Свідомість прийшла до мене не одразу, а через довгий час після того, як я став розпізнавати материнський запах і навчився пробиватися до соска, щоб мати поживу. Мої очі були розплющені, зір ставав чіткішим, і я зміг розгледіти темно-буру морду моєї матері. Того дня я раптово зрозумів, що я знову цуценя.
Ні, не зовсім так. Я скоріше став цуценям, яке раптово згадало, що воно — це я. Я відчув оце випливання зі сну, коли ти свідомий тільки того, що минув довгий, довгий час — не сон, не задума, і тут раптово я дивлюся на світ очима дуже маленького собаки. Однак якось я згадав, що від самого народження був цим самим цуценям, боровся за материнське молоко, не усвідомлюючи попередніх життів.
Тепер я згадав усе, що було раніше, і дуже дивувався. Я відчував, що зробив геть усе. Просто в мене вже не було причини продовжувати — хіба може в мене бути важливіша місія, ніж любити хлопчика?
Я так скучав за Ітаном, що інколи скавчав. Мої нові брати й сестри завжди помилково вважали це слабкістю, тому вони стрибали на мене, щоб показати, що вони головні. Їх було семеро — усі темно-бурі з чорними плямами, і я не міг не сердитися. Як це вони не розуміють, хто тут головний, врешті-решт?!
Про нас майже весь час дбала якась жінка, хоча був і чоловік, який часто заходив у підвал погодувати нас. Саме він виніс нас у коробці на заднє подвір’я, коли нам було кілька тижнів. Пес у клітці обнюхав нас, коли ми всі до нього підбігли, і я відчув, що то наш батько. Я ще ніколи не бачив батька, і мені було дуже цікаво, що він тут робить.
— По-моєму, вони йому подобаються, — сказав чоловік жінці.
— Тобі зручно, Берні? Хочеш вийти? — жінка відкрила вольєр Батька (його, очевидно, звали Берні), і пес вискочив, понюхав нас і пішов помочитися під парканом.
Ми всі поскакали за ним, падаючи мордами вперед, бо наші малі лапи ще не дуже нас тримали. Берні опустився, й один із моїх братів стрибнув і без жодної поваги почав кусати Батька за вуха, але той, здається, не заперечував. Він навіть погрався з нами, трохи поперекидав нас, а потім побіг до дверей, щоб його впустили.
За кілька тижнів я був у дворі й показував одному з братів, хто тут головний, аж тут зупинився, присів і раптом зрозумів: я жіночої статі! Я здивовано понюхав свою сечу та попереджувально загарчав на брата, який спробував налетіти на мене, скориставшись нагодою. Що б подумав Ітан?
Ну як я, Бейлі, можу бути дівчинкою?
Тільки я вже був не Бейлі. Одного дня прийшов чоловік і почав із нами гратися в нову гру. Він плескав у долоні й саджав у коробку тих цуценят, які не здригалися від звуку (серед них була і я). Потім чоловік нас по черзі випускав у двір. Коли настала моя черга, він розвернувся й пішов геть, наче забув про мене, я пішла за ним. За це він сказав мені, що я хороша собачка, — із ним взагалі все було простіше нікуди. Той чоловік був десь такого віку, як Мама тоді, коли розбила вікно машини, дала мені води і я вперше побачив хлопчика.
Чоловік засунув мене у футболку, а потім погукав:
— Гей, дівча, знайдеш вихід?
Мені здалося, що він передумав і не хоче тримати мене в цій футболці, як у торбі, тому я вискочила й побігла до нього, щоб він мене знову похвалив.
— Більшість із хвилину звідти вилазить, а ця он яка розумниця, — зауважив чоловік.
Він перевернув мене на спину, і я стала звиватися, граючись, а про себе подумала, що так нечесно, адже він значно більший.
— Їй це не подобається, Джейкобе, — зауважила жінка.
— А це нікому не подобається. Питання в тому, чи припинить вона боротися і дасть мені бути вожаком, чи не здасться. Мені потрібен собака, який знає, що я головний.
