Життя і мета собаки

Розділ 5

І раптом усе стало водночас незнайоме й знайоме.

Я чітко пам’ятав ту шумну та жарку кімнату, Спайка, який сповнював повітря люттю, а потім несподівано я так глибоко заснув, наче щойно відімкнув зубами хвіртку й утік. Пам’ятаю, як мені хотілося спати, потім здалося, що минуло дуже багато часу — немовби вирішив подрімати по обіді, а прокинувся й зрозумів, що можна й повечеряти. Тільки від цього сну я прокинувся не тільки в інший час, а й у зовсім іншому місці.

Мені була знайома присутність теплих, жвавих цуценят обабіч мене. Була знайома боротьба за чергу біля соска й густе життєдайне молоко, яке ставало нагородою за всю штурханину та перелізання через інших. Чомусь я знову став цуценям, слабеньким і безпорадним, знову опинився в Норі.

Однак щойно я прозрів і зміг бодай розмито побачити свою матір, то зрозумів, що вона зовсім не така, як раніше. Масть у неї була світла, а сама вона була більша, ну як би це сказати, ніж моя Мати. Мої брати й сестри — їх було сім! — мали таке саме світле хутро, а коли я подивився на власні лапи, то зрозумів, що й сам такий.

І лапи тепер були не тільки іншого кольору — вони відповідали розмірам мого тіла та зграбно продовжували його.

Я чув багато собачих голосів і запахів, але ми були не в Дворі. Коли я виліз із Нори, то під моїми лапами виявилася тверда й груба поверхня. Я не пробіг і шести метрів, як зустрів на своєму шляху дротяну огорожу. Я був у вольєрі з цементною підлогою.

Від думок про те, що це все означає, я аж стомився, тож подибав назад у Нору та впав на купу братів і сестер, щоб поспати.

Я знову став цуценятком, яке ледве вміло ходити. У мене з’явилася нова сім’я, нова мати, новий дім. В усіх нас була однакова білява масть і темні очі. У моєї нової матері молоко було набагато ситніше, ніж у першої.

Жили ми в чоловіка, який приходив годувати матір. Вона швидко все з’їдала й поверталася в Нору гріти нас.

Але де ж Двір, Сеньйора, Швидкий, Коко? Те життя я дуже добре пам’ятав, проте зараз усе було інакше, наче я почав усе спочатку. Чи може таке бути?

Я згадував шалений гавкіт Спайка й те, як заснув у спекотній кімнаті, як мною тоді заволоділо неосяжне питання — питання про мету. Про таке собаці думати наче й не пристало, але час від часу я про це міркував, зазвичай коли ось-ось мав задрімати. Навіщо? Чому я знову малий? Чому в мені живе ось це невідчепне відчуття, що я щось повинен зробити?

У нашому вольєрі дивитися особливо не було на що, не було чого й погризти цікавого — хіба що одне одного покусати. Коли ми з братами й сестрами набралися трохи сил і розуму, то помітили що в будці праворуч є ще цуценята — маленькі, енергійні, з темними плямами й шерстю, яка стирчала на всі боки. З іншого боку мешкала некваплива сука, сама-одна, в неї був великий провислий живіт і набубнявілі соски. Вона була біла в чорну цятку, з дуже короткою шерстю. Вона майже не виходила зі свого житла й, здається, геть не цікавилася нами. Між вольєрами була відстань сантиметрів у тридцять, і ми тільки й могли, що принюхуватися до сусідських цуценят, хоча, судячи з їхнього вигляду, з ними було б весело погратися.

Просто перед нами лежав довгий моріжок, який манив до себе солодким ароматом мокрої землі й густої, свіжої трави, але надвір нас не пускали замкнені двері вольєра. Навколо трави й кліток із собаками стояв дерев’яний паркан.

Той чоловік, який тепер приходив, зовсім не був схожий ні на Боббі, ні на Карлоса. Коли він заходив до вольєрів годувати собак, то майже нічого нам не казав. Він випромінював холодну байдужість — це так відрізнялося від доброти, якою пахнули доглядачі собак у Дворі. Коли цуценята з сусіднього вольєра вибігали його зустрічати, він щось бурчав і відштовхував їх від миски з харчами, щоб їхня мати могла підійти. Ми не так дружно вискакували, тож зазвичай не встигали добігти до дверей раніше, ніж він лишить матері їжу, а вона нас до неї не підпустить.

