Чарівне горнятко

ПРО ХИТРОГО ГУЦУЛА[29]

Жив собі колись один гуцул. Багато років служив у цісарськім війську, але нічого доброго він там не навчився, бо ніколи не був при шкряббараболі, а все лише на шваромлінії. Зате умів файно догори підкручувати вуса і підмальовувати їх шварцем. За це його називали гуцулом-штрамакою.

Коли постарів трохи, цісар дав йому за службу порожню жовнірську торбу й випустив за браму.

«Бодай тебе шляг трафив, вельможний цісарю!» — подумав гуцул і пішов до Коломиї. Подивився там на Коломию й — гайда у свої гори. Пожив день, посидів другий, а на зуба нема що покласти. Щоб не пропасти з біди, взяв дубельтівку, наклав куль у тобівку й пішов на полювання. Ходить неборака горами-лісами і все — бабах та бабах… Вистріляв усі кулі, а не застрелив і ворони.

«Що маю робити? — подумав собі гірко. — Піду найматися до пана, бо голод то є псові брат».

Іде сумний стежкою, коли глип, а перед ним ведмідь з дикою свинею. Гуцул перепудився. Хапнув дубельтівку, помацав тобівку, але там — як у нього в животі. Аби не стати полоненим у якогось звіра, видряпався жваво на смереку.

Ведмедисько відав, що до чого, й каже:

— Ми звідси не підемо, доки ти не злізеш. Я тебе навчу, як маєш ходити з дубельтівкою в ліс! — І до дикої свині: — Сідаймо, кумо, тутечки!

Сидить ведмідь з кумою під смерекою і ані руш із місця. Минула година, дві, три… Сонце вже на сажень від заходу, гуцулові-штрамаці затерпли ноги й руки, а черево кричить, що горло повісилось. Та він, перейшов усю Боснію та Герцеговину, в Адріятиці онучі прав, під Стамбулом турка бив, а тут, ади, від страху перед якимось не-стриженим ведмедем на дереві сидить! Треба щось штудерувати, бо чиста пропаденція.

Гуцул-штрамака нахилився із смереки й каже до ведмедя:

— Мой, ти, вуйку! Ти такий статечний ґазда на всі гори, маєш тисячу пасік, а вибрав собі за любаску якусь невмивану свиню… Таж її голосочком чортів можна пужати, а рийкою помиї хлебтати. Не файно, бре!

— А тобі що до того? — пробурмотів ведмідь.

— Та нічого. Але ж бо ти ганьбиш свій шляхетний рід. Завтра піду до твоєї жінки-ведмедихи і розповім їй, як ти по лісі шпацирував з ніхтолицею свинею. Жінка тобі кожуха полатає і на голові баняка розіб'є. Накарбуй собі оце на носі.

Ведмідь дуже напудився:

— Та я, бігме, нічого не маю з цією свинею. Вона мені байдужа, як отой гнилий пеньок. Моя ведмедиха — файніша молодичка. Я її не проміняю на свиняче рило…

— А чому ти шпацирував з нею?

— Та сидів-им собі у малині, а вона підпантрувала і прибігла: «Меду хочу, куме!»

— Ох, ти, брехуне! — крикнула дика свиня. — Нащо чоловікові диму в очі пускаєш? Ти сам підліз до мене, коли-м у городі мандибурку рила. Хіба не ти просив, аби-м зготовила колоченої мандибурки з квасним огірком, бо, ади, в тебе ледача жінка. Уміє лише мед лизати і на сонці грітися. На мандибурці ти казав, що я файна й жвава, як синичка, а перед чужим чоловіком псів на мене вішаєш?

Дика свиня схопила ведмедя за горлянку й притиснула його до смереки. Він тут-туй мав випустити духа, але встиг гепнути її кулаком по голові. Свиня впала в корчі і більше не встала.

Гуцул-штрамака сказав ведмедеві:

— Думаєш, вуйку, що ти уже чистий? Як не принесеш до моєї хати велику бочку меду, то я піду до ведмедихи і все розкажу.

— Не журися, чоловіче, — бурмотів ведмідь. — Все буде так, як хочеш… — І ведмідь кинувся у нетрі.

Гуцул закинув на плечі свиню й подався додому. Коло хати його вже чекала велика бочка травневого меду. Він їв м'ясо, попивав мед і ходив на полювання.

І на цьому кінчається казочка.