Я почула слово «собака», і воно прозвучало не сердито, отже, мене не карають, а просто перевернули на обидві лопатки. Я вирішила, що не розумію, в яку гру ми зараз граємо, тому просто лягла й перестала крутитися.
— Хороша дівчинка! — знову сказав він.
Потім чоловік узяв папір, зіжмаканий у кульку, і показував мені, махаючи перед носом, доки я вже просто не витримувала. Я почувалася дурною й незграбною, намагалася схопити ту паперову кулю своїм маленьким ротом — вона опинялася просто переді мною, але я за нею не встигала. Потім чоловік кинув папірець недалеко, і я підбігла й стрибнула на нього. Ага! А ну, відніми!
Тоді мені згадався Ітан і той його дурний фліп, яким щасливим він був, коли я, Бейлі, приносив йому цю штуку. Я розвернулася й побігла назад до чоловіка, поклала м’яч біля його ніг і сіла, чекаючи, що він кине його знову.
— Оця, — сказав чоловік жінці. — Оцю я беру.
Я заскавчала, коли побачила, як мене повезуть кататися — у кузові машини, замкненою в клітці, дуже схожій на ту, в якій мене возили в жарку й шумну кімнату зі Спайком. Я ж собака на передньому сидінні, ну скажіть йому хто-небудь!
Мій новий дім нагадав мені квартиру, в якій ми мешкали після пожежі. Вона була маленька, з балкона виднілася стоянка, а далі вулицею можна було дійти до гарного парку, куди чоловік водив мене кілька разів на день.
Я знала, що я дуже далеко від Ітана, за запахами дерев і кущів: тут було не таке вологе місце, як Ферма з її частими дощами, хоча також буйно росли квіти й чагарники. У повітрі стояв міцний автомобільний дух, було чути, як машини і близько, і далеко проїжджали щогодини без упину. Іноді налітав сухий гарячий вітер і нагадував мені про Двір, а іншими днями стояла сира задуха, якої я ніколи не відчував, коли був Тобі.
Чоловіка звали Джейкоб, і він назвав мене Еллея:
— Це шведською значить «лосиха». Ти тепер у нас не німецька вівчарка, а шведська!
Я, нічого не розуміючи, помахала хвостом.
— Еллея, Еллея. До мене, Еллі, до мене!
Його руки пахли мастилом, його машиною, паперами та людьми.
Джейкоб носив темний одяг, на його поясі були всякі металеві штуки, зокрема й пістолет, завдяки цьому я зрозуміла, що чоловік — поліцейський. Коли його не було вдома, кожні кілька годин приходила славна жінка на ім’я Джорджія, гралася зі мною й водила мене гуляти. Вона була схожа на Челсі, яка мешкала поряд із нами з Ітаном і в якої була собака Зефірка, а потім Принцеса. Як тільки Джорджія мене не називала — іноді зовсім дурнувато, наприклад, «Еллі-веллі», «цяця-цюця». Це було щось таке, наче тебе називають чудаком — моє ім’я, тільки не таке, а з додатковою ніжністю.
Я щосили намагалася пристосуватися до життя як Еллі — зовсім не такого, як коли я був Бейлі. Джейкоб дав мені собаче спальне місце, дуже схоже на те, що в мене було в гаражі, але тепер вже я мала справді там спати. Господар виштовхував мене з ліжка, коли я лізла до нього під ковдру, хоча мені ж було видно, що в нього там дуже багато вільного простору.
Я зрозуміла, що від мене очікується жити за новими правилами — як тоді, коли я як Бейлі звикав до того, що Ітан пішов у коледж. Біль від думки, що я дуже скучила за хлопчиком, згодом мав просто стати звичним, адже справа собаки — робити те, чого хочуть люди.
