втягнув обличчя в каптур, утворивши заглибину в нижній частині першого сегмента.

— Це майже як гамак, — сказав він, дивлячись униз. — Якщо скрутишся там клубочком, буде тепло.

Вона без вагань прийняла його запрошення.

Хоч він і готував її до цього, усе ж виявив, що ця довірливість його зворушила. Мусив змагатися з почуттям жалю, куди сильнішим, ніж будь-яке пережите ним до того, як зустрів Хві. Але тут не було місця жалощам, нагадав він собі. Поведінка Сіони свідчила, що, найімовірніше, дівчина тут помре. Він мусив приготуватися до прикрості.

Сіона затулила обличчя рукою, заплющила очі й провалилася в сон.

«Ніхто ніколи не мав стільки вчорашніх днів, як я», — нагадав він собі.

Він знав, що із загальноприйнятого людського погляду те, що він тут робить, може здатися жорстоким і безсердечним. Мусив внутрішньо зміцнитися, відступивши у свої пам’яті, цілеспрямовано вибираючи помилки нашого спільного минулого. Безпосередній доступ до людських помилок був зараз його найбільшою силою. Знання помилок навчило його здійснювати довгострокове корегування. Він мусив постійно усвідомлювати наслідки. Якщо наслідки загубляться або ж зостануться нерозкритими, урок згаяно намарно.

Але що більше наближався він до того, щоб стати піщаним хробаком, то тяжче було йому ухвалювати рішення, які інші назвали б нелюдськими. Колись він легко це робив. Однак тепер, коли його людяність спливала, людські турботи дедалі сильніше наповнювали його.