Протягом наступного року чи двох я помітив, що, коли діти гралися разом, вони часто не брали до себе Тодда. Коли хлопець приходив, вони якось хвилювалися, а зміну їхнього настрою я або Зефірка помічали так само легко, наче вони про це кричали. Дівчата часто відверталися від Тодда, а хлопці з помітною неохотою приймали його у свою гру. Ітан більше не ходив до нього в гості.
Дрейк, старший брат Тодда, рідко виходив з дому, тільки, бувало, сідав у машину й десь їхав. Лінда невдовзі навчилася кататися на велосипеді й майже щодня ганяла вулицею з дівчатками-однолітками.
Я вчинив, як Ітан, і більше до Тодда не ходив. Хоча одного сніжного вечора, коли було доволі пізно, а я перед сном вийшов у своїх справах, то вчув його — він стояв по той бік паркана, за деревами. Я попереджувально гавкнув і з приємністю помітив, що він розвернувся й дременув геть.
Мене не дуже цікавило, що таке та школа, яка забирала багато часу в мого хлопчика. Мені більше подобалося, коли наставало літо й Мама з Ітаном уже не їздили нікуди. Тоді ми вирушали на Ферму до Дідуся і Бабусі.
Щоразу, коли я приїжджав на Ферму, то стрімголов біг подивитися, що змінилося, позначити територію, та відновити знайомство з Іскрою, загадковою чорною кішкою в повітці, й із качками, які безвідповідально надумали взяти з собою черговий виводок. Часто в лісі я чув запах скунса, але пам’ятав попередні наші зустрічі й більше не ганявся за цією неприємною тваринкою. Захоче погратися — сам мене знайде.
Одного літнього вечора вся родина сиділа зі мною у вітальні довше, ніж звичайно. Усі були збуджені, а Мама й Бабуся ще й чогось боялися. Проте потім всі загаласували та закричали «ура!», а я загавкав, охоплений їхніми почуттями. Люди значно складніші істоти, ніж собаки: у них стільки усяких почуттів. Бувало, я не раз із тугою згадував Двір, але загалом теперішнє моє життя було багатше на події, хоча й не завжди до ладу зрозумілі. Тієї ночі Ітан вивів мене надвір і сказав:
— На Місяці є людина, просто зараз, Бейлі. Бачиш Місяць? Колись я теж туди полечу.
Хлопчик випромінював таке щастя, що я побіг і приніс паличку, щоб він мені її кинув. Ітан засміявся.
— Не хвилюйся, Бейлі. Я тебе тоді візьму із собою.
Іноді Дідусь їздив машиною в місто, і ми з Ітаном каталися разом із ним. Я доволі швидко запам’ятав усі пахощі дорогою: спершу був вологий дух, у якому змішувався запах дурних качок і апетитний аромат тухлої риби, потім машину заповнював потужний мускусний запах.
— Фу, — часто казав Ітан.
— Така от козяча ферма, — завжди відповідав Дідусь.
Висунувши голову з вікна, я часто стежив за козами — саме вони так чудово пахли. Я гавкав на них, але вони були такі дурні, що замість того, щоб злякатися і втекти, просто стояли на місці й дивилися. Наче та Іскра.
Після козячої ферми машина починала страшенно торохтіти: ми їхали через дерев’яний міст. У такі моменти я махав хвостом, бо любив їздити до міста, а гуркітливі звуки означали, що ми майже приїхали.
Дідусь любив ходити в таке місце, де він сидів у кріслі, а якийсь чоловік грався з його волоссям. Проте Ітану це здавалося нудним, тому ми часто гуляли вулицями, зазирали у вікна й сподівалися зустріти інших собак. На мою думку, то саме заради них і варто їздити до міста. Найкращим місцем для псів там був парк — така велика трав’яниста місцевість, де люди сиділи на підстилках. Ще там був ставок, тільки хлопчик чомусь не хотів, щоб я в ньому купався.
У місті всюди пахло козячою фермою. Якби мені треба було самому шукати шлях додому, то я просто крутився б, доки не знайшов, звідки йде найсильніший запах, а потім пішов би на нього.
Одного разу ми були в парку, старший хлопчик кидав своєму песику пластикову іграшку, щоб той ловив. Собака — то насправді була вона — чорна, дрібна й дуже діловита, не звертала на мене жодної уваги, дивилася тільки на свою забавку — тоненьку тарілку яскравого кольору. Іграшка літала в повітрі, а собачка бігла, підскакувала й хапала її на льоту — мабуть, доволі красивий трюк для тих, хто таке любить.
— Що собі думаєш, Бейлі? Ти теж таке хочеш, друже? — спитав мене Ітан. Його очі сяяли, він дивився, як та чорненька коротуха ловить пластикову тарілку. Після повернення на Ферму хлопчик пішов до себе в кімнату й став робити те, що назвав «фліп».
— Це щось середнє між бумерангом, фризбі й бейсбольним м’ячем, — розповів він Дідусеві. — Він літає удвічі повільніше, бо м’ячик додає йому ваги, бачиш?