Однак була різниця між тим, щоб виконувати команди, й тим, щоб мати мету. Життєва різниця. Мені здавалося, що моя мета — це бути з Ітаном, і її я виконав як Бейлі, був із хлопчиком увесь час, у міру того як він ріс. Чому ж тоді я тепер Еллі? Хіба може бути в собаки більше, ніж одна мета?
Джейкоб ставився до мене спокійно й терпляче. Коли мій маленький сечовий міхур раптом подавав сигнал і одразу спорожнявся, він ніколи не кричав на мене, не біг зі мною до дверей, як це робив хлопчик. Він просто дуже мене хвалив, коли я справляла потребу надворі, так що я змогла опанувати своє тіло, щойно в мене з’явилися на це сили. Проте від Джейкоба не випромінювалася така нестримна любов, як від хлопчика. Чоловік ставився до мене по-діловому, як Ітан до коняки Іскри. Мені по-своєму подобалося, як він задавав мені напрям, — хоча бувало, що я тужила за дитячими руками, які глядять мою шерсть, і не могла дочекатися, коли прийде Джорджія та скаже, що я Еллі-веллі, цяця-цюця.
Я відчула, що всередині в Джейкоба щось було зламане. Уже не знаю, що саме це було, але я відчувала, що щось тягне енергію з його почуттів, якась темна гіркота, дуже подібна до тієї, яка відчувалася в Ітанові вдома після пожежі. Хай там що було, але воно стримувало його почуття до мене. Щоразу, коли ми з ним щось робили, я відчувала, як він оцінює мене холодним оком.
— Ходімо на роботу, — казав Джейкоб, саджав мене у велику машину, і ми їхали до парку гратися. Я вивчила команду «лежати», яка означала, що я маю лягти; також виявила, що для Джейкоба «сидіти» — це й було сидіти на якомусь одному місці, доки він не скаже мені «вперед».
Ці заняття допомагали мені відволіктися від думок про Ітана, проте вночі я часто засинала з думкою про мого хлопчика. Я думала про його руки, які занурюються в мою шерсть, його запах, коли він спить, його сміх, його голос. Хай де він є і що робить, я сподівалася, що він щасливий. Я розуміла, що вже ніколи його не побачу.
Коли я підросла, Джорджія стала приходити рідше, але в міру занурення в нашу з Джейкобом роботу я виявила, що не сумую за нею. Одного дня ми пішли кудись у ліс і зустріли там чоловіка на ім’я Воллі, який погладив мене і втік.
— Що він робить, Еллі? Куди він пішов? — спитав мене Джейкоб. Я дивилася на Воллі, який визирав з-за Джейкобового плеча, і збуджено замахала хвостом.
— Знайди його! Знайди! — сказав мені Джейкоб.
Я непевно побігла до Воллі. Що це буде? Воллі побачив, що я йду до нього та впав на коліна, плескаючи в долоні, а коли я підбігла, він показав мені паличку й ми трохи погралися.
Потім Воллі встав.
— Дивись, Еллі! Що він робить? Знайди його! — сказав Воллі.
Джейкоб пішов від нас, і я побігла за ним.
— Хороша собачка! — похвалив мене Джейкоб.
Як на розумну гру, то я б поставила це десь поруч із ловінням фліпа. Проте Воллі й Джейкоба, здається, вона дуже тішила, тому я пристала на неї, особливо після того, як ми почали гратися в перетягування палички — це вже в сто разів було веселіше за «Знайди Воллі».
Приблизно тоді, коли я почала вчитися шукати, мене охопило дивне відчуття: я наче не могла знайти собі місця, чимось тривожилася, крім того в мене ззаду почало якось дивно пахнути. Коли в мене раніше з-під хвоста виходили пахучі гази, Мама й Бабуся нарікали, тому я відчула, що я погана собака, коли від мене почало пахнути. (Дідуся неприємні запахи так сердили, що він казав «фе, Бейлі!» навіть тоді, коли той запах насправді йшов від нього.)
Джейкоб того запаху зовсім не помічав, але звернув увагу на те, як навколишні пси почали наперебій задирати лапу на кущі біля нашої квартири, і ці собаки, я відчувала, крутилися поблизу саме через мене.
