Чарівне горнятко

СЛУГА РУДОГО ҐАЗДИ[39]

То діялось так давно, що найрозумніший чоловік не скаже, коли воно було. Досить того, що в одному селі жили чоловік і жінка. Жили вони в злагоді й любові, але гараздів не знали, хоч мужик робив до кривавого поту. У них було шестеро дітей, а поля мали на заячий скік. Коли найстарший син Грицько вже міг з'їсти за один раз повну миску колоченої квасолі, батько сказав:

— Ти, парубче, уже став великий. Іди собі між люди шукати щастя-долі. Не роби кривди нікому, не смійся ні з кого, поважай людей і шануй своє здоров'я. Як треба буде найматися, то не наймайся ні в білого, ні в чорного ґазди, а тільки в рудого. Не забудь.

— Не забуду, тату.

Взяв Грицько в торбину окраєць хліба і горнятко, аби було в дорозі з чого води напитися, вклонився татові й мамі і пішов у світ за своїм таланом. Багато днів блукав полями, лісами, селами, містами. Зазнав всілякої біди, замерзав і голодував, аж очі світилися.

Одного разу з лісу вийшла якась бабка з оберемком ріща на плечах. Раптом вона спіткнулася і впала. Грицько кинувся до неї, підняв оберемок, подав руку бабці. -

— Я вам допоможу, — сказав і поніс оберемок аж до її хатини.

У бабусі не було нікого. Грицько розпалив вогонь у печі, зігрів борщу в горщику, нагодував стареньку. Помаленьку бабка очуняла.

— Хто ти такий будеш? — спитала вона парубка.

— Я — Грицько. Шукаю щастя-долі.

— Я тобі допоможу. Хочу, аби-сь був моцний, як тур у хащах. Випий цього зілля, — сказала бабуся, діставши з полиці горщик з якимось варивом.

Грицько випив ціле горнятко, подякував і пішов далі. Міг найнятися в багатьох господарів, але пам'ятав розказ тата і шукав лише рудого ґазди. І раз у лісі здибав рудоволосого велетня, що рубав дерева.

— Ти хто? — спитав велетень.

— Я — Грицько. Шукаю собі господаря. А ви хто такий?

— Я — найбагатший ґазда у селі. Мені потрібний наймит.

— Буду служити у вас, — зрадів Грицько.

— А що маю платити?

— За цілий рік будете мене годувати, а потім поборемось. Як кину вами до землі, то піду геть, а як ви мене, то я буду служити ще п'ять років задурно.

Рудий велетень зміряв Грицька очима й посміхнувся:

— Я тебе, бахурчака, одним мізинцем викину на хату.

— Може, так, а може, й ні…— відповів леґінь.

Почав наймитувати. Рудий ґазда щодня ходив у ліс, а слугу лишав дома. Хлопець був жвавий, роботящий і слухняний. Господиня бачила, як він увихається, і якось сказала своєму чоловікові:

— Цей парубок наробить нам лиха, бо він дуже моцний. Давай йому таку тяжку роботу, аби зменшив сили.

Рудий ґазда вислухав жінку і задумався. Покликав Грицька й каже:

— Видиш оту вербу? Доки я вернуся з лісу, маєш її зрубати, попиляти на кавалки, поколоти на дрова і поносити до притули. Потім позамітаєш подвір'я, аби ніде не лишилося ані трісочки.

— Все буде зроблено, господарю!

Рудий ґазда поїхав, а Грицько спитав ґаздиню:

— Де сокира?

— Отам у притулі.

Леґінь подивився на ту сокиру й каже:

— Маленька й така- гостра, як бабині зуби. Нею і за тиждень не зрубаєш таку грубу вербу.

Пішов до ковалів і попросив:

— Зробіть мені сокиру з цілого ковадла.

Ковалі здивувалися, але зробили хлопцеві сокиру, яку ніхто не міг підняти. Грицько пішов додому, змайстрував топорище, а потім одним ударом звалив стару вербу. Попиляв, поколов на дрова і поносив їх до притули. Подвір'я позамітав так, що ніде не було видно ані трісочки.

