Чарівне горнятко

СИНЯ ПТАШКА І ДВОЄ БРАТІВ[58]

Жили в одному селі чоловік та й жінка. Дуже бідували, хоч день і ніч гарували на фільварку дідича. Однієї неділі пішли в ліс по гриби. Назбирали повні кошики й вертаються додому. Коли раптом чують — щось жалібно ячить. Чоловік розгорнув корчі і очам своїм не повірив.

— Дивися, жінко, райська пташечка!

— Ади-и-и, синя, як намальована…

Коло пташки був самець. Він не тікав і нікого не боявся. Чоловік узяв пташку й подув на її пір'я. У неї було зламане крильце.

— Треба якось допомогти, бо загине святе сотворіння, — сказав і забрав пташечку додому. Але самець не лишився в лісі, а полетів за пташкою. Ґазда доглядав їх, мастив поранене крило всілякою мастю.

Помалу-помалу пташечка видужала й почала нестися. Ґазда взяв одно яєчко і поніс до корчмаря. Той глипнув на нього і аж ойкнув:

— Та це ж золоте!

Корчмар заплатив чоловікові великі гроші за яйце.

На другий день пташка знову знеслася. І на третій… І на четвертий… І цілий місяць неслася. Бідний чоловік нічого не робив, а лише носив золоті яйця продавати. До дідича більше не ходив, бо купив собі корову, п'ять овець і поклав нову хату.

Пан дуже здивувався, що старцун уже не показується перед його стайнями. Одного разу не витримав і пішов до нього.

— Ану, мой, чому не йдеш до мене на зарібки?

— Бо не хочу. Я вже вам не наймит, — відповів змудра чоловік.

— Ади, як ти вмієш! А то чому?

— Маю синю пташку, яка не дає мені бідувати. — І бідак показав панові клітку.

Дідич вийняв пташку, погладив її. Раптом — глип, а на крилі у неї написано: «Хто буде носити одно пір'ячко за вухом, той стане цісарем, а хто два — стане аптекарем».

Пана аж запаморочило.

— Ти чуєш, що тут написано? «Хто буде тримати цю пташечку, той накличе на себе біду». Дай мені цю пташку, бо простий хлоп має біди доста.

— Ви брешете, пане. Нема дурних!

— Тоді за нею прийде шандар.

— Най приходить.

Дідич пішов шукати шандаря, а ґазда вирвав пір'їнку і поклав за вухо синові Василькові, вирвав дві пір'їнки й поклав за вухо Петрикові. Потім пташку випустив на волю. А синам сказав:

— Беріть торби на плечі й мандруйте у світ шукати гараздів.

Брати рушили в дорогу, йшли вони, що йшли, коли приходять до столиці. Тут вони розділили один перстень надвоє, попрощалися і розійшлися в різні боки. Василько пішов до царського палацу, а Петрик — до аптеки.

Петрик тяжко бідував. Був за поштуркача в лихого аптекаря.

— Чому мене не вчите? — спитав якось господаря.

— Бо твоя хлопська голова не для аптекарства!

Петрик розсердився.

— Кажете, що хлопська голова нічого не варта? Ади, що я вмію. — Він потер долоні, потім простягнув їх до аптекаря: на них були купочки грошей.

Аптекар аж затрясся. Хотів хапнути гроші, але Петрик знов потер долоні, і вони вже зникли.

— Ти мені подобаєшся, парубче, — сказав тоді аптекар. — Коли ти такий махер на гроші, то я навчу тебе і ліки робити.

У того аптекаря була донька Сурка. Коли почула, що у легіня ростуть гроші на долоні, дуже собі його сподобала й стала йому за жінку.

Одного дня сказала:

— Скажи, чоловічку, яка сила дає тобі гроші?

— Цього нікому не скажу.

— І рідній жінці?

— Не скажу!

Вона як причепилася до нього, то півроку мучила його. І він сказав:

— Ади, в мене за вухом є два пір'ячка… Це вони мені приносять гроші.

Коли лягли спати, Сурка й не думала про сон. Як тільки Петрик захропів, вона взяла з-за його вуха пір'ячка і заховала в солому в притулі. Уранці Петрик прокинувся, мацнув себе за вухом, а пір'ячка нема. Дуже зажурився неборака. Аптекар сказав:

— Іди собі від нас, бо Сурка з тобою не бажає жити! Аптекарства тебе не навчу, бо ти в ліках ні бе ні ме ані кукуріку!

Аптекар, аптекарка і їх діти витрутили Петрика за поріг. Він погрозив:

— Ви ще будете колись бекати і мекати…

Йде бідолаха дорогою й журиться: що має робити? Прийшов у темний ліс і назбирав ожини. Коли добре наївся, то захотів пити. Але криниці ніде не було. Глипнув і побачив дику яблуньку. Зірвав кисличку, з'їв і навіть не скривився. Вона була солодка. Але раптом відчув, що капелюх на голові піднімається. Помацав голову — у нього ростуть роги! Помацав бороду — росте цап'яча борідка. Хотів крикнути: «Щоб тебе грім убив!» Але з рота, замість слів, вилетіло смішне цап'яче «Бе-е-е!»

І ще більше зажурився Петрик. Що має робити? Куди йти з рогами?

Перед ним стояла височезна груша. Він подумав: «Наїмся грушок, аби мені виріс уже й хвіст і піду топитися».

Зірвав одну грушку й почав її їсти. За хвильку роги і борода зникли, якби то було у сні.

— Ади, які чудеса! Не треба бути й аптекарем.

Петрик нарвав собі лісниць повний капелюх і повештався до столиці. Прийшов до аптеки й сказав тестеві:

— Ви не добре робите. Не схотіли навіть попрощатися зі мною, як із родичем. Я все-таки ваш зять.

— Ну-ну, чого ти хочеш?

— Хочу, аби-сьте почастували мене порцією горілки і я вас — оцими яблучками. Купив би-м був вам щось, але ви мені не дали ані крейцара.

Аптекар приніс око горілки. Вся родина сіла до столу. Петрик випив порцію горілки, а аптекар, його жінка, с й доньки взяли по одному яблучку і почали їсти. У них повиростали роги й цапині бороди. Аптекарка глянула на свого чоловіка й закричала:

— Ме-ке-ке-е-е! Ме-ке-ке-е-е!

Аптекар побачив, на що схожа жінка, і озвався:

— Ве-е-е-е!

Доньки мекали, сини бекали. В аптеці стало так як у кошарі.

Петрик зайшов до Сурчиного покою, знайшов с та пір'ячка. Поклав їх за вухо й подався на ярмарок. Там купив візок і псячу збрую. Запріг аптекаря, аптекарку і Сурку й почав ними каміння возити.

Одного дня до нього підійшов сам цісар:

— Ти що, легіню, таки геть здурів, що возиш каміння? Соромно так робити.

Петрик відповів:

— Я сам знаю, почому шмір до воза й віхоть до столів.

— Ти ганьбиш мені столицю! І цісар крикнув людям:

— Ану запріть його до арешту!

Петрик не пручався, але сказав цісареві:

— А ти другу половину персня маєш?

Цісар почервонів, потім крикнув слугам:

— Ведіть його до мого палацу!

Петрик сів до столу, спізнався з рідним братом.

Вони довго весело сміялися.