Розділ 11

Із Дідусевою рушницею в тремтячих руках хлопчик скрадався сходами, далі коридором, до Маминої спальні. Я не відставав. Ітан перевірив ванну й зазирнув під ліжко, а коли різко відчинив стінну шафу, крикнув: «Ха!», чим до смерті мене перелякав. Ми так само перевірили кімнату хлопчика, Бабусі й Дідуся, а також маленьке приміщення з диваном, де Бабуся спала, коли Дідусь уночі видавав гучні розкотисті звуки. Перш ніж їхати кататися, Бабуся ще трохи повозилася з фліпом у тій кімнаті, намагаючись змінити його так, як просив Ітан. Той покій звався швацькою майстернею.

Хлопчик обійшов увесь дім, тримаючи перед собою Дідусеву рушницю, він смикав усі ручки й перевіряв усі вікна. Коли ми проходили вітальню, я з надією наблизився до Дідусевого крісла, однак Ітан хотів продовжити перевірку будинку, тож я тяжко зітхнув і пішов із ним зазирати за шторки для душу.

Урешті хлопчик повернувся до Маминої кімнати, покрутив ручку, а потім присунув до дверей комод. Відтак Ітан поставив рушницю біля ліжка й покликав мене спати поруч. Щойно він пригорнувся до мене, я згадав, як він іноді приходив до будки в гаражі, коли Мама й Тато сварилися. Тоді хлопчика теж сповнював такий жах самотності. Я лизнув його заспокійливо, як умів. Ми разом, то хіба може трапитися щось погане?

Наступного ранку ми встали пізно й розкішно поснідали. Я з’їв скоринки від тостів, вилизав тарілку з-під яєчні й допив за хлопчиком молоко. Який чудовий день! Ітан взяв харчів, а також пляшку з водою, і склав усе це у рюкзак. Ми йдемо гуляти? Іноді ми з хлопчиком ходили на прогулянки й брали бутерброди на двох. Останнім часом ми, гуляючи, здається, завжди приходили туди, де жила дівчинка. Я відчував її запах на поштовій скриньці. Ітан стояв, дивився на будинок, а потім ми розверталися та йшли додому.

Нічний страх геть минув. Насвистуючи, хлопчик подбав про Іскру, яка підійшла їсти з відра сухе й ніяке на смак насіння, чи що воно таке, — цим вона ласувала, коли не намагалася до нудоти напхатися травою.

Однак я здивувався, коли хлопчик приніс ковдру й блискуче шкіряне сідло з повітки й почепив його коняці на спину. Ми робили таке раніше кілька разів: Ітан вилазив і сидів верхи на Іскрі, але завжди поряд був Дідусь і хвіртка загороди була щільно зачинена. Проте цього разу хлопчик відчинив ворітця й, посміхнувшись, заліз у сідло.

— Гайда, Бейлі! — гукнув він мені.

Я пішов за ним. Мені було прикро: чого це Іскра забрала на себе всю увагу, чого я так далеко від хлопчика; ще й повинен йти за цією махиною, яка, наскільки я зрозумів, така сама дурна, як і качки! Особливо мені не сподобалося, коли коняка задерла хвоста й скинула на дорогу свої випорожнення — ледве в мене не влучила. Своєю чергою, я задер над купою лапу — вона тепер моя! У мене майже не лишалося сумнівів, що Іскра зробила це навмисно, щоб мене образити.

Невдовзі ми вже йшли не дорогою, а стежкою. Я погнався за кролем і спіймав би його, якби він не схитрував і несподівано не змінив напрямок. Я знову зачув скунса й гордо відмовився навіть крок ступити в його бік. Ми зупинилися біля маленького озерця. Я та Іскра з нього попили, а хлопчик з’їв бутерброд і кинув мені скоринки.

— Правда гарно, Бейлі? Чи тобі теж так добре?

Я дивився на його руки й задумався над тим, чи не означає його питальна інтонація, що він зараз дасть мені ще поїсти.

Якщо не зважати на присутність Іскри, я справді радів життю. Звичайно, навіть облишити той дурний фліп — це вже причина для втіхи, але за кілька годин ми були так далеко від дому, що я навіть його духу не чув.

Я відчував, що Іскра почала втомлюватися, але, судячи з поведінки хлопчика, ми ще не дійшли до місця призначення.

У якийсь момент Ітан сказав:

— Нам сюди? Чи сюди? Ти пам’ятаєш, Бейлі? Ти не знаєш, де ми?

Я очікувально на нього подивився, і за якийсь час ми пішли далі стежкою, яка пахла багатьма-багатьма тваринами. Я стільки місць позначив, що аж втомився постійно задирати лапу. Іскра зупинилися й випустила з себе багато сечі — на мою думку, це був абсолютно недоречний вчинок. Вона ж своїм духом переб’є мій, а пес тут я! Я побіг уперед, щоб провітрити ніс від її запаху.

