Бог-Імператор Дюни

* * *

Нейла першою помітила, що наближається весільний поїзд. Рясно спітніла в полуденній спеці, вона стояла біля однієї з кам’яних колон, що позначали береги Королівської Дороги. Раптовий спалах віддаленого відблиску привернув її увагу. Вона, примруживши очі, глянула в той бік і з трепетом усвідомлення зрозуміла, що бачить сонячний зайчик, відбитий від покривала повозу Бога-Імператора.

— Під’їжджають! — гукнула вона.

Тоді відчула голод. Збираючись зопалу, неспроможні думати ні про що інше, вони не взяли з собою їжі. Лише фримени принесли воду, і це тому, що «фримени завжди беруть воду, покидаючи січ». У них це стало ритуалом.

Нейла торкнула пальцем приклад лазеростріла, припоясаного їй до стегон. Міст розкинувся не далі як за двадцять метрів перед нею, його ельфійська конструкція вигиналася над прірвою, наче чужосвітня фантазія, що поєднувала одну безплідну поверхню з іншою.

«Це божевілля», — подумала вона.

Але Бог-Імператор підтвердив свій наказ. Він вимагав, аби Нейла підкорялася Сіоні у всьому.

Накази Сіони були чіткими, не залишали обхідних шляхів. А Нейла не мала тут змоги спитати свого Бога-Імператора. Сіона сказала: «Коли його повіз буде на середині мосту — тоді!»

— Але чому?

Вони стояли осторонь від інших, у холодному світанку, на вершині Бар’єрної Стіни. Нейла почувалася невпевнено, була тут самотньою, віддаленою і вразливою.

Годі було заперечити похмурому виразу обличчя Сіони, її тихому, але напруженому голосу:

— Думаєш, що можеш завдати шкоди Богу?

— Я… — Нейла могла тільки стенути плечима.

— Ти мусиш мені підкорятися!

— Мушу, — погодилася Нейла.

Нейла пильно придивлялася, як наближається далекий кортеж, зауважила барвисті шати придворних, щільну синю масу її сестер-Рибомовок… блискучу поверхню повозу Владики.

Вона вирішила, що це чергове випробування. Бог-Імператор повинен знати. Він повинен знати, як віддане Йому серце Нейли. Це випробування. Накази Бога-Імператора мусять виконуватися передусім. Це був найперший урок з її дитинства Рибомовки. Бог-Імператор сказав, що Нейла мусить підкорятися Сіоні. Це було випробуванням. Чим іще це може бути?

Глянула на чотирьох фрименів. Дункан Айдаго розставив їх безпосередньо на дорожньому полотні, вони частково перекривали вихід з цього кінця мосту. Сиділи спинами до неї і поглядали крізь міст, чотири коричневовбрані могильні кургани. Нейла почула звернені до них слова Айдаго.

— Не залишайте цього місця. Мусите тут його привітати. Встаньте, коли він до вас наблизиться, і низько вклоніться.

Вітання, так.

Нейла кивнула сама собі.

Трьох інших Рибомовок, які піднялися з нею на Бар’єрну Стіну, вислали до середини мосту. Усі вони знали тільки те, що сказала їм Сіона в присутності Нейли. Вони мали чекати, доки Королівський Повіз не наблизиться до них на відстань кількох кроків, тоді повернутися і йти перед ним, танцюючи та ведучи його й усю процесію до спостережного пункту над Туоно.

«Якщо я розріжу міст своїм лазерострілом, ці троє помруть, — подумала Нейла. — І всі інші, що прибудуть із нашим Владикою».

Нейла витягла шию, щоб заглянути в ущелину. Звідси вона не бачила річки, але чула далекий шум, з яким вода розбивалася об каміння.

Вони всі помруть!

Якщо тільки Він не вчинить Чуда.