Рудий ґазда вернувся з лісу. Жінка розповідає:

— Наймит такий моцний, що аж страшно. Маєш біду, чоловіче. Ану підніми ту сокиру.

Чоловік не міг зрушити її з місця. Він напудився, зблід.

Минули дні, місяці. Небавком має кінчатися рік Грицькової служби. Рудий ґазда пішов до війта і розповів йому про свого наймита.

— Він тебе вб'є! — відповів війт. — Пішли свого легіня до дідича на тік, там будуть дванадцять найсильніших сільських молотильників. Вони знайдуть якусь зачіпку і порахують йому ребра.

Рудий ґазда прийшов додому і сказав наймитові:

— Завтра підеш до пана молотити.

— Добре, господарю.

Рудий ґазда дав йому ціпа. Грицько потримав того ціпа і розреготався.

— Цим можна хіба що мухи на стінах бити.

Пішов у ліс, зрубав трепету, а з молодого граба зробив билень. Вийшов такий ціписько, що рота роззявиш. Грицько подався на дідичів тік. Там дванадцять сільських молотильників чекали на нього.

Гриць кинув свого ціпа. Від нього аж земля затряслася. Сільські молотильники, як побачили це диво, то так тікали, що п'яти губили. Грицько залишився на току самий.

Прийшов гуменний.

— А де молотильники?

— Повтікали геть.

— А хто тепер буде молотити?

— Я, — відповів Грицько. — Тільки пришліть людей, аби перевертали й витрясали снопи.

Почав молотити. Як лупнув ціпом, то аж вікна на панському палаці задзеленькотіли. Люди позбігалися на тік й дивилися, як на чудасію. Дідич теж прийшов. Стояв блідий і невеселий. Страшно було бачити силу наймита. Люди ледве встигали перевертати й витрясати снопи. Ще сонце на небі, а вся панська пшениця вже перемолочена.

— Що тобі дати за роботу? — спитав легіня дідич.

— Мішок збіжжя. Завтра я сам собі наберу.

Пішов Грицько у село. Позичив у людей дванадцять веріток і зшив із них великий мішок. Подався з ним до пана. Як набрав з тієї купи, що намолотив, то там майже нічого не лишилося. Дідич хотів не дати, але Грицько як глипнув на нього, то пан відразу став смирною овечкою.

Наймит роздав пшеницю бідним людям і повернувся до рудого ґазди. Той чисто вмирав від страху. Скоро мине рік, і треба буде боротися з Грицьком.

Пішов знову до війта просити допомоги. Війт ходив по хаті, смалив люльку й думав. Нарешті промовив:

— На толоці є громадська криниця, її ще ніколи не чистили. Пришли завтра наймита, най її почистить. Побачиш, що ми зробимо.

Пішов Грицько до громадської криниці, спустився на дно і вичерпує намул. А в цей час війтові гайдуки прикотили величезний млиновий камінь і пустили в криницю. Думали, що каменисько так придушить парубка, що той більше уже не побачить сонечка святого. Але камінь мав на середині широку діру, і наймитова голова пролізла крізь неї. Камінь затримався на плечах.

Грицько крикнув сердито:

— Ану, повідганяйте дітей від криниці! Най вони граються деінде своїми колесами.

Його ніхто не чув, бо війтові гайдуки уже повтікали. Грицько викинув камінь, вичистив криницю і вернувся до рудого ґазди.

Ґазда ще дужче зажурився. Як йому боротися з таким силачем, якого не придавиш навіть млиновим каменем. Хоч тікай геть від своєї хати!

— Ні, я від своєї хати не втечу, — сказав багачисько. — Готуй, жінко, десять мішків. Наберемо в них глини, піску і ріні та й пошлемо наймита до дідьчого млина. Там йому буде чорна година!