Я піднявся на невеликий пагорб і побачив змію. Вона згорнулася на осонні, ритмічно висовуючи язик, а я, мов зачарований, так і стояв на місці. Я зроду нічого подібного не бачив.

Я гавкнув — змія не звернула на мене жодної уваги. Я побіг назад до хлопчика, який уже знову їхав верхи на Іскрі.

— Що там, Бейлі? Що ти бачив?

Я розважив, що хай там що хлопчик сказав, але він точно не мав на увазі: «Піди покусай змію». Я прилаштувався біля Іскри, яка без усякого виразу й настрою тупотіла вперед, і гадав, що ж вона зробить, коли побачить перед собою гадину.

Спочатку вона її не побачила. Коли Іскра підійшла ближче, змія раптом сахнулася, підняла голову — і тут кобила залементувала! Її передні ноги відірвалися від землі, вона різко розвернулася — і хлопчик злетів з її спини. Я миттю підбіг до нього, з ним усе було гаразд. Ітан скочив на ноги й закричав: «Іскро!»

Я з прикрістю дивився, як коняка щодуху біжить геть, глухо тупаючи копитами по землі. Коли хлопчик кинувся за нею, я зрозумів, що саме повинен зробити, і теж побіг. Проте Іскра все мчала, і невдовзі відстань між мною і хлопчиком стала така велика, що я повернувся назад до нього.

— О ні! — казав Ітан, але це «ні» мене не стосувалося. — Боже мій! Що ж нам робити, Бейлі?

На мій превеликий жах, він заплакав. З роками він робив це дедалі рідше — так що зараз це було особливо сумно. Я відчував, що хлопчик геть розгублений і наляканий, тому сунув морду йому в руки, щоби втішити. Я вирішив, що найкраще нам зараз піти додому та ще поїсти курятини.

Урешті Ітан перестав плакати й окинув порожнім поглядом довколишній ліс.

— Ми загубилися, Бейлі, — сказав він і випив води. — Ну що ж. Ходімо.

Очевидно, прогулянка ще не скінчилася, бо ми пішли зовсім не в той бік — не туди, звідки прийшли.

Ми довгенько йшли лісом, у якийсь момент перетнули власні сліди, але хлопчик усе йшов і йшов. Я так стомився, що, коли просто переді мною вискочила білка, я навіть не погнався за нею. Я просто йшов за Ітаном і відчував, що він теж стомлюється. Коли стемніло, ми сіли на колоду, й хлопчик з’їв останній бутерброд, дбайливо вділивши добрий шмат і мені.

— Вибач, будь ласка, мені дуже шкода, Бейлі…

Щойно перед тим як зовсім стемніло, хлопчика зацікавили палички. Він почав відривати їх від дерева, що колись упало, і прихиляти до невеликої кручі, з якої стирчали криві корінці. Ітан наніс у це укриття глиці й накидав зверху ще паличок. Я з цікавістю спостерігав за цим. Попри втому, я готовий був ловити патичок, тільки він його не кидав, а все займався тією справою.

Коли стемніло й нічого не було видно, Ітан заліз під гілки на глицю.

— Ходи сюди, Бейлі! Залазь!

Я пробрався до нього. Це нагадувало мені будку. Я з жалем згадував Дідусеве крісло й не міг зрозуміти, чому ми не можемо просто піти додому й спати там. Невдовзі Ітан почав тремтіти від холоду, тому я поклав на нього голову й притулився животом до його спини, як ми робили з братиками й сестричками, щоб зігрітися.

— Хороший собака, Бейлі, — похвалив він мене.

Невдовзі хлопчик почав дихати глибоко й більше не тремтів. Хоча мені й було не зовсім зручно, я все-таки лежав у тій самій позі, щоб гріти Ітана всю ніч.

Ми обоє прокинулися, коли заспівали пташки, і ще вдосвіта пішли далі.

Я з надією понюхав рюкзак, але аромати мене обманули. Коли хлопчик дозволив мені зазирнути всередину торби, їсти там було нічого.

— Ми це збережемо на випадок, якщо треба буде розвести багаття, — сказав він мені.

Я зрозумів це як те, що нам потрібні ще бутерброди, і, погоджуючись, замахав хвостом.

Того дня наша прогулянка набула геть іншої форми. Від голоду я відчував гострий біль у животі, хлопчик знову плакав. Хлопчик, мабуть, годину схлипував і не міг заспокоїтися. Я відчував його тривогу, а потім — похмуру, сонну байдужість, яка схвилювала мене не менше. Коли Ітан сів і подивився на мене скляними очима, я облизав йому обличчя.

Я дуже хвилювався за свого хлопчика. Нам негайно потрібно було повертатися додому.

Ми підійшли до маленького струмка, Ітан ліг на живіт, і ми пили, тамуючи спрагу. Вода додала хлопчикові сили й готовності діяти. Ми пішли далі понад струмком, що вигинався між деревами, і невдовзі він вивів нас на галявину, де було повно якихось співочих комах. Ітан розвернувся обличчям до сонця й пришвидшив хід, у ньому загорілася надія, але за годину хлопчик опустив руки, коли струмок знову зайшов у темний ліс.