Ось що це було. Сіона готує сцену для Святого Чуда. Що ще могла планувати Сіона, тепер, коли її випробувано, коли вона носила однострій командирки Рибомовок? Сіона склала присягу Богу-Імператору. Вона була випробувана Богом, коли вони вдвох були в Сар’єрі.

Нейла самим поглядом звернулася праворуч, подивившись на проєктантів цього вітання. Сіона з Айдаго стояли пліч-о-пліч на дорожньому полотні, метрів за двадцять праворуч від Нейли. Глибоко занурилися в розмову, час від часу перезиралися, киваючи головою.

Тут Айдаго торкнувся руки Сіони дивно власницьким жестом. Один раз кивнув головою і рушив у бік мосту, зупинившись біля кутньої підпори просто перед Нейлою. Глянув униз, а тоді перейшов до другого ближнього кутка мосту. Знову зазирнув униз і стояв там кілька хвилин, потім повернувся до Сіони.

«Яке він дивне створіння, цей гхола», — подумала Нейла. Після того несамовитого сходження на Стіну вона вже не мала його за людину. Айдаго був чимось іншим, деміургом, першим після Бога. Але він міг плодитися і розмножуватися.

Далекий вигук прикував увагу Нейли. Вона повернулась і глянула на міст. Кортеж пересувався знайомим трюхиканням Королівського паломництва. Зараз, коли до мосту зосталося кілька хвилин, перейшов на повільнішу ходу. Нейла розпізнала, як попереду марширує Монео, його однострій був сліпучо-білим, кроки непохитними, погляд скерований уперед. Покривало повозу Імператора було запечатаним. Він дзеркально-непрозоро виблискував, пересуваючись за Монео на колесах.

Відчуття містерії заполонило Нейлу.

Чудо мусило статися!

Нейла глянула праворуч, на Сіону. Та відповіла їй поглядом і кивнула. Нейла витягла лазеростріл із кобури, прилаштувала його до кам’яної колони, прицілилася. Спершу трос ліворуч, тоді трос праворуч, тоді ельфійське пласталеве кріплення ліворуч. Лазеростріл здався долоні Нейли холодним і чужим. Вона з тремтінням вдихнула, щоб заспокоїтися.

«Я мушу підкорятися. Це випробування».

Побачила, як Монео відриває погляд від дорожнього полотна і, не змінюючи кроку, обертається, щоб гукнути щось чи то в бік повозу, чи тим, що йшли позаду. Нейла не розібрала слів. Монео знову повернувся вперед. Нейла завмерла, як частина кам’яної колони, що частково закривала її тіло.

Випробування.

Монео побачив людей на мості та біля його дальнього кінця. Розпізнав однострої Рибомовок, спершу здивувався, хто міг влаштувати це привітання. Він обернувся і гукнув до Лето, але покривало повозу Бога-Імператора зоставалося непрозорим, приховуючи всередині Хві та Лето.

Монео був уже на мосту, а повіз скреготів по навіяному піску позаду нього, коли він нарешті розгледів Сіону та Дункана, що стояли за дальнім кінцем. Розпізнав також чотирьох музейних фрименів, які сиділи на дорожньому полотні. У думках Монео зазміїлися сумніви, але він не міг відхилитися від плану. Ризикнув глянути вниз на річку — платиновий світ, пійманий у світлі полудня. За ним гуркотів повіз. Пропливання ріки, пропливання кортежу, широке значення тих речей, у яких він відігравав роль, — усе це скувало його мозок у запаморочливому відчутті неуникного.

«Ми — не люди, що йдуть цим шляхом, — подумав він. — Ми первинні елементи, які поєднують один фрагмент Часу з іншим. А коли перейдемо, все позаду нас зникне, запавшись у не-звук, у щось схоже на не-місце іксіан, але ніколи не буде вже таким самим, як до нашого приходу».

Крізь пам’ять Монео промчав уривок із однієї з пісень лютністки, він утупився в цей спогад. Знав цю пісню як побажання, бажання, щоб усе закінчилося, усе минуло, усі сумніви розвіялися, повернувся спокій. Тужлива пісня пропливала в його свідомості як дим, звиваючись і зачаровуючи.

