Чарівне горнятко

ЗОЛОТИЙ КІНЬ І ВІДРО З МУХАРИЦЯМИ[59]

Жив собі один чоловік, що мав трьох синів. Два були пияки і батярчуки, а третій, Степанко, тихий і такий чемний, що й курці «гіш!» не скаже. Брати його не злюбили й кажуть:

— Ти, Степанку, мусиш піти геть від нашої хати!

— Чому?

— Ти ж не п'єш, а ми п'ємо, не гуляєш, а ми гуляємо…

— А тато, що на це?

— Ти втечеш так, щоб тато не знали.

— А як не втечу?

— То ми тебе вб'ємо.

Стало страшно від таких братів. Пішов собі Степанко, куди очі дивилися. Ішов рік і три дні. Приблукав до палацу якогось короля. Постукав у браму:

— Отворіть, бо маю королеві щось добре сказати.

Вартові впустили. Леґінь — до престолу.

— Я хочу служити моєму королеві. Можу коней обходити або викохувати квіти.

Король засміявся:

— Я не маю коней… Якийсь дідько краде їх кожен раз, і я вже не купую. А квітів мені не треба, бо на душі смутно. Будуть у мене коні, то будуть і квіти… А тепер підеш курей пасти.

— Не журися, королю, я підпантрую злодія. Ану купи ще сто пар — увидиш, що ні один коник не пропаде.

Другого дня король закупив сто пар коней. Покликав легіня й мовив:

— Будеш їх пантрувати, як свою голову. Я не вмію жартувати! Аби-сь знав…

Зажурився парубок. Коли настала ніч, взяв кавалок хліба і сів у стайні на порозі. їсть і гризеться: ади, сам знайшов собі біду! Нараз чує, що коло нього щось цікає. Глип — а то мишка вилізла.

— Що, шкряботушко, хочеш їсти? На й тобі, бо, може, й ти голодна.

Мишка з'їла крихту і сказала:

— Тут було багато жартівників, і кожен хотів мене вбити. А ти, Степанку, мовив добре слово і дав навіть хліба. У тебе добре серце. Тож слухай сюди. Опівночі прилетить золотий кінь і так заірже перед стайнею, що всі королівські коні відірвуться від жолобів і полетять за ним, як стріли.

— А що робити, мишко, проти такого коня? Я можу тільки рота роззявити на нього.

— Принеси сюди бляшане відро з червоними мухарицями на дні і якийсь патик.

— А де я наберу червоних мухариць? — зажурився леґінь.

— У квітнику їх є багато.

— І що з ними робити?

— Як настане північ, кинь собі у пазуху трохи мухариць аби-сь не заснув. Як прилетить золотий кінь, надінь йому на морду відро з мухарицями, сідай на нього і бий патиком по бляшаному відру. Йому вже не захочеться іржати. Золотий кінь полетить з тобою, ти будеш весь час його паном.

— Дякую тобі, мишко. Все зроблю так, як ти мені кажеш.

Опівночі Степанко набрав жменю червоних мухариць і кинув собі в пазуху. Вони так його пекли, що хлопець аж підскакував.

Раптом перед стайнею став золотий кінь — файний і блискучий, як місяць уповні. Степанко кинувся до нього і надів йому на морду бляшане відро з мухарицями. Відтак схопився за золоту гриву і — скік на коня. Почав бити патиком по відру. Мухариці розлютилися і почали коня так пекти, що той забув і про іржання. Ставав на задні ноги, хотів скинути Степанка, але той гейби прилип до гриви. Золотий кінь зірвався з подвір'я і полетів під хмари.

Він аж тремтів від болю…

Степанко його пошкодував:

— Я не хочу, конику, мучити тебе і заберу своє відро, бо знаю, як тяжко, коли мухариці кусають людину.

Золотий кінь відповів:

— У тебе добре серце. Проси у мене всього, чого хочеш.

— Не ходи більше до короля красти.

— Тільки цього? Най буде. Піду до інших королів. Але ТИ все-таки вирви із моєї гриви три волоски. Коли буде в тебе тяжка пригода, хухни на них, і я прийду…

Степанко вирвав три волоски.

Золотий кінь приніс його на королівське подвір'я.

Степанко добре виспався. Вранці прийшов король. Глянув до стайні — всі коні на місці.

