Чарівне горнятко

ПРО ХИТРОГО БРАТА[78]

Було два брати — один мав троє коней, а другий — одного. Прийшла весна, пора орати, а з бідним ніхто не хоче супружити. Всі кажуть, що в брата є троє коней, най супружить із ним.

Приходить він до старшого брата і каже:

— Дай мені, брате, коней на день, а я тобі на три свого дам.

Брат каже:

— Най так буде. Але якщо на полі скажеш «вйо, коні мої!», то я твого коня вб'ю.

Вийшли орати, запрягли в плуги, а бідняк забув про умову і каже:

— Вйо, коні мої!

Багач тоді розсердився, вдарив його коня орчиком по голові і вбив.

Що робити біднякові? Лупить із того коня шкіру і несе продавати.

Але до міста було далеко, застала його в дорозі ніч. Мусив десь заночувати.

Заходить він у село — ніде не світиться, лише в одній хаті. Приходить бідняк під вікно, а в хаті жінка з попом за столом гостяться. Придивляється, а вона з лівого боку в шафі бере горілку, з правого — ковбасу, а з печі — гусей смажених. Бідняк до дверей — зачинені. Тоді постукав. Вийшла жінка, питає:

— Кого це біда серед ночі носить?

— Прийміть переночувати, — проситься бідняк.

— Чоловічка нема дома, — відговорюється жінка, — не можу.

Повертається бідняк із-під хати та й іде дорогою. Але куди йти, коли ніч? Став і думає. Аж чує — фіра туркотить. Під'їжджає фіра ближче, а то ґазда з млина їде.

— Звідки ви, ґаздо? — питає бідняк.

— Я з цього села. Може, я би у вас переночував?

— Добре, — зрадів господар. — І мені щось поможете. Під'їжджають до тої хати, де жінка з попом гостилися.

А світло вже згасло.

— Біда, чоловіче, — каже ґазда. — Жінка хворіє, а я сам мучуся. Нікому й їсти зварити.

Розпрягли коней, дали їм їсти.

— Ще корови недоєні, — каже ґазда.

— Ви, ґаздо, подоїте одну, а я другу, і швидше буде, — каже бідняк.

Подоїли корів, заходять до хати, а жінка лежить і стогне.

Чоловік налив молока в горнята, знайшов сухий корж і припрошує:

— Вечеряймо.

«Чого я маю їсти сухий корж, коли можу пити горілку і закушувати ковбасою», — думає бідняк.

Розтягнули бомбетель, лягають спати, а бідний ноги накриває мішком із кінською шкірою.

— Що у вас там, ґаздо? — питає господар.

— Маю в мішку ворожбита, — відповів бідний і залопотав ногою по шкірі.

Господареві здалось, що то голос ворожбита, він і питає:

— Що ваш ворожбит каже?

Та каже, ґаздо, що у вашій шафі є горілка, ковбаса, а в печі — гуска.

А жінка лежить у постелі і стогне. Каже господар:

— Ґаздо, того не може бути, бо у нашому селі горілки зі свічкою вдень не знайдете.

— Як не вірите мені й ворожбитові, то встаньте та й самі подивіться, — каже бідняк.

Засвітив господар світло, подивився і повикладав усе на стіл.

Посідали, випили, поїли і полягали знову. Але подорожній знову в шкіру — турк, і вона залопотіла.

— А що тепер ворожбит сказав?

— Каже, що у вашій хаті сидить нечистий дух. Він вашу жінку мучить. Вставайте, топіть у печі і грійте воду — будемо цього духа виганяти.

Нагріли води, а тоді зайшлий каже:

— Ви, ґаздо, беріть сокиру і ставайте на поріг, а я буду виганяти.

Господар із сокирою на порозі, а гість баняк із окропом ставить коло ліжка і починає попід ліжко кропити. Як попові плюснув по п'ятах, той із-під ліжка — тікати. Ґазда маленький був, і піп його перестрибнув, бо якби втікав попід руки, то залишився би без голови.

Переночували, а вранці просить ґазда:

— Продайте мені свого ворожбита.

— Добре, — каже гість, — але за півмішка грошей.

Дав йому господар півмішка грошей, а гість, прощаючись, каже:

— Повісь ворожбита на бантину, аби він до тебе звик, бо може втекти.

І пішов.

Тільки прийшов додому, каже доньці:

— Біжи до стрия і позич діжки — будемо гроші міряти.

Донька побігла до багача, просить діжку, а багач питає:

— Навіщо вона вам?

Тато грошей приніс і буде міряти.

— Певно вошей, а не грошей, — сміється багач.

Чи міряв чоловік ті гроші, чи не міряв, але поза обручі трохи грошей напхав і послав доньку віднести діжку.

А багач глянув — справді гроші за обручами. І не терпиться йому знати, звідки брат такий скарб роздобув. Пішов спитати.

— Де ти, брате, стільки грошей взяв? — дивується.

— Дякую тобі, що коня мені убив. У місті на шкіри такий попит, що я собі за одного коня кілька куплю, — відповідає господар.

Кличе багач жінку і каже:

— Будемо бити коней. Ади, брат за одну шкіру має півмішка грошей, а у нас аж три шкіри буде. Побив усіх коней, відніс шкіри на базар. Що він там уторгував, не знаю, а казці кінець.