Монео вирішив, що пісня лютністки дійсно стара, пісня древніх фрименів, безсумнівно. І вона розповіла йому дещо про нього самого. Він прагнув, щоб гості справді пішли, хвилювання закінчилися, знову настав спокій. Спокій був таким близьким… але він не міг покинути своїх обов’язків. Подумав про весь багаж, розкладений на піску за Туоно. Невдовзі вони все це побачать — намети, їжа, столи, золоті тарілки й саджені самоцвітами ножі, світлокулі в арабескових формах древніх ламп… усе багате й розраховане на цілковито інше життя.

У Туоно вони ніколи вже не будуть такими ж.

Колись Монео провів у Туоно дві ночі під час інспекційної подорожі. Згадав запахи їхніх кухонних вогнищ — ароматних кущів для розпалу, полум’я в темряві. Не використовували сонячних печей, бо це «не найдревніший метод».

Найдревніший!

У Туоно дуже мало пахло меланжем. Переважали інші запахи — солодка терпкість і мускусні олійки з оазисних кущів. Так… і вигрібних ям, і сморід напівзігнилого сміття. Згадав зауваження Бога-Імператора після того, як Монео відзвітував про цю подорож.

— Ці фримени не знають, що зникло з їхнього життя. Думають, що зберігають квінтесенцію давніх звичаїв. Це лихо всіх музеїв. Щось занепадає; випаровується з експонатів і розвіюється. Люди, які керують музеями, і люди, що приходять схилитися над вітринами й роздивитися деякі з них, — мало хто з них відчуває ці зниклі речі. Вони приводили в рух двигуни життя за попередніх часів. Коли зникло це життя, зникли й вони.

Монео зосередився на трьох Рибомовках, що стояли перед ним на мості. Високо підняли руки й почали танцювати, кружляючи та відступаючи всього за кілька кроків від нього.

«Як дивно, — подумав він. — Я бачив інших, що танцювали просто неба, але Рибомовок — ніколи. Вони танцюють лише у своїх відособлених помешканнях, у своєму найближчому товаристві».

Він устиг про це подумати, коли почув перше жахливе дзижчання лазеростріла й відчув, як міст під ним схитнувся.

«Це не насправді», — підказав йому мозок.

Він почув, як Королівський Повіз зі скрипом з’їжджає до краю дороги, як із тріском і клацанням відкривається його покривало. Позаду нього залунали безладні верески й крики, але він не міг обернутися. Поверхня мосту стрімко похилилася в правий бік від Монео, наближаючись до його обличчя, а сам він з’їжджав у безодню. Ухопився за обрізану жилу троса, щоб утриматися. Трос рухався разом із ним, усе скреготіло на смузі розсипаного піску, що покрив поверхню дороги. Монео вхопив трос обома руками, обертаючись разом із ним. Тоді побачив Королівський Повіз. Він перекосився над краєм мосту, його покривало було відкрите. Там стояла Хві, одною рукою тримаючись за складане сидіння, вона дивилася кудись повз Монео.

Жахливе скреготіння металу наповнило повітря, поверхня мосту перехилилася ще сильніше. Монео побачив, як падають люди з кортежу, роззявивши роти й вимахуючи руками. Його трос за щось зачепився. Руки витяглися над головою, він знову обернувся, закрутився. Відчув, як руки, спітнілі й мокрі від страху, зіслизають із троса.

Його погляд ще раз сягнув Королівського Повозу. Він лежав, затиснутий між уламками розтрощених балок. У Монео на очах безсилі руки Бога-Імператора марно тяглися до Хві, але не зуміли її утримати. Вона мовчки випала з відкритого краю повозу, золота сукня різко задерлася, відкривши її тіло, виструнчене як стріла.

Бог-Імператор видав глибокий гучний зойк.