— Го-го, ти вірно служиш! Тепер, Степанку, можеш і квітів насадити. Але будеш жити в курнику, бо ти є простий гуцул.

Степанко цілими днями просиджував у квітнику — сіяв, садив, поливав, просапував квіти.

— Та я забув сказати, що в того короля було три доньки, які вже мали виходити заміж. Одного разу король зробив для них великий бенкет. Запросив інших королів, принців, найбільших графів. Всю ніч пани бенкетували, вівкали, тралялякали. Вранці одному старому та ще не жонатому принцеві забаглося, аби йому і трьом королівнам подали по букетові квіток.

Король післав льокая до Степана.

— Так і так, — сказав той, — король хоче, аби ти зробив для його доньок і для старого, нежонатого принца по букетові.

— Зараз усе буде готове.

Степанко зробив один букет з бадилля, другий — із сухого листя, третій — з прив'ялих квітів, а четвертий — з найфайніших і найзапашніших квіток. Сказав льокаю:

— Неси до палацу і роздай так: перший — старому, нежонатому принцеві, другий — найстаршій королівні, третій — середущій, а четвертий — наймолодшій.

Льокай так і вчинив. Гості були дуже невдоволені. Вони хотіли знати, що мають означати ці букети.

— Ану приведіть мені сюди того квітникаря! — крикнув король.

Льокай побіг.

— Король велів, аби ти прийшов до палацу, — сказав.

— Коли велів, то най буде…

Степанко взяв тачку, поклав у неї рискаль, коновку, граблі і пішов до палацу.

— Нащо-сь притарахкав сюди цю тачку? — спитав його король.

— Ваша величність мені казали, аби я ніде не лишав цей струмент.

— Коли так, то тарахкай далі. Най з тебе королі сміються… І впустив його до залу, де були гості.

Степанко сів на коновку й чекає.

— Скажи, легіню, чому ти надіслав нам всілякі букети? — спитали.

Гості думали, що в його голові горобці цвірінькають. Степанко відповів:

— Перший букет, зроблений з сухого бадилля, казав-им дати старому нежонатому принцеві. На тім бадиллі росли погані квітки, їх ніхто не зриває і не нюхає. Вони самі пообпадали і нікому втіхи не принесли. Принц, відай, теж не є нікому потрібний, бо, ади, з нього вже пісок сиплеться, а він ще не жонатий. Другий букет, з сухого листя, я казав дати найстаршій королівні, бо вона вже відцвіла. Третій, з прив'ялих квіток, — середущій, бо вона вже почала в'янути. А четвертий — найменшій, бо вона цвіте-розцвітає, як та ружа. Коли відцвіте, то буде таке з нею, як з її сестрами. Аби такого не було, то віддай її, королю, за мене. Хіба я не є файний леґінь?

Король дуже розсердився на нього, але не показав, бо мав іншу гризоту: як витрутити двох старших доньок заміж.

Через кілька днів король сказав найстаршій і середущій, аби намастили собі лице мальовидлами, бо він хоче їх вести кудись у гості.

— І я піду, тату, — просилася наймолодша.

— Ти ще не переспіла, сиди дома, — відповів король. Найменша залишилася. їй було нудно одній у палаці. Вийшла у квітник.

— Степанку, ти б хотів, аби я була твоєю жінкою?

— Чому б ні? Хіба зле бути зятем короля? Біда тільки, що ти не вмієш нічого робити…

— Як не вмію? Ади, я буду полоти квіти, — і дівчина стала коло нього.

Потому кожен день приходила вона у квітник і все там эобила разом з легінем.

А до палацу знову приїхали королі, принци і графи, які клали око на найменшу доньку короля. Прителіпався навіть турецький султан. Усім женихам король наказав стати в один ряд. Потім дав такий розказ:

— До вас підійдуть мої доньки. Кому покладуть хустину на плече, той буде моїм зятем.

Наймолодша попросила:

— Най стане, тату, і Степанко в один ряд із женихами, бо він теж є парубок.

Король не хотів скривдити найменшу і мовив льокаєві:

— Поклич сюди Степанка. Він прийде сюди з своїм тарахкалом і всіх розвеселить.

Степанко справді прийшов до палацу зі своєю тачкою, коновкою і граблями. Лишив у кутку і став у один ряд з королями, принцами й турецьким султаном.

