Чарівне горнятко

ПРО ЦАРЕВИЧА, ЯКОГО ВИГНАЛИ З ПАЛАЦУ[57]

За горами, за морями, де когути не допівають і пташки не долітають, жив цар — злий, кривавий. Його піддані були голодні і дрантиві. До царського палацу летіли їх прокльони, та через грубі мури не перелітали. І люди стали думати, як помститися цареві.

Вирішили спалити палац, але ворона, який ніс жарину, задзьобали цареві орли.

Попри палац текла ріка, де цар любив купатися. Люди пустили туди жаб. Та сторожа помітила це.

— Не купайся, світлий царю, у ріці, бо там повно жаб.

Цар розсердився. Скликав усіх слуг і закричав:

— Даю вам три дні, аби-сьте знищили всіх птахів і жаб.

Ці слова почув малий царевич, який любив усе живе. Побачив він на дереві сороку і сказав:

— Птахи-пташенята з царства мого тата, тікайте світ за очі, бо завтра всіх вас повбивають.

— Ми тобі віддячимо за це, — відповіла сорока. Вона наробила такого гармидеру, що всі птахи дізналися про розказ царя. Зібралися зграями й відлетіли в далекі ліси.

Царевич побіг до ріки:

— Жаби-жабенята з царства мого тата, тікайте в інші ріки, бо завтра вас тут повбивають.

— Ми тобі за це віддячимо, царевичу, — відповіли жаби. Вони повилізали з води й поскакали геть, куди очі дивилися.

На другий день слуги доповіли цареві:

— Світлий царю, всі птахи пішли з вітром, а жаби — з водою. Відай, їм хтось сказав про твій розказ.

Цар тупнув ногою:

— Хто? Як мені зараз не приведете зрадника, то я усім вам постинаю голови.

Царська челядь тряслася від страху, бо цар не любив кидати слів на вітер. А ворожбит, що жив при палаці, вклонився низенько і сказав:

— Я, світлий царю, знаю все, що діється на землі і під землею. Царський розказ підслухав твій син.

Цар дуже розлютився на царевича.

— Гей, слуги! — гукнув він. — Відведіть цього хлопчика у найтемніший ліс, най там його вовки роздеруть!

Слуги схопили царевича і повели з дому. Довго йшли лісами, ярами, нетрями, доки знайшли найтемнішу хащу. Там кинули хлопчину і втекли.

Царевич почав плакати.

Ведмідь Бурмило сидів на колоді й грався з ведмедятами. Раптом почув дитячий плач.

— Варваре, — сказав своїй ведмедисі,— а йди-но подивися, людська дитина плаче. Але йди обережно, аби-сь не наступила, бо ти в мене вже підсліпувата.

Варвара підійшла тихенько до кущів, звідки чувся плач. Хлопчик увесь час приповідав:

— Я хочу до мами…

Царевича нагодували медом і малиною, відтак послали гратися з ведмедятами. Невдовзі хлопчик перестав думати про палац. Але минуло літо і настала осінь. Бурмило зажурився, що робити з людською дитиною. Пішов просити ради до куми лисички.

— Ади, йде зима, а тут — людська дитина. Кажуть, що народилася в царському палаці, та має добре серце. Це вона допомогла птахам врятуватися. Що з нею робити?

— Спитай, куме, у вивірки: вона лазить до самого неба і все має знати, — порадила лисичка.

Вивірка подумала і відповіла:

— Серед лісу є срібна ліщина, а на ній — золотий горішок. Той, хто його з'їсть, стане великим, моцним, файним, і буде мати все, що душа бажає.

— Допоможи, вивірко, дістати той горішок. Цей хлопчина врятував від смерті усіх птахів і жаб. Як буде потреба, то й тебе врятує.

— Знаю, знаю, сорока мені про все розповідала, — і вивірка шусть! — побігла шукати золотий горішок.

Уранці принесла. Царевич з'їв із горішка зерня і став таким гойним, веселим легінем, як сонечко на небі. Йому захотілося мати білого коня і золотом вишите убрання. У ту ж мить усе з'явилося. Царевич убрався, сів на коня і попрощався зі звірятами.

Довго мандрував горами, полями, лісами, ярами. І приїхав до одного села. На краю того села була мала хатка, а на призьбі — бабка. Чорна, як сажа, і суха, як тріска.

— Добрий вечір, бабко, — сказав їй царевич. — Чи не можна у вас переночувати?

— Гість у дім — бог у дім, — відповіла бабка.

У хатині було темно, як у комині. З печі світив зеленими очиськами величезний кіт. Бабка вилізла до свого кота.

— Що чувати у світі, бабко? — спитав її царевич.

— Ей, легіню, не тобі й питати, і не мені б казати.

— Куди мені йти, бабко, аби щастя-гаразду знайти?