«Чому він не активує підвіски? — подумав Монео. — Підвіски його витримають».

Та лазеростріл дзижчав і далі, а коли руки Монео зіслизнули з обрізка троса, він побачив, як полум’яні списи вдаряють у бульбашки підвісок, пробиваючи їх одну за одною у вибухах золотого диму. Монео з’їжджав униз, здійнявши руки над головою.

Дим! Золотий дим!

Одяг Монео хльоснув угору, закрутив його, обернув обличчям униз, спрямувавши в безодню. Дивлячись у глибину, він розпізнав у кипучій бистрині дзеркало свого життя — рвучкі течії та поринання, усі рухи, що нагромаджували всі субстанції. Слова Лето кружляли в його думках цівкою золотого диму: «Обережність — це шлях до посередності. Ковзання, позбавлена пристрастей посередність — це все, чого, на думку багатьох людей, вони спроможні досягти». Монео вільно падав у екстазі усвідомлення. Всесвіт відкрився перед ним, наче прозоре скло, усе пливло в Безчасся.

Золотий дим!

— Лето! — гукнув він. — Сіайнок! Я вірую!

Тут одяг зірвався йому з пліч. Він перевернувся у вітрі з каньйону — останній погляд на Королівський Повіз, що перехилявся… перекидався на розтрощеному покритті мосту. Бог-Імператор виповзав із відкритого кінця.

Щось тверде вдарило Монео в спину — і це було його останнє відчуття.

Лето відчув, як він зісковзує з повозу. Його свідомість зберігала лише образ Хві, яку поглинула річка, — далекий перлистий фонтан, що позначав її поринання в міфи та мрії про кінцевий рубіж. Її останні слова, тверді та спокійні, прокотилися крізь усі його пам’яті: «Я піду першою, коханий».

Вислизаючи з повозу, він побачив криву шаблю річки, дугу зі срібними краями, покриту миготливою строкатістю тіней, жорстоке вістря ріки, вигострене Вічністю, готове прийняте його у свою муку.

«Не можу ні плакати, ні навіть кричати, — подумав він. — Сльози більше неможливі. Вони — вода. За мить я матиму вдосталь води. Можу тільки стогнати від туги. Я сам, самотніший, ніж будь-коли раніше».

Його велике ребристе тіло вигнулося, падаючи, обертаючись довкола своєї осі, аж доки його посилений зір не вихопив Сіону, що стояла на краю мосту.

«Тепер ти дізнаєшся!» — подумав він.

Тіло далі оберталося. Він дивився, як наближається річка. Вода була сном, населеним проблисками риб, які роздмухали древній спогад про учту біля гранітного басейну — рожева плоть дражнила його голод.

«Я приєднаюся до тебе, Хві, на учті богів!»

Бульбашки, лопаючи, оточували його й завдавали смертної муки. Вода, люта водна течія охопила його з усіх боків. Він відчував, як скрегоче об каміння, вириваючись угору, рухаючись уздовж каскаду водоспадів, його тіло вигиналося в пароксизмі мимовільних обертових судом. Стіна каньйону, мокра й чорна, промчала перед його несамовитим поглядом. Подерте шмаття того, що було його шкірою, з вибухами його покидало, срібний дощ довкола вистрілював у річку, кільце сліпучого руху, ламкі цехіни — блискуча луска піщаної форелі відходила від нього, щоб почати власне колоніальне життя.

Смертна мука тривала далі. Лето дивувався, що зберігає притомність, що має тіло, спроможне відчувати.

Ним керував інстинкт. Він ухопився за скелю, довкола якої плив потік, відчув, як учеплений палець відривається від його долоні, перш ніж він устиг розтиснути стиск. Це відчуття було лише незначною ноткою в симфонії його болю.