Коли десять мішків, повних глини, піску й ріні, були вже готові на фірі, рудий ґазда покликав Грицька й каже:

— У лісі, на водоспаді, чорти мають млин. Повезеш туди це мливо і спитлюєш на білу-біленьку муку.

— Най буде, поїду…

Ґаздиня дала в торбу хліба й солонини. Грицько сів на фіру і рушив у дорогу. Коли приїхав до млина, до нього вийшли три мельники, геть чорні від сажі. Грицько на них витріщився і похитав головою:

— Хто у вас найстарший?

— Я, — відповів дідько, з якого сажа аж сипалася.

— Ади, я привіз мливо, — сказав Грицько. — Змеліть мені, але так, аби мука була біла як сніг. Близько не підходьте, аби з вас сажі не нападало в муку. А я тим часом відпочину.

Грицько зголоднів. Увійшов до комірчини і почав смажити солонину. Швидко рознісся запах по всьому млину. Чорти ковтали слину. Один із них не витримав, забіг до комірчини.

— Дай сюди солонину! — заклацав зубами.

— Як станцюєш польку, помажу тобі губи.

— Боже мій, чортяка — як візьметься за боки, як утне своєї непареної польки, аж млин захитався! Грицько йому кинув один шкварок. Він був такий смачний, що чорт — хап за пательню і гайда тікати. Грицько зловив його за вухо і відняв пательню. Та голодний чорт не дав собі спокою: скочив у болото, зловив жабу і встромив у неї патик. Підійшов до вогню і став її смажити над Грицьковою солониною.

— Що ти робиш, бісе? — крикнув Грицько.

— Кап моє на твоє…— вишкірився чорт.

Грицько йому дав такого копанця, що аж двері злетіли із завіс.

Парубок поїв і ліг собі спати. Раптом його збудив грюкіт в одвірок.

— Хто там?

— Старий мельник.

— Чого тобі треба?

— Ми вже змололи. Забирай свою муку.

— Файно, мельники!

Грицько не знав, якого збіжжя дав рудий ґазда на фіру. Подивився, а у мішках — сіра і жовта мука. Це розлютило легіня:

— Що за лайдацтво в цім млині! Я привіз сюди десять мішків пшениці. Зерно було, як золото, а ви що зробили?

— Щоб мені була зараз у мішках біла як сніг мука, бо я всіх вас зітру на муку, а цей млин рознесу!

Схопив за одвірок і потряс млином.

Чорти побоялися зачіпатися з Грицьком. Дали відчіпного десять мішків найбілішої муки і — спокій голові. Потім посідали і почали радитися, як покарати парубка. Довго вони радилися. Нарешті послали найсильнішого і найсміливішого чорта під міст. Той сів там і чекає.

Як тільки Грицько виїхав на міст, чорт так заверещав, що коні, перепудившись, побігли, як скажені. Вісь у фірі — хрусь — і зламалася.

— Най це шляг трафить! — крикнув Грицько, спинивши коні. Замість того, щоб лагодити фіру, він кинувся під міст і зловив там чорта. Прив'язав його до воза й каже:

— Пхай руки в колеса. Тепер вони мають крутитися на твоїх руках аж до самого дому.

Що мав чорт робити? Заліз під фіру, засунув руки в колеса і побіг, тримаючи всю фіру на плечах. Рудий ґазда, побачивши дідька під возом, сполотнів.

— Куди нести муку? — спитав наймит.

— Неси, куди хочеш. Грицько розніс мішки бідним людям. Коли вернувся, рудий ґазда почав хитрувати:

— Що хочеш, бери, Грицьку, аби дав мені спокій.

— Я свого слова не касую!

— А я не хочу боротися, — захникав рудий ґазда.

— Як ти такий тхір, то я дам тобі лише одного щигля.

Грицько дав йому червоного щигля і пішов у світ шукати свою долю серед сміливіших людей. Чи знайшов, чи ні — дізнаєтеся вже з іншої казки.