Чарівне горнятко

ПРО НЕВМИРАКУ[42]

Бідного-пребідного селянина Василя назвали Невмиракою. Він мав повну хатину дітей — аж десятеро. Тяжко було їх годувати, а ще тяжче вбирати. На зиму купував їм пару постолів. Одно взує постоли, вибіжить надвір і пограється, потім біжить до хати, аби друге взувало… І отак весь день ті постоли малися в роботі.

Василь Невмирака завжди ходив голодний і цуравий.

Якось пішов у ліс по ковіньки. Весь день корчував пні і так змучився, що ледве ноги волочив. Сів собі спочити на дубовий пень, плюнув спересердя і промовив:

— Ей, до дідька з таким життям! Коби вже смерть скоріше прийшла. Десь її лихо ухопило, й вона не думає про мене.

— Я вже тутечки, Василю, — почувся старечий, дуже захриплий голос, і хтось поклав йому на плече холодну кістляву руку.

Чоловік оглянувся і побачив Смерть. Він так перепудився, що язик присох до піднебіння.

— Чого ти мене кличеш? — спитала його Смерть. Василь розповів їй про свою біду.

— Не хочу більше жити. Нащо мені такого життя?

— Е, ні, Василю, вмирати не можна. В тебе купа ще малих дітей. Хто ж їх годуватиме? Ти стань моїм приятелем, а я допоможу вилізти з біди.

— Най буде так.

— Я зроблю з тебе дохтора. Будеш ходити селами й слабих лікувати. За те матимеш платню.

— Який з мене дохтор! Я розуміюся у ліках, як осел у біблії.

— Не треба розумітися, — відповіла Смерть. — Пам'ятай одно: я буду з тобою. Але мене ніхто не буде видіти, тільки ти один. Як стану в головах слабого, ти обійди ліжко три рази, потім скажи хворому: «З вас, вуйку, вже нічого не буде, — треба помирати». А коли буду в ногах, кричи весело: «Го-го-го, я тебе вилікую, добрий чоловіче! Ще будеш жити й жити!..»

Василь подивився на неї з недовірою:

— Я знаю, знаю, яка з тебе приятелька! Походиш трохи і покинеш, як ганчірку на плоті.

— Присягаю, — Смерть підняла руку, як суху драницю, перед старим дубовим пнем.

На другий день Василь узяв гудзувату палицю й подався до слабого, якому залишилися три чисниці до смерті.

— Я дохтор, — сказав, жінці й дітям хворого, що сиділи на лаві сумні.— Вийдіть надвір, аби-сьте мені не заважали.

Коли всі вийшли, Василь глип — Смерть стоїть у головах. Він узяв палюгу обіруч і як влупить її по плечах, то аж загриміло.

— То чого, помийнице, стала в головах чесного чоловіка? Хіба не видиш, що у нього теж є дрібні діти? Ану стань там, де треба…

Смерть мовчки перейшла й сіла сумирно у ногах. Василь обмацав слабого й сказав:

— Через три дні підеш у поле орати.

Так і сталося: через три дні ґазда орав і сіяв.

А Василь пішов до інших хворих. Смерть уже ніде не ставала хворому в головах. Боялась, аби Василь не бив. З того часу двері в його хаті вже не зачинялися: люди з усіх сіл приходили просити рятунку. І його не випускали з порожніми руками — давали йому всілякого добра й дякували за поміч.

Смерть ходила поруч з ним і лише шморгала носом. їй було не до вподоби таке приятелювання, але ж дала присягу перед дубовим пнем! Одного дня каже чоловікові:

— Ми товаришуємо вже багато років, а ти мене ні разу не запросив у гості.

— Приходь у неділю, — відповів Василь.

— Добре, прийду, — зраділа Смерть.

У неділю Смерть одягла білу сорочку і пошкандибала до приятеля. Набулася, нагулялася, наспівалася. Він показав їй своє господарство і купу дітей, які вже не росли в голоді й бідності. Потім спитав:

— А коли я маю загостити до тебе?

— Прийди другої неділі на те місце, де ми здибалися вперше.

— Най буде…

Невмирака одягнув новий сардак і солом'яний капелюх, взув новенькі постоли і почвалав до Смерті в гостину. Вона вже чекала коло старого дубового пня. Звідти чоловіка повела до своїх палаців. Ішли темними лісами, глибокими ярами, гнилими болотами, перескакували прірви та безодні. І ось перед ними показався білий як сніг замок.

— Ото мій палац, — пишалася Смерть.

В замку було багато гостей: королі, принци, міністри. їх лиця виглядали, як посипані мукою, а очі світилися, як ліхтарі. Гості їли, пили, співали і скакали, як недорізані цапи.

— Дрантя! — сказав Василь. — Нема на кого дивитися.

— Покажи мені своє ґаздівство.

Смерть повела його по палацу. Василь побував у кожній кімнаті, тільки до одної не впустила. Це його розсердило:

— Відімкни кімнату, — сказав Василь і пошкодував, що забув дома гудзувату палицю.

— Не можна.

— Не можна? Мені? Якому ти присягалася перед дубовим пнем? Відімкни по-доброму, бо нароблю гармидеру.

— Що було робити з таким напасним приятелем? Заскреготав ключ, і вони опинилися у величезній залі, де Василь Невмирака аж рота роззявив. Там горіли тисячі великих і малих свічок. Деякі тільки почали горіти, а інші догоряли.

— Що це таке? — спитав Невмирака,

— Це свічки всіх живих.

— І моя тут є?

— Є і твоя.

— Котра?

— Оця, що догоряє,— відповіла Смерть.

— Коли вона догорить, то що буде зі мною? — спитав Василь.

— Тоді умреш.

Василь засумував. Потім штовхнув Смерть у бік і попросив:

— Будь добра, засвіти мені замість недогарка велику свічу.

— Ніколи в світі цього не зроблю! — сказала Смерть сердито. — Той, що народився, мусить і померти. На все свій час.

Чоловік прийшов додому блідий і зажурений. Жінка ходила коло нього, як коло слабого. Василь довго мовчав, потім розповів:

— Моя свічка уже догоряє.

— А чи не можна замінити її іншою? — спитала жінка крізь сльози.

— Я просив, та Смерть і слухати не хоче.

Жінка почала плакати-голосити на всю хату.

— Сиди тихо, жінко. Я не боюся Смерті. Щось придумаю.

Три дні і три ночі Василь Невмирака не спав на волосину і крихти в рот не брав. Все думав і думав. Нарешті встав, засукав рукави і взявся майструвати. Зробив собі незвичайне ліжко, яке крутилося на місці.

Коли заслаб, ліг на хитре ліжко. Глип — Смерть стоїть у головах. «Прийшла, псявіра!» — подумав Василь і повернув ліжко. Смерть опинилася в ногах. Постояла трохи й знову пішла у голови. Василь далі крутить своїм ліжком.

Смерть почала його просити:

— Умри, Василю, бо вже настав час. Люди будуть сміятися з мене.

— Нема дурних, умру тоді, коли сам захочу. Іди до дідька, не суши мені голови!

— Ну, аби-сь знав, більше не прийду… — образилася Смерть і пішла геть з хати.

Василь Невмирака встав живий, здоровий. Відай, він і зараз ходить нашими селами і робить добро людям.