Течія річки повернула ліворуч, довкола скелі, що виступала з прірви, і, наче кажучи, що з неї досить Лето, викинула його на піщану прибережну мілину. Якийсь час він там лежав, а забарвлена синім есенція прянощів стікала рікою вниз. Його підштовхнула агонія, тіло черва зрушилося, вибираючись із води. Уся його фореляча оболонка зникла, і він відчував кожен дотик дедалі сильніше, втрачене чуття повернулося, коли воно могло принести лише біль. Він не бачив свого тіла, але відчував, як те, що мало бути червом, звивається і виповзає з води. Глянув угору очима, що бачили все в язичках полум’я, форми яких змінювалися з власної волі. Нарешті розпізнав це місце. Річка винесла його до повороту, де вона назавжди покидала Сар’єр. Позаду нього лежало Туоно, а всього за кілька кроків від бар’єрної Стіни — те, що зосталося від січі Табр, королівства Стілґара, місця, де Лето сховав усі свої прянощі.

Випускаючи сині видихи, його розтерзане тіло з шумом тяглося вздовж кам’янистого пляжу, залишаючи синій слід на розбитих валунах, аж до вологої нори, що могла бути частиною первісної січі. Тепер це була лише неглибока печера, з внутрішнього кінця заблокована зваленим каменем. Його ніздрі відчули запах мокрого мулу й чистої есенції прянощів.

Звуки вторглися в його муку. Він обернувся в заглибині печери й побачив линву, що звисала біля входу. Линвою з’їхала якась постать. Він розпізнав Нейлу. Вона опустилася на камені та сіла навпочіпки, у тінях дивлячись на нього. Полум’я, що було зором Лето, розступилося, показавши іншу постать, яка спустилася линвою: Сіона. Вони з Нейлою кинулися в його бік і зупинилися, поглядаючи на нього. Спустилася третя постать: Айдаго. Він рухався з шаленою люттю, метнувся до Нейли, вигукуючи:

— Навіщо ти її вбила? Ти не мала вбивати Хві!

Нейла відштовхнула його плавним і легким, майже байдужим помахом лівої руки. Підбігла ближче до каменів, стала навкарачки й заглянула до Лето.

— Владико? Ви живі?

Айдаго був уже позаду неї, витягаючи з кобури лазеростріл. Здивована Нейла обернулася, а він тим часом прицілився і потягнув за курок. На маківці голови Нейли спалахнуло полум’я, поширилося вниз. Розділило її, шматки розсипалися нарізно. Загорівся однострій, а крис-ніж випав і на друзки розбився об каміння. Айдаго не бачив цього. На його обличчі з’явилася гримаса безумства. Палив і палив шматки Нейли, аж доки заряд лазеростріла не вичерпався. Вогненна дуга зникла. Серед розжарених каменів зосталися лише мокрі шматки тіла та одягу, з яких здіймався димок.

Це була мить, якої чекала Сіона. Підбігла до Айдаго й вирвала з його рук уже непотрібний лазеростріл. Він повернувся до неї, а вона напружилася, готова підпорядкувати його собі. Та шал уже розвіявся.

— Навіщо? — прошепотів він.

— Це вже сталося, — відповіла вона.

Вони обернулися і глянули в тінисту печеру Лето.

Лето не міг навіть уявити, що вони побачили. Знав, що його шкіра-оболонка зникла. Натомість відкрилася якась поверхня, усіяна проколами форелячих війок. Що ж до решти, він міг лише відповісти поглядом на погляди двох постатей зі світу, поораного смутком. Крізь полум’я видіння побачив Сіону як демоницю. У думках з’явилося ім’я демониці, і він промовив його голосом, підсиленим печерою і значно гучнішим, ніж сподівався:

— Ганмія!

— Що? — Вона на крок підступила до нього.

Айдаго затулив долонями обличчя.

— Глянь, що ти зробила з бідним Дунканом, — сказав Лето.

— Знайде собі інших коханих. — Як бездушно це прозвучало, наче луна його власної гнівної юності.

