Чарівне горнятко

ЯК ПАН БІДУ КУПУВАВ[37]

Раз на світі жив багатий дідич. Коли вмирав, то дав своєму синові велике багатство: новий палац, стодоли повні збіжжя, стайні повні худоби, комори набиті скарбами, пивниці закладені бочками зі старими винами. Хоч купайся в розкошах!

На господарстві робота кипіла удень і вночі. Слуги увихалися, а окоман бігав від одного до другого, як скажений.

Молодий пан був гонорний: завжди ходив із задертим носом і ні на кого не дивився. Одного разу запросив до себе багато панів і почав хвалитися:

— Я найбагатший чоловік в цім краю — все, що хочу, то маю.

Гості пили за його здоров'я і кричали «віват!» Але вночі йому приснився чудернацький сон. Якась мара стала перед ним і мовила:

— Неправду ти, пане, говорив своїм гостям. Не все в тебе є. Біди ще не маєш. А в інших вона є. Біда дешева, бо всюди без дощу росте.

Дідич прокинувся й до ранку не заснув. Думав про ті слова. Що то за біда? Скільки живе на світі, ніде її не бачив. Через неї він не зможе нікому сказати, що є найбагатший дідич у краї.

Коли зійшло сонце, сказав фірману:

— Запрягай коні до брички. Поїду на ярмарок.

— Чого? — спитала жінка.

— Біду купувати. Її ми ще не маємо.

І дідич поїхав.

У полі здибав чоловіка, згорбленого, пірваного, з порожньою торбою на плечах.

— Ти хто такий?

— Я — Василь Дрантивий,

— Куди йдеш?

— У світ. Тікаю від біди. А ви хто такий? — поцікавився Дрантивий.

— Я найбагатший дідич цього краю.

— Куди їдете?

— На ярмарок біду купувати. У мене все є, чого душа бажає, тільки біди нема.

Василь Дрантивий витріщився. Подумав, що у пана порозкручувалися шрубки в голові. Почав жартувати:

— Навіщо вам, пане, їхати на ярмарок. Дорога ж далека. Ще нападуть злодії. Ходіть до мене, я вам продам біду.

Пан зрадів.

— А в тебе, чоловіче, біда така, як має бути? Не буде мені соромно перед іншими панами?

— Паночку, я з нею від колиски, як з рідною мамою. Мій тато виплекав її і передав мені. А вона недавно вположилася… Будете задоволені, але треба по-людськи за неї заплатити.

— Дам мішок золота. Не доста?

— Доста, пане! Я не люблю торгуватися.

Поїхали до Василя Дрантивого. Його хатина облупана з усіх боків, у вікнах вибиті шибки, із стріхи вітер повиривав сніпки. Коло хати — ні стайні, ні стодоли, ні курника, ні карника. Нема за що пальцем Зачепитися. А на подвір'ї бігала купа дітей — голодних і замурзаних, як циганчата.

Зайшли в хату. Стоїть одна лава, а під стіною солома, покрита лахманами.

Дідич сів на лаву. Господар виліз на горище. Коли злізав, щабель на драбині зламався, і чоловік гепнувся у сінях. Дідич вийшов до нього.

— Видите, пане, яка біда в мене? Гевкнула мною до землі, як Мошко телям. Оце біда!

— Ну, де вона? Давай скоро сюди… — не терпілося панові.

Дрантивий дав дідичеві фляшку, загорнуту в катрання, і сказав:

— Покладіть її коло задньої стіни палацу. Біда буде з вами — її довбнею не виб'єш і димом не викуриш. Але як розкоркуєте цю фляшку — одразу тікайте: біда не любить панів, а тільки мужиків.

— Зроблю так, як кажеш…

Дідич кинув Дрантивому добрий мішок грошей, сів на бричку і помчав, як вітер. Приїхав додому. Поклав фляшку коло задньої стіни, розкоркував і втік до палацу. Але не встиг переступити поріг, як до нього підбігає наймит.

— Пане, коні поздихали. Ви їх запалили у дорозі.

Дідич кинувся до стайні. Але в ту мить з палацу повибігали гості. Кричали на все горло:

— Рятуйте, вогонь!

