Чарівне горнятко

ПРО ЛЮЦИПЕРЧИНУ ДОНЬКУ[48]

Давно-предавно, ще за панщини, жили в однім селі чоловік і жінка, що мали сина Герасима. Вдень і вночі, в будень і свято працювали на панських ланах, спини не розгинали. Дідич дав за то кавальчик поля, аби мали де посіяти трохи кукурудзи. Минули роки, чоловік тяжко заслаб. Коли почув, що костомаха стоїть за плечима, покликав сина й каже:

— Умираю, сину. Не зазнав-им добра на землі. Лишаю тобі тільки оцю дрантиву хатку і трошки того поля, аби-сь мав кулешу на обід. Варуйся панської ласки і людської ненависті.

Герасим поплакав і поховав тата. Потім гарував на панщині, аж піт йому очі заливав. Одної неділі пішов на свій кавальчик поля. Ходить, дивиться… Раптом у кукурудзі зарохкала свиня.

— Чого ти, помийнице, залізла в мою кукурудзу шкоди робити? — крикнув.

— Рох-рох-рох! — відповіла свиня.

Герасим вимкнув кукурудзяну і — трась її по спині.

— Я тебе запру до карника і триматиму доти, поки твій господар не заплатить за шкоду.

Свиня не впиралася, побігла перед ним. Герасим ледве встигав за нею. Запер її до карника. Тримає день, другий, та ніякий ґазда не приходить. Не хочуть, думав, поповнити шкоду. Нарешті йому набридло чекати. Вирішив вигнати свиню на вулицю, аби не сиділа голодна, — і кінець гризоті!

Пішов він до карника, отворив дверці, а там, замість свині, сидить і всміхається дівчина. Така файна, що парубок аж рота роззявив.

— Добрий з тебе ґазда, — сказала дівчина. — Тримаєш свиню в кучі і навіть пійла не даєш.

— Та я не знав… Вона, ади, шкоди наробила. А ти хто така будеш?

— Я — Марійка.

— Чого тут сидиш?

— Чекала-м, аби-сь випустив.

— І куди підеш?

— До твоєї хати.

— Чого? — здивувався Герасим.

— Буду тобі ґаздинею.

— Тоді виходь звідси.

Дівчина вийшла, взяла парубка любенько за руку й повела до хати. Там позамітала, поприбирала все файненько і почала вечерю варити. Герасим тільки дивився, мов зачарований.

Вранці прийшли гайдуки й затарабанили у двері:

— Ану, Герасиме, йди на панщину!

Марійка стала на порозі й каже:

— Мій чоловік не буде більше робити на панщині. Досить нагарувався. Най пан сам собі робить.

Гайдуки стояли перед нею, як обпарені окропом. Не вірили, що можна таке говорити. Побігли до пана і замельдували:

— Паночку, у Герасима вже є жінка. Сама файна, як квітка, та язик у неї — як коса. Сказала, що її чоловік не буде більше на панщину ходити… І ще сказала, аби ви самі собі робили.

— Ади, яка розумна! Пащекує, шельма! — розлютився дідич. — Як вона така мудра, то най її чоловік віднесе цього листа на Місяць і принесе мені відповідь. Якщо не зробить — псів спущу на них.

Гайдуки взяли листа і подалися до Герасима. Постукали палицею в одвірок. Марійка стала на порозі:

— Чого ви прийшли?

Гайдук дав їй листа:

— Най Герасим віднесе його на Місяць і принесе відповідь. А коли цього не зробить — пан спустить на вас псів.

Герасим зажурився. Зроду не чув, аби люди листи писали на Місяць. Туди й дороги нема. Хто ж таке бачив! Марійка заспокоювала:

— Не гризися, чоловіче, якось-то буде. Збирайся і йди на роздоріжжя. Опівночі там будуть проїжджати три брички. Пропусти першу й другу, а на третю кидай листа і чекай на. відповідь.

Герасим послухав жінку. Вийшов на роздоріжжя і сів на край шанця. Опівночі почали наближатися три брички. У коней сапав вогонь з ніздрів, гриви й хвости палали червоним полум'ям, а з-під копит і коліс летіли іскри. Герасим пропустив перші дві брички, а на третю кинув листа.

Брички поїхали. Він сів на край шанця і чекає відповіді. Коли запіяли треті півні, почулося цокання копит. Через якусь хвильку пролетіла перша бричка, потім друга. З третьої хтось кинув Герасимові листа. Він приніс його додому, дав жінці і ліг спати.

Вранці прийшли гайдуки за відповіддю. Марійка дала їм листа.

Дідич розпечатав і прочитав золоті рядки, написані Місяцем:

«Не муч людей, пане, бо твій тато носить дрова в пеклі, а ти будеш у смолі варитися».