— Ти не знаєш, що значить кохати, — промовив він. — Ти хоч колись щось віддала? — Він міг лише заламати руки, тобто те, що було раніше його руками. — Підземні боги! Що я віддав!

Вона підступила ще ближче, потяглася до нього рукою, тоді відсахнулася.

— Я справжній, Сіоно. Глянь на мене. Я існую. Можеш мене торкнутися, якщо відважишся. Простягни руку. Ану ж!

Сіона повільно потяглася до того, що було його переднім сегментом, місця, в якому вона спала в Сар’єрі. Коли відвела руку, на ній зосталися сині сліди.

— Ти торкнулася мене й відчула моє тіло, — сказав він. — Хіба ж це не диво з див, понад усе в нашому світі?

Вона кинулася назад.

— Ні! Не відвертайся від мене! Глянь на те, чого ти торкнулася, Сіоно. Як ти можеш торкнутися мене, але не можеш торкнутися себе самої?

Вона стрімко відвернулася від нього.

— У цьому різниця між нами, — промовив він. — Ти — це втілений Бог. Тебе облягає найвище чудо цього світу, а ти не хочеш ні торкнутися його, ні побачити, ні відчути, ні повірити в це.

Тоді свідомість Лето помандрувала до оточеного ніччю місця, де, як йому здалося, він почув звуки металевих комах із його прихованих принтерів, що заклацали у своєму неосвітленому приміщенні. У цьому приміщенні було цілковито відсутнє випромінювання, це була іксіанська не-річ, що робило його місцем неспокою і духовного відчуження, бо воно не мало зв’язку з рештою Всесвіту.

Але матиме цей зв’язок.

Тут він відчув, що його іксіанські принтери запрацювали, що вони без спеціальної команди реєструють його думки.

«Пам’ятайте, що я зробив! Пам’ятайте мене! Я здобуду виправдання!»

Полум’я видіння розступилося, показуючи Айдаго там, де раніше стояла Сіона. Десь за Айдаго, на краю його поля зору, промайнув якийсь жест… ах так: це Сіона махнула рукою, наказуючи комусь на вершині бар’єрної Стіни.

— Ти ще живий? — спитав Айдаго.

Голос Лето задихано просвистів:

— Дозволь їм розбігтися, Дункане. Нехай тікають і ховаються, де забажають, у тому світі, який виберуть.

— Та будь ти проклятий! Про що ти кажеш? Я б радше дозволив їй жити з тобою!

— Дозволив? Я нікому нічого не дозволив.

— Чому ти дозволив Хві померти? — простогнав Айдаго. — Ми не знали, що вона була там з тобою.

Голова Айдаго впала на груди.

— Отримаєш компенсацію, — прохрипів Лето. — Мої Рибомовки оберуть тебе, а не Сіону. Будь із нею добрим, Дункане. Вона щось більше, ніж Атріди, і містить у собі зерно вашого виживання.

Лето повернувся до своїх пам’ятей. Вони перетворилися на легкоплинні міфи, що ледь трималися всередині його свідомості. Він відчув, що може провалитися у час, який сам собою змінював минуле. Пролунали якісь звуки, і Лето намагався витлумачити їх. Хтось вибирається на камені? Полум’я розступилося, показавши Сіону поруч із Айдаго. Стояли, тримаючись за руки, як двійко дітей, що заспокоюють одне одного, перш ніж вирушити в незнане місце.

— Як він може ще жити так? — прошепотіла Сіона.

Лето почекав, щоб з’явилися сили для відповіді.

— Мені допомагає Хві, — сказав він. — Ми побули трохи разом. Нас поєднували більше наші сильні сторони, ніж слабкі.

— І глянь, що це тобі дало! — глузливо вигукнула Сіона.

— Так, і моліться, щоб і ви отримали те саме, — прохрипів він. — Можливо, прянощі дадуть вам час.

— Де твої прянощі? — запитала вона.