Я понюхав цю річ, яка раніше була дуже гарним футбольним м’ячем, доки Ітан його не розрізав і не попросив Бабусю зашити його по-новому.
— А ну ж бо, Бейлі! — закричав хлопчик.
Ми наввипередки побігли надвір.
— Скільки ж можна заробити на такому винаході? — спитав хлопчик у Дідуся.
— Треба подивитися, як воно літає, — зауважив той.
— Добре, готовий, Бейлі? Готовий?
Я зрозумів, що зараз щось має статися, і насторожився. Хлопчик замахнувся й кинув свій фліп у повітря. Той закрутився і впав з неба так, наче на щось там налетів.
Я збіг з веранди й пішов його понюхати.
— Принось фліп, Бейлі! — крикнув хлопчик.
Я швиденько підняв цю штуку. Згадав, як собачка-коротуха ловила ту красиву летючу тарілку в парку, і відчув спалах заздрості. Я приніс фліп і виплюнув його біля хлопчика.
— Обтічність погана, — сказав Дідусь. — Завеликий опір повітря.
— Та мені його просто треба правильно кинути, — сказав хлопчик.
Дідусь пішов у дім. Наступну годину хлопчик тренувався кидати фліп у дворі, а я його приносив. Я відчував, що Ітан занепадає духом, тож одного разу, коли він кинув фліп, а той упав, я натомість приніс хлопчику паличку.
— Ні, Бейлі, — сумно сказав Ітан. — Фліп. Принеси фліп.
Я гавкнув, помахав хвостом, намагаючись показати йому, як весело гратися з паличкою — може, хай би він спробував?
— Бейлі! Фліп!
А потім хтось сказав:
— Привіт.
То була дівчинка такого ж віку, що й Ітан. Я побіг до неї, замахав хвостом, а вона погладила мене по голові. В одній руці в неї був кошик, а в ньому — щось запашне і хлібне, що дуже мене зацікавило. Я сів, намагаючись виглядати якнайкраще, щоб дівчина зі мною поділилася.
— Як тебе звати, цюцю? — спитала вона мене.
— Він хлопець, — сказав Ітан. — Його Бейлі звати.
Я подивився на хлопчика, бо він назвав моє ім’я, і побачив, що він якось дивно поводиться. Ітан ніби злякався її, але не зовсім, хоча відступив на півкроку назад, коли побачив дівчинку. Я знову глянув на неї. Вона мені дуже сподобалася, бо в неї з кошика пахло смачним печивом.
— Я живу отам, далі понад дорогою. Моя мама спекла шоколадне печиво для вашої родини. О, — сказала дівчинка та показала на свій велосипед.
— А… — сказав хлопчик.
Я не зводив очей із кошика.
— Ну, то це саме… — сказала дівчинка.
— Я зараз бабусю приведу, — сказав Ітан. Він розвернувся й пішов у дім, але я вирішив, що краще побуду біля дівчинки з собачим печивом.
— Привіт, Бейлі, ти хороший? Ти хороший собака! — сказала мені дівчинка.
Це добре, але печиво отримати було б краще, як на мене. Через хвилину я навіть підштовхнув носом кошик, прозоро натякаючи дівчинці, яка в неї зараз є важлива справа. Волосся в неї було світле, вона його зачісувала, поки чекала Ітана. Нова знайома, здається, теж трішечки чогось боялася, хоча я взагалі не розумів, через що тут можна турбуватися, крім того, що бідному собаці не дають смачненького.
— Ганно! — сказала Бабуся, коли вийшла з дому. — Як я рада тебе бачити!
— Здрастуйте, місіс Морґан.
— Заходь, заходь. Що в тебе там?
— Моя мама печиво спекла, шоколадне.
— Ну хіба не чудово! Ітане, ти, мабуть, вже й забув, але раніше ви з Ганною гралися разом, коли були зовсім крихітні. Вона тільки на рік із хвостиком від тебе молодша.
— Не пам’ятаю… — промовив Ітан, колупаючи килим ногою.
Він і далі якось химерно поводився, але я вважав за свій обов’язок стежити за кошиком із собачим печивом, який Бабуся поставила на бічний столик. Дідусь сидів у кріслі з книжкою, але тепер він засунув руку в кошіль і подивився туди з-понад окулярів.
— Не перебивай собі апетит! — суворо сказала йому Бабуся. Він відсмикнув руку, і ми з ним сумно перезирнулися.
Далі кілька хвилин не відбувалося нічого такого, що було б пов’язане з печивом. Бабуся все більше говорила, Ітан стояв, засунувши руки в кишені, а Ганна сиділа на дивані й не дивилася на нього.
Урешті Ітан спитав Ганну, чи хоче вона поглянути на фліп. Почувши це страшне слово, я затрусив головою й недовірливо подивився на хлопчика. Я гадав, що з фліпами в нашому житті вже покінчено.
Ми утрьох пішли у двір.
Ітан показав Ганні свій фліп, але, коли кинув його, той усе одно впав на землю, як мертвий птах.
— Мені треба конструкцію вдосконалити, — сказав Ітан.