Палац горів. Від нього загорілися стайні, стодоли і комори. Як настала ніч, все господарство гейби потонуло у вогні. Наймити погріли собі спини і розійшлися, хто куди. Вранці на тому місці, де був дідичів маєток, лежала купа попелу.

Жінка втекла до батька. А що мав робити задимлений, обірваний дідич? Погорював, посумував і почвалав полями. Раптом насунулася хмара, залопотів дощ і посипав град — великий, як горіхи. Все, що росло на ланах, за якусь мить вилягло, ніби толочила цілий рік худоба.

— Біда на мою голову! — сказав собі дідич. — Чого-м хотів, те маю!

Він йшов та йшов. Куди й чого — не знав. Доста того, що як зголоднів, подибав до одної мужицької хати і попросив:

— Дайте чоловікові в біді чогось поїсти.

Його упізнали.

— Ади, це той пан, що купив собі біду у Василя Дрантивого, — й дали йому хліба.

Пан довго блукав селами й містами, лісами й полями. Прибув до свого тестя. Але слуги його не впустили. Пів-днини чекав, доки його жінка таки вийшла на ґанок.

— Чому покинула мене у біді? — спитав.

— Я вже тобі не жінка, — відповіла.

Пані зачинила за собою двері. Що було чинити чоловікові. Подибав у світ.

Приблукав до одного ґазди і попросився на службу.

— Що вмієш робити? — питає господар.

— Все, що скажете, бо я сиджу в біді, як камінь у воді.

— Підеш в поле орати.

— Най буде, ґаздо.

Взяв плуга на фіру, поїхав на поле. Орав днину, другу, а на третю не витримав. Пішов до ґазди й каже:

— Не можу орати, то тяжка робота.

— Тоді йди на легшу — сапати кукурудзу.

Сапав днину, другу, а на третю кинув сапу серед ниви і тікає — куди очі дивляться.

Прийшов до Дрантивого. У того хата новенька, ґонтами побита, з великими вікнами. Коло хати — стайня, стодола, карник і курник. На подвір'ї граються хлопчики, як огірочки.

— Чого прийшли, пане? — спитав ґазда.

Дідич скривився:

— Я прийшов просити, аби-сь забрав свою біду від мене. Бери її задурно.

— Е, ні,— каже Василь. — Що продано, то продано! Мені добре без біди, бо коли є біда в чоловіка, то нема розуму в хаті.

— Твоя біда навчила мене плакати, — поскаржився пан.

— Нічого вдіяти не можу. Що не моє, то не моє. До біди, пане, доріг багато, а від біди й стежечки нема. Ви йдіть тепер у дев'яте село, там живе мудрий чоловік. Тільки він може порадити, як позбутися біди.

Пан узяв у Василя кавалок хліба і побіг. Прийшов у дев'яте село до мудрого чоловіка. Став на порозі, поклонився низенько і скривився, як три нещастя.

— Чого тобі треба, чоловіче?

— Хочу, аби-сьте порадили, як позбутися біди. Я був колись дідичем, всього мав на світі, тільки біди в мене не було. Дістав її у Василя Дрантивого за мішок грошей. Його біда пустила мене з торбами попід чужі плоти. Врятуйте від неї.

Мудрий чоловік довго міркував. Потім сказав:

— Візьміть собі рискаль і за десять днів скопайте той город. Як закінчите, скажу, що далі робити.

Не хотілося копати, та мусив, бо мус — теж великий пан, його треба слухати. Взяв рискаль і вийшов на город. Копав від ночі до ночі, піт стікав чурками з чола. Хотів кинути рискаль і тікати геть, але надія вийти з біди його не пускала. Коли закінчив, мудрий чоловік вийшов до нього й каже:

— Тепер іди на своє поле і так роби три рази по три роки і дванадцять місяців. Як виростуть мозолі твердіші від дерева, тоді й біда спудиться і втече від тебе аж за три моря.

Пан вислухав його і махнув рукою:

— Я хочу, щоб біда пропала без роботи.

— Такого не буває.

Пан нічого не сказав. Пішов, сопучи, своєю дорогою. Не знаю, чи послухав мудрого чоловіка. Якщо так, то добре, а як повіявся по світу пошукати дурніших від себе, то най іде на зламану голову!