Чарівне горнятко

ДІД, ГОРШКОДРАЙ І МАЛЬОВАНЕ ГОРНЯТКО[13]

Жив на світі горшкодрай, який ходив по селах і дротував людям гладуни, макітри. Одного разу здибав діда. Зупинився й питає його:

— Куди чимчикуєш, чоловіче добрий?

— Я іду дивитися, як нарід бідує. А ти?

— Дротую людям горшки. Ходім разом!

— Ходім.

Дійшли до села, стали коло бідної хатини й постукали в шибку.

— Чого вам треба? — спитав господар.

— Горшки дротуємо…

— Нема в мене горшків — я чоловік бідний.

— То пустіть переночувати.

Впустили їх до хати. Жінка дала вечеряти, постелила на лавицях. Коли всі позасинали, дідок почав лазити по всіх закутках: обмацував кожну річ, розглядав і клав на місце.

Вранці повставали, подякували господарям і пошкандибали своєю дорогою. Як тільки вийшли із села, старий витягнув з пазухи мальоване горнятко й похвалився:

— Дивися, горшкодраю, що я маю! Я вкрав це горнятко в бідного чоловіка.

Горшкодрай розсердився на діда, але нічого не сказав. Як стало вечоріти, знову дійшли до якогось села. Стали біля хати найбільшого ґазди й постукали в шибку.

— Хто ви? — спитав багач.

— Горшкодраї…

— Нема в мене дрантивих горшків.

— То пустіть нас переночувати.

— Нема місця.

— Ми ляжемо десь у куточку в сінях, бо надворі холодно, — озвався і дідок.

Багач впустив їх за поріг і сказав, аби лягали в сінях під драбиною.

Коли розвиднілося, захотіли їсти. Зайшли до хати.

— Чого ви ще хочете? — питає багач.

— Дайте щось поснідати.

— Я вас нагодую! — і багач схопив на них палюгу.

Дідок і горшкодрай взяли ноги на плечі. Але, коли тікали, старий встиг покласти на поріг мальоване горнятко.

Горшкодрай здивувався:

— Що ти за людина, що в бідного крадеш, а багатому даруєш? Таж той багачисько не хотів пустити нас переночувати, а вранці не дав і кавалка хліба. За що йому мальоване горнятко?

— Не дивуйся, — відповів дідок. — У мальованім горнятку були сльози бідняка.

Горшкодрай мовчав. А коли люди мовчать, то й казочка кінчається.