У хлопчикові відчувався смуток, якась глибока туга, якої в нього раніше не було. Вона була сильніша за біль, що сидів у його нозі.
— Я тут сам-один живу. Навіть не знаю, кого ти тут шукаєш… — сказав мені Ітан, коли я зазирав у кожний куточок хати. — Я все хотів одружитися — разів зо два ледве не женився, але чомусь не виходило. Кілька років я навіть прожив з одною жінкою в Чикаго…
Хлопчик встав і подивися у вікно, йому стало ще сумніше.
— Джон Леннон казав, що життя — це те, що відбувається з тобою, поки ти плануєш щось зовсім інше. Напевне, загалом так воно і є…
Я підійшов до нього, сів і поклав лапу йому на коліно. Він поглянув на мене, а я замахав хвостом.
— Ну що, Дружку, треба ж тобі нашийника одягти.
Ми пішли нагору в його спальню, і він зняв з полиці коробку.
— А ну ж бо… А ось і він.
Почулося торохтіння, Ітан витяг з коробки нашийника й потрусив ним. Звук був такий знайомий, що я аж здригнувся. Коли я був Бейлі, то торохтів точно так само, коли рухався.
— То від мого колишнього собаки лишився — давним-давно він у мене був. Його звали Бейлі.
Я помахав хвостом, почувши це ім’я. Він показав мені нашийника, я його понюхав і відчув слабкий запах іншого пса. Мене, як я зрозумів. Я чув свій дух — це було дуже дивне відчуття.
Ітан трохи потрусив нашийником.
— Хорошим собакою був Бейлі, — сказав він. Якусь хвилину він посидів, замислившись, а потім подивився на мене. Коли він заговорив, голос у нього був хрипкуватий: хлопчика охопили різні почуття — смуток, любов, жаль, туга… — Та, мабуть, треба тобі власний нашийник мати, Дружку. Неправильно буде, щоб ти звикав до цього. Бейлі… Бейлі був таким особливим собакою…
Коли ми наступного дня поїхали в місто, я напружився. Я не хотів назад у клітку, туди, де всі гавкають. Проте ми не заїжджали в притулок, а просто накупили харчів у пакетиках і придбали мені цупкого нашийника, до якого Ітан причепив якісь висульки, коли ми повернулися додому.
— Тут написано: «Мене звати Дружко. Мій хазяїн — Ітан Монтґомері…» — сказав він мені, тримаючи в руках одну з тих висульок. Я помахав хвостом.
Після кількох подібних поїздок до міста я вже не напружувався, тепер у мене не було відчуття, що Ітан збирається віддати мене назад. Я припинив ходити за ним назирці й залюбки гуляв сам: розширював свою територію та звертав особливу увагу на поштові скриньки й інші місця обабіч дороги, де проходили інші пси.
Ставок був на тому самому місці, у ньому й далі жила зграя качок. Може, то навіть були ті самі пернаті, проте це було не дуже важливо. Коли вони мене бачили, то поводилися геть так само — злякано стрибали в воду, а потім підпливали, щоб на мене подивитися. Я розумів, що ганятися за ними немає сенсу, але все одно робив це — просто так, бо приємно.
Ітан здебільшого стояв навколішки на ділянці сирої землі за хатою, і я зрозумів, що йому не до вподоби, коли я в тому місці задираю лапу. Він говорив зі мною, коли грався в землі, а я слухав і махав хвостом, якщо чув своє ім’я.
— Скоро будемо щонеділі їздити на фермерський базар. За мої помідорчики там чимало дають, — сказав він.
Якось надвечір мені набридла ця гра з риттям землі і я забрів до повітки. Загадкова чорна кішка, схоже, не з’являлася тут дуже давно: ніде й духу її не лишилося. Мені чомусь аж трохи прикро стало, адже то була єдина кішка, знайомство з якою мене тішило.