Найстарша королівна підійшла до свого жениха, поклала йому на плече хустину, і він пішов з нею. Середуща поклала хустину на плече свого обранця, і теж забрала його з ряду.

Але, ади, настала черга наймолодшої. Вона взяла хустину і підійшла до женихів. Турецький султан аж вийшов трохи з ряду, але дівчина стала до Степанка і кинула на нього хустину.

— Геть мені з палацу! — крикнув король на найменшу доньку.

Степанко взяв королівну на руки, посадив її в тачку і повіз до курника. А там вийняв з пазухи три кінські волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

Зроби так, аби оцей курник вчинився світлицею, якої й сам турецький султан ніколи не бачив.

— Все вже зроблено, легіню! — і золотий кінь зник.

Степанко увійшов до середини і очам своїм не вірив. Там було так файно, так весело, як навесні в гаю. А дівчина сиділа коло вікна, як найфайніша квітка.

Турецький султан так розсердився, що погрозив королеві:

— Це вам не обійдеться без війни!

Король вийшов надвір, підійшов до світлиці і крикнув молодятам:

— Як будете йти до шлюбу, я тобі, доню, не дам королівської карети. Аби-сь знала!..

— Не треба мені карети, я поїду в тачці! — відповіла на те королівна.

Настав день весілля. Старші доньки короля посідали в блискучі карети й поїхали з великою парадою до церкви, а Степанко посадив свою молоду в тачку, де були коновка й граблі, і теж повіз до шлюбу.

Люди дивляться й сміються:

— Такого посміховиська ніхто не видів!

— Дурна королівна — знайшла собі якогось дивака!..

Степанко зайшов у темну вуличку, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

— Зроби так, аби мені з'явилася золота карета та й аби я і моя наречена були убрані ліпше від усіх королів, принців і графів.

Не встиг Степанко то й сказати, як перед ним постала золота карета, королівна зацвіла у зоряній суконці, і він зробився таким витязем, що де там!

Старші королівни трохи не заплакали від заздрощів. Та мусили дати їм дорогу.

Степанко першим узяв шлюб. Як верталися додому, то вся столиця стала перед ними на коліна.

Але раптом музика замовкла. Гості перестали співати і вівкати.

Степанко спитав льокая:

— Що сталося?

— Турецький султан іде на нас війною.

Весілля розійшлося. Король і два зяті збираються на війну, а Степанкові нічого не кажуть. Він узяв палицю і пішов на війну пішки. На полі бою побачив таке, що аж сумно стало. Турецьке військо стояло, а королівське лежало. Яничари били лежачих жовнірів, забирали від них коней і зброю.

— Що тут робиться? — спитав Степанко короля.

— Що, не видиш? Програю війну, бо мої зяті — останні боягузи. Покинули мене і повтікали, куди очі дивилися. Що маю робити?

— Я зараз покажу…

Степанко пішов у корчі, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Перед ним постав золотий кінь.

— Чого тобі треба, добрий чоловіче?

— Хочу, аби від турків лише порохи полетіли.

— Витягни з мого лівого вуха золоту шаблю і сідай на мене.

Степанко витягнув золоту шаблю, сів на коня і полетів па бусурманів.

— Ану, нехрещені, хто тут у вас найстарший?

За хвильку прийшов султан.

— Хочеш битися чи миритися? — спитав його Степанко.

— З тобою ніколи не помирюся, бо ти відвіз на тачці Королівну, яку я любив, як місяць на небі. Мушу вбити.

— Гайда битися! — розсердився Степанко на турка.

Золотий кінь відійшов на кільканадцять кроків, розігнався і з усієї сили налетів на турецького коня. Той перевернувся догори ногами разом із султаном.

— Роздави його, як жабу! — вигукнув Степанко.

Золотий кінь став золотим копитом султанові на груди, і щось тільки гевкнуло.

Король подивився, як яничари чешуть з поля бою, і аж підскочив від утіхи.

Коли турків гейби вітром здуло, король і Степанко стали на чолі війська і подалися до столиці. Короля приймали і хвалили, як великого витязя.

А гуцул не пхався у герої. Він повернувся до світлиці, де жив у добрій злагоді зі своєю жінкою, бавив дітей і розповідав їм казку про золотого коня та відро з мухарицями. Може, ще й тепер розповідає.