Іноді чоловік розмовляв, коли ходив від вольєра до вольєра, але не з нами.

Говорив він тихо й дивився на папірець у руках.

— Тер’єри йоркширські, приблизно тиждень, — сказав він одного разу, глянувши на собак у вольєрі праворуч. Потім він підійшов до нашої клітки й подивився знову в папірець. — Ретривери золотисті, вже тижнів зо три, далматини ось-ось народяться…

Я вирішив, що після життя у Дворі повинен стати головним між своїх нових братів і сестер. Мене дратувало, що вони зі мною не погоджувалися. Коли я пробував схопити одного так, як Головний хапав Ротті, двоє чи троє цуценят стрибали мені на спину — взагалі вони геть нічого не розуміли! Коли мені вдавалося відбитися від них, той, кого я хотів побороти, вже мірявся силами з кимось іншим, неначе це була одна гра. Коли ж я пробував загрозливо загарчати, у мене виходило щось кумедне й зовсім не зле, тоді мої брати й сестри весело рикали у відповідь.

Якось нашу увагу привернула ряба сусідка. Вона тяжко дихала й нервово бігала туди-сюди, ми інстинктивно кинулися до мами, яка уважно стежила, що та робить. Сусідка порвала зубами ковдру, обгорнула шматки тканини кілька разів навколо себе, а потім, тяжко зітхнувши, лягла в це кубло. За кілька секунд я побачив, що біля неї з’явилося новеньке цуценя — усе в цяточку і вкрите якоюсь слизькою плівкою, чимось на зразок мішка, який його мати одразу злизала. Вона обережно підштовхнула малого язиком — і за мить він сонно поповз до материнських сосків, які нагадали мені, що я теж хочу їсти.

Наша мати зітхнула, дала нам трохи попоїсти, а потім різко підвелася й пішла геть. Один із братів ще якусь мить висів на ній, а потім упав. Я стрибнув на нього, щоб провчити, — і, як виявилося згодом, це зайняло чимало часу.

Коли я знову подивився, що робиться в собаки по сусідству, у вольєрі було ще шестеро цуценят! Вони були якісь довгасті й слабенькі, але їхній матері це було неважливо. Вона все їх вилизувала, підштовхувала до себе під бік, а потім тихо лежала, поки вони ссали.

Прийшов чоловік, зайшов до клітки, де спали новонароджені, подивився на них і пішов геть. Потім він відчинив двері, де мешкали кудлаті цуценята праворуч від нас, і випустив їх на травичку!

— Ні, ти тут посидь, — сказав він їхній матері, затуливши вихід, коли вона хотіла піти слідом за ним. Він зачинив її та поставив миски з їжею для цуценят, у які малеча позалазила й почала одне одного облизувати — такі дурні й одного дня в Дворі б не прожили! Їхня мати сиділа під дверима й скімлила, доки її діти наїлися і чоловік впустив її до них.

Малі волохаті цуценята підбігли до нашого вольєра, щоб понюхати нас — нарешті ніс до носа після стількох тижнів життя по сусідству. Я злизував з їхніх морд їжу, а один із братів виліз мені на голову.

Чоловік залишив цуценят бігати, а сам пройшов через хвіртку в дерев’яному паркані, схожу на ту, якою Карлос і Боббі заходили в Двір. Я із заздрістю дивився на цуценят, які ганяли по травичці, підбігали понюхатися-привітатися з іншими собаками у вольєрах, гралися між собою. Мені вже набридло сидіти в клітці, я хотів вийти та все роздивитися. Хай там яка мета в моєму новому житті, сидіти тут — це геть на неї не схоже.

За кілька годин чоловік повернувся, приніс собаку, на вигляд такого самісінького, як мати волохатих цуценят, які бігали по траві, тільки то був пес. Чоловік загнав матір тих непосид назад у вольєр, запустив туди ж і пса, а тоді замкнув їх удвох. Пес, здається, був доволі радий бачити собаку, але та гарчала на нього, коли він наскакував на неї ззаду.

