Чарівне горнятко

ДУРНИЙ ҐАЗДА[73]

Один багач мав наймита. Такого вже моторного, що годі й розповісти!

І був у того багача синок. Та такий недотепа, як ота колода серед двору: ні бе ні ме ні кукуріку. От він і пристав до наймита, як реп'ях до сорочки:

— Навчи та навчи сопілку робити. Бачить наймит, що не відчепиться від біди, та й каже:

— Добре, навчу. Лише гляди: не навчишся — вуха обірву!

Почав учити багацького дурника. Розказував, показував, аж геть заморився, а той стоїть, мов бовдур, і очима лупає.

Розсердився наймит, нам'яв йому вуха.

— Я, — каже, — скоріше б вашого осла навчив танцю вати!..

Почув це хазяїн.

— Брешеш, — говорить, — осла не навчиш! Де там!

— Бігме, навчу! — відповідає наймит. — У попереднього хазяїна я цапа вивчив на дяка. Нині співає в коломийській церкві!

— Чи ба?! — дивується багач. — Ну, мені свого дяка не треба, а от свій суддя пригодився би. Чи не вивчив би, хлопе, осла на суддю?

Бачить наймит, що у багача теж не всі клепки в голові, та й каже:

— Чому б ні? Та при умові: віддасте мені осла на три місяці в науку.

Багач і віддав.

Наймит погнав осла додому.

«Нащо він мені? — замислився. — Годувати нічим. Краще на торг поведу».

Продав наймит осла, купив три мішки борошна. Живе собі, живе — і у вус не дме.

Аж ось минув місяць. Іде наймит до ґазди. Зрадів той і питає:

— Ну, як там наш ослик?

— Еге, — каже наймит, — він уже собі не простий осел, а панич Ословський. В місті з панами водиться, а панянок у ручку цілує. Лише, — зітхає наймит, — одна біда…

— Чи не захворів, боронь боже?

— Та ні! — каже наймит. — Але не буде наш панич поміж високим панством ратицями світити! Треба грошей на взуття та й одяг…

Зітхнув багачисько, почухав потилицю, але грошей дав.

Прийшов наймит додому та й живе собі, живе — і у вус не дме.

Минув другий місяць. Іде наймит знов до багача. Той зрадів ще більше і питає:

— Як там наш панич?

— Ого, — сміється наймит, — він уже не панич, а вельможний пан!

— А про мене ще не забув, згадує?

— Чи згадує? — усміхнувся наймит. — Оце вчора закликав мене та як затупотів: «Доки хазяїн буде годувати мене сіном? Я хочу пампушок, ковбаси і пива! Іди, — каже, — до нього, нехай дає грошей!»

Скривився багач, як середа на п'ятницю, але грошей дав. Коли це й третій місяць проминув. Не витримав багач — прибіг сам до наймита:

— Ану веди мене мерщій до мого вченого осла.

Бачить наймит, що прийшло до крутого, та й каже:

— Гаразд. Іди, хазяїне, до міста. Там біля ратуші стоїть високий дім. У тому домі й урядує наш суддя Ословський.

Другого дня багач рано-вранці подався до міста. Бачить біля ратуші стоїть високий дім, а під ним народу, мов на ярмарку.

— Тут урядує пан суддя? — питає в людей.

— Еге ж, тут, — відповідають ті,— але тепер нікого не впускає.

— Ого, а мене впустить! — протиснувся багач між людьми й метнувся у двері.

Бачить: сидить за столом суддя та такий гладкий, мов на заріз вгодований. І вуха великі, як у того справжнього осла. Сидить ото і щось уплітає.

— Тобі, хлопе, чого? — озлився суддя.

— Х-хе, — посміхається багач, — бачу, не впізнаєш мене. Та я ж тебе ще не так давно сінцем годував та з відра напував! Забув уже, га?..

Пан витріщив на багача очі, як дурний на дурного. А далі як крикне:

— Марш звідси геть, хаме!

— Ну-ну, ти не брикайся! — розсердився багач. — Зо мною, сам знаєш, жарти короткі: візьму на мотузок і знов до ясел прив'яжу!..

Суддя позеленів, як жаба, а далі як затупотить ногами, як зареве:

— Караву-у-у-л!..

Збіглася сторожа.

— Зв'яжіть цього нахабу! — гукає суддя. — Запакуйте хама, пся крев, на три тижні до арешту за образу гонору!

…Коли багач, нарешті, вернувся додому, люди його питають:

— Ну, як твій суддя?..

— А щоб він був здох! — відповів дурний багач. — Годуй його, вчи, а осел ослом і здохне!

Що правда, то правда.