Ні, хоча це не зовсім правда. Здебільшого мене це дратувало, але нестримна любов Дзіньки теж, урешті, почала приносити мені щастя.
Усередині повітки я знайшов купу старих ковдр, які зацвіли й підгнили. Запхавши носа в одну з них, я глибоко вдихнув і ледь вловив знайомий, заспокійливий запах. Аромат Дідуся. Це сюди ми ходили разом займатися господарством.
— Мені корисно виходити з дому, гуляти, — сказав мені Ітан. — Навіть не знаю, як я раніше не подумав собаку завести. Мені потрібно рухатися.
Іноді вечорами ми обходили навколо Ферми протоптаною стежкою, яка вся пахла Троєм, а інколи ходили дорогою то в один, то в інший бік. Я завжди вловлював у хлопчика якесь дивне відчуття, коли ми проходили повз будинок Ганни, хоча ми не зупинялися й не заходили до неї в гості. Я дивувався, чому ж не чую її запаху, й згадував Карлі в собачому парку, яка, без сумніву, пахла дівчиною.
Одного такого вечора, коли ми проходили повз Ганнин будинок, мене осяяв здогад, який раніше ніколи не спадав мені на думку: оцей біль, що зараз сидить у глибині душі мого хлопчика, дуже схожий на той, який колись давно переповнював Джейкоба. Це було самотнє горе, відчуття, що ти з чимось назавжди розпрощався.
Іноді, щоправда, цей настрій повністю минав. Ітан любив брати свою паличку й бити нею по м’ячу у дворі, так що той летів над під’їзною доріжкою, а я його ловив і приносив забавку. Ми часто в таке гралися, і я б усі лапи стер, аби тільки він увесь час був такий щасливий. Коли м’яч високо підскакував, а я ловив його на льоту, як той шматок м’яса з-за паркану, Ітан від захвату сміявся.
А іншим разом мого хлопчика, бувало, затягувало в темний вир туги.
— Ніколи б не подумав, що моє життя отак складеться, — одного вечора сказав він мені хрипко. Я потицявся в нього носом, щоб підбадьорити. — Сам-один, нема з ким дні ділити. Грошей заробляв багато, проте робота мене не тішила, то я її покинув, але від того щасливішим не став…
Я побіг, приніс м’яча й виплюнув йому на коліна, але він відвернув обличчя, не подивившись на іграшку. Його душу пронизав такий біль, що я сам ледве не завив.
— Ех, Дружку, просто все не завжди так складається, як гадається…
Він зітхнув.
Я став штовхати м’яч між його колінами, і врешті Ітан його слабенько кинув, і я побіг за забавкою. Проте думками мій хлопчик був десь далеко.
— Хороший собака, Дружку, — мляво промовив він. — Тільки щось у мене зараз немає настрою для ігор.
Я не знав, що й робити. Я був хорошим собакою, який навчився знаходити й повернувся до Ітана. Проте мій хлопчик не радий, на відміну від більшості тих, кого мені доводилося знаходити, коли Джейкоб, Майя чи ще хтось давав загубленим ковдри, їжу та повертав їх у сім’ї.
І тут до мене дійшло. Моя мета в житті — не лише знайти, а й врятувати. Вийти на слід Ітана — це тільки половина справи.
Коли я як Еллі жив у Джейкоба, то відчував, що в ньому сидить така сама темна туга, а коли ми з Майєю були в школі, то в нього вже була сім’я: жінка й дитина. Тоді він був щасливий, такий, яким раніше був Ітан, коли вони з Ганною сиділи на веранді й тихо посміювалися, перемовлялися.
Щоб мій хлопчик урятувався, йому потрібна сім’я. Потрібні жінка та дитинка. Тоді він буде щасливий.