— Глибоко під січчю Табр, — відповів він. — Дункан знайде їх. Ти знаєш це місце, Дункане. Тепер воно називається Табур. Контури ще збереглися.

— Навіщо ти це зробив? — прошепотів Айдаго.

— Це мій дар, — відповів Лето. — Ніхто не знайде потомків Сіони. Оракул не зможе її побачити.

— Що? — в унісон промовили вони, схилившись, аби розібрати його дедалі слабший голос.

— Я даю вам новий час без паралелей, — сказав він. — Усі лінії розходяться. На його кривих не буде точок перетину. Я даю вам Золотий Шлях. Це мій дар. У вас ніколи не буде таких перетинів, які ви мали колись.

Язички полум’я закрили йому бачення. Біль слабшав, але він далі зі страшною чіткістю відчував запахи та звуки. Обоє, Айдаго й Сіона, дихали швидко й неглибоко. Дивні кінестетичні відчуття почали переплітатися, торуючи собі шлях крізь Лето, — відлуння його костей і суглобів, яких, він це знав, більше не існувало.

— Дивись! — вигукнула Сіона.

— Він розпадається. — Це Айдаго.

— Ні! — Сіона. — Це відпадає зовнішній шар. Дивись-но! Хробак!

Лето відчув, як його частки заповнює м’яке тепло. Біль припинився.

— Що це за дірки в ньому? — Сіона.

— Думаю, це була піщана форель. Бачиш форми?

— Я тут, аби довести, що хтось із моїх предків помилився, — сказав Лето (або ж подумав, що сказав, але це те саме, якщо йдеться про його журнали). — Я народився людиною, проте помираю не людиною.

— Я не можу на це дивитися! — промовила Сіона.

Лето почув, як вона відвертається, гуркіт каміння.

— Ти ще тут, Дункане?

— Так.

«То я ще маю голос».

— Дивись на мене, — сказав Лето. — Я був кривавою грудочкою м’якоті в людській утробі, трішки більшим за вишню. Дивись на мене, кажу!

— Я дивлюся. — Голос Дункана був ледве чутним.

— Ти сподівався гіганта, а знайшов гнома, — сказав Лето. — Тепер ти починаєш пізнавати обов’язки, що є наслідками діянь. Що ти зробиш з новою силою, Дункане?

Настала довга тиша, тоді голос Сіони.

— Не слухай його! Він був божевільним!

— Звичайно, — промовив Лето. — Божевілля, зведене до методу, — це геніальність.

— Сіоно, ти це розумієш? — спитав Айдаго. Який жалібний цей голос гхоли.

— Вона розуміє, — сказав Лето. — Те, що твоя душа дійшла до кризи, якої ти не передбачив, — це по-людськи. Так завжди є з людьми. Монео врешті-решт це зрозумів.

— Я хотіла б, щоб він швидше помер! — вигукнула Сіона.

— Я — розділений бог, а ви зробите мене цілісним, — сказав Лето. — Дункане? Думаю, що зі всіх моїх Дунканів ти подобаєшся мені найбільше.

— Подобаюсь? — До голосу Айдаго частково повернувся гнів.

— У моїй симпатії є магія, — відповів Лето. — У магічному світі все можливо. У твоєму житті домінувала фатальність пророцтва, а не в моєму. Тепер ти бачиш капризи містерій і просиш мене розвіяти їх? Я хотів би їх лише підсилити.

Інші всередині Лето почали наново утверджувати себе. Без солідарності колоніальної групи, що підтримувала його ідентичність, він почав втрачати своє місце серед них. Вони заговорили мовою постійного «ЯКБИ». «Якби ти лише… Якби ми тільки…» Він хотів криком змусити їх до тиші.

— Тільки дурні віддають перевагу минулому!

Лето не знав, чи справді прокричав це, чи тільки подумав. Відповіддю була моментальна внутрішня тиша, що зливалася з зовнішньою тишею. Він відчув, що деякі пасма його давньої ідентичності досі неторкані. Спробував заговорити й знав, що це насправді, бо Айдаго промовив:

— Слухай, він намагається щось сказати.