Панисько засміявся і написав листа до пекла:

«Скажи, тату, де ти закопав гроші?»

— Дайте Герасимові, най понесе до пекла і принесе відповідь, — сказав гайдукам.

Гайдуки знову постукали палицею в одвірок. Марійка вийшла і спитала:

— Чого ви прийшли?

Принесли Герасимові листа. Най віднесе до пекла і принесе відповідь.

Герасим зажурився, що ледве ходив.

— Я ж не знаю дороги до пекла!

— Не журися, чоловічку, — посміхнулася Марійка. — Вночі підеш на те ж роздоріжжя і кинеш листа на ту ж бричку.

Герасим утішився, бо добре знав ті брички. Все зробив так, як сказала жінка.

Вранці прийшли гайдуки. Марійка дала їм листа із пекла. Пан прочитав:

«У саду є, сину, дві яблуньки й один дуб. Між ними я закопав золотий скарб».

Панисько відкопав гроші й розбагатів ще більше. Покликав своїх гайдуків і каже:

— Завтра маю одружуватися. Як та жінка Герасима така мудра, то най її чоловік приведе мені музик із самого пекла. Хочу, аби мої гості танцювали так, як пасує великим панам.

Гайдуки побігли до Герасима, постукали палицею в одвірок. Марійка вийшла і спитала:

— Хіба не досить панові того, що зробив мій чоловік?

— Ні, не досить. Завтра наш пан має одружуватися, йому потрібна музика із самого пекла. Най Герасим приведе отих музик, бо інакше його голова скотиться з плечей.

Герасим злякався. Він зроду не чув, аби чорти були музиками. Де їх шукати, як говорити, аби вони згодилися відіграти панові весілля?

— Не суши собі голови, чоловіче, — втихомирювала Марійка. — Опівночі на тім самім роздоріжжі сядеш на третю бричку й поїдеш до пекла. Я тобі дам хустину, яку засунеш у пазуху. Як буде тобі страшно — витягнеш її, витреш собі лице — і страх пропаде.

Що мав бідний робити, коли панова напасть не давала дихати.

Увечері вийшов на роздоріжжя, сів на краю шанця і чекає. Опівночі затупали вогненні коні. Пронеслися дві брички. Коли надбула третя, Герасим розбігся і скочив на неї. Витягнув із пазухи Марійчину хустину і витер лице. Навіть стало весело.

Бричка їхала, як блискавка. З-під кінських копит летіли іскри, гриви й хвости палахкотіли, як запалені околоти.

Небавом приїхали до пекла. Там така біда, що страшно дивитися. У великих котлах варилися, смажилися і парилися душі, чорти їх вилами мішали. Герасимові холодний піт виступив на чолі. Він витягнув з пазухи хустинку й витер собі лице.

Люциперова жінка бачила, як він утирався, і спитала:

— Звідки маєш ту хустинку?

— Мені дала її моя жіночка Марійка.

— Це я виткала хустинку і подарувала її своїй доньці. Ти — мій зять?

— Хто знає, чий я зять! — і Герасим махнув рукою.

Він розповів Люциперці докладно, як знайшов Марійку в карнику, як він її покохав і який їх дідич свинуватий. Про все розказав. Люциперка спитала:

— Ти чого прийшов?

— Наш дідич задумав одружуватися. Хоче, аби завтра на його весіллі грали музики із самого пекла. Я прийшов поговорити і згодитися з ними.

— Не журися, зятю, — відповіла Люциперка. — Вертайся додому, шануй мою доньку і живіть щасливо.

Герасим попрощався, сів на бричку й подався додому.

На другий день у панськім палаці зібралися гості з усіх кінців краю, бо дідич одружувався з донькою великого міністра. Всі були у золоті, сріблі й діамантах. Столи вгиналися від страв і напоїв.

Сільські люди стояли на вулиці. Кому не було місця, той виліз на дерево або на дах хати. Дивилися на панів, як на якесь диво.

Раптом на подвір'я заїхали дванадцять блискучих бричок. Із кожної вийшов один музика. Всі дванадцять увійшли до панського дому й ушкварили такого аркана, що палац захитався. Вельможні гості пішли в танець. Навіть ті, які не вміли або не хотіли, мусили танцювати, бо якась нечиста сила тягнула їх за ноги. Пан зі своєю молодою аж підскакував.

Музика не ставала і на хвильку. Вельможні пани танцювали доти, поки їх кістки не порозліталися. А як порозліталися, що й ворон не зібрав би, закінчилося весілля.

І я там був. Сидів на хаті Герасима, дивився на ту чудасію і вам про неї розповів.