Чоловік не зачинив за собою хвіртку, і я здивувався тому пристрасному бажанню, яке охопило мене від вигляду тоненької смужки зовнішнього світу по той бік паркана. Якби ж я зараз бігав по траві, то я б вискочив просто в ту хвіртку, але цуценята, які мали таку змогу, нічого подібного не робили — вони були занадто захоплені боротьбою між собою.

Мати волохатих цуценят поставила лапи на двері клітки й тихо заплакала, тоді як чоловік методично збирав її дітей і виносив за хвіртку. Невдовзі цуценят перед клітками не залишилося. Мати-собака бігала у своєму вольєрі туди-сюди, важко дихала, а пес, з яким її зачинили, тільки лежав і дивився. Я відчував її страждання, і мені було неспокійно. Настала ніч, і мати-собака дозволила псові спати біля неї — здається, вони звідкись одне одного знали.

Пес пробув у клітці лише кілька днів, а потім його теж кудись забрали.

Згодом прийшла наша черга вийти на прогулянку! Ми весело вибігли й залюбки з’їли те, що нам дав чоловік. Я наївся й дивився, як мої брати та сестри шаленіють від радості, наче ніколи не бачили нічого більш дивовижного, ніж кілька мисок із собачим харчем.

Усе тут було чудове, вологе, запашне, зовсім не схоже на сухий пил у Дворі. Вітерець віяв прохолодний і приносив запаморочливі й манливі пахощі відкритої водойми.

Я нюхав буйну траву, коли вийшов чоловік і випустив нашу матір. Мої брати й сестри хутко пострибали до неї, а я залишився, бо знайшов дохлого черв’яка. Потім чоловік вийшов, і я почав думати про хвіртку.

Щось із тією людиною було не так. Чоловік не називав мене Тобі. Він навіть не говорив із нами. Я подумав про мою першу Матір, про те, як востаннє бачив її, коли вона тікала з Двору, бо не могла жити з людьми (навіть із такими добрими і люблячими, як Сеньйора). А цей чоловік нас узагалі не любив.

Я задивився на ручку хвіртки.

Біля неї стояв дерев’яний стіл. Вилізши на табуретку, я добрався й до столу, а звідти потягнувся і взявся зубами за металеву ручку, однак вона виявилася не круглою, а довгастою паличкою.

Мої маленькі зубки не могли як слід втримати цю штуку, але я з усіх сил старався зробити так, як Мама, коли вона втікала з Двору. Невдовзі я втратив рівновагу й упав на землю, а хвіртка так і не відчинилася. Я сів і загавкав — задзявкав тоненьким голосом — з досади на ручку. До мене побігли брати й сестри, щоб, як завжди, на мене наскочити, але я роздратовано прогнав їх геть. Не до гри мені було!

Я спробував знову. Цього разу я поставив передні лапи на металеву штуку, щоб не впасти, але тут-таки покотився додолу, вдарившись усім тілом об ручку. Крекнувши, я впав на хідник.

На превеликий мій подив, хвіртка прочинилася. Я висунув у щілину ніс і штовхнув — хвіртка відчинилася ширше. Я був на волі!

Я радо вибіг на відкриту місцевість, плутаючись у лапах. Переді мною була земляна дорога — дві глибокі канави в піщаному ґрунті. Чуття підказувало, що мені треба йти туди.

Пробігши трохи, я зупинився, щось відчувши. Я озирнувся й подивився на мою нову матір, яка сиділа по той бік хвіртки й просто дивилася на мене. Я згадав Матір там, у Дворі, те, як вона кинула на мене погляд, перш ніж побігти в широкий світ. Моя нова мати не піде зі мною, зрозумів я. Вона залишається з сім’єю. Я тепер сам по собі.

Однак я жодної миті не вагався. З минулого досвіду я знав, що бувають кращі двори, ніж цей, де є добрі люди, які тебе люблять і гладять руками твоє хутро. І ще я знав, що мій час живитися материнським молоком уже закінчується. Це так воно і є в житті — собака врешті-решт відділяється від своєї матері.

Знав я й те, що переді мною спокуса, якій я не можу опиратися, — цілий новий світ, який мені треба дослідити на цих довгих, хоча й трохи ще незграбних, лапах.