— Не бійтесь іксіан, — проказав він і почув власний голос як дедалі слабший шепіт. — Вони можуть виробляти машини, але більше не можуть виробляти арафель. Я знаю. Я був там.

Лето замовк, збираючись із силами, але відчував, як енергія відпливає з нього, хоч як він намагається її втримати. У ньому знову залунали голоси, благаючи й вигукуючи.

— Припиніть цю дурість! — гукнув він або ж подумав, що гукнув.

Айдаго й Сіона почули тільки дихання зі свистом. Тоді Сіона сказала:

— Гадаю, він мертвий.

— А всі думали, що він безсмертний, — промовив Айдаго.

— Знаєш, що каже Усна історія? — спитала Сіона. — Якщо хочеш безсмертя, відкинь форму. Усе, що має форму, — смертне. Поза формою є безформність, безсмертя.

— Звучить, як його слова, — звинуватив Айдаго.

— Думаю, вони його і є, — сказала вона.

— Що він мав на увазі, кажучи, що твої потомки… приховані, їх не знайдуть? — спитав Айдаго.

— Він створив новий різновид мімікрії, — відповіла вона, — нову біологічну імітацію. Знав, що досяг успіху. Не бачив мене у своїх майбуттях.

— Хто ти? — запитав Айдаго.

— Я — новий різновид Атрідів.

— Атрідів! — Те, що прозвучало в голосі Айдаго, було прокляттям.

Сіона дивилася, як розпадається величезний тулуб, що був колись Лето Атрідом ІІ… і ще чимось іншим. Це щось інше починало розвіюватися тонкими цівками синього диму, що струменів звідти, де запах меланжу був найсильнішим. Маса танула, на каменях під нею з’являлися калюжі синьої рідини. Залишилися тільки невиразні, неясні форми, які могли колись бути людськими, — згусток рожевої піни, уламок кістки з червоними смугами, що надавала колись форму щокам і бровам…

— Я інша, та все ще така, яким був він, — сказала Сіона.

— Ці предки, усі вони… — прошепотів Айдаго.

— Є внутрішній натовп, але я тихо ходжу між ними, і вони мене не бачать. Старі образи зникли, залишається тільки есенція, щоб освітлювати його Золотий Шлях.

Вона обернулася і взяла холодну руку Айдаго у свою. Обережно вивела його з печери на світло, де запрошувала піднятися линва, що звисала з вершини бар’єрної Стіни. Там їх чекали перелякані музейні фримени.

«Жалюгідний матеріал для творення нового світу, — подумала вона, — але їм доведеться послужити. Айдаго вимагатиме ніжної спокуси, опіки, в якій може з’явитися й любов».

Глянувши на ріку, туди, де потік виривався з рукотворної ущелини, щоб розпорошитися між зеленими землями, вона побачила, що південний вітер жене до них темні хмари.

Айдаго звільнив свою руку з її руки, але здавався спокійнішим.

— Погодний контроль дедалі нестабільніший, — сказав він. — Монео думав, що це робота Гільдії.

— Мій батько рідко помилявся щодо таких речей, — погодилася вона. — Мусиш до цього придивитися.

Айдаго раптом згадав сріблясті обриси форелей, що вистрілювали з тіла Лето в річку.

— Я чула Хробака, — сказала Сіона. — Рибомовки підуть за тобою, не за мною.

Айдаго знову відчув спокусу Сіайноку.

— Побачимо, — промовив він. Обернувся і глянув на Сіону. — Що Лето мав на увазі, кажучи, що іксіани не можуть творити арафель?

— Ти не прочитав усіх журналів, — відповіла вона. — Покажу тобі, коли повернемося до Туоно.

— Але що це означає — арафель?

— Це хмара-темрява святого суду. Це зі старої легенди. Знайдеш це все в журналах.