Чарівне горнятко

ПОТВОРА І МУДРЕЦЬ[27]

Жив собі на світі сирота Штефанко. Лишився самий-самісінький, як серед води. Ходив від хати до хати, аби хтось дав кавалок хліба.

Коли підріс трохи, Штефанко вже соромився простягати руку за милостинею. Пішов шукати господаря, аби взяв на службу.

Дорогою здибав якогось чоловіка.

— Добридень, вуйку! Куди йдете?

— Іду шукати парубка, аби став до мене на роботу. Служба не тяжка: я сам нічого не роблю, а слуга має мені помагати.

Штефанко посміхнувся:

— Та я є той самий, якого ви шукаєте.

Чоловік поплескав його по плечу:

— Коли це так, то слухай сюди. Будеш мені служити сім років. За той час не смієш ні вмиватися, ні стригтися, ні голитися. Ходитимеш у тому вбранні, що я тобі дам. Коли закінчиш службу — заплачу так, як треба.

— Добре, — погодився Штефанко.

Той чоловік був мудрецем. Помудрує вдома, потім іде до інших мудрувати. Правда, мав один великий ганч: любив грати у карти. Насипав золота у тайстру і йшов до панів. Грав цілі дні й ночі. А Штефанко, пильнуючи хату, качався по траві.

Минуло кілька років. У наймита виросла страшна борода, а волосся спадало на плечі. Леґінь не мився і не міняв одягу. Став таким диким, що його назвали Потворою.

Мудрець спокійно відповів:

— Тяжкою є дорога до втіхи. Хочеш знати втіху, то мусиш перед тим і поплакати. Коли щось робиш, май терпіння і думай про кінець.

Слуга більше не згадував, що ходить як опудало.

На сьомий рік мудрець узяв золота і подався в місто. Там сів з великим князем грати в карти.

Першого дня виграв у князя всі гроші. Навіть ті, які лежали в скринях.

Панисько розсердився:

— Граємо на всі мої володіння!

Грали день і ніч. Мудрець виграв у багатія всі фільварки, ліси і озера. Князь аж заревів:

— Граємо на мої три палаци!

Три дні і три ночі хряскали картами об стіл. Випили три бочки вина і скурили три мішки табаки. Мудрець виграв у пана й палаци.

Тоді князь заплакав.

— Не плач, шляхетний пане, — озвався мудрець. — Даю тобі одну добу на те, аби-сь звільнив мені маєтки й вийшов на вулицю у тім, що є на тобі.

Князь заридав ще дужче. Мудрець говорив далі:

— Але як хочеш, аби все добро залишилося твоїм, то най одна з твоїх доньок вийде за мого наймита.

— Того дикуна? — витріщив очі князь. Потім сів у бричку і без слова поїхав додому.

Доньки побачили його і запитують:

— Чому татусь сумує?

Князь розповів:

— Так і так. Я програв у карти все багатство. Завтра мусимо виходити з палаців. Але ми залишимось багатими й надалі, якщо котрась із вас стане жінкою Потвори.

Старша відповіла:

— Бути жінкою страховиська? Ні за що на світі!

Середуща вигукнула:

— Наш татусь здурів!

Князь уже заплакав. Але найменша донька відповіла:

— Я піду за нього.

Князь сів на коня і полетів до мудреця.

— Добре, князю, — відповів йому мудрець. — За тиждень приїдеш з донькою і гістьми. Дивись, аби все було гаразд, як то має бути в порядних людей.

— Це вже моя гризота, мудрагелю.

Князь почав готуватися до великого весілля.

Мудрець теж не спав. Три дні носив із Пруту воду. Грів у казані і мив-відмивав рапавицю, що наросла на слузі за цілих сім років. Потім покликав з міста найліпшого цирульника. А як одягнув хлопця в новеньке убрання, то гай-гай! Перед ним стояв такий леґінь, як травневе сонечко.

У неділю зранку зібралися гості. Стали чекати князя з найменшою княжною.

— Їдуть! їдуть! — загукали з вулиці.

Молоду зустріли. її разом з родичами запросили в хату, всіх посадили за столи. Штефанко сів коло княжни, але вона на нього й не дивилася. Князь і його гості теж сиділи мовчки. Дивилися на двері й чекали. Княжна несподівано встала і спитала:

— А де мій молодий?

— А я тут, коло тебе, — підвівся Штефанко.

Гості глянули на нього і сплеснули в долоні. Ніколи ще не виділи такого легіня. Вже не хотіли і гостини. Було втіхи аж до стріхи!

Штефанко й княжна побралися, а добрий мудрець далі обігравав багатих і пускав їх з торбами попід людські плоти.