Ночували ми знову тулячись одне до одного. Я відчув, що поблизу лежить туша якоїсь дохлої істоти — стара, але, ймовірно, їстівна, проте я не покинув хлопчика. Моє тепло йому зараз було потрібне як ніколи. Сили полишали його — я це відчував.

Ще ніколи в житті мені не було так страшно.

Наступного дня Ітан, ідучи, кілька разів падав, а ще гілка вдарила його в обличчя, і я відчув запах крові. Я понюхав.

— Відійди, Бейлі! — закричав він на мене.

Я відчув його гнів і страх, але не відступив, лишився поруч, адже розумів, що все роблю правильно. Ітан зарився лицем у мою шию і ще поплакав.

— Ми заблукали, Бейлі. Вибач… — прошепотів хлопчик. Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

Струмок завів нас на мокре місце, де він розлився, втратив форму, і нам довелося йти болотом. Ітан провалювався по кісточки, і щоразу, коли він витягав ногу, багнюка чвакала. На нас налетіла комашня, заліплюючи очі й вуха.

Посеред болота хлопчик зупинився. Його плечі опустилися, голова похилилася на груди. З легень вирвалося довге, глибоке зітхання. Засмучений, я швидко догнав його по трясовині й поклав лапу йому на ногу.

Він здавався. У ньому наростало, його повністю накривало відчуття поразки, й Ітан не опирався йому. Він втрачав саму волю до життя. Так, як мій брат Голодний, який останній раз влігся в трубі й більше не виходив звідти.

Я гавкнув так, що хлопчик здригнувся, як і я сам. Його байдужі очі моргнули й глянули на мене. Я знову гавкнув.

— Гаразд, — пробурмотів Ітан. Він сонно витягнув ногу з багна, обережно поставив її, знову провалюючись.

Цю трясовину ми переходили понад півдня. Коли по той бік болота ми побачили струмок, він поглибшав, мчав швидше й цілеспрямованіше. Невдовзі в нього влився інший потічок, потім ще один так, що хлопчику довелося перестрибувати його з розбігу, коли з одного боку наш шлях загородило повалене дерево. Від кожного стрибка Ітан, здається, дуже стомлювався, і ми врешті зупинилися, щоб подрімати кілька годин. Я ліг поряд і дуже боявся, що хлопчик не прокинеться, але він все-таки розплющив очі й поволі встав.

— Який ти молодчина, Бейлі, — хрипким голосом похвалив він мене.

Уже вечоріло, коли струмок влився в річку. Ітан стояв і довго безвиразно дивився в темну воду, а потім спрямував нас вниз за течією, пробираючись через траву й зарості.

Уже сутеніло, коли я почув людський дух. На той час Ітан, здається, ішов уже без мети, він ледве волочив ноги. Щоразу коли він падав, вставати йому було дедалі важче, і він нічого не помітив, коли я побіг уперед, опустивши носа до землі.

— Гей, Бейлі, — пробурмотів він, — ти куди?

Мені здається, він навіть не завважив, коли ми перетнули стежку. Ітан мружився проти західного сонця й намагався ні через що не перечепитися. Я не помічав у ньому жодних емоцій ще кілька секунд, аж поки трава під ногами не перетворилася на втоптану стежку. Я чув запах кількох різних чоловіків — усі аромати були давні, але так само чіткі, як сліди дітей, які ходять вулицею з дому і до дому. Раптом Ітан випростався й набрав повні груди повітря.

— Диви! — тихо сказав він, придивляючись до стежки.

Тепер я чітко усвідомив, куди ми йдемо, і пробіг ще кілька метрів. Від передчуття й надії Ітана відступила навіть моя втома. І стежка, і річка паралельно завертали праворуч. Опустивши носа, я виявив, що людський запах ставав і сильнішим, і свіжішим. Хтось тут недавно проходив. Хлопчик зупинився, тож я повернувся до нього. Він стояв і дивився на щось, розкривши рота.

— Ух ти! — сказав він.

Я зрозумів: там через річку перекинувся міст. Поки я дивився, із сутінків вийшла людська постать і пішла понад поруччям, дивлячись у воду. Серце в Ітана забилося швидше — я це почув. Радісне збудження змінилося страхом, і хлопчик відсахнувся, як моя перша Мати, коли ми зустрічали людей під час спільних пошуків їжі.

— Бейлі, тихо! — прошепотів він.

Я не зрозумів, що відбувається, але відчув його настрій — такий самий, як тоді вночі, коли він дістав рушницю й зазирав у всі шафи. Я стривожено глянув на нього.

— Агов! — крикнув чоловік із мосту. Я відчув, як хлопчик завмер, готовий тікати.

— Агов! — знову крикнув чоловік. — Чи ти не Ітан?

Загрузка...