Наступного ранку, коли Ітан порпався в землі, я побіг на дорогу. Хоча козячої ферми й не було, я запам’ятав нові запахи-орієнтири в наших поїздках, тому знайти дорогу до міста було так само просто, як оббігти Ферму. Коли я дістався туди, то швидко відшукав собачий парк, але потім дуже засмутися: Карлі ніде не було. Я трохи поборюкався зі псами у дворі, вже не боячись, що мене помітять люди. Адже тепер я собака Ітана, я хороший і маю нашийника, і звати мене Дружко.
Пізніше, під вечір, до мене прибігла Карлі й дуже зраділа моєму поверненню. Ми гралися, і я купався в запаху Ганни, який на хутрі собачки був свіжий, сильний і повсюдний.
— Ну, привіт, песику, щось давно ми тебе не бачили. Який ти красивий став, — сказала жінка на лаві. — Рада, що тебе почали годувати!
Вона почувалася втомленою. За півгодини незнайомка підвелася й помацала руками свою спину.
— Ух. Яка вже я готова, — видихнула вона. Жінка дуже повільно пішла хідником, а Карлі бігала перед нею туди-сюди. Я не відставав. Ми удвох із собачкою нажахали й загнали на дерева кілька білок.
Коли жінка пройшла два квартали, підійшла й відчинила двері якогось будинку, я не побіг усередину за Карлі. Натомість я сів на ґанку та приготувався чекати. Я вже колись грав у цю гру.
За кілька годин під’їхала машина, і з переднього сидіння вийшла жінка з білим волоссям. Я збіг сходинками їй назустріч.
— О, привіт, песику. Ти прийшов із Карлі погратися? — звернулася вона до мене й дружньо простягла руку.
Я впізнав голос ще до того, як понюхав ту, кому він належав. То була Ганна. Я махав хвостом і качався перед нею, благаючи, щоб вона мене торкнулася, — так і сталося. Двері до будинку відчинилися.
— Привіт, мамо. Він за нами із собачого парку прийшов, — сказала жінка, яка відчинила двері й стояла в проході. Карлі вискочила й підбігла до мене.
Я відсунув її вбік — зараз мені потрібна була увага дівчини.
— Ну, а де ж ти живеш, хлопче, га? — руки Ганни потяглися до мого нашийника, і я сів.
Карлі теж устромила туди морду.
— Акуратніше, Карлі, — сказала Ганна, відсунувши її писок убік. — «Мене звати Дружко», — повільно промовила вона, тримаючи висульку з мого нашийника. Я помахав хвостом.
— «Мій хазяїн…» О Боже!
— Що таке, мамо?
— Ітан Монтґомері…
— Хто?
Ганна встала.
— Ітан Монтґомері. Це чоловік… я цього чоловіка дуже давно знала. Ще в юності.
— Це ніби твій колишній хлопець, так?
— Ну так, щось таке, — тихо розсміялася Ганна. — Мій, ну, перший хлопець.
— Перший? Ой, нічого собі. І це правда його пес?
— Його звати Дружко, — я помахав хвостом. Карлі стала покусувати мене за морду.
— І що ж нам тепер робити? — спитала жінка у дверях.
— Робити? О, ну, певно, треба йому зателефонувати. Він живе біля нашого колишнього дому, трохи далі. Далеко ж ти від дому відбіг, Дружку.
Карлі мені вже надокучила. Здається, вона взагалі не розуміла, що відбувається, і була зайнята тим, що намагалася залізти на мене. Я гарикнув на неї, і вона нарешті сіла, прищуливши вуха, але потім знову на мене стрибнула. Деякі собаки просто занадто веселі, так що їм це аж некорисно.
Я був абсолютно переконаний у тому, що Ганна поверне мене хлопчикові, і коли Ітан її побачить, то вона для нього знайдеться. Усе це було непросто, але я займався зараз чимось на кшталт «знайди — покажи». А що з тим робити далі, то вже нехай вони самі вирішують.