Я підійшов до фліпа, але не підняв його, сподіваючись, що хлопчик вирішив припинити цей сором раз і назавжди.
Ганна якийсь час побула в нас, сходила до ставка подивитися на дурних качок, погладила Іскру по носі, разів зо два кинула фліп, а потім сіла на велосипед і поїхала. Я пробігся трохи за нею, але Ітан мені посвистів, і я хутко повернувся.
Щось мені підказувало, що ми цю дівчинку ще побачимо.
Пізніше того самого літа (на мою думку, зарано, щоб вертатися додому й іти до школи) Мама склала речі в багажник машини. Ми з Ітаном стояли поряд, а Бабуся з Дідусем зайняли свої місця.
— Я поведу, — сказав Дідусь.
— Та ти заснеш, не встигнемо ми й з округу виїхати! — сказала Бабуся.
— Ну що ж, Ітане. Ти вже великий. У тебе все буде добре. Раптом що, телефонуй.
Ітан, звиваючись, звільнився з Маминих обіймів.
— Я знаю, — сказав він.
— Приїдемо за два дні. Якщо щось треба, заходь до сусідки місіс Гантлі. Я тобі рагу зробила.
— Я знаю! — сказав Ітан.
— Бейлі, дбай про Ітана, добре?
Я радісно замахав хвостом, але нічого не второпав. То ми що, кататися їдемо чи як?
— У його віці я теж лишався сам удома, — сказав Дідусь. — Йому це піде на користь.
Я відчував, що Мама вагалася й тривожилася, але врешті сіла за кермо.
— Я люблю тебе, Ітане! — сказала Мама.
Хлопчик щось пробурмотів, колупаючи землю носаком черевика.
Машина від’їхала, і ми з Ітаном провели її сумними поглядами.
— Ходімо, Бейлі! — закричав він, коли машина зникла з очей. Ми побігли в дім.
Раптом стало веселіше. Хлопчик пообідав, а потім поставив свою тарілку на підлогу, щоб я її облизав! Ми пішли в повітку, й Ітан виліз там на сволоки, а я тим часом гавкав. Коли хлопчик звідти стрибнув на копицю сіна, я підскочив до нього і став з ним борюкатися. Чорнильна тінь у кутку підказувала мені, що кішка все це бачить, але, коли я побіг до неї, вона безшумно зникла.
Мені стало ніяково, коли Ітан відкрив Дідусів сейф із рушницею — при Дідусеві він такого ніколи не робив. Зброя змушувала мене нервувати: вона нагадувала про Тодда з феєрверками — постріли бухали так близько, що я просто шкірою їх відчував. Однак Ітан дуже радів, і я не міг не скакати біля його ніг. Хлопчик поставив на паркан кілька бляшанок і стріляв, бляшанки падали. Я не до кінця кумекав, який зв’язок між падінням банки й гучним буханням рушниці, проте з реакції Ітана зрозумів, що це дуже весело. Іскра зафоркала й побігла в інший кінець двору, подалі від цієї колотнечі.
Потім Ітан влаштував нам вечерю, підігрівши соковиту курятину. Ми сиділи у вітальні, хлопчик увімкнув телевізор і їв, поставивши тарілку на коліна та кидаючи мені шматочки шкіри. Оце я розумію — весело! У той момент мені навіть було все одно, чи повернеться Мама.
Після того як я вилизав тарілку, яку Ітан поставив на підлозі, я вирішив перевірити нові правила й заліз у Дідусеве крісло, озираючись через плече, чи не скомандують мені злізти. Хлопчик просто дивився в телевізор, тож я ліг подрімати в кріслі.
Крізь сон я почув дзвінок телефона, а потім хлопчик сказав: «Будемо спати!», але, повісивши трубку, спати Ітан не пішов, а сів на диван і далі дивився телевізор.
Я міцно спав, коли мене різко розбудило відчуття — щось негаразд! Хлопчик завмер на місці, піднявши голову.
— Ти чув? — прошепотів він мені.
Я замислився, чи хвилювання, яке я почув у його голосі, означало, що годі мені спати. Відтак вирішив, що треба заспокоїти Ітана своїм прикладом, тож я знову поклав голову на подушку.
Десь у будинку почувся глухий звук, ніби щось гупнуло.
— Бейлі! — настрашено й сердито прошепотів хлопчик.
Таки щось серйозне. Я виліз із крісла, потягнувся й очікувально подивився на Ітана. Він простягнув руку, торкнувся моєї голови — і його страх обпік мою шкіру.
— Агов! — крикнув він. — Є тут хто?
Хлопчик застиг на місці, я повторив за ним і насторожився. Я взагалі не був певен, що відбувається, але розумів, що в домі була якась загроза. Коли від іншого звуку Ітан підскочив і страх прокотився його шкірою — я приготувався гідно зустрітися з небезпекою й дати їй відсіч. Я відчував, що в мене на спині шерсть стає сторч, і погрозливо загарчав.
Чуючи моє гарчання, хлопчик беззвучно пройшовся кімнатою. Я, усе ще насторожений, пішов за Ітаном і дивився, як він відкриває сейф і вдруге за той день дістає рушницю.