Джейкоб відреагував на це вельми химерно: він одягнув на мене труси, на кшталт тих, що сам носив, так що ззаду в дірці стирчав тільки мій хвіст. Мені завжди було незручно за собак, які ходили в светрах та іншому одязі, й ось тепер я тут, виряджена перед усіма цими псами. Це було більш ніж трохи соромно, особливо з огляду на те, що в усій цій увазі до мене строкатого гурту собак, які старанно мочили поблизькі кущі, відчувалося щось вельми принадне.
Джейкоб сказав: «Час нам до ветеринара», і повіз мене кататися в дуже знайоме місце: в прохолодну кімнату з яскравими лампочками й металевим столом. Я заснула і, як і слід було чекати, прокинулася вдома в дурному конусоподібному комірі на шиї.
Щойно той комір зняли, ми з Джейкобом майже щодня ходили в парк протягом наступних кількох місяців. Дні коротшали, хоча при цьому не холодало й близько не було снігу, а знаходити Воллі ставало дедалі важче, бо вони з Джейкобом постійно змінювали правила. Іноді Воллі взагалі був не на місці, коли ми приходили, і його треба було знайти там, куди він забрів. Іноді він десь валявся (як Дідусь, коли він займався господарством), і я вивчила нову команду: «Покажи» — це означало, що я приводила Джейкоба туди, де під деревом розклав своє ледаче тіло Воллі. Якимось чином Джейкоб визначав, коли я знаходила щось, навіть якщо то була просто якась шкарпетка, яку Воллі залишив на землі, — не чоловік, а кара якась, весь час одягом розкидається, тільки підбирай за ним. Джейкоб розумів мене з першого погляду, коли я прибігала до нього. «Покажи!» — казав він мені, але лише тоді, коли справді було що показувати.
Робили ми й інші справи. Джейкоб навчив мене підійматися на вершечок гірки й спускатися драбиною з іншого боку. Він вимагав, щоб я спускалася із щабля на щабель, а не стрибала одразу, як мені подобалося більше. Він навчив мене заповзати у вузькі труби й заскакувати на купу колод, а одного дня сказав мені сидіти, а сам дістав пістолет і зробив кілька пострілів — від цих вибухів я спочатку разів зо два смикнулася.
— Молодчина, Еллі. Це пістолет, бачиш? Нема чого боятися. Гучно бахкає, але ж ти не боїшся, так, дівчиську?
Я понюхала пістолет, коли він простягнув його мені, і дуже зраділа, що він не просив мене його принести. Пахло від зброї погано, а на вигляд можна було сказати, що літає вона ще гірше, ніж фліп.
Іноді Джейкоб сидів надворі за столиком разом з іншими людьми з пістолетами й пив із пляшок. У подібну пору його внутрішній неспокій ставав для мене найбільш очевидним: чоловіки за столом сміялися і Джейкоб іноді сміявся з ними, а іноді занурювався в себе. Йому було темно, сумно й самотньо.
— Скажи, Джейкобе? — звернувся до нього якось один із чоловіків. Я почула ім’я, а Джейкоб тільки дивився в простір перед собою і не звертав уваги. Я сіла й штовхнула носом його руку, але коли він мене погладив, я відчула, що він зробив це машинально, не помічаючи мене.
— Та от, кажу, так воно і є. Скажи, Джейкобе?
Джейкоб розвернувся й глянув на всіх — чоловіки в цей час дивилися на нього, і я відчула, що йому ніяково.
— Що?
— Якщо проблема-2000 справді така серйозна, то нам буде потрібна кожна кінологічна одиниця, яку можна мобілізувати. Знову буде як із Родні Кінгом[5].
— Еллі не така собака, — холодно сказав Джейкоб. Я потягнулася, почувши своє ім’я, усвідомивши, що привернула увагу всіх за столом. Мені чомусь було ніяково, так само як деяким людям ставало незручно від погляду Джейкоба.