Так і сталося. За годину чи трохи більше до будинку під’їхала машина Ітана. Я скочив із того місця, де притиснув Карлі на траві, і побіг до мого хлопчика. Дівчина сиділа на ґанку, а потім невпевнено встала, коли Ітан вийшов із автомобіля.
— Дружку, ну що ж ти тут робиш? — спитав він. — Сідай у машину.
Я плигнув на переднє сидіння. Карлі поставила лапи на двері, намагаючись вловити мій запах через вікно, наче ми за останні кілька годин ще не нанюхалися.
— Карлі, відійди! — різко сказала Ганна.
Карлі прибрала лапи.
— Ой, та нічого страшного, — сказав Ітан. — Привіт, Ганно.
— Привіт, Ітане, — вони якусь хвилину дивилися одне на одного, а потім Ганна засміялася. Вони незграбно обійнялися, на мить торкнувшись обличчями.
— Абсолютно не розумію, як це вийшло, — сказав хлопець.
— Та от твій пес був у парку. Моя дочка Речел туди щовечора ходить. У неї вже на тиждень затримуються пологи, і лікар каже, щоб вона щодня багато ходила. Якщо треба, буде хоч стрибати.
Мені здавалося, що Ганна нервує, але це не було схоже на те, що відбувалося з Ітаном, — у нього так калатало серце, що я навіть у його диханні це відчував. Від хлопчика віяло сильними і плутаними почуттями.
— Усе одно не розумію… Я не був у місті. Дружко, певно, сам аж сюди прибіг. Навіть уявити не можу, що його сюди привело.
— Ну… — промовила Ганна.
Вони стояли й дивилися одне на одного.
— Чи не хочеш зайти? — врешті спитала вона.
— Ой, ні, ні. Мені додому треба.
— Ну, гаразд.
Вони ще постояли. Карлі позіхнула, сіла й почухалася, не звертаючи увагу на напругу між двома людьми.
— Я хотів тобі зателефонувати, коли почув про… про Метью. Я співчуваю твоїй втраті, — промовив Ітан.
— Дякую, — відказала Ганна. — То було п’ятнадцять років тому, Ітане. Давно.
— А мені навіть і не здалося, що це давно…
— Так.
— То ти до неї в гості приїхала, бо в неї буде дитина?..
— Та ні, я тепер тут живу.
— Правда? — Ітана, здається, щось вразило, але я роззирнувся й нічого дивного не помітив, хіба що білка злізла з дерева й рилася в траві біля одного з будинків вдалині. «Карлі взагалі не туди дивиться», — роздратовано подумав я.
— Наступного місяця буде два роки, як я сюди приїхала. Речел і її чоловік живуть у мене, поки в них ремонт. Вони роблять кімнату для дитини.
— А-а…
— Їм би вже швидше завершити, — засміялася Ганна. — Он яка вона вже… велика.
Обоє засміялися. Тепер, коли сміх стих, від Ганни віяло чимось схожим на смуток. Страх Ітана розвіявся, і його теж, здається, пройняла ця дивна печаль.
— Ну, приємно було тебе побачити, Ітане.
— І я тобі був дуже радий, Ганно.
— Ну, добре. Бувай.
Вона розвернулася й попрямувала в дім. Ітан обійшов машину й зібрався сідати за кермо. Він чогось став сердитий, зляканий і сумний, а ще його мучила якась внутрішня суперечність. Карлі й далі не бачила білки. Дівчина стояла на верхній сходинці. Ітан відчинив дверцята машини.
— Ганно! — гукнув він.
Вона розвернулася. Хлопчик глибоко та судомно вдихнув.
— А може, заїжджайте якось до мене повечеряти? Тобі, мабуть, цікаво буде. Ти ж так давно на Фермі не була. Я, типу, город завів. Помідорчики… — його голос затих.
— Ти й куховариш сам, Ітане?
— Ну… Я сам дуже гарно розігріваю!
Вони обоє засміялися, і їхній сум розвіявся, наче його й не було.