— Іди на північ. Там цариця-мачуха зачарувала у вежі царівну. Але знай, туди тяжко добратися.

На ранок царевич рушив у дорогу. їхав день, два, три. І перед ним постав густий ліс — ні пройти, ні проїхати. Леґінь зажурився. З тієї гризоти ліг на травичку і за хропів. Раз-два над ним злетілися ворони.

— Куди йдеш? — спитали.

— Йду рятувати царівну, що зачарована у вежі. Але, ади, цей ліс не пропускає.

— Нічого, допоможемо. Найстарший ворон крикнув:

— Гей, ворони, беріть нашого приятеля та його коня накрила і понесіть туди, куди треба.

Вороняча хмара підняла царевича і його коня аж під саме небо, а невдовзі сіла у чистому полі. Тоді ворон сказав:

— Тобі, приятелю, тяжко буде дійти до зачарованої царівни, бо її пантрують люті орли. Як будуть стояти на дорозі, то дай їм цього коня, але не забудь вирвати з його гриви три волоски. Як визволиш царівну, подуй на них три рази і кінь з'явиться знову.

Леґінь файно подякував і вирушив далі. їхав п'ять днів і п'ять ночей і приїхав на берег ріки. Став і забідкався. Хіба можна переплисти з конем такі глибини?

Раптом на берег вискочила жабка. Витріщилася на царевича, заквакала і зникла. Не минуло багато часу, як з води показався жаб'ячий цар.

— Ми тебе знаємо, легіню, — сказав він. — Ти врятував нам життя. Куди йдеш і в чому тобі допомогти?

— Йду рятувати царівну, зачаровану у вежі. Допоможіть перейти ріку.

— Це ми годні зробити, — відповів жаб'ячий цар.

Не встиг царевич і кліпнути оком, як на березі з'явився золотий корабель. Леґінь завів туди коня, і вони попливли. Коло другого берега жаб'ячий цар сказав:

— Як будеш перед дверима або перед брамою — тупни три рази ногою. А як за тобою буде хтось бігти, то кинь оцей камінчик.

Царевич узяв камінчика, подякував жаб'ячому цареві і пустився далі. Скільки йшов і скільки їхав — ми не знаємо і ніхто не знає. Нарешті перед ними постав великий темний замок. На середині стирчала височенна чорна вежа.

«Там має бути зачарована царівна», — подумав леґінь. Підійшов до брами й став. Вирвав з кінської гриви три волоски, і сховав у пазуху. Несподівано на них напали орли.

— Гов, орлики, стійте, не дурійте!

— А ти куди?

— Я до царівни.

— Хто захоче підійти до неї, того чекає смерть!

— Так було колись, а тепер інакше. Хіба ви не чули, що цариця змінила свій розказ?

— Ні, не чули.

— Ой, недобре служите! Я вам дарую свого коня, аби-сьте мені дали чистого спокою.

— Най буде! — відповів орел з найгострішим дзьобом.

Леґінь поплескав коника по спині й топнув.

— Тікай, товаришу мій, скоро побачимося знову.

Кінь побіг щосили, а хмара орлів кинулася за ним.

Царевич увійшов до замка. Довго блукав темними переходами доки натрапив на високу вежу. Леґінь тупнув три рази ногою — двері отворилися.

У кімнаті було порожньо і темно, як у пивниці. У кутку сиділа скоцюрблена дівчина, що тряслася від холоду і страху. Царевич взяв її за руку.

— Тікаймо звідси, бо загинеш!

Знову тупнув три рази — і двері отворилися. Побігли до брами. Царевич тупнув три рази — отворилась і брама.

Вибігли на Дорогу. Царевич подув три рази на волоски з кінської гриви — і білий коник постав перед ними. Сіли в золоте сідельце і полетіли як вітер.

Не минуло й хвилини, як їх почав наздоганяти змій, що спалював усе по дорозі. Страховисько от-от спалить і їх. Царевич згадав про камінець, який йому подарував жаб'ячий цар. Дістав його з пазухи і шпурнув у пащеку потвори… Змій відразу скорчився і луснув на дрібні кавалки.

Царевич не знав, куди має їхати з царівною, і дуже журився. Але одного разу, коли вони відпочивали в шовковій траві, його переміг сон. Приснилося хлопцеві, що його лихий батько вже помер, і люди чекають, аби він, царевич, повернувся до них царювати.

Царевич одразу схопився на ноги, поклав царівну в золоте сідло і полетів до свого палацу. Там справили таке бучне весілля, що всі солов'ї співали, ластівки щебетали, а сороки так брехали, що любо було слухати! Жаби кумкали на весь палац — просилися в куми.

Я теж там був. Вівкав і гойкав щось три тижні. Потім уже хотів піти додому і тупав по три рази перед кожними дверима, але вони чомусь не отворялися.