Коли чоловіки знову заговорили, то перемовлялися між собою і не звертали на Джейкоба уваги. Я знову тицьнулася носом в його руку, цього разу він почухав мене за вухами.
— Хороша собака, Еллі, — сказав він.
«Знайди Воллі» вже перетворилося просто на «знайди». Ми з Джейкобом ходили кудись, і мені інколи давали щось понюхати — старе пальто, черевик чи рукавицю, і я мала знайти їхнього господаря. Іноді не було чого нюхати, і я просто бігала туди-сюди й насторожувалася, коли знаходила якийсь цікавий запах. Так я знайшла багато людей — не Воллі. Іноді вони, вочевидь, не знали про гру й гукали: «Сюди, хлопче!», чи реагували на мою появу ще якось інше. Я показувала цих людей Джейкобу, і він мене завжди хвалив. Хоч тим, кого я знаходила, не завжди вистачало розуму розібратися, що відбувається. Я зрозуміла, що треба знаходити людей, приводити до них Джейкоба, і хай уже він вирішує, ті це люди чи не ті. Така моя робота.
Я прожила з Джейкобом приблизно рік, а потім він почав щодня водити мене на свою роботу. Навколо крутилося багато людей, вдягнених так само, як чоловік. Загалом вони ставилися до мене дружньо, хоча і з повагою відступали, коли Джейкоб казав мені йти за ним. Він привів мене на псарню, де мешкало ще двоє собак — Кеммі й Джипсі. Перший був весь чорний, а друга — коричнева.
Попри те, що ми сиділи в одній клітці, мої стосунки з Кеммі й Джипсі були не такі, як з іншими собаками, яких мені доводилося знати. Ми були істоти робочі, тож не надто багато гралися: ми мали весь час пильнувати, бути готовими служити нашим господарям — здебільшого ми просто насторожено сиділи попід парканом.
Джипсі працювала з поліцейським на ім’я Пол і подовгу десь із ним ходила, й іноді я дивилася, як вони вдвох працюють у дворі. Вони взагалі все робили не так: Джипсі просто нюхала якісь коробки, купи одягу й насторожувалася без жодних причин, але Пол усе одно її завжди хвалив, розпаковував ті речі й казав Джипсі, що вона хороша собака.
Кеммі був старший, тому він не стежив за Джипсі: може, йому було незручно за бідолаху. Пес працював з поліцейською на ім’я Емі й нечасто покидав псарню. Однак коли він виходив, то робив це швидко — Емі брала його на повідець, і вони бігли геть. Я так і не дізналася, у чому полягала робота Кеммі, але підозрювала, що вона не така важлива, як знаходити.
— Де ти цього тижня працюєш? — якось спитала Емі в Пола.
— Знову в аеропорту, доки Гарсіа з лікарняного вернеться, — сказав їй Пол. — А як справи у вас, саперів?
— Тихо в нас, але я за Кеммі хвилююся. Він уже трохи здає. Боюся, чи не починає підводити його ніс.
Почувши своє ім’я, Кеммі підвів голову. Я поглянула на нього.
— Це йому скільки зараз, десять? — спитав Пол.
— Десь так, — відповіла Емі.
Я підвелася й струснулася, бо почула, що йде Джейкоб, і за кілька секунд він вийшов з-за рогу.
Він і його друзі стояли й розмовляли, а ми, собаки, дивилися на них, гадаючи, чого ж вони не пустять нас до себе у двір.
Раптом я відчула в Джейкобі якесь хвилювання. Він сказав у своє плече:
— 10-4, підрозділ 8-К6 слухає, — тимчасом Емі побігла до воріт. Кеммі підскочив.
— Еллі! — скомандувала Емі. — Вперед!
Ми вийшли у двір, і вже за мить я опинилася в машині. Я відчула, що хекаю, що мені передається хвилювання Джейкоба.
Щось мені підказувало: відбувається якась річ, набагато важливіша за пошуки Воллі.