Ґрунтова дорога врешті вивела мене на шосе, понад яким я вирішив іти суто з тієї причини, що воно вело проти вітру, а вітер дарував мені нові дивовижні аромати. На відміну від запахів завжди сухого, курного Двору, я чув дух сирого прілого листя, дерев, калюж. Я біг уперед, і сонце сяяло мені в морду. Я біг вільний, щасливий, готовий до пригод.

Я почув гуркіт великої машини ще задовго до того, як її побачив, але був зайнятий полюванням на якусь дивовижну крилату комашку. Я озирнувся лише тоді, коли почув, як гримнули двері. Чоловік зі зморщеною, засмаглою шкірою, в заляпаному болотом одязі присів і випростав руки перед собою.

— Привіт, малий дружбанчику! — вигукнув він.

Я невпевнено подивився на нього.

— Що, дружбане, загубивсь? Загубився?

Я замахав хвостом і вирішив, що він, напевне, хороший. Я підбіг до чоловіка, а той узяв мене на руки й підняв над головою, що мені не дуже сподобалося.

— Який ти симпатичний, малий. Схожий на породистого ретривера. Звідки ти такий узявся, дружбане?

Те, як він говорив зі мною, нагадало мені, як Сеньйора уперше назвала мене Тобі. Я зразу зрозумів, що сталося — так само, як колись люди витягли нас із труби, цей чоловік підняв мене з трави. Тепер моє життя буде таким, як вирішить він.

«Так, — подумав я. — Моє ім’я цілком може бути Дружбан». Мене просто переповнювали почуття, коли він посадив мене біля себе — попереду — у своїй великій машині. Переднє сидіння!

Від чоловіка пахло димом і ще якимсь гострим, аж очі сльозилися, духом, що нагадував мені про те, як Боббі та Карлос сиділи у дворі за столиком, розмовляли й передавали один одному пляшку. Чоловік засміявся, коли я спробував залізти на нього, щоб лизнути його морду. Він сміявся й тоді, коли я почав засовувати ніс у закутки, вдихаючи сильні, незнайомі запахи.

Машина трохи поскакала, а потім чоловік зупинив її.

— Тут ми будемо в тіні, — сказав він мені.

Я роззирнувся, не знаючи, чого чекати. Просто перед нами була будівля з кількома дверима. Звідти йшов такий самий сильний хімічний запах, як і від чоловіка.

— Зараз тільки вип’ю — і вернуся, — пообіцяв чоловік, підіймаючи вікна. Я не розумів, що він іде геть, доки він не вийшов і не зачинив за собою двері. Я розчаровано дивився, як він заходить у ту будівлю. А як же я?

Я знайшов у кабіні ганчірку і трохи її пожував, а потім мені стало нудно, я схилив голову й заснув.

Коли я прокинувся, була спека. Сонце з усієї сили палило машину, в кабіні було сиро й душно. Я важко дихав і заскавчав, потім поставив лапи на підвіконня, щоб подивитися, куди пішов чоловік. Його ніде не було! Я опустив лапи, які обпеклися об підвіконня.

Такого жару я ще не відчував. Годину чи, може, більше я бігав по розпеченому сидінню й дихав так важко, як ніколи. Я вже хитався, перед очима в мене все пливло. Я думав про водопій у Дворі, материнське молоко, воду зі шланга, яким Боббі розбороняв псів.

Мов у тумані, я помітив, що по той бік скла на мене дивиться морда якоїсь людини — це був не чоловік із машини, а жінка з довгим чорним волоссям. Вона була сердита, тому я злякався й позадкував.

Коли жінки не стало видно, я знову ліг і почав марити. Бігати в мене сил уже не було. Мої лапи дивно обважніли й почали смикатися самі собою.

Раптом я почув важкий удар, аж машина затрусилася! Повз мене пролетіла каменюка, підскочила на сидінні й упала на підлогу. На мене посипалися прозорі дрібні камінці — і в морду вдарило повітря. Я підняв носа.

Знесилений, ледь живий, я відчув, як мене обхопили чиїсь руки й піднесли в повітря — я просто безсило повис.

— Бідний цуцику! Бідолашне цуценятко! — шепотіла жінка.

«А звати мене Дружбан!» — подумав я.